Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
19.05.2018 15:17Роман
 
Нічний гість
Рейтинг: 0 | 0 гол.
Без обмежень
© Анатолій Валевський

Нічний гість

Глава 15

Ліна

Анатолій Валевський
Опубліковано 19.05.2018 / 46089

Джерні з Фрідою впевнено прямували поперед загону, спритно прослизаючи попід широкими листками чашовидної форми, що збирали чисту, як сльоза, дощову воду. За "розвідкою" їхав Гулл. Він зацікавлено розглядав химерні витвори вічнозелених джунглів.

Ларрі навколо не роззирався. Відколи попрощався з Рідлером, Полдо і Снапером, він майже не посміхався. Усе про щось думав, супився, кусав губи. Серце стискалося від тривожного передчуття: наближалася мить зустрічі з чорним чаклуном Гірканом.

Ліна їхала обіч юнака. Вона всіляко намагалася підбадьорити його і відвернути від тяжких роздумів: заводила розмови, жартувала. Кінь, на якому сиділа Ліна, ніс її швидко, але плавно та обережно, слухаючись не те що повіддя, а навіть найменшого поруху юної Королівни фей. Щодень частіше вона ловила себе на тому, що її думки крутяться здебільшого навколо Ларрі. Юнак, бачила вона, був до самозабуття сміливим, а все ж надзвичайно розсудливим і поміркованим як на свій вік. Твердий і рішучий в усьому, він був дуже чуйним і уважним до дівчини.

Це було приємно. Але почуття, що озивалося в серці на ставлення юнака, якось дивно хвилювало. Ліна збагнула: вона закохалася в Ларрі. Адже з певного часу навіть уявити собі не може, як жила на білому світі перше, коли ще нічого про нього не знала. Вона відчула душею, що в Ларрі теж щось таке нуртує, але він не зважується про це сказати.

- Ліно! - гукнув на дівчину Фімбо. - Про що ти замислилась?

Цей вигук повернув мавку до дійсності. "Не на часі тепер, - сказала вона собі подумки, - мої мрії", - і почала переповідати те, що її останнім часом найдужче турбувало:

- Мабуть, дідусю, ми вже скоро будемо в тому світі, звідки до нас прийшов Ларрі. Що там на нас чекає? Чи сила нам буде здолати лиху силу Гіркана. Чи пощастить вирятувати моїх батьків? Цей лютий чаклун потужний. Він своїми чорними задумами сягає й нашого світу і намагається згубити Ларрі. Я щоночі відчуваю його незриму присутність. Гіркан силкується просочитись у свідомість Ларрі, коли той спить. Поки що мені щастить протистояти чорній магії чаклуна і запинати свідомість Ларрі захисною сферою. Мені допомагає в цьому наша рідна земля - вона додає мені снаги. Але що буде, як ми ступимо на землю Санфлауеру? Я навіть боюсь подумати про це...

Дівчина замислено похилила голову. Фімбо співчутливо позирав на онуку і вже був налагодився якось її розрадити, коли позаду гучно затріщало гілля. Всі швидко повернулися, похапалися за зброю.

Це було тільки сумирне плямувате звірятко, схоже на маленького пухнастого ведмедика. Воно причаїлося, з усього видно, на дереві, чекаючи, поки перейде загін, що його наполохав. Але чи то гілляка була затонкою для його ваги, чи то воно так тремтіло зі страху - та гілка вломилася, й звіриня шугонуло на землю. Воно злякано витріщилося на людей та коней, а потім, незграбно перескакуючи через коріння та галуззя ліан, подалося в гущавину, все ще скімлячи з жаху.

Джерні настовбурчився, загарчав услід переполоханому втікачеві, але Ліна, владно піднявши руку, погамувала його. Джерні вмить заспокоївся і повернувся на своє місце розвідника поперед загону. Що ж до Фріди, то вона лише зневажливо пирхнула на все це.

Як почало вечоріти, подорожні спинилися на невеличкій галявині, що чи не першою трапилася їм за цілий день дороги. Всі так потомилися, що ледве стояли на ногах. Навіть Гулл, такий загартований у своїх морських мандрах та розбишацьких тарапатах, мало не падав з утоми. Ватри, отже не розкладали. Порозгнуздували тільки коней, пустивши на пашу, а самі без вечері та не розкладаючи спорядження, попадали тісним гуртом на землю й поринули в сон. По обидва боки від людей примостилися Джерні з Фрідою. Вони теж поснули, але, своїм звірячим звичаєм, сторожко, не минаючи вухом жодного підозрілого шурхоту. Не спала тільки Ліна. Вона сиділа коло Ларрі, тримаючи його за руку.

Раптом котрийсь із коней стривожено форкнув.

Незадоволено загарчала Фріда.

Дівчина відчула, як на неї налягає страшенний тягар, пригинаючи до землі та аж наче одбираючи тяму. Вона завважила, що камінець у Ларріному персні ожив, запульсував, наливаючись темним вогнем. Ліна зосередилася, заплющила очі. Чекала.

І тут на неї десь іздалеку накотилася чорна безшелесна хвиля. Далі друга, третя... Гнітюча сила спробувала була до краю затопити свідомість юної королівни. Але вона встояла і таки запнула загін захисною сферою. Тоді з бездонної непроглядно-чорної пітьми постало перед нею двоє велетенських зміячих очей, пойнятих бурунами зловісного багряного полум`я. Вони безжально вибалушились на дівчину і ніби аж стріляли в неї цим полум`ям, намагаючись пробити силу її душі. Крижаною загрозою засичало в невідь звідки зродженому голосі:

- Підкорися! Визнай мою владу!

Ліна витягнулася од напруження, мов струна. Чоло їй зросилося холодним потом, а губи й повіки затремтіли. Риси обличчя загострилися. Дихала важко, переривчасто, всі сили покладаючи на те, щоб втримати себе при пам`яті.

- Підкорися! Тобі не вистояти супроти мене!

- Ні, - думкою відповіла Ліна. - Ти не маєш влади на цій землі. Геть ізвідси!

- Що ти можеш знати, слабке створіннячко, про мою владу?! Це питаю тебе я, великий Гіркан, владоможець усіх світів і земель! Я зітру тебе на порох, а душу твою довго-довго палитиму пекельним вогнем!!! Упокорся, і тоді я, може, й змилуюсь та обдарую тебе легшою смертю!

Ліна відчула, як душа її виповнюється гнівом. Від землі злинули, вливаючись у неї, світлі хвилі могутньої життєвої сили. Юна володарка фей випростала плечі й скерувала цю силу простісінько в почварні очі. Осяйна хвиля ринула вперед, вихопивши на мить із пітьми злісну морду огидного монстра. Сліпучий спалах затопив свідомість. Пролунав відчайдушний зойк, від якого, здавалося, здригнулося небо. І напруження зникло тієї ж миті. Ліна відчула, що Гіркан щез, і знесилено, ледве зводячи дух, похилила голову.

Тихо було в таборі. Всі мирно собі спали, навіть гадки не маючи, яку важку битву ціною неймовірних зусиль виграла Ліна, боронячи своїх друзів од незримого вторгнення в їхню свідомість чорного чаклуна. Дівчина поцілувала сонного Ларрі в губи. Риси його суворого навіть уві сні обличчя пом`якшали, тінь легенького усміху перебігла вустами. Ледве чутно щось промимривши, юнак перекинувся на бік, по-дитячому підклав стулені долоні під щоку і раптом цілком виразно прошепотів ніжне:

- Лі-і-но...


* * *


Гіркан скаженів. У голові йому аж пекло з болю. Напівзасліплений, розтроюджений злістю, що мало не розпирала його зсередини, чаклун гатив кулаками в чорні колони свого тронного залу. Двигтіли стіни палацу, безладно миготіли блискавки, розвихрюючи чорну пітьму. Від цього шарварку навіть нечутливі мурлоги повідступали до темних ніш, уникаючи гніву свого владоможця.

Поступово сліпучий біль минувся, і Гіркан почав повертатись до тями. Він сів на трон, підперши голову руками, і як ніколи серйозно замислився. Нікчемне дівча раптом мало не знищило його свідомості. Щось за цим крилося. Вона виставила супроти нього таку потужну життєву силу, перед якою, попри всю свою могутність, Гіркан мусив одступити. Він знову загарчав із безсилої люті. Іще раз подумав, що біла магія живої природи непіддатна йому. Та це лише на разі, потішив він себе. Скоро, та ще й дуже скоро Гіркан опанує і це. А от тоді вже...

Чаклун схопився з трону і прожогом кинувся до бібліотеки, де мав щонайдавніші фоліанти з чорної магії, а також численні рукописи жерців окультних наук, що їх Гіркан свого часу викрав із храму Нгала. Ніде в світі не було такої безлічі таємних і похмурих знань, що давали необмежену владу над світом, як у його книгозбірні.

Сівши до столу, Гіркан найпершою розгорнув реєстр руйнівних заклять. І раптом ясно відчув чиюсь присутність. Поволі звівши голову, Гіркан сторопів: просто перед ним у просторі стриміла примарна голова гігантського змія. Вона з холодною цікавістю дивилась на Гіркана, прошиваючи його наскрізь крижаним поглядом. Чаклун, хрипко зойкнувши, відсахнувся, намагаючись затулитися руками. Мара подалася назад і розтанула. Тремтячими руками Гіркан знову потягся до рукопису, але так і завмер, уражений лиховісним для себе видовиськом. Магічні символи й знаки, завше такі зрозумілі й доступні, раптом пооживали, сплітаючись у кубло чорних шипучих зміюк. Він ворушився і поволі набирав обрисів голови Нещадного змія Нгала. Гіркан із жахом згорнув книгу і, як обпечений, вискочив з бібліотеки. І тут у пам`яті зринуло прокляття жерця, який в останню мить свого життя погрожував Гірканові жахливою покарою.

Уперше за багато-багато літ чаклун затремтів од страху. Мара всевладного й усемогутнього бога Часу вмить похитнула віру Гіркана у власну всесильність. Щось сталося. Щось, що було поза межами його розуміння, сколихнуло дотеперішню рівновагу Всесвіту.

- Невже оте нікчемне дівчисько спромоглося пробудити найдавніші сили природи? - просичав чаклун. - Ні, такого не може бути!

Гіркан добре розважив, що має чинити найближчим часом. Ларрі зі своїм товариством рухається, і то дуже швидко, до магічного проходу, що сполучає два світи. Невдовзі може вигулькнути й отут, у Санфлауері. Отже, треба якнайшвидше порішити цього хитруна, що якимось щином уник був Гірканового ока, а разом з ним і оте дівчисько. Ну, і певна річ, перейняти до своїх рук Небесного меча.

На чолі загону з мурлогів Гіркан вирушив до місця між двох білих каменів, де обов`язково мав постати Ларрі і його товариші.


* * *


Ларрі прокинувся, щойно засіріло в небі. Звівшись на лікті, роззирнувся. Гулл і Фімбо ще спали, попритулявшись спинами один до одного. Ліни не було. Джерні з Фрідою теж кудись поділися. Юнак схопився й пішов передусім шукати Ліну. Мисливські навички надбані ще підлітком, допомогли йому швидко нагледіти слід (хвалити Всевишнього, слід був лише один, Лінин!), який і вивів його до неглибокого яру, край якого стояла дівчина й плела собі віночка з квітів. По той бік Фріда гралася з Джерні. Вони скакали одне через одного, спиналися на задні лапи й обіймалися передніми, падали, втративши рівновагу, в траву й перекидалися в ній, смішно вимахуючи при цьому лапами. Ларрі підступив до Ліни й уже хотів був гукнути на пустунів, але дівчина поклала йому на губи пальця:

- Чш...ш...

Ларрі здивовано поглянув на Ліну і вмить забув про все на світі. Очі її променіли такою ніжністю, що юнак і не похопився, коли пригорнув її до себе.

- Ліно... я вже давно хотів тобі сказати...

- Не треба нічого говорити, - тихо перебила Ліна. - Я й без слів все знаю, але тепер не час...

- Чому?!

- Спершу треба виконати те, що нам звеліла доля!

- Хіба це перешкода для кохання?

- Ні. Я ж бо теж полюбила тебе.., - Ліна зніяковіло спустила очі. - Але доти, поки не буде повалений Гіркан та врятований світ, нам щастя не буде.

- Твоя правда. - тяжко зітхнув юнак. Обличчя його враз посуворішало.

Ліна ніжно поцілувала його в щоку, взяла за руку й повела до табору.

Там уже попрокидалися. Гулл потягувався аж кістки тріщали. Крекчучи та позіхаючи, підводився Фімбо. Позирнувши крадькома на Ліну й Ларрі, він осміхнувся і рушив по коні. Але на Лінин поклик ті самі повиходили, мов сумирні овечки, попідступали до гурту. Отже, друзям не лишалося іншого діла, як поправити збрую та похапцем щось попоїсти самим. Гулл уже й ногу звів, щоб укласти в стремено, як у гущавині край галявини затріщало гілля, і до невеличкого загону, мов зграя голодних вовків, кинулись озброєні чужинці, наперед смакуючи легку здобич.

Першим опам`ятався Гулл. Вимахуючи гострою своєю сокирою, він одного за одним клав на землю закривавлених напасників. Ларрі одбивався од них мечем, затуляючи собою Ліну. Не маючи змоги скористатися в цій колотнечі з лука, Фімбо кинувся до якогось здорованя навкулачки. Його вмить збили з ніг двоє інших. Над головою старого загрозливо блиснула шаблюка, та... впала на сокиру Гулла, що саме наспів на допомогу.

Колишній пірат ураз порозкидав розбишак. Але з-за кущів надбігало їх іще й ще. Фімбо підхопив шаблюку, що мало не зіткнула йому голову, і скочив до Ларрі й Гулла. Вони поставали кружка спинами до Ліни, боронячи її од ворогів. Та нападників усе більшало. Вони дружно заревли, кидаючись в атаку. Їм відповіло грізне гарчання з лісу, а наступної миті двоє могутніх чорних тіл уже шматувало непроханих гостей. Ті запанікували, кинулися врозтіч, випускаючи із рук зброю. Фріда пробилася крізь натовп тих, хто ще в запалі бою намагався таки доступитися до несхитного кола. Зауваживши її ошкірену пащеку та настовбурчені пазурі, вони теж порозскакувалися хто куди. Джерні гнався за ними, аж поки їхні зойки не позаглухали десь у глибинах лісу.

Друзі стурбовано оглянули кожен кожного. Хвалити Всевишнього, всі цілі, якщо не брати до уваги кількох подряпин та забитих місць. Ліна враз усе "полагодила". Запропонувала допомогу й Гуллові. Але той відмовився:

- Пусте! Така подряпина для воїна, що укус комара.

Втершись долонею, він заходився згрібати в купу трофеї. Потім присів навпочіпки й досвідченим оком поцінував "арсенал". Вибрав кілька довгих кинджалів з вузькими лезами з якогось темного металу. А далі видобув із купи блискучого меча з руків`ям, захищеним напівкруглою гардою. Перевірив, чи замашний, покрутивши меча над головою та кілька разів розітнувши зі свистом повітря. По тому один з кинджалів почепив собі до паска, другий подав Ларрі, а третього разом з мечем підніс старому:

- Тримай! Судячи з усього, він тобі знадобиться. Стріли придатні лише до бою здалеку.

Фімбо прийняв зброю лівою рукою, а правицю подав Гуллові:

- Ти вирятував мене з океану. Це добре. Але ж по тому спродав у рабство. Такого я тобі подарувати не міг. Одначе сьогодні ти знову врятував мені життя. І при тому важив своїм! Відтепер не маю на тебе зла в серці. Навпаки, почуваюся твоїм боржником.

Гулл потис подану руку і всміхнувся посмішкою, якої ще ніхто з присутніх на його обличчі не бачив, - вона, як і його очі сяяла добрістю. І це змінило всю його постать мало не до впізнання.

"А він чимось нагадує Рідлера", - здивовано подумала Ліна.

Тим часом увагу друзів знову привернув людський гомін. Вони наготували зброю. Але з-за кущів виступив гурт беззбройних з пов`язаними за спиною руками. Довгий мотуз, загудзований кожному на шиї, сполучав чоловіків і жінок у довгий рабський ланцюг. Бліді виснажені обличчя заціпеніли з відчаю.

Фімбо й Гулл разом здригнулися, немов холодним морським подувом війнуло їм поза плечима. І той, і той добре затямили, що це все означає.

Зв`язані тим часом перелякано дивились на переможців і раптом цілою вервечкою стали навколішки. Жінка, що була першою в рабському ланцюгу, благально звела на Гулла очі, взявши його, мабуть, за зверхника загону.

- О, великі воїни - володарі могутніх звірів! - промовила вона, позирнувши на Фріду. - Згляньтеся на нас! Не давайте на поживок звірині!

На ці слова всі бранці посхиляли голови, покірно чекаючи рішення. Гулл, Фімбо й Ларрі розгублено перезирнулися, не знаючи, що сказати. Першою спам`яталася Ліна. Вона підбігла до зв`язаних і заходилася розтинати їм пута своїм кинджалом. Ларрі ступив до незнайомців:

- Устаньте! Скажіть, хто ви є?

Ледве звівшись на ноги, жінка, плачучи й затинаючись, повідомила, що вони з селища лісових людей (так вони себе називають). Воно недалечко. Люди в ньому мирні. Ніколи ні з ким не билися - бо ж із ким, коли поблизу немає жодної людської оселі? Сьогодні вночі на них напали розбишаки. Вони попалили хати, повбивали багатьох. А тих, що полишалися, пов`язали оце й погнали невідь куди.

- Ясно, - підбив підсумок Ларрі. - Бандитам забажалося полонити й нас.

- Еге ж, - підхопив Гулл. - І спродати нас у рабство. Та ми їм дали гарту. Тепер не зважаться сюди потикатися.

- Що ж нам робити з лісовими людьми? - спитав Фімбо.

- Попровадимо їх до селища, воно ж бо нам по дорозі, - вирішив Ларрі. - А самі підемо далі.

Гулл пороздавав визволеним чоловікам зброю, що покидали розбишаки, й статечно порадив:

- Маєте негайно навчитися, як обходитися з цим добром. Тоді не станете здобиччю тих, хто доправляє живий товар работоргівцям!

- Нам? Зброя? - здивовано загомоніли в гурті, а жінка ознайомила: - Ми ж відколи світа й сонця ні з ким не воювали!

- Це зброя не для війни, - твердо сказав Гулл. - Це для оборони. Мусите навчитися захищати самі себе, бо на другий раз, може, й нікому буде вас порятувати...

Не гаючи більше часу на перемови, загін рушив. Лісові люди, трохи повеселішавши, залюбки вказували їм кращу дорогу.

За якусь годину ліс розступився, і перед очима подорожніх постала сумовита картина наслідків розбишацького нападу. На великій галявині чорніло згарище. Подекуди ще жевріло й курилося димом. Лише одна хата вціліла, хоч і добре таки присмалилася. Коло неї тупцяло чоловік із двадцять лісових мешканців. Як же вони пораділи, забачивши, що їхні родичі, вже без мотуззя. Знявся суцільний гомін, лісові люди заворушилися, вимахуючи руками. Наперед вийшов кремезний чорночубий чоловік. Він низько вклонився прибульцям і промовив:

- Від імені мого племені складаю вам щиру подяку. Чим можемо прислужитися вам, мужні іноземці?

- Нам нічого не треба, - відповіла Ліна. - Наша дорога стелеться далі. - Але скажи мені, чом невеселі твої очі та нерадісний голос? Адже ж твої родичі повернулись додому...

- Повернулися, - зітхнув чоловік. - Та не всі. Тих кого повбивали розбійники, ніхто вже ніде не побачить. А ось у цій хаті помирає від ран Та, Яка Бачить Дивне. Ми завжди її слухалися. Хто ж тепер нам дасть мудру пораду?

Почувши це, Ліна скочила з коня і, не кажучи нікому ні слова, ступила до хати. Ларрі порвався був слідом, та щось його стримало, і він разом з Гуллом і Фімбо зостався в колі лісових людей.

У хаті панувала напівтемрява. Під стіною навпроти дверей стояло широке дерев`яне ліжко, застелене цупкою сірою тканиною. На ньому без руху лежала худорлява жінка середнього віку. Геть не схожа на інших мешканців лісового селища. Вона була дуже смаглява, вогненно-руда, з горбкуватим носом - усе мовило про її нетутешність.

Ліна підступила до ліжка, сіла на краєчок і поклала долоню на розпашіле чоло мерущої.

Та, Що Бачить Дивне, марила, щось мимрила крізь стулені зуби. Її очі під заплющеними повіками смикалися, ніби перебігали за якимись картинами, що рухалися повз них. Усе тіло було в ранах і здавалося вщерть виповненим болю. Було ясно, що вже ніщо не зможе втримати життя в такому посіченому тілі. Проте Ліна здаватися не хотіла, хоч і почувала себе виснаженою до краю. "Мушу порятувати цю жінку, - сказала вона собі. - Хай навіть доведеться віддати останню силу!"

Дівчина поклала обидві долоні на голову мерущої, заплющила, зосереджуючись, очі і прошепотіла:

- Неню-Земле, допоможи, додай мені сили!

Прозоре сяєво огорнуло мавку, наповнюючи її цілющою силою, перейшло на жінку, і вона перестала бурмотіти. Її подих почав вирівнюватись, глибшати, а страшні рани - затягуватися. Ліна не стежила за плином часу - споглядала тільки, як життя повертається до понівеченого тіла Тієї, Що Бачить Дивне. Нарешті, на місці ран полишалися тільки рубці, що невдовзі самі собою мали зникнути.

Ліна поприймала руки з жінчиної голови і знерухоміла, чекаючи відчуття страшенної власної втоми. Але цього не сталося. Отже, магічна сила і вміння юної мавки зросли й зміцніли. Ледь помітний усміх задоволення торкнувся її вуст. І тут жінка поворухнулася, розплющила очі й звелася з подушки.

- Я знаю тебе, - промовила вона несподівано низьким гортанним голосом. - Ти прийшла з мого сну. Справді, це ти, владоможна королівно, якій підкоряються сили природи. Ти повернула мені життя!

- Я допомогла тобі - це правда. Але я не така могутня, як ти гадаєш, - спробувала була заперечити Ліна і зніяковіло всміхнулася.

- Ні, я знаю! Я тебе бачила!

- Де? - здивувалася дівчина.

- Уві сні, - відказала Та, Що Бачить Дивне. - Ти стояла поруч із прегарним юнаком. Були там іще старий чоловік і дві великі чорні кішки. Довкола вас клубочилося щось надзвичайно жахливе. Та тут на твоє слово здибилася земля, і коріння дерев подушило чудовиськ. Так-так, це була саме ти! Я добре запам`ятала твоє обличчя!

- Але ж це тільки сон...

- Мої сни - не такі, як в усіх людей! Усе, що я в них бачу, рано чи пізно стає дійсністю. Моя мати і мати моєї матері теж бачили такі пророчі сни. Це в нас у роду - переходить із покоління в покоління.

- Скажи-но, - зацікавилась дівчина. - Хто ти така і звідки? Ти геть не схожа на тутешніх людей.

- Моя батьківщина давно-давно зникла з лиця землі. Її поглинув океан. Залишки колись могутнього народу тепер розпорошені по всіх світах. Хоч ми й живемо довше за звичайних людей, а поступово нас усе меншає. Дуже й дуже нечасто мені випадає стріти когось із одноплеменців. Мине ще скількись часу, і діти Анделіди підуть у непам`ять.

Та, Що Бачить Дивне, замовкла і знесилено впала на подушку. Ліна її прикрила й тихесенько спитала:

- А хто така Анделіда?

- Так звалася колись моя батьківщина, - ледве чутно прошепотіла жінка й заплющила очі.

Ліна схилилася до неї нижче, хотіла була ще щось спитати, але побачила, що жінка спить. Тоді вона тихесенько, навшпиньки, щоб не сполохати цілющого сну, вийшла на ганок. Лісові мешканці зустріли її стривоженим гомоном. Ліна підняла руку:

- Та, Що Бачить Дивне, спить. Вона одужує. Подбайте про неї...

Під побожні перешепти лісовиків Ліна просто з ганку сіла на коня і, махнувши на прощання рукою, рушила разом з друзями на північ.


* * *


Загін скакав день і ніч, майже ніде не спиняючись. Люди й тварини виснажилися до краю. Джунглі з їхньою пишною рослинністю зосталися далеко позаду. Тепер довкола панував звичайний листяний ліс.

Невдовзі місцевість знизилась, а повітря стало важким і вологим. Подорожні, з`їхавши на пригірок, поставали. Внизу від одного краю неба до другого пролягло перед ними запнуте сивим туманом болото. Як із вати, випиналися з нього голі покручені стовбури мертвих дерев.

- Оце так маєш!.. - сторопів Гулл. - Приїхали!

- Підемо навпростець! - рубонув Ларрі. - Бо ж не знати, як задалеко тягнеться болото в той чи той бік і скільки часу забере нам об`їзд. А часу вже майже не зосталося. Доведеться зважитись!

Фімбо з Ліною перемовчали. Бо й що мали казати? Ларрі має рацію. Їхній час таки справді добігає кінця.

Зступивши з пригірка, коні стривожено зафоркали, заходячи в багно. Над ним висіла лячна тиша. Не чути було навіть скрекоту жаб. Лиш коли-не-коли пробивалося крізь туман відлуння розлупаних пухирів та чавкотіло під копитами коней чимось масним. Фріда й Джерні, як завжди, рухались попереду, непомильно вгадуючи своїм звірячим чуттям, де краще ступити. Вони перестрибували з купини на купину, чекали на інших і знову простували далі. Коням було найважче. Вони брели по черево в болоті, насилу переставляючи ноги, що ковзалися по хисткому дну.

Усі мовчали. Так повтомлювалися, що не ставало сили навіть на слово. Навіть Гулл, викуваний чи не з бронзи, тепер похилився. Якесь недобре передчуття смоктало його за серце, але він нікому не прохопився про це. Лише замислено і дедалі похмуріше поглядав на довкілля.

У повільному, тягучому пересуванні болотом, якому, здавалося, не буде кінця, минув цілий день. Тьмяний одблиск сонячного диску ледве пробивався крізь густий туман, насичений тяжкими випарами. Заходило вже надвечір`я, коли люди відчули на лицях легесенький подмух вітру й почали з надією вдивлятись у туман.

Надія виявилась не марною. Попереду постала якась темна смуга. Дно під кінськими копитами потвердішало, глибина болота поступово меншала. Тварини підбадьорилися, наддали ходи. З`явились очеретяні острівці - певна ознака недалечкого берега. Туман порідшав, і коні, розбризкуючи застояну болотяну кашу, нарешті видобулись на твердий грунт.

Гулл полегшено зітхнув:

- Слава тобі, Господи! Як на мене, то я б краще цілісінький день бився з герелицею найостанніших опришків, аніж місив оцю смердючу калюжу!

- Що правда, то не гріх, - підтримав його Фімбо. - Навіть жаби в ній не живуть. Оце то вже місце, де могло б жити хіба що голісіньке зло!

- Не мов про це, - застеріг старого Ларрі. Вдивляючись у купу дерев, він уважно прислухався: з-за них докочувалось рівномірне дзюрчання води.

- Річка! - радісно скрикнула Ліна. - Там річка! Отже, ми таки вибрели з болотяного краю!

Сонце вже торкалося обрію, і вечірня сутінь заповзала під крони дерев, коли ліс розступився, і загін вискочив на берег річки.

- Це ж Тінистий Гай, - утішився Ларрі, вказуючи на протилежний берег, край якого стався незабутній бій із Гірканом та його мурлогами.

На тому місці, звідки був відчалив рятівний пліт, досі ще лежало кілька колод, але сліди битви і першої перемоги загону вже позмивало дощами.

Переправившись через річку, подорожні викупали коней та й самі почистилися з болота. Навіть Фріда і Джерні пирхали од задоволення, плаваючи в річці. Сяк-так покріпившись самі та давши коням вівса, почали збиратися в дальшу дорогу.

- Зачекайте! - спинила товаришів Ліна.

Вона вийняла дорогоцінну флягу з життєдайною водою, розкоркувала її і подала Ларрі:

- Ковтни разочок. Ми всі так потомилися, що без цього просто попадаємо.

- Але ж треба воду берегти, - засумнівався юнак.

- Хай! - заспокоїла його Ліна. - Того, що залишиться, цілком вистачить для нашого діла. Але як ми оце зараз не поновимо своїх сил, то можемо просто не встигнути на призначену годину, і магічний прохід у світ Санфлауеру зачиниться.

Юнак обережно узяв до рук заповітну флягу і справді ковтнув разочок. Тепла хвиля пойняла йому все тіло, наповнюючи м`язи силою та скидаючи втому. У голові проясніло. Ларрі відчув небувалу легкість і бадьорість. Він повернув посудину Ліні. Та теж ковтнула, як сама казала, разочок і подала воду Фімбо, а той - Гуллові. По цьому дали по ковтку Фріді й Джерні, а також коням. Тепер увесь загін був готовим до дальшої дороги. Коні аж затупцяли з нетерплячки.

Ліна закоркувала флягу, сховала її в сумку і накинула шлейки на плечі. Всі скочили в сідла, і загін, хоч уже й геть посутеніло, помчав учвал крізь Тінистий Гай до пустелі.

Коли перестук копит затих удалині, з води на берег діловито повилазили бобри. Вони обступили колоди, взялись до роботи. За якусь годину потягли до річки рештки деревин, і на березі не зосталося й сліду від битви між Добром і Злом...

19.05.2018 Проза / Оповідання
Предвзятое мнение / Рассказ | Анатолій Валевський
Попередня публікація: 19.05.2018 Проза / Роман
Зустрічі й розлуки (Глава 14) / Нічний гість | Анатолій Валевський
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
14.08.2018 © Наталія Старченко / Повість
Уривки життя. Знайомство
13.08.2018 © роман-мтт / Мініатюра
Серпень-Крадій
09.08.2018 © Наталія Старченко / Повість
Уривки життя
06.08.2018 © Маріанна / Мініатюра
Слова
03.08.2018 © Василенко Андрій Антонович / Повість
Кодована Доля (Ковчег "Еволюції." Глава 10.)
Нічний гість (роман фентезі)
08.05.2018
Нічний гість (Глава 1)
18.05.2018
Нічний гість (Глава 13)
19.05.2018
Нічний гість (Глава 15)
20.05.2018
Нічний гість (Глава 16)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 21  Коментарів:
Тематика: Проза, Роман
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
09.08.2018 © Суворий
Судетська криза: чехи відкидають ультиматум Гітлера, Європа мобілізується (вересень 1938)
08.08.2018 © Суворий
Проба сил: Чи Росія може воювати? (вересень 1938)
08.08.2018 © Суворий
Судетська криза: Англія та Франція примушують Чехословаччину віддати Судети (вересень 1938)
07.08.2018 © Суворий
Судетська криза: Чемберлейн їде до Гітлера (вересень 1938)
06.08.2018 © Суворий
Похід Польщі проти української церкви (вересень 1938)
ВИБІР ЧИТАЧІВ
15.08.2018 © Надія
26.03.2012 © Піщук Катерина
13.08.2018 © роман-мтт
12.09.2012 © Каранда Галина
27.11.2014 © Серго Сокольник
20.01.2011 © Михайло Трайста
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди