Почуття
Як важко вимовить, ще важче описати,
Те все утоптане, що у душі сидить.
Словами зрозумілими сказати
Про те, що день у день серце ятрить.
Той настрій упіймать непосидющий,
Що коле і розкраює думки.
І згин доріг з долоні нетямущий,
І ці розтоптані у кров чорні рядки.
Як важко, знати і не знати себе,
Як боляче не відчувать, де біль,
А просто жити під безкрайнім небом
Серед високих, чорних гір-стовпів.
Що вперли небо, цю безмежність синю,
Яку знаходиш інколи в очах
І дивишся у синь цю через силу,
Хоча тут щастя, але тут і крах.
І ти дивуєшся й водночас все це бачив...
(Як важко плутатись в думках)
Не винен, але хочеш, щоб пробачив
Цей світ у щирих кольорах.
Милуєшся і молишся, смієшся.
Пишеш до друга той єдиний есемес
І відповідь чекаєш і клянешся,
Що не писатимеш і номер той зітреш.
Бо відповідь глуха, німа, безлика.
Хоч є, але її й нема.
Комунікація нова, велика,
Без погляду, чуттів і нежива.
Думок гул втихомирив, розібрався.
В словах незрозумілих бачу сенс.
Тобі я подруго старався, зізнавався,
Але чужий вже номер мені цей.
А може вигадав? А що? Твій номер?
Чи був і зник? Чи й справді не було...
Залишився у мене лише спомин
У повідомленнях... Не стер його.
Читаю, перечитую, малюю.
Від твого завжди йшло якесь тепло.
І кожен раз і зараз теж жалкую,
Що в відповідь твоє-чуже прийшло.
Я не хотів, навіщо, маю старі.
Такі приємні, щирі, від душі.
Досхочу читані, напам’ять усі знані,
Частиночки життя в моїм бутті.
Як важко і чорніючий вже настіл
Простягся з візерунков над людьми.
Аж дивно, скільки маєм щастя
І горя з есемески ницої.
А світ такий широкий і великий,
А вся увага більше на чуття.
Вогнем, вітрами, водами обмитий
І скрізь, довкола, вглиб, розкинулась земля.
Й ми ходимо у чотирьох стихіях.
Не помічаєм, бо стихія в нас одна.
Як важко, бо вона й мене змінила,
Стихія вічна, наша – почуття.
24.05.06 р.
