Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
03.11.2011 20:48Новела
Для дорослих  Про життя  Про розлуку  Про кохання  
20000
Для дорослих (18+)
© Тетяна Белімова

Король Дроздобород

Тетяна Белімова
Опубліковано 03.11.2011 / 7161

Ліля прокинулась як завжди у пів на восьму і відкинула ногою ковдру. Вона ще продовжувала лежати у ліжку, безжурно втупившись у стелю, подумки переглядаючи день, що з огляду на похмурий зимовий ранок за вікном також обіцяв бути бляклим і безрадісним. Заплановані справи висвітлювались десь на задньому плані нудним щоденним повтором, і так приємно було розслаблено тягнутись за ледь вловимими, як натяки, думками, бажаннями, настроєвими нотками, аж раптом незрозумілий дискомфорт перепинив цей блаженний ранковий енергетичний потік. Ліля неочікувано для себе спостерегла тишу, дивну відсутність будь-яких рухів, звуків, вібрацій, так ніби у ванній ніхто й не мився, хоча б мав, а на кухні не булькотіла просочуючись у всі можливі шпарини хвилюючим ароматом запашна кава. Може, Колька забув натиснути кнопку кавоварки? Може, кава закінчилась, а він забув купити? Вона покликала його, спершу неголосно, щоб просто привітатися, як це зазвичай відбувалося зранку у їхньому спільному існуванні, потім голосніше й нарешті сердито та невдоволено.

- Колько!

Жодної відповіді на вже певно десяте, досить таки вимогливе звертання! І що він собі думає? Що вона буде тут лежати і кричати все голосніше й голосніше? Невже образився? І що вона такого сказала?

Роззявлені навстіж дверцята шафи (завжди одне й те ж! ніби не можна їх причиняти після себе!) спершу зовсім її не насторожили, і лише підійшовши ближче вона вже побачила сім порожніх вішаків (як все-таки мало було його речей тут, серед її різноманітного й різнобарвного мотлоху). Чомусь лише тепер вона пригадала собі, що зовсім і не помітила, бо ніколи й не мала такої звички, чи лягав він взагалі учора спати? Власне, «лягав» не зовсім те слово, що можна було сказати про Кольку, який, особливо повернувшись пізно з роботи, завжди тихенько вмощувався на своїй половині ліжка, аби не розбудити, не потривожити чутливий сон Лілі.

Намагаючись майже дослівно відтворити в пам’яті їхню вчорашню розмову, та, якщо бути чесною, не розмову, а сварку, звичне останнім часом з’ясовування стосунків, Ліля подумала, що зовсім не звернула уваги на його істеричне «з мене годі! я йду!». Налякав! Йди собі! Плакати не буду! Нема за ким! Саме ці її різкі і певно що для нього образливі відповіді-гасла окреслювали ту внутрішню парадигму, в яку для неї вкладались їхні взаємини. Саме так, Колька був не таким, вірніше, не тим героєм (просто не героїчним, не мужнім, не вражаючим), у якого можна було закохатися до нестями. А інакше для чого й закохуватись? Він був звичайним, просто був поруч, тому що хтось мусить бути. І на запитання рідних - близьких - подруг - тьоть - дядь «коли вже виходиш заміж?» Ліля відповідала так само трохи роздратованим питанням «за Кольку?».

Кохання, те що називають цим словом уголос, те що означають ним про себе, десь глибоко всередині, на споді душі, у потаємних куточках свідомості, те, яким уявляють його собі, яким снять, таке, звичайно ж, було і в її, Ліліному, житті. Виринуло з глибин Інтернету прогнозоване, але, як завше неочікуване, позначене неодмінним у всіх подібних ситуаціях знаком питання «невже це воно і є?». Фотокартка Олександра у новенькому форді із сайту знайомств стрімко увірвалася у її віртуально-реальне життя. Саме таким вона собі завжди і уявляла розвиток подій: почуття проносяться шаленим ритмом, і ось уже сяючою, тросуючим пунктиром вказаною доріжкою вона простує до щастя. Всі, починаючи з мами, подруг, сусідів, закінчуючи незмінно п’яною двірничихою і такими ж її приятелями із пункту склотари стоять у німій сцені «Ревізора», а вона із Олександром у білому шелесті весільної сукні простує до авто, яке умчить їх просто на очах цієї ошелешеної публіки у світле майбутнє. Так, вона гідна саме такого супутника, який ніби зійшов з обкладинки модного глянцю, усміхається наче з рекламного борду позбавленою будь-яких негативних емоцій посмішкою, багатообіцяючою, молодецькою, сяючою білизною (не може бути, що це завдяки фотошопу), підкупляючою своєю щирістю.

Ідеалізація Олександра відбулася стрімко й невідворотно: будь-які погані звички, хиби характеру, якщо такі й проявлялися, були логічно пояснені й старанно заретушовані. По суті, виявити темні сторони медалі було не такою вже й легкою справою по тій простій причині, що Олександр жив і працював закордоном, на батьківщину приїжджав зрідка під хороший настрій. Тому, в якій сорочці він іде на роботу?, чи пасує до неї краватка?, що було на сніданок?, і чи взагалі він був? – ці побутові пункти, з яких зазвичай можна скласти уявлення про вдачу людини залишалися для Лілі terra incognita. Але вона цим особливо не переймалася. Яке це, зрештою, мало значення? Чи ж відстань завада спілкуванню?.. Якраз таки навпаки – відсутність реальних, олюднюючих подробиць була саме тим дріжджовим елементом, який підносив почуття невпинно все вгору й вгору. Годинами вибудовувались карколомні діалоги в «асьці»: інтереси співпадали за всіма пунктами – музика подобалась та сама, мріялось побувати на одних і тих же островах, смайлики викликали нестримні напади сміху, а картинки й листівки зворушували до сліз. Приблизно п’ять побачень уривком, ніби виставлене на продаж з-під поли щось крадене, залишили однак глибокий слід, а Ліліна уява домалювала усе, що тільки можна було побачити по ТВ, прочитати на цю тему в жіночих журналах, почути від знайомих – усе те, що не псувало, а ніби довершувало опоетизований образ саме – того – хто – потрібен – кого – шукала – й – нарешті – знайшла.

«Як же йому там, мабуть, сумно без мене». Ліля розглядала численні, отримані завдяки всемогутнім електронним мережам фотокартки Олександра, їхні спільні світлини, знічев’я вставляючи їх у готові, оздоблені візерунковими рамками презентації, приєднуючи відповідну, на її погляд, добуту з того ж Інтернету музику. З недавніх пір це стало її улюбленою справою, бо насправді сумувалось переважно Лілі, яка в очікуванні відповіді годинами просиджувала біля ноутбука. Це чергування, цей сум-нудьга, якщо лист не надходив вчасно, породжені ними роздратування і незацікавленність щоденним, «земним» існуванням перетворювали життя у повільні тортури, які, і це питання не раз зринало в голові, невідомо скільки ще треба буде терпіти. Одне було ясно: заради досягнення омріяної мети можна було й постраждати … трохи, але скинути це солодке ярмо, вибухнути, повстати, чогось вимагати, щоб, хто його знає, втратити й ті крихти щастя, що маєш, це вже ні, остаточне й тверде «ні».

Натомість він, ніби відчувши це нетерпеливе бажання швидше з’їхатися – бути разом – навіки – й ніколи не розлучатися, писати почав все рідше, а потім й зовсім перестав без жодних пояснень. Це нагадувало поступову й планову зупинку якогось механізму, що його збиралися утилізувати без особливої шкоди для довкілля, тихо й непомітно, не чекаючи поки щось у ньому заіржавіє, й він сам зупиниться, або за законами розвитку всесвітніх катастроф нагло й фосфорично вибухне. І що ж залишалось їй? Змиритись? Так просто відмовитись від Кохання? Забути всі мрії, всі сподівання, всі прагнення?

Непроханий лист випав із поштової скриньки: смішні й анахронічні вензельочки штемпелів, на яких дата відправлення і отримання різнилась у якихось два дні, звичайно, були звісточкою від бабусі. Ба й справді, хто, крім стареньких, міг ще користуватись поштою, звертатись до інших листовно, вкладати свої думки до конверту, вклеювати марку, шукати лимонно-радісну на довгій синій ніжці поштову урну? Приїхати в гості, і то неодмінно на Різдво? Чого ж, можна й приїхати, тепер байдуже де, коли й з ким, аби не тут, не на руїнах недавнього щастя, доріжки до якого замело, певно, тим самим білим-білісіньким снігом, що саме під Новий рік так доречно забілив усе навколо.

«Різдвяна Віфлеємська Зірко! Ти звістила щастя всім, тільки не мені!» Здавалось, їдучи в ревучому автобусі (ще певно з радянських часів!) назад до міста (нарешті!), що ця дорога, як і ці свята, не скінчиться ніколи. Різдво, таке радісно очікуване з дитинства і приблизно з тих же часі улюблене свято, коли світ пахне медвяною кутею й голосистими колядками, а морозне повітря іскриться й виблискує веселим сміхом, раптом перетворилось на повільну муку від думок, що в’їлись у мозок і, як буравчик, свердлили одним і тим самим «чому?». Погляд не фокусувався ні на чому: радісно пожвавлена бабуся (онука приїхала!), яка в усьому намагалась догодити, постарілий на виду дід, що крекчучи начіплював окуляри й намагався вразити її вичитаними з провінційної преси сенсаціями – все залишилось поза кадром свідомості. Попросила не проводжати, пославшись на погану погоду (чого, мовляв, вам, старим, сидіть уже на печі), на одному диханні долетіла до автостанції і, не особливо розбираючись, бухнулась на місце під вікном. Припала чолом до холодного скла. Яке полегшення! Нарешті можна скинути цю машкару щасливої, нічим у житті не обділеної, прибулої на святкові відвідини гості, побути на одинці з собою, вщерть наповнитись своїм сумом, своїм болем. «А це моє місце», – несподівано вивів із задуми молодий басок. Мовчки ткнула білета, подумаєш, сіла біля вікна, а мала біля проходу? Ну то й що? Зараз звільню. Та «басок» побачивши її, мабуть, ще непросохле від сліз обличчя, відразу знітився, перепросив і сам сів на «не своє», мужньо приймаючи на себе тягар празникових, які набивались по саме нікуди в прохід, мандруючи по родичах від села до села.

«Басистий» Колька поїхав проводжати її тоді ж з автовокзалу додому, тягнучи не лише свою доволі об’ємну, а й тяжкеньку, набиту бабусиними гостинцями, її сумку. Хто б тоді міг подумати чи спрогнозувати, що Колька з’явився в її житті всерйоз і надовго? Звичайний, трохи вайлуватий, корячкуватий, як на загальне сучасне прагнення бути стрункими, цілком земний. У його відкритому погляді не вгадувалась жодна прихована думка. Ніяких тобі мрій про острови. На її питання, куди б хотілося-мріялось поїхати, прогнозовано відповідав, «куди й ти». Колька – запасний аеродром, п’яте колесо до воза, зовсім їй не пара, навіть зовні не підходящий до її стрункої, довгоногої фігурки. Як так сталось, що вона врешті таки здалася й прийняла його любов?

Може, подіяло звичне мамине «долю й конем не об’їдеш, і на печі знайде»? А, може, просто хотілося тепла, затишку? Спробувати, як воно там, по той бік зустрічань-залицянь, коли наступає солодка пора сумісного життя? Чи справді солодка, а чи може солодко-гіркувата, а в деяких і кисла, чи то пак, прокисла, зовсім квасна, протята взаємним невдоволенням, претензіями, несправдженими і, як виявилось, безпідставними сподіваннями й надіями.

«А чим, власне, Колька тебе не влаштовує?». Мама ставала на Кольчин захист так, ніби не вона, Ліля, була її дочкою, а саме він, старший майже на десять років, чомусь і досі неодружений, самотужки здобувший непогану освіту, сам – себе – зробивший – у професії, був їй за сина. Весняні краплі так дзвінко й часто тарабанили по бляшастим зовнішнім підвіконням, що якби не яскраве березневе сонце, здавалося б, в усю періщить злива. Синь неба без жодної хмаринки нагадувала усміхнені очі Олександра з мовчазного протягом останніх місяців фото. Треба було йти збиратись на побачення з Колькою.

Жовту, заляпану по самісінькі вікна брудом маршрутку проводжали обриси березневих голих дерев, які простягали вологі гілочки, вкриті краплинами розталого снігу, що до вечора, позбавлені сонячного тепла, обіцяли перетворитись на крихітні прозорі діамантики. Тут, серед респектабельних кам’яниць центру, навіть вітер не був таким люто уїдливим, як серед хмародеристих свічок її спального району: звісно, сіті не повинно потерпати від плебейських витівок погоди. І раптом згадалось, що Олександр живе саме у такому «тихому центрі» якогось, що його важко й вимовити, невеличкого скандинавського містечка. А чим вона гірша? Чому вона має скніти «на районі». Якщо Колька зуміє знайти, однаково чи то в оренду, чи придбавши, тут, у центрі, квартиру, тоді вона згодна, чого вже там, хоча б частина її мрій повинна здійснитися?

Увесь той день від самого ранку страшенно боліла голова. Все – лекції в університетських аудиторіях, звичне після «пар» сидіння в студентській їдальні, резиново-капустяні пиріжки впереміж із конспектами – як крізь імлу, що гальмує всі рухи, незримою ватою перепинає звуки, тисячами молоточків шугає під черепом, цілячись у самісіньке єство, туди, де живе інтелект, звідки виринають думки, почуття, емоції. Вхопилась за Наталі – подругу, не-подругу (принаймні одна з небагатьох у їхній групі, хто одягався і загалом виглядав пристойно), критично оглянула її: макіяж у міру яскравий, джинси з низькою талією міцно обліпили стрункі ноги. Довго не могла втовкмачити їй, ошелешеній несподіваним запрошенням, для чого вона має бути «третьою зайвою» на їхньому з Колькою побаченні. Довелося збрехати перше, що спало на думку: хочу, мовляв, перевірити почуття хлопця. Десь на споді зажевріла надія – Колька «западе» на ефектну Наталку, і вона нарешті звільниться від нього та ще й малою кров’ю, а їм, цілком можливо, засвітить щастя разом.

Наступного ранку, ледь дочекавшись першої перерви, затягла Наталі у віконну нішу під сходами, скануючи дорогою її обличчя, його вираз, загалом поставу, рухи: щось змінилось?, а якщо змінилось, то у який бік?, чи присутнє радісне пожвавлення, характерне для закоханих?, чи все, як завжди?. На її нетерпляче «ну?» Наталка спохмурніла:

- Дурна ти, Лілько! Він же любить тебе до нестями! Тільки про тебе весь вечір і говорили. А знаєш, він теж дурний! Дурний, бо обрав таку, як ти…

Найняв таки. Все, як вона хотіла, – і в центрі, і біля метро, і майже навпроти Академії наук, куди вже встигла подати документи до аспірантури. Невже таки справді нестямно її кохає? Навіть влаштувався на іншу роботу, щоб грошей вистачило. Думає, купить її? Думає, вона така, як всі?, як ті інші, що продають своє кохання? Навіть, власне, не кохання, бо, певна річ, навряд чи «ті інші» визнають такі сантименти, радше тіло, плоть, репрезентують себе взамін матеріальних вигод. Навряд чи такий бартер може мати місце в її житті. Але ж перспектива самостійного, дорослого життя… Чи вона, як школярка, до віку має жити з матусею, звітувати їй коли, де й з ким, а потім у скільки додому, й неодмінно передзвонити перед виходом?

Це все буде не насправді! Так, ніби кінопроби перед постановкою серйозної геніальної картини.

Ні! Про заміжжя й мови не може бути! Тому що ні! (Хіба й так не зрозуміло?!) Ну якщо пояснення такі необхідні, хоча порядні чоловіки ніяких коментарів у таких випадках ніколи не вимагають, – вона ще занадто молода, щоб пов’язувати себе офіційними обов’язками! Така відповідь, вона принаймні на це сподівається, доречно впишеться у контекст їхніх взаємовідносин.

Того вечора, напередодні переїзду, Ліля відірвалася на хвильку від пакування речей, сіла біля комп’ютера, задумливо й майже машинально змахнула рукою порох із монітора. Вірний товариш! Мовчазний свідок її колишнього щастя… І раптом такий відчай пройняв душу: ну чому, чому цей корячкуватий Колька? Чому доля не звела її з Олександром? Ні, вона так просто не здасться! Якщо він справжній мужчина, то має дати пояснення, зараз, негайно!

- Алло, а хто питає Олександра? – жіночий голос без жодного скандинавського акценту на іншому кінці дроту ввів Лілю в цілковиту деструкцію.

- Це – Ліля. А ви хто? – пискнула у відповідь несамохіть, майже поза свідомістю.

- Дружина, – неприязне відлуння, як сичання розтривоженої змії, що наготувалася до атаки й успішно напала, вприснувши отруту у свою жертву, дійшло миттєво за тисячі кілометрів льодянистим, витверезвляючим душем.

Знала? Напевне – ні, але здогадувалась про щось таке. Але чи не однаково їй зрештою було? Вона хотіла бути щасливою, і він теж, якщо писав їй, приїжджав до неї. Відключила телефон: дев’ять пропущених дзвінків … від дружини Олександра.


* * *


Суботній літній ранок. Вночі був дощ. Мокрі дерева, вологий асфальт – все дихає в унісон із вранішнім пробудженням природи, міста, людей… Як шкода, що всі роз’їхалися, лише вона сама залишилася у цьому спекотному, розпеченому, задушливому просторі. Різкий загадковий телефонний дзвінок вивів із стану міжсоння – вже не сну, але ще й не чіткої свідомості, коли думки розмиті й фосфоричні, схожі на крихти сну, що розкотилися-розсипалися, позначили контури зникаючих, майже зниклих сновидінь. Хто б це міг бути? Чи це можливо? Олександр? Приїхав? Ні? ПОВЕРНУВСЯ ОСТАТОЧНО? Хоче зустрітися?

Хто не знає солодкого смаку перемоги? Перемоги, яка звістує, що всі перешкоди подолано, перепони впали, бастіон омріяного щастя нарешті взято штурмом, великою кров’ю, чи виснажливою багатоденною осадою, безсонним нічним чатуванням? Ворога подолано: він плазує, благає про милосердя, визнає всі провини, бере на себе обов’язок сплатити велику й щедру контрибуцію.

Чому ми прагнемо перемогти, будь-що бути першими, у конкурсі на вакантне місце (під назвою «життя») залишити всіх позаду, обійти конкурентів, і виграти головний приз? І куди після перемоги зникає мотиваційний ланцюжок, незримий повідець успіху, що вів нас до найвищих верховіть? Як швидко ми звикаємо до омріяного, і ще швидше перестаємо цінувати здобуте, зайняті пошуком нової цілі.

Після декількох років спільного життя нарешті з’ясувались дві істини. Олександр пішов від дружини, загалом випав зі скандинавського раю назад у рідні пенати зовсім не від великого кохання до Лілі. Дружина, власне, колишня дружина Олександра, знайшла більш вигідне капіталовкладення чоловічої статі. Все – квартира у тихому західноєвропейському центрі, бізнес і навіть новенький форд – все там і залишилось, бо ніколи Олександру й не належало. А ще з’ясувалось, що нещодавній мешканець Єдиної Європи зовсім, ну майже зовсім не прилаштований до реалій українського життя і не здатен одразу, по-чоловічому розв’язати всі проблеми із роботою (не можна ж справді влаштуватись на першу-ліпшу), з житлом (краще вже жити на вокзалі, ніж із твоєю мамою), загалом із облаштуванням побуту. Про захист дисертації довелося забути. Митарювала по різних роботах і підробітках, поки знайомі не допомогли влаштуватись у агентство нерухомості, в якому, хоч і не відразу, але вдалося зробити кар’єру. Про дітей Олександр тактовно радив поки не думати (мав доньку від першого шлюбу, з якою бачився раз на рік), допоки не буде власного житла, поки він, знову ж таки, не влаштується на пристойну роботу (із наголосом на означенні). Та що це все, зрештою, важило, якщо приходячи додому після важкого робочого дня (хух! сьогодні була на семи переглядах у різних районах міста!) вона бачила його рідну спину, так беззахисно скоцюрблену біля комп’ютера, і на власне привітання чула вже звичне його «страшенно голодний, від ранку нічого не їв»…

Іноді ставало сумно від безгрошів’я, невизначеності й тотальної невлаштованості? Іноді заздрісно поглядала на вчорашніх колег, які давно захистились і прилаштувались по наукових кріслах, хто більш, хто менш вдало? Це були лише поодинокі хвилини слабкості, а, може, відрижка пересичення таким вистраждалим щастям…

Знову ця набридлива мелодія телефону! Навіть суботнього ранку немає спокою! І чому цей напівсон–напівмрія завжди має таке безглузде завершення (та, власне, й не завершення, а якесь зависання), бо чогось ніколи не вдавалось продумати й до кінця уявити картинку сімейного життя-буття з Олександром, як ніколи не виходило вимріяти його домашній портрет – у капцях, спортивних штанях і фланелевій картатій сорочці. Та й загалом, за ці майже чотири роки з моменту їхньої останньої не-віртуальної зустрічі, його образ розмився чи то вкрився шаром небуття, і вже лише найяскравіші деталі проступали в пам’яті – високий зріст, русяве волосся, блакитні очі. Він так ні разу й не передзвонив… А це, звичайно, дзвонила мама з дачі, щоб перевірити, чи вже встала, чи не забула поснідати, чи зібралась у бібліотеку? Після дворічного життя окремо (коли Колька пішов, вона не змогла сама з аспірантської стипендії оплачувати оренду дорогої квартири в центрі, довелося повернутися до мами) знову відчути на собі батьківський контроль здавалось просто нестерпним.

Після приємної прохолоди підземки спекота липневого дня здавалась особливо дошкульною, та все ж, щоб відтягти зустріч із порохнявими фоліантами, вирішила півтори зупинки до бібліотеки пройти пішки. Однаково подорож забитим вщерть людськими тілами тролейбусом обіцяла бути малоприємною. Чому саме їй так не пощастило? Хіба не всі аспіранти іноді … трішки списують, чи то пак, забувають правильно оформити цитати, інколи просто перефразовуючи прочитане з чужих монографій? Чому ж саме розділ її дисертації потрапив під гарячу руку керівникові відділу? І от маєш: до вересня замість законного відпочинку потрібно все переробити –переписати – виправити, щоб відразу після відпустки відзвітуватися.

Ну і ще це… Хоч – не хоч, а доведеться все ж помиритися з Колькою. За ці майже півтора роки, відколи вони роз’їхалися, бачилися всього декілька раз, «у справах» (речі ділили, на виставку ходили, куди їх обох ще до того запросили). Він, звичайно, чекав, що вона буде вибачатись за свої слова, поведінку. Він чекав… Та не дочекався (щоб вона ще перепрошувала! та він повинен сам бути вдячний їй за те, що взагалі погодилася з ним жити, а не вимагати нереального!). І як залагодити цю ситуацію, вона просто не знала. Але якщо добре подумати, завжди можна знайти вихід. Бо ось Наталі вже вискочила заміж за голомозого дипломатичного працівника й виїхала до Сінгапуру. Навіть сусідська Галька вже заміж вийшла, й носа вже не верне до них на район. А вона чим гірша? Все ж, як не крути, Колька – непогана партія.

Ліля милувалась своїм струнким відображенням у вітринах магазинів, біля однієї затрималась трохи довше, перевівши погляд на манекен, що демонстрував все, що давно хотілось мати – босоніжки на високих підборах, плямистий, за останньою модою сарафан. Позаду неї, на іншому боці вулиці, відображаючись у притонованому склі вітрин яскраво-білим мерехтінням, зупинився весільний кортеж: сліпучий лімузин, прикрашений кільцями й розцяцьковані стрічками й кульками ще декілька автівок. «Це ж тут, у дворах, районний РАГС», – спливло у пам’яті. З цікавості обернулась – сукню нареченої роздивитися, оцінити зачіску, загалом повитріщатися на побутові деталі чужого щастя. Наречений вже вискочив із машини й послужливо пропонував руку майбутній дружині. Щось знайоме промайнуло у корячкуватій, приземистій постаті. НЕ МОЖЕ БУТИ! Колька, знехтуваний нею вайлуватий Колька, увесь сяючий дурнуватою щасливою посмішкою, вів молодесеньку, струнку дівулю свідомо відкинутою і вже назавжди втраченою для Лілі дорогою до сімейного щастя.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
31.10.2011 Проза / Новела
Інсталяція (Щастя)
15.11.2011 Проза / Новела
MEMENTO
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
27.11.2016 © оксамит / Мініатюра
СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ ПРИСВЯЧУЮ...
23.11.2016 © роман-мтт / Мініатюра
Годувальниця (замальовка)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 296  Коментарів: 3
Тематика: Новела, Король Дроздобород, кохання, заміжжя,
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 03.11.2011 23:22  © ... 

Дякую! З реченнями - так є такий момент. Проте мені здавалось, що все ж виходить читабельно? Чи ні?


Справді, Тетяно, тут йдеться про накладання двох площин - реальної й віртуальної, їхнє взаємопроникнення. Солодкий полон ілюзій. Не знаю, наскільки ця історія може бути повчальною: тут немає позитивних образів, як, власне, й у житті...

 03.11.2011 21:45  Тетяна Чорновіл для © ... 

Дуже повчальна новела про синицю й журавля! Журавлі переплуталися з синицями (як, мабуть, і в житті має бути). Мабуть і справді важко розібратися, що твоє, а що ні!
Не жалкую, що потратила хвилини на читання! :) 

 03.11.2011 21:30  Єва Психея 

Прочитала. І ще раз перечитала)  Дякую. Цікаво.


Скажу відверто (не ображайтесь!). Як на мене, читати важкувато. Речення складні. Але це такий стиль письма.


Щодо теми, гарно продумано, все з життя! Дякую ще раз!

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +12
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +58
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
12.04.2011 © Закохана
23.02.2013 © Тетяна Белімова
12.04.2014 © СвітЛана
06.01.2012 © Т. Белімова
05.04.2012 © Т.Белімова
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
http://опткомплект.рф/ успд ум 31
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди