Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
11.02.2018 22:25Поема
 
20000
З дозволу батьків
© Двірний Сергій

Казли

опоема

Двірний Сергій
Опубліковано 11.02.2018 / 45018

До видавництва попав по розподілу, після закінченню художньої академії.

В принципі, непоганий варіант…

Могло бути і гірше.

Могли заслати і до шахтарів чи металургів, в одне із безбарвних містечок на Сході.

Або, навпаки, десь в загублений серед степових колгоспів сільський районний центр.

Малювати для місцевого будинку культури нескінченні транспаранти, плакати…

Радісних комбайнерів та по-материнському щасливих свинарок з рожевими поросятками на руках.


І картини…

У вільний від роботи час.

Які нікому не будуть ані цікавими, ані зрозумілими…

Стоятимуть стосами вздовж стін і припадатимуть пилюкою, розчаруванням, уїдливістю.

Ніби на параді ганьби, сором’язливо ховаючи лиця у потилиці наступних.

Фіговим листям одне на одному.

Приречені на байдужість, принизливе забуття… як і він сам.


Так що такий розподіл у столичне видавництво був своєрідною винагородою.

За з відзнакою закінчену академію… а, перед тим, художнє училище.

Це, звичайно, не бозна що, та, принаймні, залишився в столиці.

Як не як, а все ж ближче до культурного життя…

До вернісажів, музеїв, театру, концертних залів…

Художнику без митецького середовища аж ніяк не можна.

Де і чужому зможеш навчитися і своє, врешті решт, покажеш…


А, він певен, йому буде що пред`явити…

Буде чим вразити світ, змусивши говорити за себе, за свої творіння.

Не просто ж так вважався в академії одним із найобдарованіших!

Уже мав кілька непоганих робіт, якими, без зайвої скромності, по-справжньому пишався.

Навіть, виставлявся на республіканській виставці молодих художників.

Не рахуючи безлічі місцевих… в училищі, в академії…

Й продав дещо… не за великі, правда, гроші, та все ж!


Але праг багато більшого…

Справжньої революції в мистецтві!

Чогось такого, що сліпучим вибухом змело би всю сірість, геть всю притугу цього світу!

Випалило до тла всю погань, що ненажерною вошвою копошиться в кожному його просвітку.

Накидає моторошну тінь і п’є, п’є кров та снагу свіжого, молодого, дужого, нескореного...

Хай довелося б за це поплатитися і власним життям…

Ясно спалахнути на весь обрій і палахкою зіркою скотитися в холодні обійми землі!..


Хотілося творити мистецтво, що докорінно й враз змінюватиме кожного.

Незалежно від того, волею чи не волею, долучиться до його творіння!

Владно робитиме вільним, розкутим, палким…

Бодай на йоту, хоча б на найкоротшу мить!

Розправить плечі дужими крилами й не вагаючись кине у високий політ…

Ярими іскрами в небо!

Небом в променисті зіниці очей.


Творіння має надихати жити…

З нетерпінням чекати наступного ранку немов нового життя в онові світу.

Тяжко зітхнув: а, не так як він, кожного разу прокидатися від нудоти, що черговим днем підступає до горла…

Тож, звичайно, це добре, що він залишився у Києві…

Не дарма ж кажуть, революції відбуваються в столицях.

А без революційного запалу мистецтво мертве…

Художник – це, перш за все, зух духу!


Натомість, попри всі грандіозні плани, мусить, з дня у день, скніти в цій остогидлій редакції.

Ніби на зло високим пориванням, малювати, з ранку до ночі, різний непотріб…

Оформлювати невиразні обкладинки, нікчемні плакати, тупі пам’ятки…

Й, немов насміх, етикетки з баклажанами, шкарпетками, макаронами…

В кращому разі, малювати безживні ілюстрації до нудотних книжок, які мабуть ніхто ніколи й не читатиме: ясночолі піонери, замріяні комсомольці, суворі червоноармійці…

Або ж сталевар з довжелезною кочергою, замурзаний шахтар з відбійним молотком, білосніжна доярка з відром чи бідоном…

І так до кінця свого осоружного життя…


А так би хотілося стати вільним художником!..

Малювати лише те, що забажає душа…

До чого схилить метке, вибагливе око мистця.

Змагаючись, - барвами, формами, фактурою, - з оком сонця на чистім чолі небосхилу …

Та, де там… Хіба що коли-небудь стане відомим і заслуженим…

Змалювавши вождя так, як його ніхто до нього не зображав, ніколи не показував.

Набачить в ньому те, чого ніхто раніше не помічав…


Якийсь час мовчки розглядав портрети вождів, що, оздоблені у масивні золочені рами, висіли поміж вікон його кабінету.

Затим, вернув погляд на аркуш з недомальованим ескізом, на якому два козли наставили одне на одного роги на вузькій стежині, що, з одного боку, тулилася до стрімкої стелі, а, з іншого, обривалася у бездонну прірву.

Криво усміхнувшись, взяв до рук гумку й сквапно стерши козлам морди, домалював одному обличчя Леніна, а, другому – Сталіна.

Малював, раз по разу, звіряючись із портретами вождів, що, дивлячись на нього зверху вниз, весь час усміхалися приязно і доброзичливо…

Навіть, як йому здавалося, підбадьорливо.

Закінчивши, на мить одхилився, примружився й, сміючись, домалював козлу-Сталіну кашкет і люльку, а, козлу-Леніну залисину.

Вийшло, справді, дуже смішно… навіть, не сподівався!


Відкинув убік олівець і, зчепивши на потилиці пальці, відкинувся на скрипучій спинці крісла, голосно регочучи на весь кабінет.

