До Т. Г. Шевченка
І сумно, й болісно мені, Тарасе,
Бо мало що змінилось протягом століть:
Вороже рило дотепер ще ласе
Тримати нас в покорі мовою жахіть.
Все українське впоперек їх горла,
І ніби нас нема, й ніколи не було,
І сниться їм, що Україна вмерла…
Однак, і це, Тарасе, не найбільше зло.
Найбільше зло це є свідома зрада
Заради слави й свити з барського плеча.
Ти ж «Схаменіться!» - кинеш їм пораду,
Вони ж чужого брехні чують багача.
Та все ж і є такі, як ти, Тарасе,
Хто Україну ніжно в серденьку хранить.
Вони народу нашого окраса
І з правдою землі в них спільна срібна нить.
Їм так потрібне Кобзареве слово,
Глибоке, сповнене любов’ю до країв.
І плекана тобою рідна мова -
Надійна зброя правді відданих синів.
Твій Заповіт як матері молитва,
Як батька сивого і мудрого наказ:
«Здобудьте волю в переможній битві,
Приборкайте чужинський озвірілий сказ».
с. Зеленче, Весна 2017 рік.
