11.05.2018 17:11
Без обмежень
24 views
Rating 0 | 0 users
 © Анатолій Валевський

Нічний гість

Глава 5

Бій із Теріблуком

- Що це? - зойкнула Ліна, вказуючи на горб, що поволі зринав із-під води.

Власне, це вже був не горб, а ціла гора, обіпнута бурою зморшкуватою шкірою. Вода разом із глинястим намулом стікала з його нерівної шишкуватої поверхні, шмаття водоростей звисало донизу.

У зловісному безгомінні гора здіймалася все вище. Нарешті вона завмерла, заступивши плотянам білий світ. По її поверхні перебігли огидні корчі. Здригнулися, розсуваючись, тяжкі зморшки, і на подорожніх глянули страшні водяві очі. Їх було багато, дуже багато. Розкидані без тями по всій горі, вони злісно повирячувались на людей. Нічого хоч трохи розумного не було в цих очах - визирала тільки гола зненависть і холод смертної пітьми.

Жахлива істота неблимно розглядала пліт, що спинився, наткнувшись на несподівану перепону.

Рідлер стояв з сокирою у руках, вперто подавшись головою вперед. Його плечі трохи похилилися, як під незмірним тягарем. Людина і величезне чудовисько їли одне одного очима.

Фімбо обережно сягнув по сагайдака, видобув із нього стрілу й наклав на тятиву. Ларрі стиснув руків`я меча. В камінці його персня вирувало темне полум`я. Навіть коли поруч були мурлоги, цей вир був не таким виразним. Ларрі здогадався, що перед ними постав виплід настільки давньої і темної магії, що мабуть і сам Гіркан не встояв би супроти нього.

Вода сколихнулася. З неї виринуло грубе, як добряча колода, щупальце й скерувалося до плота, поволі звиваючись потворними кільцями. Опинившись навпроти Рідлера, воно кинуло на Оборонця смертоносний зашморг. Але той блискавичним рухом перерубав щупальце при самій воді, й зашморг, судомно звиваючись, гунув униз. Знявся фонтан бризок.

Гора здригнулася і викинула зі своєї підводної частини десятки й десятки обліплених кігтями щупалець. Вигулькнули також зазубрені ножиці-клешні на суглобистих держаках. І все це грізно потяглося до людей, що позавмирали на хисткому плоту.

Заблискотів у шаленій круговерті меч Ларрі, обтинаючи силу-силенну нечисті, що зусібіч лізла на пліт, била на всі боки Рідлерова сокира. Вода довкіл плоту потемніла від чорної густої крові чудовиська, клекотіла й пінилася. Могутні удари струшували раз ураз пліт, і він от-от міг розвалитися. А щупальці все наповзали та й наповзали на нього, шукаючи живої здобичі. Одне з них допиналося вже коня. Вихопивши свого невеличкого кинджальчика - подарунок Рідлера, - Ліна щосили вгородила його в почвару, навіть не сподіваючись цим їй зашкодити. Але почвара скрутилася й почала корчитись. Фріда накинулась на неї своїми кігтями, і щупальце знесилено звалилось у воду.

Та гора знову здригнулася. На її тілі розсунулась велика груба зморшка, і на людей вибалушилось величезне багрове око, вкрите сіткою кров¢яних жил. Безжальна глибінь темних століть, крижаний холод і чорна пітьма предковічної ночі посунули з нього на людей, і ніхто з них не міг навіть пальцем кивнути - всіх скувало гіпнозом злісного погляду. Поволі роззявилась гігантська пащека, ніби вхід до потойбічного світу, звідки вже нікому й ніколи не буває вороття. Вода ринула в це провалля, тягнучи за собою й плота. У цей момент занімілі пальці Фімбо зслизли з напнутої тятиви, і стріла зі свистом уп`ялася по саме оперення в осереддя жахливого ока. Чорно-кривавою піною залило його, і око заплющилось. Умить поділися десь ті невидимі пута, що знерухомлювали людей.

Дико й страшно заревло чудовисько. Заворушилося під водою його потворне туловисько. Річкові хвилі од цього вивергнулися на берег, видираючи з корінням кущі. Пліт закрутився, як дзиґа, і весь двигтів од конвульсій пойнятого агонією чудовиська. У будь-яку мить колоди могли розсунутись.

Ліна у відчаї затулила обличчя долонями. Здавалося, ніщо вже не могло врятувати їхнього малого загону від загибелі. І тут, немов у самій голові, вона почула голос верховного жерця храму Пурпурового Лотоса: "Скористайся з насіння, коли вже геть не стане надії."

- Дякую тобі, Отче! - вигукнула вона, відімкнула скриньку, яку їй дав жрець, і нахилила її над розбурханою річкою. Золотаве насіння посипалось у воду.

- О вічний Лотосе! - благально стулила долоні Ліна. - Поможи і захисти нас від чорної сили зла! Прошу тебе в ім`я життя!

Вода скипіла й почала очищатися. Вгамувалися хвилі. Востаннє здригнулася туша чудовиська. Повіяло свіжим вітерцем, що розганяв клапті смердючого туману.

Попереду вималювався вхід до затоки. На її узбережжі, в тому місці, де річка впадала в океан, бовваніли будиночки, між якими сновигали дрібненькі здалеку постаті людей.

Позбавлене власного руху чудовисько здалось на волю течії. Річка й вимчала його на просторінь. Звідкись поспливалися хижі риби й заходилися дерти гігантську тушу на шмаття. А невдовзі рештки недавнього страхіття зникли під водою.

Знесилене товариство мовчки перезирнулося. Навіть могутній Рідлер, здавалося, пристарів і змарнів. Але всі були цілі й неушкоджені. Лише Фріда зализувала рану на передній лапі. Ларрі поклав меча й стурбовано оглядав глибокий слід, проораний на цій лапі хижим кігтем чудовиська.

Керована неусвідомленим пориванням, Ліна присіла до пантери, наклала руки на закрайці рани й зосередилась, приплющивши очі. На лобі в неї виступили краплинки поту, щоки зблідли. І перед очима в усіх рана почала затягуватися. Краї в ній стулилися і за хвилину зрослися.

Ліна розплющила очі і стомлено всміхнулася:

- Ну от, тепер усе буде гаразд...

- Як це в тебе вийшло?! - вигукнув Ларрі.

- Я й сама не знаю... Просто відчула, що мушу допомогти Фріді, і мої руки самі потяглися до рани. Мене, мабуть, наділено хистом зцілювати. Але звідки? - дівчина спантеличено знизала плечима.

Фріда віддано заворкотала, а Ларрі на знак подяки став перед Ліною на коліно й поцілував її в руку.

Фімбо з неприхованим подивом поглядав на внучку, ніби побачив її уперше.

Лише Рідлер щиросердо всміхнувся й сказав:

- Поступово ти починаєш спізнаватися на своїй силі. Недарма Айріс переказала саме тобі вміння зеленоокої лісової мавки. Невдовзі ти станеш наймогутнішою з них, і сила твоя слугуватиме добру!

Тим часом пліт уже підпливав до берега, де юрмилися мешканці селища, вітаючи переможців жахливого чудовиська.

Коли пліт черкнувся об пісок і друзі зійшли на сушу, люди обступили їх з усіх боків - кожен просив їх до себе в гостину.

Наперед ступив посивілий чоловік зі срібним обручем на голові. На темному від засмаги обличчі проступали глибокі зморшки, що свідчили про неабиякі випробування, крізь які водила його доля. Він низько вклонився прибулим і піднесено мовив:

- Ми, мешканці вільного рибальського селища, і я, його староста, складаємо щиру дяку героям, що знищили наш пострах - Терріблука. Заходьте під наші дахи і поділіть з нами радість визволення. Будьте нашими гістьми! А як на те буду ваша воля - зоставайтеся з нами назавжди.

- Дякуємо за добре і щире вітання, - приклавши руку до грудей, вклонився на відповідь Рідлер. - Запросини в гостину приймаємо.

Господарі селища примістили гостей у найпросторішому з будинків. Їм піднесли частування, подали кілька смачних страв і з зиченнями доброго відпочинку невдовзі порозходилися. Зостався тільки староста. Сівши до столу навпроти Рідлера, він завів мову про діло.

- Куди вас дорога кличе, люди добрі? Чи не могли б ми стати вам у чомусь до помочі?

- Прийшли ми здалеку і довго довелося б переповідати все, що нам випало бачити й чого судилося зазнати. Але пересиджувати тут, попри всю вашу гостинність, не можемо. Нам доконечне йти далі. Дуже серйозні й тривожні справи кличуть нас на острів Провидіння. І якщо вже ви зголосилися допомагати - чи не знайшлося б у вас корабля?

Сивий скрутно похитав головою:

- Ми б залюбки дали вам кожне з наших суден. Але Терріблук потрощив нам і потопив усе, що могло триматися на воді. Навіть човни. Тепер доведеться все будувати знову. Ми докладемо всіх зусиль, щоб якнайшвидше спорудити судно для морського плавання. Це буде нашою дякою за порятунок від підводного страхіття.

- А звідки воно взялося? - поцікавився Рідлер. - Наскільки мені відомо, перше в оцих краях нічого такого й близько не було.

- Ми й самі ніколи його не бачили. Була тільки чутка про те, що в безодні океану живе давній-прадавній Терріблук. Іноді він нібито спливає на поверхню, щоб заплутати в свої незліченні щупальці кораблі та затягти їх у морську глибочинь. У нашому селищі живуть лише мирні рибалки. Ми, певна річ, мали кораблі, але ніколи не запливали ними далеко - промишляли здебільшого попід берегами, і на споживок нам та на продаж цього цілком вистачало. Тож мало хто і віри йняв, нібито десь там живе Терріблук. Хіба що діти малі, та й то не всі. Але кілька днів тому він раптом вигулькнув коло самісінької пристані. Вмить усе побив та поруйнував і дощенту знищив нашу невеличку флотилію. Люди, що були тоді там, загинули всі до одного. Нікому не пощастило врятуватися...

Чоловік болісно зітхнув і додав:

- Поруйнувавши нам усю нашу працю, чудовисько пірнуло в річку і причаїлося під водою, немов підстерігало вас.

Рідлер замислено перебирав пальцями бороду.

- Здається, маю здогад, у чим тут річ, - сказав він. - Мабуть-таки й тут не обійшлося без Гіркана.

Ларрі здивувався:

- Та як він спромігся викликати Терріблука з глибочини? Адже, як я зрозумів, це страхіття було чи не з найпредковічніших на землі і нікого вже не зосталося серед живих, хто б мав силу та снагу йому наказувати?

- Ну, щодо цього, то тут усе збагнути можна, - відказав Рідлер. - Зло завше притягує до себе зло. Очевидно, Гіркан просочився своїми лихими задумами аж у безодню океану й розбуркав Терріблука. Сам не знаючи по що, він виринув тут і кинув свою дику лють на рибальське селище.

Сивий перевів здивований погляд з Ларрі на Рідлера, не добираючи розуму, про кого йдеться.

- Хто ж він такий, отой Гіркан і звідки має таку могуть? - не втримався він од запитання.

Рідлер заклопотано насупився.

- Гіркан - це надзвичайно немилосердний прихильник чорної магії з нетутешнього світу. Від успіху нашого походу залежать долі багатьох людей у тому світі, а може навіть долі багатьох світів. Ось для чого нам потрібен корабель. І скількимога швидше.

- Гаразд, - рішуче підвівся староста. - Заходить вечір. Сьогодні вже ніхто нічого не зможе почати. Ви собі йдіть на спочинок - видно ж бо по вас, які ви натомлені, - а ми тут дещо зміркуємо і вже з досвітку цілим селищем заходимось будувати корабель. За кілька діб, гадаю, він уже буде на плаву.

Давши на добраніч, староста вийшов.

- Скажи, Оборонче, - звернулася Ліна до Рідлера. – Ти попливеш з нами далі?

- Ні. На цьому березі моїй дорозі кінець. Далі мені не можна. Але знайте, що на вашому шляху стоятимуть не лише перепони та небезпеки. Ви ще матиме і друзів, і помічників. - Рідлер усміхнувся й добродушно додав: - Та й самі ви не такі-то вже безборонні. Цього я впевнився.


* * *


Селище рибалок розкидало свої будинки на березі досить мальовничої затоки. Ліворуч од нього широка річка вливала швидкі свої води в океан. Праворуч, поміж селищем і скелястим берегом, що виступав у море, лежала тиха глибоководна бухта, де і вирішено було почати спорудження нового корабля.

Злагіднілі морські хвилі м`яко накачувались на берег і стиха перешіптувались, відповзаючи назад. Гладеньке, відполіроване роками різнобарвне каміннячко весело виблискувало проти сонця своїми боками, наче черепашки. Чайки з гучним пересваром кружляли над затокою, час від часу прожогом шугаючи вниз та вихоплюючи з води рибчинок.

Вранішнє сонце щедро всіяло позолотою цілу водяну просторінь, що розгорталася перед очима.

В будинку, де ночувало товариство, розчинилися двері. В них постала Ліна поруч із Фрідою. Пантера позіхнула, вигнулась, потягуючись, зіскочила з ганку й подивилась на дівчину, що всміхалась до вранішнього сонця.

В селищі було безлюдно. Всі ще на світанні подались на будівництво. Разом з ними пішли й Ларрі, Фімбо і Рідлер. За дорослими побігла й малеча. А жінота по хатам під наглядом майстра ладнала вітрила.

Ліна зійшла з ганку й рушила до лісу, що стояв зеленою стіною неподалік і кликав до себе прохолодою та ще чимось, чого Ліна й не усвідомлювала. Ступивши в гущавину, дівчина одразу відчула мудрість величезних дерев і все йшла та йшла в глибінь зелених нетрів, де не було жодної стежини. І вийшла разом з Фрідою на широку галявину, поспіль затоплену сонячним світлом.

У центрі її на невеличкому узвишші, вкритому шовковим травником зіпертий на могутнє вузлувате коріння, стояв височенний дуб. Це було дуже старе дерево, чи не найстарше за цілий ліс. Певно, з десяток люду потрібно було б, щоб охопити руками його грубелезний стовбур, укритий порепаною корою. Здавалося, ніби аж попід самим небом розкинув він препишну крону й озирав звідти свої лісові володіння.

Ліна підступила до велетня, а Фріда прилягла межи корінням, поклавши голову на лапи й не зводячи з дівчини пильного ока. Обережно Ліна торкнулася дубового стовбура й повела пальцями по його шорсткій корі. Дівчину заполонило відчуття безкрайого простору й неосяжно щедрої доброти, і вона, розкинувши руки, припала до дерева цілим своїм єством. Незримі нитки потяглися й від дуба до неї. І раптом ліс ніби принишк, а Ліна відчула, як її підхопило й кудись понесло пружною повітряною хвилею. Голова їй стуманіла, а тіло обступило ясною порожнечею.

Враз у невимовній далині цієї порожнечі спалахнула малесенька іскриночка. Вона наближалася з неймовірною швидкістю, так само швидко розростаючись у всі боки, і раптом спалахнула.

Ліна отямилась і побачила себе на тому самому місці, де й була, - на узвишші посеред осяяної сонцем лісової галявини. Тільки там, де стояв дуб, на грубій дерев`яній лаві сидів сивий-сивесенький, аж наче білий, пишночубий дід із не менш буйною бородою та вусами. З-під густих закучерявлених і теж білих-білісіньких його брів глянули на Ліну лагідні ясно-зелені очі, що сяяли мудрістю предковічних часів.

Дід привітно посміхнувся й кивнув дівчині, щоб стала ближче.

- Здорова була, дитинонько! Сядь отут, попліч мене.

Голос його лився лагідно - немов жебонів весняний струмочок, що сором¢язливо прокладає собі стежку в лісовому приярку, але вчувалась у ньому й владність. Як зачарована, Ліна підійшла до старого й присіла обіч нього на лаву.

- Добридень, дідусю! - чемно привіталась і вона.

- Радий бачити тебе, - мовив дід, зняв руку й погладив дівчину по голівці. - Настала тобі пора пізнати себе.

- Як це, дідусю? Хіба я сама себе не знаю? Ти говориш так, ніби давно вже мене знаєш, а я ж бачу тебе вперше в житті...

- Правду кажеш, донечко. Ти справді бачиш мене вперше, а я знаю про тебе все, відколи ти народилася. Я чув твій перший крик на землі.

- Та як таке може бути? Хто ти, дідусю?

- Я не маю імені, бо й нащо воно мені?! Я той, кого називають символом життя, Батько всіх лісів. Та знають про це лише лісові мавки. Ти - одна з них. Твоя мати наділила тобі, щойно ти вродилася, вміння говорити з рослинами й тваринами, знати, що кому болить та як цьому зарадити. Я ж навчу тебе більшого.

- Дідусю, а тобі відомо, де мої батьки?

- Так, - потемнішав очима старий. - Їх викрав чаклун з нетутешнього світу. Я не встиг запобігти цьому. Юнак, що шукає життєдайного джерела, теж із того самого світу. Ви маєте спільного ворога. Тому мусиш допомогти йому повернутися й подолати Гіркана. Тоді твої батьки стануть вільними.

- Але як це зробити? Якби ж то я була таким могутнім воїном, як Рідлер...

- Тобі не треба бути воїном. Твоя сила не в цьому. Ти лісова мавка, і тобі до снаги врядувати деревами, птахами й тваринами. Вони - твоя зброя у боротьбі зі злом.

- Я геть не вмію ніким урядувати...

- От цього я тебе й навчу!

Він пильно подивився на дівчину, немов зазирнув їй у душу, і поклав теплі долоні їй на голову. Там ніби зеленим серпанком оповилося все. Збігаючись у щонайхимерніші візерунки, серпанок обертався неясними хиткими контурами, якихось тварин, птахів і найдивовижніших рослин, що ставали дедалі яскравішими і чіткішими. Забриніли напрочуд мелодійні голоси. Вони співали про невичерпне розмаїття природи, розповідали про взаємопов`язаність явищ. Ліні в голові поступово яснішало, і вона почала осягати розумом таємниці Життя і суть речей...


* * *


Робота вирувала. Мешканці рибальського селища добре зналися на справі будівництва кораблів і трудилися, як бджоли, щиро прагнучи допомогти майбутнім мореплавцям, що так героїчно визволили їх од страхіття. Рідлер, Фімбо і Ларрі не відставали від гурту. Пиляли колоди на дошки, тягли їх до верфі, варили смагу й заливали нею ретельно проконопачене перед цим днище.

За кілька днів постали вже обриси корабля, що мав доправити Ларрі та його друзів до острова Провидіння.

Якогось вечора староста підвів до юнака двох засмаглих чоловіків.

- Це Полдо і Снапер, - відрекомендував він їх. - Вони дуже досвідчені моряки і хочуть піти в плавання з вами. Полдо і Снапер вміють керувати кораблем і визначати напрям по зорях.

Ларрі потис обом руки:

- Щиро дякую за добрий намір. Ні я, ані мої товариші ніколи не мали нічого спільного з морем, і ви б таки стали нам у великій пригоді. Але ми не знаємо, які небезпеки чекають на нас. Тому краще буде, якщо ви все добре зважите, перш ніж приставати до нашого гурту.

- На моряка завжди щось чекає. Та на те він і моряк, щоб протистояти лихові! - гордо скинув головою Снапер.

- Що правда, то правда, - підтримав його Полдо.

Ларрі аж засяяв з радості і ґречно вклонився:

- Від благородної допомоги не заведено відмовлятися. Щойно корабель буде готовий - рушимо.

Надійшов Рідлер. Довідавшись, що Полдо зі Снапером самі зголосилися шукати разом з Ларрі острова Провидіння в безмежному океані, він з неприхованим полегшенням сказав:

- Я вже й сам хотів був кланятися вам та просити вашої допомоги. А тепер зосталося подумати тільки про те, що знадобиться всім у дорозі.

Ларрі й Рідлер разом з моряками посідали круг ватри, де варилась вечеря, щоб точно визначити, що саме слід брати з собою в дорогу.

Фімбо розповідав мешканцям селища про те, як живуть люди в його краю та розпитував про особливості життя місцевого люду.

Ліна сиділа, притулившись до дерева, що росло поблизу, й замислено гладила велику голову Фріди в себе на колінах.

Од лісу линули хвилі таємничого мовчання. Далекі зорі переморгувались у темних глибинах неба...


* * *


Корабель був уже на воді. Він стояв край причалу, готовий відплисти щомиті. Настав час прощатися з гостинними господарями рибальського селища.

Фімбо погладив коня, що дивився на нього великими сумними очима, щось прошепотів йому на вухо й передав повіддя старості:

- Хай конячка буде вам. Вона добра, розумна й трудяща. Що їй у морі робити? А вам стане в пригоді.

Староста відказав:

- Не хвилюйтеся. Ми її доглянемо. Дорогою назад заберете.

- Дасть Бог, може, простелеться нам така дорога, - зітхнув Фімбо.

Рідлер обнявся з Ларрі і Фімбо, потис руку Полдові й Снаперу і поцілував у щічку Ліну.

- Прощавайте! Невідомо, чи побачимося ми ще колись, але знайте: я звик до вас і полюбив, як рідних. Пам`ятайте: на вашій дорозі будуть не лише вороги, а й друзі. Тільки не цінуйте їх за зовнішність, а за вчинки.

Ліна обняла Рідлера і притулилася до його густої бороди.

- Спасибі тобі за все, що ти для нас зробив, - сльози набігли їй на очі й от-от мали покотитися по щоках. - Ми ніколи не забудемо тебе, Рідлере!

- Ну-у, люба моя, - лагідно прошепотів велетень. - Усе буде гаразд, я певен цього! Недарма ж бо мав із тобою мову сам Батько лісів...

- Ти й про це знаєш? - здивувалася дівчина. Хотіла була ще щось сказати, але спинила сама себе: - Даруй, я на мить забула, що ти Оборонець, отже маєш знати все.

- Усе знає тільки Всевишній, - осміхнувся Рідлер. - Але про твою розмову з Батьком лісів я довідався, коли сам учора бачився з ним...

Попрощавшись із мешканцями селища, мандрівники зійшли на борт корабля.

Полдо став до штурвала. Снапер прибрав трап і підняв якір. Легенький вітерець понапинав вітрила, і судно рушило. Воно все даленіло, і постаті на березі все меншали, аж поки не злилися з береговою лінією.

- Ходового вітру-у! – долинув від берега лункий голос Рідлера.

Ліна помахала рукою і стала обличчям до океану. Величезна пелена лазурі простягалася перед очима до самого крайнеба. Розтинаючи її, корабель ніс людей назустріч їхній долі...

Високо-високо під хмарами ширяв, розпросторивши чорні крила великий птах. Здалеку він скидався на могутнього орла. Але то тільки здалеку. Зблизька це було щось зовсім інше. Замість оперення - лускаті нарости, замість струнких ніг - перепончасті лапи рептилії. А коли розкривався гакуватий дзьоб, з нього висовувався довжелезний роздвоєний язик. Птах летів безшелесно, лише час від часу вихоплювалося огидне шипіння з його дзьоба.

І тут з-поза найближчої хмари вилетів справжній орел. Забачивши чужинця серед своїх володінь, він сміливо шугнув на ворога. Та коли до цілі було вже геть близько, спалахнула фіолетова блискавиця. Вона обпалила орла, і він каменюкою гунув униз. А чужинець летів, як летів досі, навіть не глянувши в бік жертви. Він мав єдину мету: розшукати Ларрі й стежити за ним. Таким був наказ його владоможця - могутнього Гіркана.

Близькі за тематикою матеріали шукайте в розділі Роман

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Вітер моря (Глава 6) / Нічний гість | Чебрик». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Гіркан (Глава 4) / Нічний гість | Чебрик». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Анатолій Валевський.


Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Анатолій Валевський

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 4 | Знайдено: 22
Автор: Анатолій Валевський
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Нічний гість (роман фентезі);
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;