Та, одразу ж, немов злякавшись власного голосу, змовк, злодійкувато озирнувшись навсібіч.

Ніби був у кабінеті не один, наче хтось міг почути чи побачити, що він тут робить.

Потягся було до гумки, щоб чимдуж швидше стерти намальоване, аби не залишилося й сліду...

Та в цей час двері рвучко розчинилися і в кабінет ввалився головний художник, жваво сперечаючись із, як завжди невдоволеним, заступником редактора.

Спіхом склавши аркуш учетверо, поквапливо засунув його в нагрудну кишеню сорочки.

Про всяк випадок ще й защебнув на ґудзик: за вікном тільки-но починався 1950-й.


Винаймав кімнату в комунальній квартирі, недалеко від видавництва.

Окрім нього там ще мешкав непоказний, вічно заклопотаний службовець із якогось відомства чи міністерства…

Молоде подружжя новоспечених інженерів з підшипникового заводу, яке, здавалося, ніколи не вилазило з ліжка…

І тьотя Мотя, що, разом зі своїм вічно п’яним чоловіком-інвалідом та парою галасливих шибеників, ще з кінця війни займали найбільшу кімнату квартири, тільки-но мобілізували по інвалідності чоловіка.

Тож, на правах старожилів почувалася господинею, яка, нібито, тільки від доброти власного серця терпить біля себе різну голоту.

Полюбляючи, безпардонним, командним тоном понукати квартирантами, весь час їх повчаючи, що та як.

Особливо ним і молодятами, коли ті ненароком попадалися їй на кухні чи в коридорі.


Була огрядною, кубічної форми жінкою, розминутися з якою було однаково тяжко, що у вузькому коридорі, що на просторім проспекті.

З широким, величним п’єдесталом грудей, які жили, здавалося, окремим від тіла життям.

З шиєю, що, огинаючи товсте підборіддя, переходила прямо в червоні щоки й різко звужувалася на, вкритому рясним потом, лобі.

Під яким метушилися дрібні, всякчас вирячені, мов ґудзики, оченята.

На вулиці, її руки завжди тримали цілі пуки валіз, вдома не випускали довгий, олов’яний черпак.

Походжаючи сановито поміж каструль та звисаючої білизни, раз по разу, горлала на дітлахів, які безперестанно чубилися, доки не були немилосердно нею биті.

Чоловік їх ніколи не чіпав, лишень, стояв осторонь і тягнув либу на невинній, п’яній фізіономії, коли та немилосердно лупила їх, по чому попало, віником чи мокрою ганчіркою.


Вся комуналка, аж до останньої шпарини, смерділа їх борщем, що, ніби вічний вогонь, постійно кипів на прокопченій керогазом кухні.

Дешевою махоркою, яку, без кінця і краю, курив чоловік-інвалід, якщо не хропів на всю квартиру налиганим.

Квашеною капустою, каструля якої займала добру половину ванної кімнати.

Ну, й господарським милом, їдкий дух якого гарячою парою повсякчасно клуботів над виваркою: кожного дня прала цілі гори білизни.

Інколи йому здавалося, забудь він у ранковій гарячці закрити на ключ свою кімнату, повернувшись з роботи неодмінно знайде її рясно завішаною сімейними підштаниками та сорочками.

За помірну плату прала заодно і іншим…

Точніше йому і службовцю: молодята, певно стидаючись, пралися самостійно.


У побіжних робочих та дрібних побутових клопотах, просто, забув за той малюнок, вкладений у кишеню сорочки.

Тож, так і віддав тьоті Моті, коли та рано вранці, криком та грюканням у двері, підняла його з ліжка: «Давай прання! Бо, вже біжу на роботу!»

Та ж, як зазвичай, вивертала всі кишені… в тому числі й перед пранням.

Надибавши в кишені аркуш, розгорнула й, зрештою, второпавши, спершу пирснула сміхом.

Але, враз злякавшись власного реготу, закрила рота долонею й сіла там, де стояла.

Зрештою кинула прання й, не гаючись, побігла до парторга автоколони, в якій працювала вахтером.

Спочатку хотіла було відразу в міліцію, та, подумавши, вирішила до парторга: справа ж політична, не якесь там безневинне хуліганство чи кримінал…


Дивлячись на парторга ніби з плакату, урочисто вручила йому малюнок.

Старанно пригадуючи все, що чула на політзаняттях, доповіла за ворога народу, що підло причаївся у її власній квартирі.

Про те, як давно помічала в ньому щось підозріле і непевне.

Як ніколи не втрачала пильність, бо, завжди нутром чує всю цю антирадянську гидь.

Що, не шкодуючи себе, виховує зі своїх синів справжніх борців за світле комуністичне майбутнє.

Тож, було б добре залишити їй кімнату зрадника, бо, їм з чоловіком-інвалідом та двома синами-школярами вже затісно…

Чеканила кожне слово, як і належить, міцно стиснутим кулаком, палаючим поглядом і високим підборіддям.


Наступного ранку під видавництво під’їхав чорний воронок і мовчазні, суворого виду «гебісти» забрали його прямо з робочого місця.

Вели розгубленого, наляканого коридорами видавництва ніби злочинця з фільмів про шпигунів чи диверсантів.

Проходячи поміж принишклих колег зі здивуванням зауважив, як ті враз зробилися меншими, дрібнішими, сутулішими.

Як одразу ж горбилися над своїми столами, ховали очі в папери чи панічно відверталися у вікно, коли безпорадно намагався перехопити їх погляд.

Як контрастували з гордою, широкоплечою поставою «гебістів», що, карбуючи рішучий крок, дивилися на них зверху вниз: незворушно, впевнено, ясно...

Лишень очима… одними кутиками міцно стиснутих губ осміхаючись з-під козирків своїх блакитних кашкетів…

Неначе, свідомі власної сили та влади, виявляли стриману поблажливість та невідворотність долі.


В кабінеті слідчого йому одразу ж, без зайвих зволікань показали малюнок: «Твій?»

Відпиратися не було жодного глузду: «Так, мій… Але, розумієте…»

Й заходився палко пояснювати, що це всього-на-всього невдалий жарт…

Можна сказати, дружній шарж, нічого більше!..

Що він дуже любить і надзвичайно поважає всіх радянських вождів.

Що завжди мріяв малювати Лєніна і Сталіна…

І, навіть, готовий за них у вогонь і у воду…


Як він щиро кається, як проклинає ту злощасну хвилину й готовий понести будь-яке суворе покарання…

Тільки простіть його, благаю, бо він же ніколи нічого такого…

Завжди був зразковим піонером і комсомольцем…

З відзнакою закінчив академію, сумлінно працював у видавництві…

Збирався неодмінно вступати в партію…

Хотів разом з усім героїчним радянським народом будувати комунізм…

І, взагалі, це все сталося ненавмисно й більш ніколи не повториться…


Слухали його уважно, ні разу не перебивши.

Не обірвавши ані під час палкої промови, ані під час відвертих зізнань та щирого каяття.

Навпаки, привітно й доброзичливо кивали головами.

Раз по разу, скидали бровами, співчутливо зітхали.

З цікавістю і, навіть, як йому здалося непідробним розумінням поставившись до ситуації, в якій опинився, по суті, мимоволі…

Звичайно ж через власну дурість та безневинне хлоп’яцтво!..


Потім, мовчки, віялом виклали перед ним кілька фотографій.

Й витримавши паузу, все так же приязно, спитали: «Знаєш цих людей?»

Нахилився до столу, уважно розглядаючи світлини: «Так, звичайно… Вони теж працюють у видавництві.»

«І хто вони такі?», - продовжуючи дружньо усміхатися, кивнули на фотографії.

«Ну, це - головний редактор… це – коректор…»

На мить зам’явся: «А, ця жіночка, по-моєму із бухгалтерії…

Точно не можу сказати… я у видавництві недавно…»


«Це вони напоумили тебе намалювати цей… цей твій дружній шарж?», - грайливою інтонацією докінчили речення.

«Напоумили?!.. Та, ні ж бо!.. Я ж вам усе чесно розповів, як було…

Все вийшло випадково, ненавмисно… каюся!..

Я не хотів… думав, просто…»

Чи не вперше його перебили: «Може вони якось натякнули?, 

Книжку яку дали почитати чи може анекдот розповіли, сам знаєш який?»

Зауваживши, що не второпав, розсміялися, ткнувши пальцем у стелю: «Про них.»


Теж, з полегшенням, розсміявся: «Та, ні…

Я, взагалі, заледве їх знаю…

Так, хіба що вітаємося інколи в коридорі чи їдальні, не більше…»

«А, може таки згадаєш що-небудь?», - не зводили з нього очей.

«Кажу ж, я з ними може жодного разу й не розмовляв толком…

А, ту жіночку з бухгалтерії, взагалі, не знаю як і звати, не те, що там!..

Я там тільки півроку всього працюю…»


«Слухай…

Нахилився до нього через стіл і довгим поглядом зазирнув, здавалося, аж в самісіньку душу.

Скажемо так, якщо згадаєш, то зможеш відбутися лише гарним переляком…

Буде тобі, звичайно, гарний урок… на все життя… але, не більше.»

Підняв палець мов знак наголосу: «Зате працюватимеш на своєму робочому місці, як і працював, мов нічого й не було.

І зможеш ударною працею та зразковою поведінкою довести, що це й справді був лише прикрий випадок…

Як ти нас тут переконував.


Особисто я, думаю, так воно й було.

З ким не буває?!

І ти, дійсно, добропорядний громадянин, справжній комсомолець, вірний ленінець…

Що там ще?..»

Взяв малюнок зі столу: «Але ж, факт залишається фактом!..»

Кинув недбало малюнок назад на стіл: «А, факти – річ вперта.

Суд же, якщо ти не знаєш, то скажу тобі, бере до уваги тільки факти й більш нічого!»


Розвів безпорадно руками: «Тож ударну працю і зразкову поведінку будеш демонструвати сам знаєш де…»

Розсміявся: «Не за мольбертом…

Якщо, звісно, й далі по-дурному впиратимешся і не згадаєш те, що треба.

А, якщо згадаєш…»

Підняв в уявному блаженстві брови: «О, будеш малювати, як і малював…

Ще краще, аніж будь-коли!..

Навіть, уявити собі не можеш, як гарно та талановито!...


Будуть тобі і персональні виставки, і слава, і пошана…

Лауреатом може, навіть, станеш… академіком і заслуженим.

А чом би й ні?!. Хіба ж ти гірше інших?!. Ні…

Буде тобі все… Якщо, звісно, згадаєш…

Зараз. Ну й, потім… коли треба буде…

Ну, то як, пам’ятаєш, що вони тобі говорили?»

Знов підняв малюнок: «Чи згадуватимеш на лісоповалі… до самої старості?»


Так і не згадав… як вони на нього не напосідали.

Його ще з пару раз попресували, змінюючи поперемінно батіг на пряник, пряник на батіг…

Соковито розписуючи страхіття табірного життя, обіцяючи золоті гори, лаврові вінки…

Але не дуже заповзято, мляво й не надто охоче…

Радше, за інерцією, для «галочки», навряд чи й сподіваючись, що щось путнє вийде з цієї «туфти».

Врешті решт, залишили у спокої...

Фотографій більше не показували, до наклепу не спонукали, до співпраці не схиляли.


Вже пізніше, наодинці в камері прокручуючи в голові й ретельно перебираючи всі деталі розмови зі слідчими, збагнув, кого йому нагадувала їх посмішка.

Якою, щурячись, весь час грали на губах… стріляли лукавими бісиками з очей.

Авжеж, точнісінько так, приязно і доброзичливо, позирали на нього зі стін вожді, коли домальовував їх обличчя замість козлячих морд.

Така ж, здавалося б, абсолютно безкорисна прихильність… щира привітність.

Ніби, спускаючись із небес, охотили до простоти бути одним серед них.

Але нині, в тому хитрому прищурі було вже щось хиже, підле і підступне…


Слідство тривало не довго, вже весною справу передали до суду.

Та, й що там можна було розслідувати?! І так все ясно…

Розгляд справи призначили на травень, одразу ж після свят.

Везли широкими київськими вулицями, вздовж заклопотаних перехожих, яскравих вітрин, квітучих дерев.

Відкритий простір вливався крізь заґратоване віконце й сповнював душу радістю та невимовним смутком, воднораз.

Спраглими до барв очима пив різнокольорові сукні, вивіски, трамваї…

Й хмілів од весни, молодості, приниження і безнадії…


Що з ним тепер буде?..

Чи прогуляється, неквапом, колись цими галасливими вулицями?

Чи посидить в університетському парку на улюбленій лавочці?

Вдихне на повні груди духмяний цвіт каштанів?

Чи буде коли-небудь знову вільним… мов птаха… мов оцей свіжий вітерець?

Хтозна…

Особливих надій на суд не покладав.


Суд над ним зробили публічним і показовим.

Зал був переповнений колишніми колегами, викладачами з академії, масою незнайомих людей.

В першому ряду безперестанно плакала в хустку його старенька, горем убита мати.

Серце стиснулося від болю: нещасна… як же ти тепер без мене… матір’ю ворога народу…

Поряд із матір’ю кидав на нього спопеляючі погляди сільський парторг, котрий, мабуть, і привіз її до Києва, на суд.

З протилежного боку, тримаючи на колінах папірці, сиділа трійка колег, фотографії яких йому показували слідчі.

Позад, недалеко від них та матері розташувався і сам слідчий, розсіяним поглядом блукаючи поміж ним, суддями, присутніми…


Суд почався зі звинувачувального виступу прокурора.

Затим слово надали громадськості, яка була представлена якраз трійкою тих, кого відмовився оговорити.

Виступали по черзі, обурюючись його ганебним вчинком, фиркаючи на його морально-вольові та професійні якості, злостуючись тінню, яку кинув на передовий трудовий колектив.

Й всі як один закликали до якнайсуворішого покарання.

Яке тільки одне й здатне змити його провину перед вождями світового пролетаріату, радянською державою, народом, що ударною працею наближає світле майбутнє всього людства.

А, також, перед власною матір’ю, вдовою, що, разом із чоловіком, втратила на війні ще й двох старших синів.

Особливо старалася жіночка з бухгалтерії, яка ледь не зривалася на крик, палко засуджуючі ницість підсудного, його підлість, невдячність і, навіть, цинічну підступність…


Він слухав їх гнівні виступи й, час від часу, зустрічався очима зі слідчим, що стримано усміхався йому з-за спин.

І, може вперше в житті, сам себе спитав, а, чи є, взагалі, справедливість у цьому світі?

Бодай, якась логіка… окрім, житейської мудрості виживати?

Погодься їх тоді обмовити, й зараз би не вони, а, навпаки, він з їх місця свідчив би проти них.

Певно з таким же запалом, так же натхненно і гордо, як і вони оце нині.

І нічогісінько в цьому світі не помінялося б: лише вони б сиділи на лаві підсудних, а він залишився на волі.

Глянув на згорблену у кріслі матір і ледь стримався, аби не заридати…


Все було ніби в тумані… неначе не з ним, а, в якомусь страхітливому сні…

Суд вислухав його простосердечне зізнання, щирі каяття, прохання бути поблажливим та милосердним...

Й вліпивши дванадцять років таборів, дав шанс загладити провину ударною працею та зразковою поведінкою.

Знепритомнівшу матір на руках винесли з зали суду, а, його одразу ж кинули назад у «воронок»: так і не зміг обняти, рідненьку, на прощання…

Дванадцять років це було, звичайно, не те, на що очікував, та могли дати і більше.

Взяли до уваги, що ніколи і ні в чому раніше помічений не був, не притягався, зізнався і розкаявся.

А, також, мовляв, зглянулися над вдовою-матір’ю та пам’яттю героїчно полеглих на фронті старших братів і батька.


Відправили довгим етапом на північ, на Соловки.

У табір заповнений упереміш звичайним «криміналом» та такими ж як він «політичними».

Звісно, він чув за «політичних» і раніше, але щось краєм вуха, непевне, напівпошепки і, здебільшого, якимись малозрозумілими натяками.

Тепер же сам став «політичним»…

Хто б міг подумати?!.

Доля!.. Ніколи не знаєш куди і як занесе…

Хіба б міг коли-небудь, навіть, уявити, що зробиться «ворогом народу»?!.


Хоча «політичним», як йому невдовзі пояснили в таборі, був з великою натяжкою, незважаючи на статтю по якій проходив.

Радше, хуліганом на політичному ґрунті, якщо можна так сказати.

«Політичного» з нього хотіли зробити слідчі, коли схиляли до наклепу на своїх колег.

Позаяк, він як звичайнісінький «лох», що по власній дурості вляпався у халепу, був їм малоцікавим.

Їх більше цікавили підпільні організації, таємні товариства, змови, диверсії.

За викриття котрих щедро давали звання, нагороди, посади, премії.

Тож, підбиваючи його до наговору, хотіли з простої необачності роздути резонансну справу з усіма її необхідними атрибутами: підпілля, підривна діяльність, зв’язок із Заходом…


Спочатку, в перші дні табірного життя було надзвичайно тяжко.

Подеколи, нестерпно… аж не хотілося жити!..

Та, поволі, звикся, притерся, освоївся…

Слава Богу, світ не без добрих людей!

Навіть, у таборі… особливо, серед «політичних».

Чесно кажучи, аби не вони, то, не впевнений чи й вижив…

Без їх, перш за все, моральної підтримки… та й матеріальної теж.


Коли ж зробився табірним художником, життя, взагалі, стало більш, аніж стерпним.

Писав транспаранти, що, білим по червоному, кричали стандартом заяложених гасел.

Малював плакати, з яких сміливо дивилися в майбутнє радісні, щиро вдячні «зеки».

Оформлював стінні газети, стенди, ленінські кімнати, червоні куточки…

І згадував, як колись, мов чорт ладану, боявся такої роботи.

Тепер же стала для нього сущим спасінням.

За яку не знав кому й дякувати – глузливій долі, власній вдачі чи безсторонньому випадку.


Час від часу, писав, навіть, справжні картини.

Пейзажі чи репродукції на замовлення… портрети начальства, охоронців…

Інколи, особливо поважних «ворів».

Отримуючи як винагороду бляшанку тушонки, пачку тютюну чи грудку цукру.

Як кажуть, і для душі, і для тіла: не гребував.

І, що важливо, мав окрему майстерню, де не тільки міг малювати, а, й досхочу поспати.

Ну, й сховати те, що треба… так, що жодний «шмон» ніколи не знайде.


Звісно, доводилося фарбувати і стіни, і паркани, і столярку…

Як не як маляр… той, хто малює.

Добре, що хоч не муляр… той, хто муляє, жартував сам до себе.

І «казли» - це теж не про нього: казенні лиця…

Народ казни, казарм і казематів.

Люд з домальованими мордами вождів.

Любив погратися у форми… віднедавна, у словесні теж.


Взагалі, коли ще етапом добирався до табору, думав, «кримінал» з повагою ставиться до «політичних»…

Як до непримиримих ворогів існуючої влади, що, переслідуючи та караючи, запроторила їх за грати.

За формулою: ворог мого ворога мій друг…

Принаймні, якщо не друг, то тимчасовий союзник, але аж ніяк не ворог.

Та, на превеликий подив, вже дуже скоро переконався, що «кримінальні» не любили «політичних», справді вважаючи їх ворогами народу.

Особливо, «вори», свідомі, переконані злочинці, які поважали лише «воровське» життя, хизуючись власною вільготністю, незалежністю, розкутістю...

Та, й прості злочинці, «мужики», теж ретельно тримали з ними дистанцію, стараючись не дуже зближуватись, не мати, без нагальної потреби, жодних справ.


Спершу, пояснював це собі тим, що, ненавидячи будь-яку офіційну владу, терпіти не могли й всіх тих, хто її домагається.

Але, зі здумінням, незабаром зрозумів: «вори» щиро вважали себе, «лохів» і начальство одним сокровенним цілим - народом!

Попри те, що всією душею ненавиділи начальство.

А всіх інших, презирливо тримаючи за звичайнісіньких «лохів», просто, зневажали як безсловесне, загнане в стійло бидло.

Призначене лише для того, аби, з дня у день, покірно тягти свою рабську лямку на благо начальства та безтурботних «ворів».

Не важливо, тут у таборі, чи там на волі… добровільно й охоче чи під батогом та примусом.

Такою була їх доля: народ, як і батьківщину, не обирають!..


Тож, у ставленні до «політичних», «вори» повністю тримали сторону начальства, без вагань вважаючи «політичних» дійсними ворогами народу.

Відверто регочучи над начальниками, які мов повні «лохи», замість того, аби, просто, поставити «політичних» до стінки, лиш, дарма витрачають на них харч.

Певно, підсвідомо розуміючи: «лохи» без начальства «лохами» не будуть, а, відтак, і їм, «ворам» теж доїти буде нікого.

Словом, являючись ворогами їхнього заклятого ворога, з котрим постійно чубилися за «лохів», «політичні», абсурдним чином, були і їх ворогами теж.

Коли все це збагнув, довго реготав, згадавши свій злощасний малюнок: наскільки він виявився пророчим і промовистим.

Вся ця бридка потвора із начальства, «ворів» та «лохів» і, справді, скидалася на козлів із обличчями вождів.

На народ з огидними козлячими мордами замість людських подоб…


Все це з очевидністю проявлялося у табірному житті.

Начальство мало з «ворами» цілковите взаєморозуміння та плідну співпрацю.

«Лохи» чи «мужики» тяглися до «ворів» та начальства.

«Політичні» ж були ніби чужорідним тілом.

Відщепенцями, яких, якщо тупо не ненавиділи, то, просто, уникали, спілкуючись тільки вимушено.

І головним у цій відстороненості був не страх і, навіть, не зневага.

Радше, огида, неначе мали справу із якоюсь заразою й боялися її ненароком набратися.


Від всього цього було, воднораз, і смішно, і сумно.

Тож і доповнював свій жартівливий словник не дуже веселими визначеннями…

«Вор» – вільний од роботи.

Або, краще: вільно-одпущений раб.

«Лох» - людина огидніша худоби.

Або ж: лякливіший од худоби.

«Мужик» - той, хто мучиться життям…


Та, як би там не було, життя, поступово наладилося, увійшло в своє русло.

Інколи здавалося було не набагато гіршим, аніж там, на волі.

Та й, по-правді кажучи, хіба то була воля? Чим те життя вільніше від табірного?

По суті, нічим… Той же табір, тільки замість бараків казарми, гуртожитки та приватні помешкання.

А, так, все те ж саме, що і тут: вожді, червоні транспаранти, пихате начальство, суцільні заборони і шкурний страх.

Певною мірою, тут навіть вільніше, бо, де ще зустрінеш таку концентрацію вільних людей, з якими можеш вільно, не лякаючись розмовляти?!

Зрештою, хіба ж воля не означає – вільно говорити з вільними людьми на вільні теми?..


Дні, місяці та роки поволі тяглися і тяглися…

Як ніколи багато читав, уважно слухав, менше говорив.

Поступово, крок за кроком, художник у ньому знову розправив плечі.

Випростався у повний зріст і, навіть, обережно ставши навшпиньки потягся угору.

До чистого, прозорого неба... до зір, вище всіх трибун і престолів.

Разом із художником воскресло і бажання високих звершень.

Немов скресла крига долі і теплою хвилею влилася в душу весна…


Знову, як і колись, праг революційного замислу і митецького потрясіння.

Тепер він твердо й рішуче знав: життя без високих звершень нічого не варте.

Принаймні, того, аби перепалювати серце у ненаситній «буржуйці» тіла.

З мукою та огидою, з дня у день, тягти на плечах не власну, нав’язану тобі долю.

Безвольно помираючи з убогого страху за нікчемне, нікому не потрібне існування.

Жити треба так, ніби ти - пензель у власних руках.

А, полотно твого творіння – світ ґрунтований від обрію до обрію…


Не важливо, художник ти чи ні, але в житті бодай раз випадає нагода зробити щось варте всього життя.

Щось, що надасть йому сенс, ціль, вартість, значущість…

Чиїми рисами, барвами, формою, задумом зможе переписатися світ.

Що спалить у нещадному вогні все писане чорним по білому ніби непотрібну віднині чернетку!

Хай, навіть, той спалах стане для тебе самовбивчим і безіменним…

Тож, сповнившись рішучості, з легким серцем, просто, чекав своєї нагоди.

Напевне знаючи, це, лишень, питання часу – коли, що і як.


Чекати довелося недовго…

Чи то через недбалість опалювача, чи то причиною була стара електропроводка, але повністю згорів місцевий табірний клуб.

Зроблений із дерева, як, зарівно, майже всі будівлі на «зоні», залишив по собі лише чорне згарище.

Зрозуміло, табір без клубу ніяк.

Без політико-виховної роботи, без трибуни, без загальних зборів.

Без сцени з обов’язковою художньою самодіяльністю особистого складу та «зеків».

Та й, взагалі, клуб має бути, тому що має бути… так належить!


Тож, відбудовували його ударними темпами цілим табором.

Кинули на будівництво всі наявні матеріальні й, особливо, людські ресурси.

Не жаліли ані дерева, ані цвяхів, ані фарби, ані робочої сили.

Дуже хотіли встигнути до чергової річниці Великого Жовтня.

Й закінчити до заздалегідь призначеної дати треба було хоч умри.

Позаяк, на розхвалене табірним керівництвом, відкриття мало приїхати високе «гебістське» начальство.

Подейкували, не лише із місцевого управління, а, навіть, із самої Москви…


Як і в будь-якому ударному будівництві, не обходилося без постійних халеп.

Бракувало то одного, то іншого…

Те зробили не так, а, те і так піде…

Накладки змінювалися нестикуваннями, невправність - халатністю…

Все доводилося робити поспіхом, на ходу, в останню мить…

Як і водиться, з невгаваючими криками, матюками, суперечками, стусанами…

Так що під кінець вже нікому не вистачало ані сил, ані терпіння, ані часу…


Відтак, і йому, табірному художнику, довелося вже в останню ніч домальовувати величезне, на всю задню стіну сцени панно.

На якому, мов віялом розгорнуті карти, традиційно накладалися одне на одного профілі всіх вождів світового пролетаріату: Леніна, Сталіна, Маркса і Енгельса.

Натхненно працював аж до самісінького ранку, ледь встигнувши закінчити за неповну годину до урочистого відкриття.

Знесилився вкрай… в очах вже мерехтіло, спина затерпла, коліна нили від болю, а п’ястки зводила судома…

Але був несказанно гордий і щасливий вчасно, а, головне, чудово виконаною роботою.

Поза сумніву, це було найкраще, що робив коли-небудь у своєму житті!

Пишався собою зі спокійною впевненістю майстра, що, врешті решт, усвідомив власну потугу художника.


Довго стояв перед панно і просто мовчав…

Сам собі дивуючись цим мовчанням: ані думок, ані почуттів… ані спогадів, ані мрій… все лягло кольором на сіре полотно.

Самотужки в порожньому клубі підняв над сценою величезне полотно, ще мокре й блискуче від свіжої фарби.

Прибрав зі сцени різний малярський мотлох, - пензлі, банки з фарбою, розчинник, - і відніс, склавши акуратно за панно.

Ще трішки постояв, милуючись власним творінням і, вдоволено зітхнувши, поплівся за сцену.

Простеливши на підлогу куфайку, підклав під голову шапку й одразу ж заснув блаженним сном праведника.

Згорнувшись калачиком у міцній шкаралупі сну, не чув ані охоронців, які, пробігши клубом, огледіли й напівтемну, завішену кулісами сцену, ані гамір «зеків», що, загін за загоном, заповнили ряди крісел.


Новий клуб вийшов ще кращим, аніж його попередник: вищим, просторішим, місткішим…

Тож зал був битком набитий заледве не усіма ув’язненими табору.

Разом із охоронцями, що, за усталеним порядком, розташувалися по периметру зали та проходах.

А, також, табірним керівництвом і високим начальством, що, закинувши ногу на ногу, сановито зайняли весь перший ряд.

Розвалившись у новеньких кріслах, крутили на колінах сині кашкети, час од часу, байдуже окидаючи прищуреним оком свіжо-фарбовані стіни, «зеків», начищені носаки своїх хромових чобіт.

Місцеве начальство перехилялося, одне через одного, до начальства вищого, а те поблажливо позирало від вищого до нижчого.

Шкірячись, тримали в зубах цигарки й, перекидаючись поміж собою балачкою, раз по разу, разом із димом виригували самовдоволений сміх.


Та, ось, нарешті, настала урочиста хвилина, куліси роз’їхалися в боки… і, на мить занімівши, зал вибухнув несамовитим реготом.

На величезному, на всю стіну сцени панно, з незмінним усміхом на губах, вишикувалися вряд чотири козломордих профілі…

Перший з прищуром, борідкою та залисиною Леніна.

Другий з люлькою, вусами та кашкетом Сталіна.

Третій з окладистою бородою та пишною шевелюрою Маркса.

А, четвертий… просто, як дві краплі води, схожий на Енгельса.

Схожість була настільки разючою, а козлячі риси вождів такими кумедними, що «зеки» рвали собі кишки, корчачись від нестерпного сміху.


Ошелешене начальство, спочатку, мов прикипіло до своїх крісел…

З широко відкритих ротів повивалювалися прямо на новенькі галіфе цигарки, покотилися додолу носаті кашкети.

Затим, всі як один, зірвавшись на ноги, почали верещати несамовитими голосами.

Махаючи кулаками до «зеків», тикаючи пальцями охоронцям на сцену.

Охоронці прожогом кинулися на сцену і, вхопившись за куліси, з силою потягли їх назад, стараючись закрити.

Та, куліси не закривалися, ніби щось блокувало зворотній рух коліщаток.

Зрештою, од надмірної сили куліси зірвалися й впали на підлогу: регіт в залі став ще більшим.


Начальство, в безсилій люті, металося перед сценою немов загнаний звір.

Солдати, що залишалися в залі, намагалися виштовхати «зеків» за двері, надвір.

Але ті були так розбурхані реготом, що годі було й сподіватися змусити їх слухатися…

Охоронці на сцені, облишивши куліси, одразу ж накинулися на панно.

Намагалися знайти линви, та, як на зло, їх ніде не було…

Тоді стали пробувати зірвати полотно руками, тягнучи його вниз, чіпляючись, виснучи на ньому всією вагою тіла.

Але по сирій фарбі руки лишень безсило ковзали вниз, розмазуючи свіжий малюнок і роблячи козломордих вождів ще потворнішими та смішнішими.


Зал вже, просто, помирав зо сміху…

Тикаючи пальцями на охоронців, що вимазані з ніг до голови у яскраві кольори, стрибали на сцені неначе справжнісінькі блазні.

Ляскаючи себе по колінах і хапаючись за животи, котилися покотом од дійства, кумедності котрого могла позаздрити будь-яка абсурдистська вистава.

Дикий регіт та штурханина, яку зчинили навкруг панно охоронці, врешті решт, розбудили художника.

Протираючи очі вийшов на сцену й, озирнувшись, теж розреготався.

Зал зірвався на ноги й, плескаючи в долоні, заходився вітати його бурними оваціями, без кінця викрикуючи «Браво! Браво! Браво!»

Ніяково усміхаючись, театрально кланявся перед публікою, доки розлючені охоронці не збили його з ніг і не стягли зі сцени.


Накриваючи голову руками, звивався під чоботами солдат, які осатаніло гамселили його куди попало, й почувався як ніколи щасливим.

Це було справжнє високе мистецтво, якого праг усе своє попереднє життя.

За яке годі було й мріяти там, на волі, в стінах столичного видавництва чи залах казенних галерей.

Твір мистецтва не скутий рамками умовностей, не обмежений лиш одним пасивним спогляданням.

Творіння, що виходило далеко за рамки як самого твору, так і творця, який його створив.

Грандіозний перформанс, не мислимий ніде інде, як тільки тут, у середовищі вільних людей.

Оточених козломордим народом, ладним за додаткову пайку з казенної комори, без вагань, насадити одне одного на роги.


А, охоронці все дряпалися й дряпалися на панно, марно намагаючись його зірвати.

Аж допоки хтось із залу жартома не крикнув: «Пали їх, козлів, на хрен!»

І вкрай затуркані, самі не в собі від розгубленості та відчаю охоронці, не думаючи чиркнули запальничкою…

Просякле свіжою фарбою полотно одразу ж схопилося полум’ям, що моментально полізло по козломордим вождям угору, до дерев’яної стелі.

Вмить регіт, мов по команді, змінився на мертву тишу.

Та, коли за сценою вибухнули банки з фарбою та розчинником, всі, з криком, кинулися геть із зали.

Піднялася страшенна паніка, ґвалт, тіснява, з усіх боків лунали зойки, мати, прокльони… і, як не дивно, сміх.


Єдиний вихід був у протилежному від сцени кінці зали.

Тож, і начальство, і охоронці враз опинилися найдальше від виходу, затиснуті між вогнем, що все більше набирав сили та спинами оскаженілих «зеків».

Які вже не зважали ані на розлючені крики начальства, ані стусани в спину.

Зрештою, дістали зброю й почали стріляти над головами неслухняних «зеків».

Ті, налякано відсахнувшись, розступилися пропускаючи вперед озвірілих і теж, уже не на жарт, переляканих «гебістів».

А, затим, оговтавшись, з криком «Бий, козлів!» хлинули назад, зімкнувшись на ними хвилею здавлених тіл.

Відібрали зброю й кулаками поваливши на підлогу, просто, затоптали ногами.


Коли, врешті решт, благополучно вибралися надвір, полум’я вже повністю охопило клуб.

Важко дихали, збуджені небезпекою, помстою, зброєю в руках.

Сторожко озиралися навкруг, раз по разу, стрясаючись дурнуватим сміхом: «Так вам, козли, і треба!..»

Потім, один із них, певно, «вор», підняв угору автомат і крикнув: «Ну, що, мужики… Це наш шанс! Беремо склад і робимо ноги!..»

Натовп радісно його підтримав.

Тільки «політичні», що, як завжди, стояли осторонь, нічого не відповіли, мовчки спостерігаючи за озброєним «криміналом».

Це не залишилося не поміченим заводилою з автоматом: «А ви що не з нами?»


«Ні, ми залишаємося тут.»

«Не хочеться на волю?», - розсміявся, підморгуючи до інших злочинців.

«Чому ж, хочеться… Але не так.»

«А, як?! Щоб, типу, ви тут ні до чого, а, то все вони, «кримінальні», так?»

«Та, ні… Причому тут це?!.»

«А, при тому!, - накручував себе все більше й більше, - Ми козлів не малювали. І «мазу» за вас тягнути не збираємося! Правильно, мужики?»

Грізно на них посунув: «То, ви, суки, з народом чи ні?..»


«З народом… Тільки...», - охоплені найгіршими передчуттями, вже ні на що добре не сподівалися.

«Тільки, що?!, - вищирився, уїдливо кривляючись, - То, може ми для вас і не народ, а бидло, га?.. Стадо козлів?»

«Політичні» мовчки дивилися на озброєного «вора».

«Та, що ти з ними, суками, розмовляєш!.. Вони ж вороги народу, блядь! «Замочить» їх, козлів, на хер, та й годі!», - крикнув хтось із натовпу.

«Заварили кашу, а нам розхльобуй!.. Ще й «настукають» на нас потім, суки!..», - піддакнув інший.

Заводило смикнув затвор і, навівши автомат на «політичних», зі злістю прошипів: «Це вам, суки, справедливий вирок народу»!..»

Кинулися врозтіч хто куди…


В дитинстві йому часто снилося, як бігає по воді.

Головне, чимдуж розігнатися з берега і не збавляти швидкості на плесі.

Так і зараз йому здавалося, що з усіх сил мчить по воді...

Але, як і уві сні, ноги зрадливо провалилися під поверхню.

Упав… мов підкошений… кулею, що наздогнала в спину.

Вражений під самісіньке серце, лежав горілиць, розкинувши крилами руки й спливав густою, червоною кров’ю...

«Мов фарбою…», - мимоволі майнуло в голові.


Він знав, що це все…

Що востаннє відчуває холодний дотик землі, якою, на жаль, випало ходити так не довго…

Більше ніколи не побачить неба…

Ще кілька невблаганних хвилин і його вже не буде… все буде так, як і було… але, тільки без нього.

Зі здивуванням, усвідомлював, що помирати йому зовсім не страшно.

Жити хочеться, як ніколи, проте, перед смертю жодного страху.

Ніби, просто, ставив заключний мазок на полотні своєї долі… червоною фарбою.


Лежав на мерзлій землі і вічність мерзлоти владним поступом сповнювала тіло.

Низьке, свинцеве небо темніло, заплющувалося мов око, доки, врешті решт, не звузилося до лукавого прищуру.

Позирало на нього приязно, підбадьорливо і, здається, навіть зі співчуттям.

В той час, як десь знизу, у хвилях непроникного мороку губився неодмінний усміх…

Рухи поволі застигали, розчинялися у товщі одного на всіх тіла.

Барви і форми, одна за одною, поглиналися одноманітністю загальної маси.

А, мільйони козлячих горлянок скандували й скандували нескінченне: «Браво! Браво! Браво!..»

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
02.02.2018 Поезії / Вірш
Особливо
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
23.02.2018 © Світлана Рачинська / Вірш
Рядки твоїх вулиць...
21.02.2018 © Гречин Юрий / Вірш
П о в і я
15.02.2018 © Світлана Рачинська / Вірш
Де ж ти?
07.02.2018 © Світлана Рачинська / Вірш
Те, що ти чуєш в собі
03.02.2018 © Світлана Рачинська / Вірш
Вона-він
Поема
11.02.2018
Казли
26.01.2018
Жертва
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 97  Коментарів: 1
Тематика: Поезії, Поема
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 11.02.2018 23:11  КАЛЛИСТРАТ для © ... 

Н-да.... Вещь серьёзная, так и было. Спасибо! 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +133
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +207
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +173
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +114
ВИБІР ЧИТАЧІВ
19.02.2012 © Таїсія
11.05.2014 © Оля Стасюк
16.11.2013 © ЗБІРКА ПОЕЗІЙ
13.11.2013 © Марія Новогроцька
20.08.2011 © Микола Чат
13.02.2011 © Катрін Поль
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди