Мій водевіль...

Минає все, й цей день мине, 

Не будуть вічно капать сльози, 

Миттєвість дивна промайне, 

А разом з нею горя грози. 

Банальність слів, гидкі зітхання - 

Усе так ранить наший сон, 

Душа сповняється стражданням, 

То, певно, підлості закон: 

Завжди шукать, чого немає 

І болем приглушати біль, 

Та спогад вперто не зникає… 

Ні, не життя, то водевіль! 

Криві усмішки, тонни гриму, 

Бездарність скрізь, усе не в лад, 

Лібрето складене не в риму 

І маски зліплені із вад. 

Чого шукати серед світу, 

Де ти байдужий для усіх? 

Вся близькість на рівні привіту, 

Відкритість ж викликає сміх. 

Все дійство – недоречний карнавал: 

Вульгарні сукні, порухи точені… 

А ти заходиш у лахмітті в зал - 

Ти божевільним наречений! 

Вони не чують твоїх слів, 

Бо ти - Ніхто, і це твоє ім’я, 

У їх напудрених голів 

Свій дім, свій клан, своя сім*я. 

Живуть у замках надрозкішних, 

Надвишукане п’ють вино, 

Убрали мозок у перуку пишну, 

А іншого законом не дано. 

На що це схоже і кому це все?! 

Спалити, так! О, дайте сірника! 

Оці порядки ненависні 

І головне – керівника!.. 

Думки з’їдають зсередини… 

Тепер, мабуть, я маніяк?.. 

Немає серця половини -  

Це буде мій останній знак... 

Мій поклик діяти чи спати, 

Шукати щастя в самоті, 

Пустелею блукати і мовчати 

Про те, що так болить в душі... 

Коли музикою добиваєшся у поганому настрої..., 26.01.2012