21.04.2018 16:04
для всіх
189
    
  - | -  
 © Лора Вчерашнюк

Казка про Зміївну-Діву

Казка про Зміївну-Діву

Дівиця- дівиця,

В’юнка, мов ужиця,

Косу розплітала,

Сережки знімала -

«У воду зайду,

З джерельця відіп’ю,

Бажання загадаю,

Що буде, хто знає?»

І зайшла у воду,

Де немає броду.


І з синьої водиці,

Джерельця-криниці

Ужицею вже виходить,

Сережки знаходить,

На хвостик одягає,

Сумненько зітхає -

«Хай буде, як є,

Бажання моє

Хай брату помагає,

Іншого не маю!»


А в темній печері,

Де дубові двері,

Її братік стоїть,

Зітхає, мовчить –

Ноша на спині –

З золотом мішки,

Підняв і незчувся,

Як мостом зігнувся,

Так і вік стояти,

Мішки ті тримати.


Печера не проста,

В ній дивні дива

Робляться, казали,

Діди розповідали -

Там Зміївна-Діва живе,

Багатство пряде,

Та сумно їй одній

В печері своїй,

І вечором виходить,

Парубків находить -


Їх блиском сліпить

Та стежкою манить

В підземну глибину,

В таємну таїну,

Де блимає, літає,

Та розуму лишає

Тінь сяюча, манка,

Чарівна та п‘янка

Від скарбів дорогих,

Таких наче близьких.


«Що бачиш навкруги -

Багатства і скарби,

З собою забирай,

Ти тільки забажай!

Але отут сідай,

Байки розповідай,

Що довше будеш ти

Розказувать байки,

Тим більше забереш,

Тим більше понесеш!»


І парубки сідали,

Байки розповідали

Та жадібно дивились,

Зміївна як крутилась,

Та в сяйво обгорталась,

А потім зупинялась –

І полотно живе,

Перлинне, золоте

Із блиску-павутиння

Лягало на каміння.


І разом розпадалось,

Так ніби тіні грались -

І перли, як дзвіночки,

Котились по куточках,

Камінчики-смарагди,

Блискучі діаманти

Сліпили гостям очі,

Бери все, до не схочу -

Хазяйка обіцяла,

Скарбами осліпляла.


І хочеться піти,

Закінчити байки,

Та парубкам замало,

Забрати б їм чимало!

А потім набирали,

В торби все накладали,

Та з місця не ступити

І двері не відкрити,

А Діва, знай, пряде -

«Яке це людство зле!


Яке всевладне злато -

От хочеться багато!»

І сумно посміхалась,

І з іншим поверталась,

Що в лісі заблукав,

Що скарб Душі шукав

По відблискам глухим,

Іскрінням водяним –

Та все то відбиття

Проміння світла дня.


Омана-блиск шепоче,

Все котиком муркоче –

- Ось близько! – та не те,

І хлопець далі йде

Найти те джерельце,

Де скарб Душі живе,

В вогняному стовпі

Всміхається тобі,

І в грудях квітне сила,

Така бажана, мила…


Аж ось сережки прості

На сірому хвості

В’юнкої ужиці,

Смілої дівчиці

В печері заспівали,

Зміївну зупиняли.

«Ти хто? Чи сестра?

Від кого прийшла?» -

Зміївна запитала,

Роботу відклала.


«Та я сирота,

Нікого нема,

Прийшла подивитись,

Уміння навчитись!

Тобі послужу,

Наведу чистоту!» -

Ужиця їй казала,

Сама брата шукала

Між парубками,

Що стояли дубками -


Скарби їх пригнули,

До долу зігнули.

Ні дихнуть, ні ступить,

І - не відпустить…

«Ото жадібні всі?!!

Красиві ж такі!

Чому їх тримаєш,

Чому не пускаєш,

Чи зла ти така,

Чи серця нема?» –


Ужиця питала,

До Зміївни підступала.

Та Діва сміялась,

Хвостиком милувалась -

«Я їх не тримаю,

Самі вибирають!

Хочеш, пограй,

Перед ними кидай

Сережки свої,

Що дзвенять на хвості,


Хто підійме, візьме,

Додому піде!

Набридли вони мені,

Натикаюсь в пітьмі,

Але й не відпущу -

Маю волю таку,

Хіба світ переміниться,

Хтось веселий явиться

Й не за платню багату

Дасть мені радість-розраду. »


Сіренька ужиця,

Смілива дівиця

Сережки знімає,

По камінню кидає,

Та стоять парубки,

Не тягнуть руки,

Не кидають мішки

Зі своєї спини -

Не багатство, скарби

Сережки прості!


І лиш один нагнувся,

До них потягнувся,

Очі заблищали,

Сестрицю згадали,

Як скарб він шукав,

Як її залишав,

Не слухав, заблукав,

Очам довіряв -

Не серцю, не душі

В темній стороні.


І покотились тяжкі мішки

Із його спини.

Зміївна дивувала,

Хлопця відпускала -

«Що ж, парубок, іди,

Не буде біди!

Що зможеш знести,

Те з собою бери!

Та забудеш це все, не згадаєш,

І печеру і шлях не впізнаєш!»


І хлопець не чекав,

З підлоги підняв

Сережки прості,

Такі ж до душі!

Що йому злато? Душа

Серце своє віднайшла!

Та мерщій він до хати,

Щоб сестру обійняти,

Щоб все розповісти,

Всі незгоди свої…


Вийшов - все забулось,

Ніби тінь, гайнулось,

А в хаті – нікого нема,

Корова одна.

- Де сестра? – він питає,

Ніхто не знає,

Сережки в долоні дзвенять,

Сміхом дзеленчать,

Ніби кажуть – чекай,

Скоро зустрічай!


Ужиця ж залишалась,

Із братіком не прощалась,

Ії не впізнав -

Та сережки ж узяв!

Здійснилось бажання,

Її сподівання –

Братіка знайшла,

Братіка спасла!

Вибрався з глибини,

Печерної маїти!


Вподобала її Зміївна – навчала,

Знання свої передавала,

Як сяйво з повітря збирати,

Як полотно золоте ткати,

Ужиця вчилась і ткала,

Перли чарувала,

Та ночами плаче,

Як ніхто не бачить,

За братіком сумує,

Душі рідної бракує.


«Гей, сирота,

Знаю, хто ти така! -

Якось Зміївна сказала,

За гостею наглядала. -

І як братіка виручала,

І як долю розміняла,

Бо бажання одне

Джерельце всім дає!

Та зла я не маю,

І тебе відпускаю.


Чого знала, навчила,

Показала, що вміла,

Як двері минеш,

То назад повернеш

Обличчя красиве,

Дівоче, щасливе!

Уміння мої

Не нашкодять тобі,

Бо в серці скарб шукаєш,

То ж всі скарби і маєш!»


Так воно і сталось,

Дівчиця верталась

До братіка, до дому,

До рідного столу,

Де він її чекав,

Кріпко обіймав,

Сережки свої одягнула,

А що було, забула,

Та гарно вишивала -

Майстринею знатною стала!


Дивовижні сорочки,

Святкові хусточки

Людям дарувала,

І тим дивувала -

Хто брав та вдягався –

В Красу обгортався

Чарівну, неземну,

Мов джерельце, ясну,

І люди раділи,

Дивом молоділи!


І радісно зажили

Братік і сестра –

І сяйво світило з кожного вікна,

І дім їх багатів, розквітався,

Ніби в криниці чарівній скупався.

А з іншими що було?

Буцімто те джерело річкою стало,

Землю обійняло –

Очистило всі серця –

І печера та обманна стала пуста.


(Малюнок автора)



Київ, 2008-2018р.р.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 21.04.2018 17:06  Панін Олександр Мико... => © 

Досконалий твір