Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
21.05.2013 10:35Оповідання
Фантастика  Про сучасність  Про життя і смерть  Про час  
20000
З дозволу батьків
© Музичка Ольга-Леля

Тролейбус №9

Наші бажання матеріалізуються. Обережно з тим, що хочеш. Адже коли ми помремо не всі плакатимуть
(Тарас Барабаш)
Музичка Ольга-Леля
Опубліковано 21.05.2013 / 17029

Вона обернулась і пішла, забравши з собою своє риже волосся за яким я любив спостерігати. Я боюсь що це може стати черговою сопливою історією кохання. Знову дзвонитиму посеред ночі, згадуватиму як ми ходили пішки на вокзал зустрічати вигаданих друзів, махати людям у вагонах проїжджаючих поїздів і як раділи мов діти коли знаходили напівпорожні вулиці де можна було пообніматись.

- Ех, – кажу про себе якомога голосніше. Так аби перекричати біль. Навіть жити не хочеться. Вмерти би, тут і зараз. Хочу щоб вона плакала, от я собі навіть уявляю, як вона плакатиме на моїй могилі, над моєю труною. От тоді побачить кого вона втратила.

- Тьху, сопляк. Та в тебе таких буде ще тисячі, ну добре, може сотні, а як не сотні то десятки так точно. Тому, не кремпуйся. – Лапаю себе на думці, що це схоже на шизофренію.

Музика повинна допомогти. Радіо львівська хвиля, якесь таке дороге як померлий родич. Погода, привітання з днем народження та освідчення в коханні, музика, нові пісні… хочу зрадити думці про неї. Потрібно буде напитись сьогодні і переспати з кимось, хто вона така, щоб мене першою кидати. Де той сраний тролейбус. Во, во вже їде, супер…

Тролейбус повільно пригальмував біля ніг хлопця, оранжевими вогнями замигала цифра 9 і двері відчинились.

- Швидким кроком влетіти і сісти на вільне місце, все, можна забуватись і намагатись задрімати, адже їхати ще довго.

Хлопчина сів на останнє вільне місце поблизу вікна, біля якогось старенького. Чомусь той теж був не веселий. Сонце повільно повзло на захід. До приходу темряви зоставалось пів години.


***

 

- Мені вісімдесят п’ять, а я все ще ходжу за покупками, вигулюю собаку внука (навіщо було заводити собаку, якщо з нею ніхто не гуляє?), допомагаю вчитись онучці, завжди отримую на горіхи від дружини, за те, що забуваю придбати необхідну кількість яєць, на мене гарчить навіть собака, коли я їй випадково забуваю покласти їсти, або кладу недостатньо. Сьогодні мені виповнилось вісімдесят п’ять, а мене навіть ніхто не привітав. Ну, і скажіть навіщо так жити? Сьогодні я зробив собі подарунок, я пішов з дому. Може вмру на вулицях міста, переїде трамвай чи кинусь під потяг, мене не довго шукатимуть. Мабуть, поховають раніше ніж я насправді помру. Ну і гаразд, за те не будуть витрачатись на похорони.

А колись моєю підтримкою була дружина, ми познайомились з нею на вечорницях. Пам’ятаю, на ній тоді були сині туфельки, тільки від майстра і довга на збірочку сукня з голубенькими квіточками. Не можливо було не закохатись в цей образ: довге чорне волосся, сірі очі, пухлі губи, червона стрічка в волоссі, а ще вона пахла квітами. Я й закохався, побрались, народили дітей, онуків, але все життя гаркались, жили як кіт із собакою, думав народяться діти вона матір’ю доброю стане, і за тим й як дружина покращає. Матір’ю таки стала: хороша, добра, до дітей лагідна, а на мені зривала злість. От, на старість літ не витримав, пішов. Да простить мене Памбіг.

Старий чоловік сидів на останньому пасажирському кріслі в тролейбусі. І про щось сумно думав, а його палиця тим часом відбивала якусь до болю знайому мелодію. На одній із зупинок до нього підсів юнак, теж сумний, невеселий, стурбований. Ось так вони і їхали, як минуле і майбутнє однієї особи.


***


Біля поручня стояв хлопець років тридцяти, і про щось в’яло перемовлявся по телефону.

- Кать, ну не можу я, чесно. Давай через кілька днів зустрінемось.

- …

- Та чому не хочу тебе бачити, просто без настрою.

- …

- Я тебе люблю, котику. Потім все розповім. Гарної прогулянки.

Дивна і коротка розмова. Хлопець не намагався оправдуватись, але по всьому було видно, що йому дуже важко. Дихати важко. Він намагається стримати сльози, дихати, дихати, просто дихати…

- Хочу померти… Вона мене не прийме з раком. Вона завжди казала, що їй потрібен здоровий чоловік, вона хоче дітей, внуків. Вона своїх хлопців кидала за те, що ті були не настільки здоровими як їй хотілось: грип, застуда, поганий зір, проблеми зі шлунком. Ні, вона не така, їй потрібна поруч людина з абсолютним здоров’ям. Навіщо я їй такий буду? А без неї життя не миле. Можливо не варто було іти до лікаря, в мене ж лише були головні болі, трішки голова паморочилась, руки трусились, іноді я бачив померлу бабцю, але то було не страшно, Катя навіть не помічала того, я говорив, що втомився на роботі. Тепер назад дороги немає. Я й так помру, рак майже не виліковний, а якщо й виліковують, то я буду лисий, худий, з блідою шкірою, а найголовніше, потім мені не буде вже для кого жити. Краще померти зараз…

За такими думками мужчина не помітив як впустив барсетку на коліна хлопця, який слухав музику в своєму мп3. Той розплющив очі і чоловік побачив сльози.

- Мабуть теж проблеми… - подумав чоловік років тридцяти і глянув на старенького дідуся біля вікна.


***

 

- Замахала та музика. Не хочу тягатись з тою скрипкою, як дура. Краще б гуляла зараз с Федькою та Іркою. А ще новий сезон Ай Карлі почався. Дурна мама, дурний тато, дурна скрипка. Треба буде спалити скрипку і ноти разом з нею. З мене Федька сміється, що я буду скрипачкою, а в скрипачок носи довгі, як смичок. А то знаєте як неприємно чути від Федьки, тим більше він під час того дуже боляче смикає за волосся і язика показує. Не хочу скрипку, не хочу. Вот, зараз вийду не вулицю, а мене машина зіб’є, через те, що скрипка важка і я не встигну дорогу перебігти. Мене відвезуть в лікарню, мама запитає що сталось, я розповім, що мене збила машина, бо в мене була важка скрипка і все. Вона більше ніколи не посилатиме мене не музику. Я вийду з лікарні і піду гуляти в двір, і той дурний Федька не буде казати, що в мене ніс буде як смисок довгий. Фєєє, і взагалі, не бачила я таких носів.

Дівчинка років дев’яти поверталась з музики. На її обличчі сяяла якась підступна усмішка.

- Напевне придумала, як причарувати хлопця з паралельного класу – подумав дідусь глянувши на дівчинку. Яка сиділа навпроти нього. – Моя онука теж зараз тільки про кавалєрів і думає. А вона вона приблизно віку моєї Маринки.


***


«Сьогодні у Львові, о 20:10 на перехресті вулиць Городоцької та Степана Бандери джип зіткнувся з тролейбусом номер 9. За попередніми даними загинуло четверо осіб: чоловік років вісімдесяти, на грудях шрам від операції (в руках тримав палицю), чоловік тридцяти двох років, в барсетці знайдено паспорт на ім’я Ковальова Генадія Романовича, 1981 року народження, студент Львівської політехніки Казимир Ярослав Ігрович, 1993 року народження та дівчинка приблизно десяти років, в руках в неї була скрипка. Усіх, чиї родичі могли бути в той час у трамваї номер дев’ять просимо повідомити за…»



/

- Мамо, тут в новинах розповідали про чоловіка, він на нашого тата похожий. Дзвоніть, я тут номер записала…

- Ото дурак старий, казала ж я йому, щоб не йшов по ті макарони. Чого він поперся тільки тим тролейбусом?



//

- Ігоре, це Оленка, точно Оленка, серцем чую.

- Не кричи, все добре. Це не Оленка, все добре, ми зараз зателефонуємо і взнаєм. Що це не вона. Іринко, все добре, зараз, зараз…



///

- Слухай, Кать, що там говорять, підкрути. Ух ти ж йома-йо. То ж Гєнка. Ти ж з ним говорила п’ять хвилин тому.

- . . .

- Кать, Кать, не плач, може то помилились. Давай подзвоним. Кать, чуєш, не плач.

- Я вагітна… Як я тепер без нього?



////

- Мірка, Мірка, бля, тут походу про твого Славка говорили.

- Про якого в дупу Славка, ми з ним розійшлись, ти що забула? Я говорила тобі тільки що!

- Та він походу того?

- Що того, він вільна людина, най робить, що хоче. Хоче по бабам, а хоче най з дружками зависає, мені то що до того? Хоть най здохне.

- Та він і здох походу!

- Ти серйозно?

Руда дівчина підбігла до телевізора. Постукала його по боці й прислухалась до повідомлення: «…студент Львівської політехніки Казимир Ярослав Ігрович, 1993 року народження та…».

- Галь, як так? Він не міг! Він не міг! Він не мі-і-іііг!

- Дурьоха, не плач, не плач… Подзвони Валентині Сергіївні.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
21.05.2013 Проза / Оповідання
На колінах у Амі
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Оповідання Про час
23.09.2013 © Арсеній Троян
Марево
21.05.2013
Тролейбус №9
30.04.2013 © Джері Фіцджеральд
Чорний Уроборос
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 137  Коментарів: 5
Тематика: Проза, оповідання, історія кохання, старий чоловік, Львів, музика
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 28.08.2013 13:21  © ... для Каранда Галина 

Дякую Вам, Галино. Мені дуже приємно)) 

 31.07.2013 22:35  Каранда Галина для © ... 

супер. як я це могла пропустити???.. мені подобаються Ваші сюжети... читатиму й далі. 

 21.05.2013 21:43  Тетяна Белімова для © ... 

Та буває)) Не вибачайтеся! Є таке поняття "виписатися". Для цього, як ви розумієте, треба просто писати. І проблема реалізації відпаде сама собою.
У вашому віці проза - сюжетна, завершена - вже досить рідкісне явище... Тому працюйте. Хай щастить! 

 21.05.2013 21:36  © ... для Тетяна Белімова 

Вибачаюсь за плутанину, виправила на "тролейбус", дякую за те, що помітили. Про бідненьку реалізацію: можливо я й не пишу на такому високому рівні як більшість тих людей, що тут присутні, про те, я намагаюсь якось вдосконалюватись і прислухаюсь до критики, якщо вона конструктивна. В свою чергу можу сказати також те. що багато людей мені казали, щодо цього твору, що тут надто багато деталей, комусь подобалось, тому тут на "вкус и цвет" як то кажуть, та все ж, вельми вдячна за те, що звернули увагу і приділили свій час!) Намагатимусь вдосконалюватись) 

 21.05.2013 20:40  Тетяна Белімова для © ... 

Пані Ольго-Леле! Не можу не зазначити, що ваш тролейбус плавно перетворився у ...трамвай! Таке буває?
Про твір - цікава задумка. Реалізація її... Не знаю, якось трохи забракло вам художності, деталі, якось біднуватенько...
З пунктуацією вам вже сказали.
Бажаю успіху! 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
12.04.2011 © Закохана
27.03.2012 © Микола Щасливий
09.12.2010 © Тундра
22.09.2013 © Тетяна Белімова
03.12.2011 © Т.Белімова
26.03.2012 © Піщук Катерина
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди