Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
15.05.2013 20:58Оповідання
Драма  Для школярів  Для студентів  Для дорослих  Про добро  Про життя  
00000
Без обмежень
© Марина Життєва

НЕ МОВЧИ

Частина І

До речі я – Ігор

Как много в жизни хочется сказать,
Как мало говорим на самом деле.
Мы так боимся душу раскрывать
И прячемся,как та улитка,в теле.

Как мало теплоты мы дарим тем,
Кому нужна порой она бывает.
Кому-то улыбнёмся,а затем
Проходим мимо,миг тот забывая.
(автор невідомий)
Марина Життєва
Опубліковано 15.05.2013 / 16897

Пізно ввечері Ігор поспішав на автобусну зупинку. Він ледь не біг, бо знав, що якщо запізниться на останній автобус, то доведеться до найманої квартири йти пішки. Ігор живе на іншому кінці міста від роботи, де він зараз заробляє на прожиття у вільний від навчання час.

Отож, уже на горизонті з’явилась автобусна зупинка, з якої відправляється автобус Ігоря.  Хлопець закинув сумку на плечі і побіг, але вже було пізно, він не встиг – автобус показав свого жовтого хвостика.

Холод пробирав до кісточок. На носі уже весна, а морози все не відступають.

«Чудове закінчення дня…» - із сумом зітхнув Ігор і направився по знайомій дорозі додому.

Швидким кроком хлопець пройшов пів шляху. Наступна частина дороги пролягала біля житлових п’ятиповерхівок, через гаражі місцевих жителів. Проходячи повз них, хлопець почув якісь чоловічі голоси. По тілі пробігли мурахи.

Та атмосфера нагадала йому до болю, буквально до болю знайому ситуацію.


Ішов перший рік навчання Ігора. Перший в його житті семестр видався, як і обіцяли важким, – а чого він очікував від медичного університету? Вчити всього багато, часу мало. Тому часто-густо йому доводилось затримуватись в університетській бібліотеці до темна. Та й день, як не крути, на порозі зими коротший.  На квартиру повертався пішки, бо не хотів лишній раз гроші викидати. Та й хіба шкідливо пройтися, подихати свіжим повітрям? До того ж хлопець він не маленький – високий, стрункий, не качок звісно, але постояти за себе зможе, раптом що. Але Ігор переоцінив свої сили, особливо порівнюючи їх з силами п’яти відморозків… Того вечора він пізніше, ніж зазвичай повертався «додому». Кінець листопада, повітря помітно охолодилось. Як і завжди він направився по звичному маршруту. Сьогодні день видався на славу: непогані бали отримав на заняттях, з  новоспеченим другом-одногрупником Санькою шукали до вечора підходящу квартиру і таки знайшли. Пішли відмітили це діло пивком і порозходилися хто-куди: Саня – на квартиру, а Ігор в гуртожиток. Обох хлопців не влаштовували їх кімнати: постійний шум і гулянки, та й самі умови проживання були далеко не люксові, хоча це їх непокоїло найменше. Хлопці й самі не проти гулянок, але ні Ігор, ні Саня не хотіли «злетіти» зі стипендії на першому ж семестрі. Коротше, що б там не було, а друзі вирішили поселитись разом – так буде зручніше у будь-якому випадку.

Ігор звернув зі звичного шляху, щоб зняти стипендію, бо завтра буде потрібно заплатити квартплату. Він ішов, плануючи куди буде пакувати речі, зовсім не помітив як кілька особин чоловічого роду слідували за ним. Коли Ігор прокинувся в палаті місцевої лікарні, то відчував шалений біль по всьому тілі, в голову лізли мало спалахи-спогади: він озирається і бачить приблизно п’ятьох хлопців… удар в живіт… різка біль у спині, знову і знову – це були удари ногами… перелякані обличчя прохожих мимо… так, просто прохожих – жоден не втрутився, не допоміг… «моя хата скраю», як-то кажуть… це було останнім, що бачив Ігор перед тим, як відключитися… Ігор й досі не може зрозуміти, звідки ті покидьки дізналися, що у нього в сумці гроші. Хоча, то мабуть він опинився не в тому місці і не в той час… Отак він пролежав близько тижня, ледве в змозі поворухнутись. Дякувати Сані, за ліки було чим заплатити, але з квартирою довелося почекати.


Ігор помахав головою, щоб відігнати неприємні спогади. Так, тяжко тоді було Ігорю перш за все через те, що жодна душа йому не допомогла, хоча б не спробувала, не покликала на поміч, а лише поспіхом відверталися, роблячи вигляд, наче нічого й не бачили. А він був один проти п’ятьох слизнюків. Так, інакше їх не назвеш: красти гроші – це ще можна зрозуміти, але накидатися  групою на одного і бити його до півсмерті – це те, що дійсно не вкладалось в голові. Лише боягузи так роблять, низькі, підлі «герої», яким для того, щоб побити когось треба «групу підтримки». Ігор не міг прийняти байдужості перехожих. А потім вирішив, що він теж ніколи не буде втручатися в подібні перепалки і допомагати комусь – йому ж не допомогли…

Після того випадку він старався їздити автобусом, якщо треба було долати відносно великі відстані. А сьогодні от не пощастило. Та цього разу все минуло спокійно.

Нарешті на горизонті з’явилась добре знайомий будинок в чотири поверхи. У вікні квартири, де він проживає, горить світло, отже Сашко вдома.

Двері квартири були відмиканими. Ігор увійшов і кинув сумку на тумбочку.

-          Гошка, у мене для тебе новина! – радісно вигукнув Сашко, коли побачив сусіда на порозі. – Можеш мене привітати!

-          З чим?

-          Ми з Танькою вирішили жити разом! Тому лишаю тобі, друже, цей «розкішний обитель» в індивідуальне користування.

-          Не зрозумів. Ти мене кидаєш?! Сань, ти ж знаєш, як мені зараз туго з грішми! Ну, ти даєш…

-          Ну, візьмеш когось в сусіди… Ну, ти ж повинен бути радий за мене.

-          Я радий, просто це все дуже не до речі…


Проблема полягала в тому, що він ледве встигає між роботою і навчанням і дуже часто останнім доводиться жертвувати. Багато назбиралося пропусків.  Вже викликали до декана… Та й новина про те, що доведеться тягнути плату за квартиру на собі не додавала оптимізму. Звісно він був радий за Саню, адже він так довго прагнув побудувати щось з Танею. Але ж нового сусіда отак відразу й не знайдеш.

Хай там як, а на вихідних Ігор виспався досхочу допоміг парочці перевезти речі на нову квартиру. Та й настрій уже трохи поліпшився: як все-таки багато важить відпочинок.

Наступного дня друзі святкували новосілля.

-          Саш, ну я ж казала, що треба більше вина. – підмітила Таня, вказуючи на останню бутилку, що закінчується.

-          Не питання – зараз бистрячком збігаємо і купимо. – заспокоював кохану Саня.

-          А давайте краще  піду? – запропонував Ігор. – Провітрюся, та й ви тут поворкуєте трохи. Тільки не займайтесь непристойностями.

Ігор підморгнув і засміявся. Парочка теж відповіла сміхом. Таня по дружньому вдарила Ігора в плече, а Саня з смішним і хитрим виразом обличчя сказав:

-          Ну, ми подумаємо…


На дворі було тихо-тихо. Наче ніхто ще не прокинувся від зимового сну. Суботній вечір, а навіть п’яної молоді не видко.

«Дивно» - подумав Ігор. А потім завернув у провулок, який вів на вулицю, цього разу уже більш-менш людну вулицю. Ось і супермаркет.

В зазвичай переповненому покупців магазині в той момент було майже пусто. Лише кілька літніх людей, юнак, приблизно одноліток Ігора і троє якихось «бухариків», як визначив подумки хлопець (хоча одягнені вони були досить-таки пристойно, і лиш їх вигляд вказував на їх нетверезий стан). Вони купили сигарети, але чомусь іти не поспішали. «Придивляються, що б це поцупити» - припустив Ігор.

Працювало всього дві каси, тому  він став у чергу за юнаком. Той розплачувався за хліб, який коштував 4 грн, а юнак дістав з гаманця двохсотку і знизав плечима, коли касирка попросила меншу купюру.

«Бухарики» збоку заворушилися і не поспішаючи вийшли надвір. Прийшла черга Ігора, він розплатився за пляшку «Маренго» і теж покинув будівлю супермаркету. Надворі було морозно і тихо. Ігор вдихнув свіже, прохолодне повітря і хотів уже було йти, як помітив, що за юнаком з супермаркету упевнено попрямувало троє «бухариків». Це здалось Ігорю підозрілим, тому він прослідкував поглядом за четвіркою, яка саме в той момент повертала за ріг.

«Капець хлопцеві. – подумав Ігор. – Та це не моє діло – сам справиться, я ж якось справився»

З такими думками хлопець пройшов кілька метрів, запевняючи себе, що не варто втручатися, нехай буде те, що буде. Це не його діло. Чи може все-таки в певній мірі і його? Ігор дійшов до пішохідного переходу, який провів би його на іншу сторону дороги, по якій би хлопець  дістався до квартири Тані й Саньки. Але він зупинився. Після кілька секундних вагань Ігор глибоко вдихнув і, зробивши для себе висновок, що він все-таки дурень, поспішив до провулку, за який повернула четвірка. Він боявся, що не встигне, але застав таку картину: юнак вперто намагається відбитися, та все ж троє на одного – це забагато, тому через якусь мить він опинився на землі і прикривався від ударів ногами. Двоє гамселили бідолаху, а третій діставав з гаманця юнака гроші, доволі багато грошей…

Ігор хутко, але тихенько наблизився ззаду до одного з грабіжників, який «чахнув» над грішми, як Кощій над златом, і здійнявши пляшку з вином над ним, запитав:

-          А троє на одного – не забагато?

          Після цих слів він без вагань вдарив нею по голові спантеличеного грабіжника. Останній впав, а пляшка залишилась цілою.

«Нічого собі скло!..» - захоплено подумав Ігор і не помітив, як на нього мчався «другий». Через секунду хлопець отримав сильний удар в щелепу, від якого аж памороки забило і пляшка випала з рук, але Ігор швидко сконцентрувався і відповів ударом у живіт противника. Той аж скрутився і почав судорожно кашляти. Тоді Ігор, щоб закінчити почате, вдарив «другому» по спині, від чого той остаточно упав на землю.

Тоді Ігор, окрилений своїми успіхами у «битві» помчався виручати юнака, який все ще лежав на землі. Ігор з легкістю збив з ніг «третього», адже той був менший за нього хоча б за зростом і вагою. Тоді хлопець допоміг піднятись юнакові і зі словами «Треба тікати, бо придурки зараз очуняють» потягнув юнака вперед. Та через кілька кроків той зупинився, щоб підняти гаманця із землі і застиг над непритомним «першим» грабіжником.

-          Це ж… - спантеличено пробубнів юнак.

-          Ходімо вже! – скомандував Ігор незнайомцю і вони разом кинулись навтьоки.

Хлопці перебігли вулицю і завернули за будівлю місцевого готелю «Шик». Переконавшись, що їх ніхто не переслідує, хлопці нарешті зупинились і віддихались і присіли а кам’яні сходинки перед чорним ходом готелю.

-          Фух, - видихнув Ігор полегшено. – а все виявилось не так вже й страшно… Ти як, добре отримав?

-          Ну, пристойно. – усміхнувся юнак, потираючи болючу спину. - Хоча могло б бути гірше… Не знаю, звідки ти взявся, але… дякую, по-справжньому виручив…

-          Що ж, вважай, що тобі пощастило. – усміхнувся Ігор, згадуючи як присягався собі, що не буде втручатися в подібні розбори польотів. – До речі, я – Ігор.

-          Андрій. - засміявся хлопець через таке екстремальне знайомство і пожав руку Ігорю.

-          Слухай, а чого ти там зам’явся, коли гаманця забирав?

-          Та впізнав у одному з виродків свого недоброго знайомого. Це він вирішив мені помститися за те, що я, бачте, з його колишньою зустрічаюся. От і прийшов з якимись «бухарями», бо в самого сил-то замало, щоб мене провчити та й грошики, які мені батьки на нову квартиру прислали, вирішив привласнити.

-          Хм, так, таких «героїв». Прямо ревнивий мачо! – усміхнувся Ігор. – То ти переїжджаєш?

-          Та ні, я ще в пошуках підходящої… Зараз не легко знайти хорошу кімнатку.

-          Ну, значить, це доля! – зрадів Ігор. – Андрюхо, мене тобі сам Бог послав: шукаю терміново сусіда на квартиру.

-          Серйозно? Ну думаю, доведеться тебе виручити… - жартівливо протягнув Андрій, знаючи, що йому потрібне нове місце проживання не менше, ніж Ігорю новий сусід.

На цьому нові знайомі, задоволені обставинами, які складаються для них відносно вдало, розійшлися своїми шляхами. Поки Ігор добрався до житла Тані й Саньки, то нікому вже те вино не було потрібне, до того ж він пляшку залишив на місці битви. Тож невдовзі, після розповіді про свої пригоди, Ігор відправився додому, залишивши закоханих насолоджуватись сімейним затишком.


Через два дні уже всі речі Андрія було перевезено до квартири Ігора. Хлопці стали друзями і ще не раз виручали один одного з халеп.

Так, ображений на людську байдужість Ігор вирішив для себе, що і він не стане допомагати незнайомцю, ризикуючи своїм здоров’ям. Перевірити стійкість свого рішення  йому випала можливість через рік, коли кілька обділених мізками і совістю невідомих напали на незнайомого йому хлопця. Тоді й незнайомець опинився у схожій ситуації, в якій був Ігор рік назад, але цього разу знайшлась все-таки людина, небайдужа до його долі. Це був Ігор, який не промовчав, а сказав своє слово і знайшов нового друга і сусіда, в кому він так потребував. І нехай це прозвучить банально чи в деякій мірі натягнуто, проте варто все-таки говорити, коли Вам є, що сказати і робити те, що підказує Вам серце, а не обтяжений буденністю і жорстокістю світу розум…

Умань - Миколаївка
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
28.08.2012 Поезії / Вірш
Мені іноді здається
03.07.2013 Проза / Оповідання
Братик (Розділ 1)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Оповідання Про життя
21.05.2013 © Музичка Ольга-Леля
Візуалізація на життя
15.05.2013
НЕ МОВЧИ (Частина І)
28.04.2013 © Юдов
УРОК ДЕМОКРАТІЇ
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 136  Коментарів: 2
Тематика: Проза, оповідання, семестр, екстремальне знайомство, незнайомець
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 16.05.2013 16:15  © ... для Володимир Пірнач 

Знаю-знаю, я вже виправила) Дякую за зауваження. 

 16.05.2013 13:06  Володимир Пірнач для © ... 

Непогано..
Сама історія нагадує короткий метр, який пройшов совкову шліфовку, але загалом непогано.
Рекомендую вам звернути увагу на слова типу "Бутилка", вони дуже врізаються. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +13
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +59
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +39
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +89
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
06.01.2012 © Т. Белімова
23.02.2013 © Тетяна Белімова
03.12.2011 © Т.Белімова
18.09.2013 © Тетяна Белімова
26.03.2012 © Піщук Катерина
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди