Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
13.01.2014 00:51Роман
Про зраду  Про життя і смерть  Про друзів  Про дитинство  
10000
Для дорослих (18+)
© Сорок Восьмий

Альцгеймерова соната

ІХ
Сорок Восьмий
Опубліковано 13.01.2014 / 21199

Муха... Гидке створіння - чотирикрилий янгол, недорозвинений серафим зі сатанинською вдачею. І разюче нагадує людину розумну, homo sapiens. Як мухи усе своє коротке життя нудотно джижчать, безсоромно паруються, плідно рояться, по-асівськи літають, так і люди порожньо базікають, без упину спілкуються, прагнуть опанувати небо - це ж бо так романтично! Але яким би романтичним не було це кружляння людських душ у мушиній подобі, тут без лайна не обійтися, бо воно приваблює, несе поживу і теплішого, мальовничішого, зручнішого й апетитнішого місця для роїння не знайти.

                Батьківське божевілля також починалося з мух. Це зараз йому набагато цікавіше спілкуватися невідомо з ким. Рідних не впізнає, навіть не підозрює про наше існування, та усе перепитує: “Що це за така тумба непотрібна?” і киває на телевізор.

                Одного разу в телевізорі зненацька почулося гуркотіння гусениць. Та коли раптом на екрані з’явився повновидий “королівський тигр”, то батько - дарма, що нісенітниці цілими днями сплітав - першим пірнув за спинку дивана і зосереджено спостерігав звідтіля за ворогом. Не пам’ятаю, хто додумався вимкнути блакитноекранного монстра,  - я чи мама. Виглядало усе так природньо й кумедно, що я почав розуміти ту перелякану публіку, яка на бульварі Капуцинів зустрічала люм’єрівський пекельний потяг[1].

Слова, осколки фраз, зойки і стогони, ритмічні, як автоматні черги, хаотичні, як фронтова канонада, часами оскаженілі, як гавкання сторожових собак. Він давно перестав говорити з табірними наглядачами, картатими капо, з тим містичним герром фон Бабічем, та звичайними арештантами. Минулося, час рухається у зворотньому напрямку. І нещодавно облишив дурнувату звичку на будь-яку почуту фразу виструнчуватись і твердити своє: “Jawohl![2]” Вартувало аби хтось зайшов до кімнати, як батько підхоплювався, ґелґотів: “Sieben, drei, zwei, zwei…[3]” і наставляв передпліччя з витатуюваними цифрами. Інвентаризаційний номер, наче на якому казенному столі чи просидженій табуретці.

Все починалося з мух...

Батько завше ставився до них ненависно, вороже, казав, що ймення їм - легіон, і не пропускав жодної нагоди, аби не полонити цих безхребетних бранців. Коли за обідом - а це ставалося зазвичай на тінистій веранді, прикритій від неба лапатим виноградним листям - на мене раптом сідала необачна муха, у батькові просинався пташиний інстинкт. Поки комаха дурнувато обертала своїми крихітними очиськами бурштинового кольору, я мусив сидіти нерухомо, мовби засолена брила, а батько зі спритністю шпака, ластівки, трясогузки – хто там іще годується ентомофауною? - полонив муху. А далі він з насолодою садиста позбавляв її крилець; комаха кумедно і спритно бігла куди дивилися очі; іноді, коли полонених було вдосталь, татко влаштовував мушині перегони; менше шуму, без тупотіння копит, немає пилюки, кислого смороду поту й випарів адреналіну, карколомних кульбітів, відсутні різнокольорові жокеї в кумедних картузах та ідіотських шароварах, але інтрига все та ж, що й на справжньому іподромі; буває ж настільний футбол.

Іноді муха залишалася з крильцями, але втрачала п’ять ніжок, та до шостої батько прив’язував барвисту нитку. Таке собі моторошне потойбічне повітряне шоу.

А траплялось і так, що злощасний бранець відразу втрачав голову; ні тобі суду-слідства, ні тобі права на останнє бажання, ні тобі шансу на порятунок чи апеляцію.

Інколи голови сипалися рясніше і куди безглуздіше, ніж це могло привидітися в найсміливіших соцзобов’язаннях шановного генерала Блохіна[4] на зламі другої і третьої п’ятирічок…

Незабаром таке напівневинне захоплення переросло у справжню війну, віроломну й неоголошену, священну і невидиму, непримиренну і гуманну. Гм... гуманну?..

Хіба воно так буває?

Хто вам сказав, що загинути від снайперської кулі, бути четвертованим дурнуватою міною чи померти, як свиня, нанизаним на терпуг у штиковій атаці, то гуманніше ніж задихнутися в зеленаво-жовтій задушливій атмосфері хлору, живцем спопеліти у ненажерній печі крематорію або галюцинаційною мухою відлетіти у тифозне марево? Головне суть, але не форма...

Але батько мислив по-іншому, якщо він взагалі ще міг мислити. Ніяких тобі смертоносних липких стрічок, дихлофосів чи іншої негуманної зброї, тільки екологічно чиста мухобийка. Звичайна мухобийка, яку й досі в галицьких домівках заведено вішати на одвірку, на почесному місці навпроти образів. Ліщинове держалко й овальної форми шматок, вирізаний з халяви демобілізованого чобота - ось в якому образі ходить, бродить, чвалає по світі мушача смерть...

Батько вештався по хаті у зачовганій майці, босоніж, з головою, покритою газетною пілоткою і полював.

... Онде, худоба перната, дражниться, витираючи задні лапки одна об одну.

Лусь!..

Смерть...

І мерщій за усталеною снайперською звичкою робити зарубку на ліщиновому держалку.

Як згадка про того першого - бравого піхотного лейтенанта під Майкопом. Не крокував, а марширував собі; певне, на нюрнберзьких парадах під васервагу вишколений; дивно, як він примудрявся тримати свої чоботи в такій блискучій чистоті; весь пломенів, світився, неначе його замість бутафорного плаката несли невидимі демонстранти. Цікаво, а які свята відзначають мешканці третього Рейху? Лейтенант відбивав крок так, наче й не було кількатисячоверстного шляху від Карпат аж сюди, де видніються смушево-білі шапки кавказьких вершин; йшов будучи сам собі і тамбурмажором, і його бравурним оркестром; сяяв ґудзиками і відзнаками, мовби зачарований. Перший постріл, другий – схибив. Кулі пролетіли зовсім поруч, а він і бровою не повів, почувався ніби на знімальному майданчику і був певен, що буде третій, п’ятий, вісімнадцятий дублі, а він сам пройнявся впевненістю, нібито побачить самого себе на целуїдиновій стрічці. Третій постріл...

Зарубка...

Диви, підлюки, спарюються, справляють потреби, якби навколо нічого не відбувалося ...

Лусь!..

Смерть...

І ще дві зарубки...

Так як це трапилося на безіменному степовому хуторі під Кіровоградом. Під зенітним сонцем кортіло спати, очі мимоволі злипалися; може, і задрімав хвильку, бо достеменно не бачив, як вони зайшли за хату. Невиразний зовсім дрібний солдатик, неначе картоплина у засушливий рік, - певне, його ровесник, і такий же невіглас у любощах, як і сам уславлений на увесь Третій Український фронт снайпер - і статечна огрядна доведена до сказу воєнним безчоловіччям дядина.

Німець нетерпляче мацнув її тріскучу пазуху, пригостив шоколадкою і, відчувши запах згоди, взявся до справи; вона ж нехитра і різними мовами вимовляється однаково, дозволяючи вільно долати мовні бар’єри; таке собі своєрідне есперанто.

Юний сухоребрий артилерист, худющий учорашній школяр, просто під палючим полуденним сонцем за хатою вовтузив опасисту рожевозаду тітку української степової породи; вовтузив по-телячому, невміло, без розуміння справи, не знаючи і не здогадуючись, що його пристрасті хтось по-солдатськи здичавілий і по-юначому запальний розглядає під збільшенням прицілу; його безрозмірна любка не дуже проймалася тим, що відбувалося, а відробляла солодощі, по-коров’ячому ремигала зароблену шоколадину; їй би ще хвоста вчепити, аби оводів відганяла...

Цікаво, хлопчисько встигне зрозуміти, що це не оргазм? Так незграбно змахнув руками, мовби його долоні раптом обпік жіночий зад, і впав долілиць. Жінка нічого не запідозрила, так і стояла в нерухомості, дразнячи перезбудженого снайпера розпашілою змокрілою сороміттю і смакуючи гірко солодким гонораром. Стокляті жевжики - тільки снаги додають, а толку жодного, подзьобав, як той жовторотий горобчик. Ой як далеко йому до пруського орла. Хижі птахи перевелися і водяться хіба в геральдичних заповідниках.

Дурепо несусвітня, отут воно справа зовсім не в розмірі дзьоба. Цікаво, а щось мініатюрне, швидке і дуже гаряче їй також сподобається?

О, як вправно та уміло! Аж запекло, кишки вивертає та у серці тьохну...

А шкода, що поспішив, терпець урвався. Слід було би поспостерігати, як досвідчена тітка поволі прозріває, як до неї поступово доходить, чому юний німець так страшенно захрипів, що на її спину впали ніяк не сім’яні бризки, а перегріті передсмертним бажанням юнацькі мізки. Їхні шматочки, мабуть, іще туманилися хтивою пристрастю і не встигли вимовити всепереможно-оптимістичне “Zieg Heil![5]” або банально-актуальне “Du sollst nicht die Ehe brechen [6]”

Лусь!... Лусь!.. Лусь!.. Скільки їх було?.. Хто зголоситься перелічити зарубки?..

___________
[1] Перший публічний показ кінематографа брати Люм’єр влаштували на бульварі Капуцинів у Парижі. Сцена зображала прибуття потяга і не на жарт перелякала присутню публіку
[2] Єсть! (нім.)
[3] Сім, три, два, два... (нім.)
[4] Блохін Василь Михайлович (1895-1955) – діяч радянських спецслужб, генерал-майор, впродовж майже тридцяти років – начальник комендатури НКВС; один з найпродуктивніших катів радянської каральної системи, керував та особисто здійснював розстріли бранців НКВС, в т.ч. польських офіцерів в Катині і багатьох високопоставлених арештантів
[5] Хай живе перемога! (нім.)
[6] Не чини перелюбу (нім.)
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
12.01.2014 Проза / Роман
Альцгеймерова соната (VIII)
13.01.2014 Проза / Роман
Альцгеймерова соната (Х)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
27.11.2016 © оксамит / Мініатюра
СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ ПРИСВЯЧУЮ...
23.11.2016 © роман-мтт / Мініатюра
Годувальниця (замальовка)
Альцгеймерова соната
10.01.2014
Альцгеймерова соната (І)
12.01.2014
Альцгеймерова соната (VII)
13.01.2014
Альцгеймерова соната (ІХ)
13.01.2014
Альцгеймерова соната (Х продовження)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 71  Коментарів: 4
Тематика: Проза, роман, божевілля, за ворогом, зойки і стогони, муха, мухобийка, зарубки, артилерист, снайпер
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 15.01.2014 12:30  © ... для Тетяна Белімова 

Даруйте, пані Тетяно, але старий Рябоцап - снайпер радянський... Головний герой є - симврлічно - сином радянського українця з наддніпров`я і упівської зв`язкової... Та про це в наступних розділах... Тема УПА дуже близька, я виріс у тих краях і чимало спілкувався з людьми... На жаль, і тут присутнє те, що називають людським фактором... На реальних подіях заснована новела "Висота 908", спеціально для Вас спробую викласти її тут... 

 15.01.2014 11:03  Тетяна Белімова для © ... 

На мій погляд, те, що ви ввели такий епізод у ваш роман (вбивство упівським снайпером німецького солдата) - це знаково! Це важливо! Упівці - не нацисти, не фашисти, навпаки воювали проти них!
У жодному разі УПА не має асоціюватися із ними! 

 15.01.2014 10:54  Тетяна Белімова для © ... 

Мухи мруть, як німці, чи це німці мруть, як мухи? Про мух - гидких створінь - чотирикрилих ангелів))) Але всяке буває в "АЛЬЦГЕЙМЕРОВІЙ СОНАТІ".
Стан божевілля чи просвітлення, коли все несуттєве відступає на задній план - і знову гумор. Мимохіть посміхаєшся, хоч ніби над цим і не варто сміятися. 

 12.01.2014 22:29  іміз 

вражаюче... ця глава особливо вирізняється мені з попередньо прочитаних - і емоціями і витоками прогресуючого слабоумства - смертельною мухобойнею, і плотським приземленим натуралізмом "відробляла солодощі, по-коров’ячому ремигала зароблену шоколадину; їй би ще хвоста вчепити, аби оводів відганяла..."
початок глави асоціюється дещо із Бруно Шульцом "Цинамонові крамниці", оповідання "Ошаління".
Дуже цікаво пишете, пане Авторе!!! 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +12
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +55
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
05.04.2012 © Т.Белімова
09.12.2016 © Маріанна
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
18.09.2013 © Тетяна Белімова
09.12.2010 © Тундра
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди