Коли твою аж дуже нагу душу я побачив в перше - аж злякавсь.

Злякався навіть я не кількості тих чорно - білих плям, а саменької душі - такої ніжно порваної на шматки, клапті ті, що з неї вільно так звисали, і вітер легко коливав шматки матерії, які таки і не одірвали, та дуже вже старалися, як бачу. Твоя душа - уся у ранах, та ні одного струпа, і кілька шрамів ну таких глибоких, що аж печаль бере.

І ти прийшла з такою ось душею до того, хто болю перший є творець...

Чи то байдуже вже тобі? Чи так шукаєш смерті? Я не зрозумів тебе у твоїх таїнах. У твоїх намірах не бачив я вигоди.

Та що ж поробиш ти з душею, як з лахміттям: і ніби є, та чи лишився сенс?

Хоча він може ще й існує... На тебе хтось тай скаже: "праведна", але можливо тільки раз і хтось єдиний, співчутливий хто теж цю душу зможе вбачить.

Та й ти і не маскуєшся. Тобі це личить, скажу. В твоїм лиці без зморшок й жовтизни, та з ранами які зробила ти сама ж собі...

Це личить. Тобі все личить. Особливо біль. така вже доля випала на тебе.

Вибач.

Я жереб цей тягнув наосліп.

І не картай, і не картайся.

Так вийшло.

Вибач...