Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
19.10.2009 16:54Повість
Для коханої [для коханого]  Для вчителів  Для студентів  Про любов  
Чорний асистент
00000
© Комарова Ольга

Чорний асистент

Розділ IV
Комарова Ольга
Опубліковано 19.10.2009 / 976

– Виходьте, – почувся знайомий дитячий голосочок. 

Віталій вже й не вірив власному щастю. Невже його дійсно випустили, а йому здавалось, що це вже назавжди. 

– А що, можна? – запитав він малого, що відвертався від нього. 

– Оля за тебе попросила... 

– Оля?! 

– Так. 

– А ти ж казав, що я її вбив... 

– Ви й сам – не жилець... Забули? – нагадав йому хлопчик. Віталій стривожено глянув на свою руку. Дійсно, вона просвічувалась крізь промені ранкового весняного сонечка. 

– Вона точно якась дурна... 

– То що, повернути Вас назад? 

– Ні-ні... – стрепенувся чорний асистент, коли вони підіймались по останнім сходинкам. – А, можна побачити її? 

– Навіщо? Щоб знову зробити їй боляче? У Вас є інші дівчата... Ось з ними і грайтесь. Її більше не чіпайте... – проте хлопчик занадто пізно промовив ці слова, бо Віталій, покинувши підвал істфаку, помітив на лавочці ту саму першокурсницю, яка писала йому вірші. Небо враз захмарилось і зелена травичка, яка тільки-но народилась з перших проблисків сонячного проміння, зникла. Замість неї, з’явилось жовте сухе листя, що час від часу здіймалось легенько доверху від найменшого прохолодного подиху осіннього вітру. 

Асистент присів біля Ольги. Не зважаючи на свою прозорість, вона була немов жива. Ті ж самі люблячі сумні очі. 

– Я не вбивав тебе... Ти не думай... – почав щось пояснювати чоловік, але Оля не чула цих слів. Вона спрямувала свій погляд на іншу лавку, що була навпроти. 

– Зараз я вибіжу... – тихо промовила вона. 

– Що? 

– Зараз я вибіжу і буду плакати. 

– Але ж ти сидиш біля мене, зовсім поряд... – здивувався чорний асистент. 

– Так, сиджу... Але там Ви уникаєте мене, відвертаєтесь від мене, хоча я так Вас люблю... Люблю. Так віданно, так невинно і трепетно, а Ви... За що Ви так зі мною? Мовчите... Ваше мовчання вбиває мене, пронизує гострим пекельно гарячим лезом моє серце, розрізаючи його майже навпіл і я... Я помираю від цього. Я ж призналась Вам... Прямісінько вчора, на цих же сходах я дала зрозуміти Вам, що люблю. Правда ж, не мовила жодного слова, та мій зошит Вам розповів – і крізь рядки моїх віршів Ви все зрозуміли... Невже не читали? 

– Ні, читав... Тому такий збентежений. 

– Що ж Ви скажете мені на усе це? Маєте щось сказати ж, правда? Вам вже – двадцять дев’ять, тому повинні знайтись хоч якісь слова. Сьогодні Ви маєте бути сміливішим за мене, але... 

– Я промовчу. 

– Звичайно. 

– Не дорікай мені. 

– Не можу. 

– Чому? – запитав викладач, вглядаючись холодно у її заплакані сіро-блакитні очі. 

– Тому що зараз я спускаюсь на перший поверх. Ви стоїте. Навіть не мигнете. Робите вигляд, що не помічаєте, чи ні... Господи, як це все зрозуміти, розкодувати? Як? Чому з чоловіками завжди так непросто? Чому від них ніколи не почуєш тверде “так” чи “ні”? От як мені тепер бути? Як?... А вони тебе обступили. Обступили падлюки кляті, мумії прострочені, ніфертітьки трипільські. Труться об тебе? Труться... Ви дозволяєте, усміхаєтесь... Я ж стою, отямся, що ж ти дозволяєш їм? 

– Я... Я ж. Тобі боляче? Боляче спостерігати за усім цим? 

– Ти підлий-підлий. Не любиш – так і скажи, але щоб так... Хіба зі мною так можна? Хіба... Все з тобою ясно. 

– Я не з породи надто говірких. 

– Тому вирішив переді мною сценку розіграти, щоб я, дурепа наївна, зрозуміла, що вірність моя вже триста років нікому не треба. А вірші мої? 

– А, так собі, казочки... 

– Казочки! Ви вже й не вірите, що хтось може вас любити ось так палко, ніжно. 

– Ні, це все залишилось в дитячих казочках, – зауважив асистент. 

– То й не треба! Не велика втрата! – заплакавши, промовила дівчинка. 

– ... Ні, велика... Ти ж любиш мене, – зловтішаючись, сказав Віталій Ользі, яка відвертала від нього вбік свої сіро-блакитні заплакані очі. 

– Але ти ж сам знімаєш мою кришталеву туфельку і міряєш її на цих слизьких напівоголених гадюках. То все-таки “ні”? Я востаннє дивлюсь у твої очі, не відвертайся... Молю, не відвертайся... Сумні-сумні очі. Я образила тебе? Чим? Своєю любов’ю? Дивина та й годі... А, може, ти ненавидиш мене? 

– Може, всього один день... Бо ж раніше ти була моєю Княгинею, одною-єдиною... 

– Не обманюйте, Віталію. Не завжди, бо з цими ніфертітьками Ви так і не змогли зав’язати. То все-таки вони, мій милий? Вони... Ті, що давно потонули в розпусті. Ти в них будеш не першим і не єдиножаданим... Прощавай, я йду, біжу, куди очі бачать, я більше так не можу... Не хочу, – вона підвелась і швидко побігла кудись, і він не встиг зловити її силует у просторі. На її місце присіла ще одна дівчинка. Віталій приглянувся. Це була Оля. Його Оля, яка щойно втекла. Він щось мовив до неї, але вона не реагувала на його слова. Дівчинка дуже плакала. 

... Кришталь. Солоний кришталь стікав по її щоках. Віталій враз стрепенувся, це ж він її образив: “Все, кінець? Кінець... Хоч би поцілував разочок, не так було б образливо... Не так, бо ці щічки досі неціловані, ну може, трішки, чисто символічно... А уста? І що мені від неї треба насправді? Ну, чого мені завжди не вистачає? Тих клуш притрушених? Дурень! Інших слів не підбереш... Чому ж ти плачеш, Княгине? Не плач, я не вартий твоїх сліз! Вартий...Не вартий! Вартий... Втім, вже неважливо. Вона втекла. Втекла кудись подалі, щоб я її не знайшов. А ця плаче і плаче. Я б її втішив, та вона ж не почує”. 

Оля знала, що її ніхто не почує, тому також підвелась і побігла вслід за власним силуетом. Раптом нізвідки з’явився той самий хлопчик. 

– Ой, зачекайте, зачекайте! Куди ж Ви? Куди ж Ви так швидко... – почувся зовсім близько писклявий дитячий голосочок. Віталій здивовано спостерігав за всім, що відбувалось на його очах. Оля завмерла на мить і обернулась... Поряд був хлопчик, маленький хлопчик. Асистент чув всю їхню розмову. 

– Ти до мене? – питала вона, втираючи швидко сльози. 

– А у Вас туш потекла... Ось тут, тут і ще ось тут. 

– Справді? О, спасибі, – промовила Оля, навіть не вдумуючись до кінця в його слова. Віталій помітив, що вона шукає в сумочці люстерко. Він потягнувся в кишеню за хусточкою, проте малий дав йому знак, що Оля все одно його не побачить і не відчує його турботи. 

– Він тебе образив... Образив, правда? 

– Що?... – збентежено поглянула вона на те маленьке невинне дитятко. 

Віталій сумно опустив свої очі вниз, на пожовкле осіннє листя, яке де-не-де лежало на плитці. 

“Звідки він знає? Хоча тут і знати нічого не треба. Так видно: туш потекла, очі заплакані, губи покусані – образив... Так, образив. Та що ж ти знаєш у цьому, малий? Господи, за що ти вертаєш мене у той ганебний день, за що це все?” – задумався він. 

– Ти щось хотів?... Ти загубився? Де твоя мама? 

– Навіщо нам зараз мама? Не треба нам ніякої мами. Я сам тебе знайшов... – промовив хлопчик досить самовпевнено, чим викликав у Ольги неабияке здивування. 

– Даруйте! Але, по-моєму, ми незнайомі. Я бачу тебе вперше, –усміхнено промовила вона. 

– Не вперше, не бреши... – втрутився раптом у розмову асистент. Дівчина, абсолютно не чуючи його слів, інтуїтивно мовила: 

– Вперше-вперше... 

– Ні, не вперше! – затупотів ніжками малий. 

– Та що ж ти впертий такий? Ми не бачились. Це точно. Я й у це місто переїхала достатньо нещодавно. Мабуть, ти мене з кимось сплутав... Ти дорогу додому сам знайдеш чи тебе відвести? Бачиш, дарма ти біг за мною, ще й від мами відбився. А вона, мабуть, переживає. 

– Я вже дорослий! Нехай звикає... – перервав її хлопчик. 

– Ось саме з таких, як ти, виростають потім такі серцеїди, як один мій викладач. Йому також абсолютно байдуже до всього. Байдуже люблять його чи ні, переживаючи чи ні... Тому зі мною не сперечайся, а давай десь присядемо. 

– Давай... – весело промовив хлопчик, вхопившись своєю тендітною маленькою ручкою за її. Віталій ревниво дивився, як Ольга стиснула злегка ту тепленьку долоньку – так вони попрямували всі вперед. Дівчина не вела його, скоріше він її вів... Манив вслід за собою, і вона покірно йшла, піддаючись блиску, що миготів у цих оченятах. 

Згодом вони оминули будівлю ратуші і опинились майже біля рожевого фасаду домініканського монастиря. 

– Скажи, хоч як тебе звати? 

Віталій від слів Ольги одразу ж стрепенувся. А справді як звати цього малого? 

– Скажу, якщо не будеш більше плакати, – зауважив хлопчик. 

– Не буду... Це востаннє. 

– А ось знову сльозинки. Не скажу. 

– Прости... Все, їх нема. 

– Він все-таки сильно засмутив тебе. Я так і знав... 

– Хто засмутив?... – запитали дівчинка та орний асистент одночасно. 

– Ай... – промовив хлопчик, махнувши рукою. – Сама знаєш. Не буду ж я повторювати ім’я того дорослого пройдисвіта ще раз. 

– Такий кумедний... Ніби ще малий, а говориш, як дорослі.  

– Ох, ці дорослі. А мене Віталіком звати! – дзвінко мовив малий. 

– Оля... – озвалась вона у відповідь. 

Асистент здивовано поглянув на хлопчика. О, ні, не може бути! Невже він увесь цей час розмовляв із самим собою? 

– Княгиня... 

– Перестань, прошу, не називай мене так... Прошу, не треба. Сьогодні не треба... 

– Тобі ж хочеться насправді, ти ж мрієш, щоб тебе так називали завжди... Особливо, щоб він... 

Вона розплакалась. 

– Ну, і що мені з тобою робити? Така доросла і геть вся зарьована. Давай я розповім тобі казку з хорошим кінцем? Давай? І ти одразу перестанеш плакати. 

– Що ж це за казка така чарівна? – здивовано запитала вона, перебуваючи явно сама не своя. – Ну, давай вже свою казку. Все одно я на пари не повернусь. Не хочу бачити його. Він там з ними... 

Малий враз повернувся до Віталія. Блимнув на нього сяйвом своїх зелених оченят і промовив ніби як до студентки, хоча насправді ці слова були адресовані саме асистенту: 

– З тими дурепами? Я б з ними ніколи в конструктор не грався. Чесне слово. 

– В конструктор? 

– Так... А чому ти смієшся, Оля? Справжні чоловіки в дитинстві повинні вміти гарно гратися в конструктор. Це ціла наука... І ляльки, – важко зітхнувши, промовив Віталік. 

– Причому тут ляльки? – здивовано запитала вона, коли вже всі разом присіли на лавку. 

– Ох, ці ляльки... Збудувати будинок – не проблема, а от яку ляльку туди запросити? По-моєму, у твого з цим також проблематично. 

– Віталіку, він не мій... І ніколи не був моїм, і не буде... Тут вже й ніякий конструктор не зарадить. 

– А от уяви, що він – твій! 

– Але це лише ілюзія. Цього ж немає насправді. 

– Ні, ти все-таки спробуй! 

– Не можу... Він дав мені ясно зрозуміти, що це кінець. Хоча який кінець? Нічого ж навіть не починалось. 

– Як так?! Чому він не хоче гратися з тобою? Я б з тобою грався, чесно... 

– Напевно, йому є з ким гратись... – сумно промовила Ольга, важко зітхнувши. Вона дивилась час від часу в очі цього маленького хлопчика і ніяк не могла зрозуміти, чому вона говорить з ним про чорного асистента, чому вона довіряє йому таке потаємне. Ще зовсім маленький... Від сили років десять, хіба він розуміє щось? Неймовірно... Ольга не могла ніяк усвідомити те, що він звідкись знає про нього. Звідки? Втім, яка вже їй різниця? Він – її єдина розрада на цей момент. Він – її маленьке янголятко, маленьке таїнство, що лікує її зранену душу. Ким є насправді і звідки він взявся, вона не знає. Може, хтось і шукає його... Та їй насправді так не хочеться відпускати. 

– Віталік, а тебе точно ніхто не шукає? – стривожено запитала вона. 

– Ні... Серйозно. Я біг за тобою, так довго біг... 

– Для чого ж? – запитав ревниво чорний асистент. 

Малий відпихнув його міцненьким кулачком і додав: 

– Щоб втішити тебе. 

Вона посміхнулась і тихесенько мовила йому на вушко: 

– Тоді втішай. 

Потім вона посадила це маленьке янголятко собі на коліна. Він міцно обхопив її своїми маленькими гарячими ручками, як ніби боявся її відпустити, як ніби боявся, що вона знову кудись втече і що йому знову доведеться бігти. А, може, він просто не хотів віддавати її Віталію, який ревниво прихилив свою голову на її тендітне плече. 

– Пам’ятаєш, ти колись вірила, що мрії завжди можуть втілитись у реальність? 

– Пам’ятаю... Таке справді було. Але було так давно... Я й сама перестала у це вірити. Обпеклась... і не раз. Дуже сильно обпеклась. 

– А ти знову повір! Ти повір знову... 

– Та я повірила... А він, бачиш який...Холодний, неприступний... 

– Льодовий Князь... 

– Льодовий Князь? Цікаве визначення. Звідки ти таке надумав? – неабияк здивувалась Оля. 

– А я придумав про нього казку. Тільки знаєш Оля, в мене є лише початок... Але вона саме так і називається. 

– Цікаво-цікаво... А розкажи мені свою казку. Ну, то й що, що в тебе є лише початок. В мене завжди так буває: придумую усе на ходу. Так навіть цікавіше. Мені не терпиться дізнатись як ти його собі уявляєш? Ти ж ніколи не бачив його, правда ж? 

– Ні, бачив, – заперечив малий. – Я бачу його щодня! Вже набрид мені, чесне слово... Набридло його розважати... Сумний-сумний. Скоро і я таким зроблюсь, а так не хочеться. І хто ж його тоді звеселятиме? А, може, ти його звеселятимеш, Оля? 

– Нехай ті дівчата його звеселяють, – відрізала вона. 

– А ти ревнуєш... Ревнуєш, а він навіть і не знає. 

– Добре він все знає! Все він знає дуже добре, твій Льодовий Князь! Ну, і де твоя казка? Я все ніяк не діждусь, – зауважила вона. 

– О, так! Пробачте, Княгине, він зовсім забув... – почав жартома виправдовуватись за хлопчика чорний асистент, за що отримав добрячого стусана. 

– От тобі й на! Невже всі ви, чоловіки, такі забудькуваті? 

– Ні-ні... Я виправляюсь. Слухай... – русяве янголятко із чарівними зеленкуватими оченятами вмостилось зручніше на її колінах, спрямувало на неї свій невинний, по-дитячому дещо наївний погляд і почало свою розповідь. Першокурсниця уважно слухала, вловлюючи кожне його наступне слово. 

К-П Весна 2008
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
19.10.2009 Проза / Повість
Чорний асистент (Розділ ІІІ)
19.10.2009 Проза / Повість
Чорний асистент (Розділ V)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Повість Про любов
19.10.2009
Чорний асистент (Розділ VI)
19.10.2009
Чорний асистент (Розділ IV)
19.10.2009
Чорний асистент (Розділ ІІ)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 502  Коментарів:
Тематика: Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +11
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +55
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
05.04.2012 © Т.Белімова
09.12.2016 © Маріанна
07.02.2014 © Суворий
20.05.2015 © Журналіст
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди