Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
02.02.2018 12:48Вірш
 
30000
Для дорослих (18+)
© Двірний Сергій

Особливо

опоеза

Двірний Сергій
Опубліковано 02.02.2018 / 44905

Стояла на колінах, впираючись руками в облуплене бильце.

Вовтузячись, мостився ззаду, міцно вчепившись однією рукою за талію, іншою намагаючись впоратися із кволим, неслухняним прутнем.

Сьогодні знову був напідпитку…


Нарешті йому вдалося…

Згріб у шорсткі жмені її талію і заходився сквапно молотити в неї, немов, шатуни у його колгоспному тракторці.

Стареньке ліжко, гойдаючись на високих металевих ніжках, жалібно заскрипіло на всю хату…


Задихали часто, нерівно, гаряче…

Відпустила бильце і, розкриваючись, всім тілом подалася до нього.

Він задоволено хмикнув і, владно вклавши головою на подушку, ще сильніше стис в руках.


Любила його до нестями, терпляче чекаючи кожного вечора ніби на Бога.

Подеколи був трохи різким чи грубуватим... як сьогодні... але це нічого…

Їй, навіть, подобалося… ніби, по-чоловічому, соромився виказати свої почуття.


Ліжко нещадно скрипіло, млосна хвиля, підіймаючись із лона аж до грудей, сповнювала серце солодкими мріями…

Кожного разу коли кохалися, думала за синочка, якого йому колись неодмінно подарує.

Або доньку – маленьку, ловкеньку, пухкеньку… ясну як зоря і, неодмінно, схожу на нього.


Томливі почуття, мов повінь, розливалися по тілу, весняними бруньками розкривалися у кожній клітинці збудженого тіла й цвіли всіма барвами насолоди…

Тихо охаючи, уявляла, як він візьме своє дитя на руки, зазирне в очі й, притиснувши до неголеної щоки, на повні груди вдихне рідний запах.

Як, без кінця і краю цілуючи, сміятиметься веселим, повним батьківської гордості та радості сміхом...


Дужими руками, що терпко пахнуть мазутом та землею, високо підніме над головою і, підкидаючи до стелі, вигукуватиме найдорожче у світі ім’я.

Ніби Бог обдаровуючи своє дорогоцінне створіння любов’ю, небесною глибиною, сонячним теплом.

Переводитиме закоханий погляд із дитя на неї, із неї на дитя й сміятиметься, сміятиметься, сміятиметься…


А вона стоятиме поряд теж усміхнена, зі сльозами щастя на очах, неймовірно, - як ніхто і ніколи!, - красива.

Сяятиме його коханням у вибіленій рясними пелюшками хаті, ніжна та чиста, немов сад у весняному квіті.

Щедро налита молоком, материнською радістю, щасливою жіночою долею… мов великодня неділя світлом.


А, перед тим, ходитиме вагітною…

Незграбна і примхлива, гордо обійматиме величезний живіт ніби всенький світ.

Він же, кумедний і зворушливий своєю ведмедикуватою дбайливістю, підтримуватиме її за лікті, догоджатиме лагоминками, тішитиме теплим словом…


Завбачливо підставивши стілець, стоятиме ззаду, доки, ухаючи, всідатиметься за обідній стіл… пишна мов пава.

Старанно, ніби навкруг царівни, моститиме подушки, поправлятиме ковдру, коли вкладатимуться на ніч.

Потоптавшись на порозі, виходитиме покурити з хати надвір…


А, прийшовши з роботи, першим ділом, припадатиме вухом до її живота.

Ставши на коліно, обхопить руками стегна й, затамувавши подих, слухатиме, як із її лона йому назустріч б’ється їх одне на двох сердечко.

Голосно сміятиметься над ніжкою, що стукатиме до нього зсередини, жартома хапаючи її крізь тугий, мов барабан, живіт.


Бачила, як сядуть утрьох вечеряти…

За стіл накритий посеред просторої хатини, з запашним букетом квітучого бузку посередині.

Вона з немовлям на руках, а він з блискучим, ще мокрим після вмивання волоссям, напроти.


Як взявши у важенні, наморені долоні скибку хліба і ложку, схилиться над мискою борщу й, піднявши очі, сміючись перепитає: «Чого так дивишся?..»

«Нічого…», - відповість йому ніяковіючи й, зашарівшись, опустить очі до дитини.

А він їстиме неквапом вечерю й, раз по разу, зиркаючи як грудьми годує малечу, щасливо їй усміхатиметься.


Потім, набравши у ночви теплої, пахучої любистком води, разом купатимуть немовля.

Він обережно підтримуватиме його однією рукою під голову, іншою під спинку, доки вона пробуватиме купіль ліктем.

Маля вдоволено сміятиметься, прястиме рожевими ручками і ніжками, коли, набравши повні пригоршні води, литиме теплом і любов’ю… на нього… на руки, які його тримають… на щастя в якому купаються втрьох…


Вона вкладе немовля, розстелить нове, широченне ліжко і він, у пахощах скуреної перед сном цигарки, міцно притисне її до себе.

Кохатимуться тихо, не кваплячись, стримуючи подих і зойки, аби не розбудити малечу, що спатиме в приставленій до ліжка колисці.

А, коли та, раптом, подасть голос, враз замруть посередині руху, мовчки сміючись одне одному у відкриті обличчя.


Разом потягнуться до колисочки й, рука об руку, колихатимуть, допоки знову не почують розмірене сопіння.

Затим, упевнившись, що малеча міцно спить, продовжать кохатися.

Так же тихо і благословенно…


Вогонь розпалюватиметься у ній все глибше й вище …

Насолода ставатиме гострішою, нестерпнішою…

Доки, зрештою, не вибухне палахкою лавою у кожному куточку тіла…


Раюючи, розпливеться неначе солодка нуга й забуде все на світі…

Як нині… як завжди з ним…

Тільки він і вона… та їх майбутні діти…


Ніби розчувши її мрії, відпустив талію і, перехопивши дужими жменями повні груди, здавив їх біля тугих родзинок сосків.

Аж до солодкого болю…

Немовби ліпив на ній пасочки материнського блаженства…


Ноги зрадливо дрижали…

Схлипування перейшли уже в стогін та крики…

Проте, чим жвавіше відкликалася на його рухи, тим тяжче було в ній залишатися.


Він старався як міг…

Навалювався всім тілом, щосили в неї втискувався, нахиляв, повертав…

Але, попри всі його потуги, сили підступно залишали…


Його рухи уповільнились, пальці ослабли, дихання збилося…

Він обм’якнув… схилившись над нею, вперся руками у бильце…

Врешті решт, тяжко зітхнувши, безсило розпластався на її спині.


Слухаючи гаряче дихання на своїй шиї, відчувала як його рясний піт, змішуючись із її власним, теплими струмочками стікає по спині, бокам, ногам...

Як млявий прутень поволі в ній меншає, стискається, морщиться…

Аж допоки безживним кавалком не випав із неї геть… так і не давши їй ані краплини сім’ядолі…


Вона знала: за якийсь час, незграбно завовтузившись у неї на спині, обудиться, впреться у неї руками і звалиться обабіч на ліжко.

Й, просто, мовчки лежатиме… навіть, не притягне до себе, не поцілує, не пригорне.

Лиш, неслухняним язиком, ніби вибачаючись, пролопоче щось на кшталт «мабуть я сьогодні те… перебрав трохи…» і, крекочучи, злізе із ліжка.


Не вмикаючи світла, навпомацки збере спіхом розкиданий на підлозі одяг.

Просовуючи руки в холоші та рукава, виверне й натягне штани, заправить сорочку.

Одягаючи шкарпетки присяде на край ліжка і слабо заскрипить натрудженими пружинами.


Випроставшись, облапає кишені й, на мить замислившись, піде вештатися темною хатою.

Тихо матюкатиметься, натикаючись на стільці, кути та одвірки, доки, врешті решт, не знайде свої сірники і цигарки.

Пробурчавши щось на прощання, сліпо чмокне у вухо чи скроню й, хитаючись, темною плямою вивалиться надвір.


Піде, - уникаючи людей і світла, - спорожнілим селом додому.

До молодої дружини, що чекаючи на нього у шлюбному ліжку, згорає від ревнощів, безсилої люті, улізливих думок.

Самотужки нагодувавши, скупавши й уклавши спати їх двійко чудових діточок – хлопчика і дівчинку.


Наодинці зі своїми мріями, спогадами, страхом…

Така ж самотня, як і вона тепер.

Що точно так же лежить і, з гіркотою, п’є біль порожнього ліжка…


Жде, доки він здолає важку, мов похмілля, ніч поміж ними.

Маючись, туди-сюди, на линві кривої сільської стежини ніби неприкаяний маятник.

Завжди залишаючись поміж тим, що було і чого вже немає та тим, що має бути і чого теж нема…


Вони й, справді, були немов минуле й майбутнє одна одної, воднораз.

В тій мірі, в якій він, часом, бував то з однією, то з іншою…

Наздоганяючи себе то тут, то там немов хвилинна стрілка годинну…


Й ось він знову пішов… до неї… а, вона, як і раніше, залишилась одна.

У порожній хаті, у ліжку ще й досі теплому від нього...

У погордженому тілі, що, спливаючи соком не розділеної жіночої снаги, ще довго пахнутиме його руками.


Корчачись, обійматиме вологу від їх кохання постіль.

Проклинатиме час, коли його зустріла, даватиме страшні обітниці.

І плакатиме, плакатиме в подушку аж до сірого світання…


Зі стін прискіпливо і грізно дивитимуться портрети невидимих родичів.

На підлозі, у мертвотній плямі місячного світла, немов з могильної плити, чорнітиме хрест вікна.

Й, неначе суворий вирок, цокатиме на всю хату старожитній будильник…


************************************************************


Їй було вже під сорок і в ній не було нічого особливого.

Зарівно, як і в її долі чи цій ситуації.

Звичайний, буденний випадок із безлічі подібних.


І від цього робилося особливо боляче…

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
30.01.2018 Поезії / Вірш
Пляма на стелі
11.02.2018 Поезії / Поема
Казли
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
16.02.2018 © Серго Сокольник / Любовний вірш
У пошуку тебе я...
30.01.2018 © оксамит / Ліричний вірш
Просто
29.01.2018 © Артюх Леся Вікторівна / Вірш
Назви мене!
26.01.2018 © Олександра / Вірш
Впресований в груди біль
20.01.2018 © Серго Сокольник / Еротичний вірш
Червоне плаття
Вірш
02.02.2018 © Олександра
Я прокинулась хвора, бо хвора була зима
02.02.2018
Особливо
02.02.2018 © Георгій Грищенко
Те, чого немає
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 3 (3+0+0+0+0)
Переглядів: 54  Коментарів: 4
Тематика: Поезії, Вірш
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 05.02.2018 07:58  © ... для Каранда Галина 

Дякую, пані Галино! Радий, що Вам сподобалося! 

 05.02.2018 07:57  © ... для Світлана Рачинська 

Дякую, пані Світлано! 

 03.02.2018 20:45  Світлана Рачинська для © ... 

знімаю капелюха !  збагатилася літературно і духовно, бо подумати є над чим, ой є! вражена!!!

 02.02.2018 13:17  Каранда Галина для © ... 

Ой-йо...

Написано - СУПЕР!

Проймає, життєво, з несподіваним розворотом.

Як літературний твір - неперевершено.

А ситуація гибла... та, друга, не розуміє, що справжньою бідою була б якраз ситуація, коли б у нього таки вийшло... діти по п`яні то не велике щастя... та ще й від чужого чоловіка...

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +132
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +206
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +172
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +114
ВИБІР ЧИТАЧІВ
22.06.2015 © Надія Бойко
08.09.2013 © НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ
03.05.2011 © Наталі
19.02.2012 © Таїсія
15.01.2009 © Микола Щасливий
27.01.2014 © ГАННА КОНАЗЮК
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди