Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
15.09.2013 12:26Мініатюра
Фантастика  Про місто  
20000
Без обмежень
© Ірина Червінська-Мандич

240 за Фаренгейтом

Ірина Червінська-Мандич
Опубліковано 15.09.2013 / 19049

Найперше, що впадало у вічі – це неправдоподібність.  Правильніше  сказати – нереальність того, що я побачив.

Це був білий день … року Божого. Якось особливо світило сонце з неба, пропалюючи ультрафіолетом діри в атмосфері та шкірі. Озвірілий від спеки фонтан розбризкував обабіч себе дрібні бризки, як і належить фонтанові..

І все.

Все.

Я стояв сам посеред площі, а наді мною нависала густа й липка товща водяних випарів у вигляді недосмаженого повітря, такого собі напівсирого біфштекса з кров’ю.

Надворі, мабуть, 240º за Фаренгейтом, бо я бачив, як плавився і витікав темно-сірими потічками з-поміж цегол будинків цементно-пісковий розчин, що, зазвичай, і тримає, і скріплює оці безрозмірні конструкції, які ми звикли називати будинками. Ось уже таке цегельно-бетонно-скляне творіння похилилось на декілька градусів вліво. Йому назустріч, наче коханець до коханки для поцілунку, потягла свій корпус інша будівля. Задля синхронної гармонії, мабуть, так вчинили й інші конструкції. Окрім ратуші, яка нахилила гострий шпиль в мій бік, намагаючись ним мене проштрикнути. Ніби в повітрі мало липкої вологи. Так ще бракує гарячої крови на бруківці, яка і так скоро закипить у жилах, а, доторкнувшись до розпеченої землі, неодмінно б зварилась, звурдилась, як білок в оцті. Хоч, відчуваю, і так ще недовго лишилось.

Але чому  я сам? Де всі? Я, наче той чувачок із «Чародіїв», що блукав пустими коридорами і волав: «Люди!!!»

А відізвався лише один пес. Білий. Волохате чудовисько з червоними очиськами, колоноподібними лапами, роззявленою пащекою і зубами в три ряди, наче в акули. З рогоподібними кігтями та настовбурченим хвостом. І от оте Мефістофельське створіння, висолопивши чорного спухлого від спеки та голоду язика, мчало просто до мене.

Напевно отак виглядає смерть.

І я побіг. Перебирав щосили ногами, допомагав руками, падав, дер лікті та пальці об бруківку. З мене злилось дванадцять потів, безжалісно виїдаючи очні яблука. Продирався крізь вологу товщу, шматував її, вгризався зубами і викушував цілі шматки, спльовуючи на землю суміш слини і крові з пошкоджених слизових ротової порожнини. Я залишав позад себе тунель в людський зріст на ширину розмаху рук. Метр за метром.

 Та чомусь, як в поганому сні, не просунувся ні на мікрон. А моя біла волохата червоноока смерть невідступно наближалась.

Зрозумів – мені не втекти. Тоді я покинув спроби скалічити повітря. Як і личить чоловікові, в якого в родоводі одні безстрашні вояки, повернувся обличчям до небезпеки. Якщо ж не судилось врятуватись, то хоч помру в спробі зламати ворогові хребта.

Я завмер в очікуванні потужного удару від стрибка велетенського м’язистого тіла. І вже на рівні підсвідомості відчував, як тріскає шкіра на шиї під натиском гострих кликів. Як густа червона кров витікає з сонної артерії та змішується з піною зі скаженої пащі.

Я навіть заплющив очі і увімкнув зворотній відлік.

«До зіткнення залишилось дві, одна, півхвилини, п`ятнадцять секунд, три, одна… Час вичерпано. The end. »

Але нічого не сталось.

Та я не квапився розплющувати повіки. А, може, моя смерть, неначе гоголівський Вій, перед тим, як проковтнути, бажає подивитись мені в очі? Щоб я здурів остаточно і більше не пам’ятав себе.

Тоді я забуду, що таке біль і, таким чином, муки стануть не такими вже й страшними?

Будь що буде. Подивлюсь бодай одним оком.

Зробити це виявилось не так вже й легко. Повіки набрякли, поважчали, немов залиті клеєм.

Щось пішло не так. Псяча морда, яку очікував побачити перед собою, кудись поділась. Щезла.

Я уважно огледів площу міста, вихоплюючи з навколишнього простору найменші дрібниці.

Шерстобіла маса лежала біля фонтану і, швидше за все, уже й не дихала.

Тепер мені вже не було так лячно. Вирячені очі втратили червоний відблиск і погасли. На мить я уявив, що це людина, взяв лапу до рук для перевірки пульсу. Господи! Скільки ж має важити ця купа м’яса, якщо кінцівку я ледве підняв?

І тут щось боляче обпекло. На руках, спині з’явились червоні цятки опіків, які моментально перетворювались на пухирці.

«Бризки!» - промайнуло в голові. Вода у фонтані поволі закипала.

«Бідолашний пес. У нього, мабуть, всі нутрощі зварені», - мій останній вибух неконтрольованої жалості до братів наших менших перервало шалене тріщання десь ізбоку. Це в ратуші відпадала голова, а шпиль гостроверхого ковпака, проколовши наскрізь чорний граніт фонтану, наче шило пачку масла, мало не насадив на себе і моє нужденне тіло.

Горішні поверхи будівель загрозливо нахилились і свердлили бетон пустим поглядом порожніх вікон.

Пора.

Я йшов крізь розпечене місто, а позаду залишалися руїни. Австрійські та Польські будинки епохи бароко з ліпниною та атлантами, готичні скульптури крилатих бісів на чотирьох кутах католицьких костелів, золоті бані православних церков, строгі лінії та прямі стіни класицизму, новітні породження урбанізації та хай-теку зі скла, металу та бетону. Усе летіло шкереберть, до ґрунту, плавилось і текло потоками в киплячу ріку за межами міста. Ноги вгузали в дорогу. (Тепер цю смолу за сто років не відшкребти від підошов. Простіше викинути і купити нове взуття.)

І я йшов, бо розумів, що зупинятись не можна. Бо  місто поховає під собою без найменшої жалості. А в розплавленому металі і пластику вікон, дверей, труб, підвіконників, відливів, опор, замків, покрівель, кухонного начиння, радіаторів, техніки, прикрас, прилавків, комп’ютерів, чайників, люстр, ручок, легкових, вантажних, поїздів, літаків…(цей перелік можна продовжувати до безкінечності) є шанс зваритись так само, як і нутрощі білого пса, який, вочевидь, став останнім, хто пив воду з того фонтану.

І я йшов. Примушував себе переставляти ноги, переступати з одного сектору спеки в інший, не помічаючи 240-ка Фаренгейтів і того, що світ застиг в німому очікуванні.

Із заходу насувався шторм…

Калуш Січень 2010р.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
15.09.2013 Поезії / Ліричний вірш
Я крізь твоє життя бреду як Маґдалена
15.09.2013 Проза / Мініатюра
Слідопит
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Мініатюра Про місто
01.05.2014 © Ем Скитаній
Пізнім вечором за чаркою з другом...
15.09.2013
240 за Фаренгейтом
13.04.2013 © Ярослава Яковенко
Прогулянка вечірнім містом
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 73  Коментарів:
Тематика: Проза, мініатюра, фаренгейт, білий день, плавився, створіння, смерть, псяча морда, руїни, спека
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
27.03.2012 © Микола Щасливий
12.04.2011 © Закохана
26.03.2012 © Піщук Катерина
09.12.2010 © Тундра
23.02.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди