Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
01.02.2012 20:45Нарис
Для студентів  Для дорослих  Про сучасність  Про мої мрії  Про гумор  
40100
© Софія Скопіє

Something stupid або нотатки лузера

II

Повчальна історія про те, як я намагалася стати журналістом

Про одного шевця: "П’є, як журналіст!"
Мечислав Шарган
Софія Скопіє
Опубліковано 01.02.2012 / 8715

Хто потрапляє до редакцій газет на роботу, ми вже з’ясували. Так, це зовсім не випускники факультетів журналістики, а звичайні люди з вулиці. Хочете таємницю? Насправді, будь-хто – перший-ліпший володар кількох клепок в голові може бути журналістом. 

Та це однозначно не ті, кого для цього, так би мовити, готували. Адже професія журналіст радше інтуїтивна, ніж канонічна. Тут не вийде діяти за якоюсь програмою чи словником вправного журналіста.  

Хоча… Що це я знов розходилася. Не можна стверджувати, що колишні спудеї за гуманітарним напрямком, зовсім пропащі.  

Дехто, все ж таки, якимось невідомим чином оминає страшні лабети несподіваних обставин. Але то винятки із правил.  

Отож, шановний незнайомцю, якщо ти саме зараз робиш невпевнені кроки до своєї блакитної мрії, а саме: збираєш всі свої геніяльні матеріали з коханої серцю районки, записуєш свій голос на диктофон і по кілька разів на день прослуховуєш його, уявляючи, що він лунає по радіо, вчиш правила правопису рідної та солов’їної, щоб без проблем здати ЗНО і ніби пташечкою у вирій полинути до великого міста у великий університет до розумних дядьків, все ж пам’ятай…  

Пам’ятай, що ти можливо ніколи не будеш редактором журналу, ніколи не проведеш репортаж з "гарячої точки", ніколи не станеш лауреатом Пулітцерівської премії. Знаю, нетверезі романтики будуть тобі нашіптувати «ніколи не кажи ніколи», тому прислухайся краще до адептів пофігістичної ідеології, які скажуть: «Годі дивитися дурні мелодрами». Але, що це я знову? Он граблі, нуж бо - наступай.  

Насправді, попереджати чи, борони Боже, співчувати комусь, я не збиралася. Але чесно скажу – з журфаку нічого хорошого не виходить. Порахуймо хоча б ягнят. Ой, не ягнят, а тих, хто збирається навчатися на «акул пера». Абітурієнтів, себто.  

   

Отже, 45 % абітурієнтів спеціальності журналістика (та похідних від неї) – це гарматне м`ясо. Загалом, милі діточки, яким просто нікуди більше податися. Історія така: там не взяли, туди не хочу, там не потягну, а туди боюся йти. Вони ще не втрачені для суспільства, бо за роки навчання можуть визначитися та відсіятися.  

    

20 % – це так звана група «так вже сталося». Найпоширеніше виправдання: «Я взагалі не хотів далі вчитися, але тато й мама віддали документи сюди». Що найстрашніше - саме з них в подальшому таки можуть вийти люди.  

   

15 % – це така зграйка, яку в народі називають «Я– супер-звізда». Їхній головнокомандувач на провокаційні запитання відповідає так: «Моя бабуся дуже хоче, щоб мене показували по тєліку, ось тому я тут» (не секрет, що більшість 17-річних юнаків та юнок не мають жодного уявлення про те, чим відрізняється диктор від того ж…репортера).  

   

5 % – о, то серйозні люди з угруповання «А в мене є квитанція». Засунувши руки в кишені шкірянки, вони розповідають про своє нелегке життя: «Ми тут родиною проглянули прейскурант деканів і дійшли висновку, що декан факультету журналістики просить значно менший хабар, ніж декан юрфаку. Нічого особистого, тільки звичайні розрахунки».  

    

Іще 5 % – такі прості та доброзичливі люди з кутка «Тю, так ми ж рідня».  

«Наша зав. кафедри – моя хрещена (бабуся, невістка, братова, мама, теща, сусідка) і вона сказала, що візьме мене сюди задарма» - посміхається дівченя, що пише своє ім’я з помилками, але творчий конкурс проходить на відмінно. Представники цієї групи зазвичай дратують всіх навколо – ще б пак, вони займають чиєсь законне бюджетне місце. Але згодом оті «всі навколо» розуміють – «коні не винні», просто така система.  

   

Останні 10 % – це страшні люди. Так і назвемо їх: «Страшні» або «Чужі». 

Представників цього товариства легко розпізнати в натовпі. Вони ходять такі зачудовані, як растафарі після десятого напаса і люблять розповідати байки про те, що журналістика – це їхнє все, хоча як і решта, доволі погано уявляють, що ж воно таке та журналістика. Насправді, біда цих юродивих в тому, що складати вірші та писати геніальні повісті вони почали значно раніше, ніж навчилися самостійно підтирати дупу. А якщо писульки «чужих» чого доброго потрапили до якоїсь збірки на кшталт «Юні таланти Конотопщини, то ховайся! Їм, звісно, й за двісті років не втокмачиш різниці між белетристикою та публіцистикою, бо ж вони - увага! – ОБДАРОВАНІ. І знову ж таки - це не їх провина, що вони такі телепні та мрійники. Це суспільства зробило їх такими.  

І тут ви запитаєте: «До чого тут суспільство, тьотю?» 

О, суспільна думка – то найбільше зло!  

От лишень уявіть собі таке… 

   

Ти середньостатичний підліток. Дівчина. В міру приваблива, з доволі непоганим коефіцієнтом розумового розвитку, без особливих шкідливих звичок, акуратна, добра та забобонна провінціалка. Інакше кажучи ЛОХ – ловкий охайний хлопчик, тільки з наявними ознаками жіночої статі.  

І от, як каже бабця, ти вже відшкрьобала до школи ті свої обов’язкові десять (+/-) років, віддала вдячному бібліотекарю підклеєні підручники, обірвала останню лямку на ранці, вдягла сукню з буфами та воланами, накрутила на голові буклі і пішла отримувати атестат з рук вже п’яненького директора. Нагопцювавшись на випускному вечорі під платинові записи Сердючки (бо гурту «Тік» тоді іще не було) та добряче відригнувши після теплого шампанського, ти пошкутильгала додому (бо черевики на кізяк розлізлися). Під пахвою ж ти обов’язкова мала нести пам’ятний презент – фотоальбом чи – о, чудо із чудес – відеокасету на якій зафільмовані моменти з шкільного життя такого дружнього 11-А. Чи може Б, чи може й В… Але тут з глибин твого організму піднімається щось зловіще. Тебе нудить. І той твій дивний стан спричинений не перегрітим «совєтським», а спомином про те, що ж то за відео. Нажаль ти напередодні мала змогу його проглянути.  

    

Шкільний фільм, якщо його знімав оператор-самоучка, зазвичай розпочинається з презентації. Спершу спільна світлинка класу, далі - пики окремих учнів. Ось Оленка – вона кругла відмінниця (а зверху невидимими літерами: «І страшна зараза»). Ось Славко – мужній красень та спортсмен (і ніхто не скаже, що на обласній спартакіаді у нього під час перетягування канату тріснули штани на причинному місці). А це Катя – наша красуня та гроза хлопців усієї школи. Ах, ти боже, он Івась – наш кмітливий та допитливий артист. А де ж наша дзвінкоголоса Марися? Ондечки – запишалася у волошках. Рівно двадцять дев’ять рум’яних личок показано на екрані і про кожного так добре розповіли, що хоч плач. Нарешті, блюзнірство підходить до кінця. Останній стоп-кадр – і перед нами тридцятий випускник того допотопного року і, певна річ, влучний коментар: «А це Оришка Курдуплик – наша поетеса». І все, німа сцена… Найстрашніша досмертна епітафія, яку тільки можна вигадати.  

Якщо ви коли-небудь були на місці Оришки Курдуплик, я вам дуже співчуваю, бо Оришка Курдуплик - це я.  

Так от, якоїсь миті ти починаєш розуміти, що навіть Людочка Баюн, про яку на стінах шкільного туалету написано безліч памфлетів еротичного змісту, популярніша за тебе - подумати тільки – поетесу! І це при тому, що за всі свої сімнадцять літ ти від сили написала три вірші.  

«Хай йому грець, невже про мене більше нічого сказати? Отака дяка за те, що я з п’ятого класу всім на замовлення пишу твори»?» - зітхає Оришка, вертаючись додому всіма можливими обхідними шляхами. Можна тільки уявити, як її рідня, переглядаючи диво (двд-відео), буде реготати з тої «поетеси». А потім відправлять на навчання в педінститут. І ще пізніше знову в школу? Ні! Краще вже на журналістику.  

Не буду розповідати, як Оришка Курдуплик билася в істериці, коли довідалася, що не дібрала одного балу аби ввійти в двадцятку кращих – тобто бюджетників. То була кумедія і своєрідне здирництво. Батьки погладили дівчину по голові й сказали: «Ми заплатимо, тільки не реви».  

   

***
 

Будь який студент на питання «Що тобі найбільше подобається в університеті?», без вагань відповість: «Прогулювати його». Оришка Курдуплик любила це робити в бібліотеці. Часом її можна було помітити в книгарні-читальні чи в арт-кав’ярні за чашечкою кави по-французькі. За роки навчання вона вже багато з чим змирилася. Наприклад коли їй говорили: «Слухай, ти класна, але навіщо тобі те відмінно?! Є ті, кому воно подрібніше». Звичайно, спершу лютувала, та згодом зрозуміла – чим більше в каві по-французькі коньяку, тим життя прекрасніше.  

Щоб полоскотати собі нерви, прогулювати варто прямо під університетом або, на крайній випадок, за університетською бібліотекою, де розташована студентська курильня. Ще один варіант - лісок, що прилягає до території навчального закладу. Там можна нарватися на ексгібіціоністів чи збірну біатлоністів – своєрідний екстрим, погодьтеся?  

«Відкоси» - це як секс без взаємної симпатії. На початку страшно й дико, а потім думаєш: «Тю, а чого я раніше так не робив?».  

На першому курсі - то поодинокі випадки, на другому – маленькі свята серед тижня, на третьому – тижневі загули, на четвертому – на дзвінок розгніваної старости, відповідаєш: «Так, я прийду завтра або…післязавтра. На сесію точно з’явлюся». А от на п’ятому, прогули рідшають, бо врешті розумієш – це востаннє ти сидиш поряд з хлопцями та дівчатами, яким так само на похмілля як і тобі і, які, чорт забирай, насправді виявилися дуже класними людьми (журналістика таки заповзає у ваші пори і робить вас водночас різними і такими однаковими). До того ж, на останньому курсі, на твоє превелике здивування, з’являються цікаві предмети, а може тобі просто нарешті доходить про що вони тут всі триндикали п’ять років поспіль.  

Лише одне незмінно, як на першому так і на п’ятому курсі – викладачі стріляють сигарети у студентів. А так хочеться, щоб навпаки…  

До речі, про них. Викладачів. Знайти хороших викладачів, насправді так само складно, як і хороших студентів.  

   

Переважна більшість читає свій предмет з листочка без особливого натхнення і тікає з аудиторії тільки-но закінчується заняття, щоб не нарватися на провокаційні запитання студентів. Викладачі ці, як правило, є мовниками, що перевилися з сусіднього педінституту. Читати можуть абсолютно все, лишається лиш закономірне: «А толку?».  

   

Є й ті, хто знає свій предмет ідеально. Вони присвячують йому життя. Це дивовижно і водночас сумно. У них зазвичай не має сім’ї, але вони й вночі вам розкажуть про дисиміляцію приголосних. І знаєте, у вас навіть не виникне нахабної думки прогуляти пару їхньої когнітивної лінгвістики чи стилістики. А якщо виникне, то вас у такому випадку замучить сумління і доб’є страх.  

   

Запрошені викладачі. Для студентів-журналістів - це метри місцевої журналістики. Редактори газет чи продюсери радіо та телекомпаній. Навчать всьому. Поганому. В основному - по чорному пити та смалити цигарки. А якась особливо сумлінна студентка обов’язково врешті принесе в пелені від редактора чи продюсера. Це вже як пощастить. Якщо від останнього, то буде вести погоду на обласному телебаченні.  

   

Викладачі-друзі. Бійтеся їх. Це переважно молоді педагоги, що втираються в довіру, показують себе, як прогресивних та всерозуміючих, але на заліку вдавляться за якесь плюгаве «задовільно».  

   

Доценти, професори та інші пенсіонери з регаліями. Вважається, що чим більше їх на факультеті, тим крутіший факультет. Вони однозначно не молоді, але люблять згадувати молодість. Страждають на склероз. Це так мило. Люблять нагадувати студентам, що вони тупі, але врешті без проблем виставляють в залікову потрібні оцінки. 

   

***
 

Студент нічого в житті не бачив, якщо не робив усього того, що описав у своїй майже автобіографічній пісні Сергій Підкаура. Нажаль, моя сором’язливість не дозволяє нічого процитувати.  

Та все це можна сповна відгребти, якщо відвідувати шалені студентські вечірки, що влаштовуються майже щодня, бо на кожен день припадає якесь свято. Оскільки студенти-журналісти певною мірою є творчі люди, вони влаштовують тематичні вечірки. Наприклад, до всесвітнього дня музики, то можуть бути круті танці під українські хіти 90-х. Фантом-2, Аква-Віта, Ван-Гог…а потім п’яній дебош. А до дня українського кіно всі недожурналісти з року в рік збираються гуртом і дивляться «Трагічне кохання до зрадливої Нюськи», і лише потім - п’яний дебош.  

До речі, якщо пиятика, влаштовується в гуртожитку і вам пропонують випити горілки з чайної чашки – не погоджуйтеся. Пийте краще з пляшки.  

Немаловажливою складовою усіх гулянок є ігри сексуального характеру. Ну, там всяка «пляшечка», «кись-брись-мяу», «гра на бажання» та інші недобитки постпубертатного періоду. Дівчатам чомусь особливо подобається гра під назвою «Зґвалтування». Тут ненавмисне починаєш вірити Ірені Карпі, яка в одній зі своїх книжок стверджувала, що кожна жінка підсвідомо жадає насильницького зазіхання на своє тіло. Не знаю, не знаю…Але, якщо в ході таких ігор когось таки зґвалтують, галасу не оберешся.  

Як не сумно, але з роками такі ігри відходять в минуле, і студенти старших курсів вже просто розбиваються на пари та йдуть до окремих кімнат, щоб поговорити про місяць, зорі… Насправді так думала Оришка Курдуплик, бо їй ніколи не знаходилося пари, аж поки одного разу у неї не запитали: «Будеш третьою?»  

Втім, то її приватна історія, не будемо підглядати!  

І наша наступна розповідь під номером III не матиме ніякого еротичного забарвлення. Клянусь. Ми поговоримо про практику. Ви навіть не являете, як редактори інформаційно-політичних тижневиків чекають на ідеалістичних телят, що напередодні канікул отримали посвідчення журналіста. 

Десь Колись
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
27.01.2012 Проза / Нарис
Something stupid або нотатки лузера (I)
01.02.2012 Поезії / Гумореска
Від нестямно закоханої
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Нарис Про гумор
22.03.2012 © Тетяна Чорновіл
Захмарена весна
01.02.2012
Something stupid або нотатки лузера (II)
24.04.2011 © Павло Андрійович Щепан
Життє є лучше
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4.6 (МАКС. 5) Голосів: 5 (4+0+1+0+0)
Переглядів: 197  Коментарів: 10
Тематика: Нарис, нотатки, гумор, лузер, поезія, мрії, Something stupid, сучасність, повчальна історія, журналістика
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 16.10.2016 23:11  роман-мтт для © ... 

правда!

 13.02.2012 15:58  © ... для Марія Я 

певне, що пов`язана:) 

 07.02.2012 00:05  Марія Я для © ... 

Доброго дня, Софіє. А мені сподобався ваш твір. Влучно так вам вдалося охарактеризувати студентів і викладачів.) Особливо цілковита правда про мовників із сусіднього гуманітарного інституту, які усе читають з листочка. Щиро кажучи, подібні картини притаманні багатьом університетам, не лише журналістики. Ви напевно пов`язані якось з цією професією ? Відчувається. 

 02.02.2012 13:54  Тетяна Белімова для Каранда Галина 

Самоіронія, критичне переосмислення суспільних цінностей, інакший погляд на усталені речі - все це помітила, а от цинізм, Галино, що Ви мали на увазі?

 02.02.2012 13:16  © ... для Олександр Новіков 

Дякую. Звісно це про всіх, але й про кожного окремо:)
А в школі багато хто був Івасем:) 

 02.02.2012 13:08  © ... для Каранда Галина 

Це добре, що навіть протилежностям ціково читати (зітхнула від полегшення). Я й сама тут не з усім погоджуюсь, якщо чесно. Але твір насамперед розважальний і як писалося нижче, дещо легковажний.
А щодо спроб розкусити мене, то...Що сказати? Цинізм ніколи не буває вродженим, він зажди набутий. Це маска, яку зручно нести, своєрідне забрало. Я не обманюю себе. Я чудово розумію хто я, але розкриватися перед ближніми не поспішаю. 

 02.02.2012 12:59  © ... для Тетяна Белімова 

Можливо підвиди студентів, я зроблю якоюсь окремою частиною. (чи додатком). Бо тут вже були групи абітурієнтів (майже студентів) і одразу після них писати про групи студентів було би надто "жирно", як на мене. До того ж там дуже й дуже багато писати:)
Ну, я ж не Хвильовий...свиню треба ще відгодувати:) 

 02.02.2012 11:45  Олександр Новіков 

Оце бамбіческі!!!! це фініш, я тащусь. це ж про всіх, якщо трохи абстрагуватись, не тільки про журналістів.
а по школі, трохи натягнув на себе Івася, мабуть.
ще!!!!!!!!! 

 02.02.2012 03:06  Каранда Галина для © ... 

от що цікаво: я наче повна Ваша протилежність, та мені подобається хід Ваших думок і спосіб їх викладу. з дечим погоджуюсь, з дечим ні, та читати цікаво. все ж здається, що цинізм Ваш несправжній, напускний. Вам допомагає ця маска, тому носите її, мабуть, і в житті. іноді Вам і самій здається, що то Ви, та це не так.
я хоч трохи вгадала? 

 02.02.2012 01:50  Тетяна Белімова 

Гра з читачем, обігрування суспільних уявлень, омана горизонту сприйняття - всі ці елементи експериментального прозописьма роблять Ваш текст цікавим, читабельним і, я би сказала, легковживаним. Сподобався Ваш гумор. Опис випускного вийшов неперевершений! Ці групові фільми - справді привід почервоніти. Оцінила класифікацію професорсько-викладацького складу. От шкода, що Ви так і студентів не розклали на підвиди. Це б вийшла прецікава картина!
Я чогось була певна, що Ви підкладете читачу свиню (пам`ятаєте, як у Хвильового?).
Сподобалось. Чекатиму продовження. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +32
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +83
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
23.02.2013 © Тетяна Белімова
03.12.2011 © Т.Белімова
18.09.2013 © Тетяна Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
18.11.2014 © Сьомін Валерій Олексійович
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди