Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
13.01.2014 12:35Роман
Про зраду  Про життя і смерть  Про друзів  Про дитинство  
10000
Для дорослих (18+)
© Сорок Восьмий

Альцгеймерова соната

ХІ
Сорок Восьмий
Опубліковано 13.01.2014 / 21236

Батько – майже святий чоловік, хоча досі не вирізнявся особливими вартими возвеличення чеснотами, як і не мав суттєвих протиприродних вад, але він іще за життя сивим янголом вознісся і кружляє над минувщиною і майбуттям, нехтує сьогоденням; йому байдужий плин часу. Може, він уже на небесах? За які такі заслуги? Чи це, може, покарання?

Ніби серце ще б’ється відремонтованим метрономом, чується тепле дихання та справжнім життям пахне, разить настільки, що ледь не виверне, але він мовби престаріле дхармічне[1] немовля грається з часом, перевертає його догори цапки, викручує, деформує, розбирає до найдрібніших деталей і по-дитячому розкидає їх посеред підлоги. Дитя дитям. Та коли розібратись, яка власне різниця, та чи є різниця взагалі - сталася подія, відбувається вона саме зараз, цієї хвилі, або це – справа прийдешня? Так, певним чином, і гуманніше, і зручніше. Ось нині батько з самого ранку збирається форсувати скований першими морозами Дніпро. Ті, кому насправді не судилося дістатися, зачепитися за правий берег, – живі, діляться мріями, враженнями і тютюном, усміхаються і в батьковій свідомості вони невмирущі, хоча назавтра від них зостануться хіба материнські сльози над похоронкою, братська могила на дні Славутичевому дні й арифметичний символ у графі незворотних втрат.

                Я зроблюся старшим, батькове лице вкриється ще дюжиною зморщок, він кілька разів підстереже і влучно підстрелить мене, але все-одно невпинно рухатиметься задом наперед. Спочатку до посоловілого від майже мирної осені госпіталю в прикаспійському містечку, куди потрапив з-під Майкопа, аж потім до глибшого тилу, до школи снайперів, до розбомбленого київського світанку і врешті до мирного літа сорок першого. І де цьому кінець? Невже йому судилося побачити себе у вигляді одноклітинного зародка?..

                Зате не так сумно...

                Мій дідусь, мамин тато, прожив довге життя і відійшов до вічності наприкінці дев’ятого десятку літ, був він чоловіком віруючим, але без тієї вдаваної побожності, яка на схилі віку спроможна осінити вчорашніх грішників і пройдисвітів. Звали його Іваном Антоновичем. Був занизьким на зріст, але широкий у плечах настільки, що коли прийшов йому час лягати в домовину, столярам довелося врахувати цю деталь. Вони ділилися враженнями: “Де ж таке бачено, аби до небіжчика підтюпцем бігати на примірку?”

                Діда Івана пам’ятаю небагатослівним селянином з натрудженими хліборобськими руками і жвавим допитливим розумом. Зірвати листок календаря - то був особливий ритуал, майже релігійний обряд, доступний хіба посвяченим; час йому наставав тоді, коли вже сіло сонце і пороблено геть усю роботу. Тоді дід Іван благословляв зірвати листок, а потім поважно надягав окуляри і вивчав усе, там написане - чи то поточна астрономічна ситуація з часом світанку, тривалістю дня і фазою місяця, чи то ювілей якоїсь знаменної події або знаменитої особистості, чи то корисні поради, кулінарні рецепти, банальні гуморески або й інша всячина, якою зазвичай засмічують аркуші відривних календарів

                Інша річ – календарі церковні. Дід у надрах своєї сивої голови вважав їх найбезгоданнішим подарунком на Різдво й завше з вдаваною байдужістю чекав їх та з нестримною радістю отримував. Старенький тоді щиро тішився, як мала дитина радіє вимріяній забавці. Бачили б ви настільки відверті емоції, жоден закостенілий сценічний геній не посмів би виразити оте цинічне: “Не вірю!”. Календарі у ті часи напівлегально продавали глухонімі фотографи; вони вешталися вагонами приміських електричок і прискіпливо пропонували їх поруч із сонниками, гороскопами, портретами Сталіна і колодами порнографічних карт; такий собі нехитрий крам з цінниками у вигляді певної кількості показаних пальців. Іноді продавців намагалися ганяти колійові міліціонери, але то виглядало несерйозно, і я гадаю, що це було продуктом попередньої змови, адже блюстителі порядку, зазіхнувши на знедоленого каліку, зіштовхувалися з майже фізичним опором і демонстративною купівлею непотрібних перефотографованих розкладів руху електричок – його знали напам’ять - та навіть примітивних мініальбомчиків з текстами пісень Висоцького[2] і не дуже чіткими зображеннями цього п’ятдесятивідсоткового дисидента. Вартувало нахабному сержантові прискіпливіше зазирнути у вічі глухонімому, як поважна фарбована білявка з непристойно густезними кудлатими чорними бровами, певне вчителька, купувала церковного календаря і наче для виправдання промовляла: “Бачте, охота знати, коли той Великдень”.

                - Директор підкаже, коли йтимете сторожувати під храмом господнім, - відповів патлатий – по тогочасній моді - молодик і придбав колоду карт.

                - Но что-то кони мне достались привередливые[3], – вдавано-захриплим голосом проспівав білявий шкідливий хлопчак з блакитними погонами авіаційного лейтенанта і щиро засміявся зразковою конячою усмішкою.

                Вийшов майже передсвятковий розпродаж...

                Дідові календар сподобався. Ще б ні! І дванадесяті празники маснішим шрифтом позначено, і пости та загальниці вказано, і образù такі гарні. От би цю Пресвяту Діву Марію замовити в родинного богомаза. Отже, по-людськи буде, коли би на Васúля провідати небожа Бориса, покійної цьоці Дозі наймолодшого сина, погостювати по-родинному, похрамувати, а заодно замовити собі до світлиці такий миловидий образ. Ти хіба не знав, що Борис – він тобі доводиться певне що стрийком - потайки малює ікони? Ну, то й не знай, бо ще пробелькочеш з дурної клепки, а добрий чоловік матиме через тебе дочиніння...

                Служив той календар ще і як щоденник, тільки надто лаконічний і скорботний.

                “10 лютого. Помер Іван Комар”

                І все... Sapienti sat[4]. Жодного тобі зауваження, ремарки, пояснення…

Хіба ж вам не все одно, що то за Комар Іван? Та це ж дідів троюрідний брат, колишній директор школи. Височезний, довготелесий, червонопикий, ніби журавель, перебраний кимось у зачовганого костюма в дрібненький рубчик. Боялися його, просто осиковим листям тремтіли від нього усі, крім власної жінки. Та боялася дуже і переважно недарма, бо за довге життя дала чимало приводів для того, аби перетворити мирного математика в роздратованого тура. Усе життя чоловік жив школою, жив у школі, хіба ночував удома і то не завжди. Навіть на дозвіллі списував аркуші формулами і розв’язками. Аж поки не вийшов на пенсію і від неробства чи непотрібності взяв і спився. Сталося то якось невблаганно швидко, навіть його відточений математичний розум не скаже, з котрою саме чаркою він проковтнув брутального цирозного духу. Пам’ятаю його ще живим, але з велетенським жаб’ячим животом, нужденно-гострими вилицями і брунатно-жовтим кольором шкіри. Та ще хіба отой запах, що його називають печінковим, та щоб його пізнати, треба разочок нюхнути...

                “9 травня. Помер Яків Кузьменко”

                Знову написано куцо, без натяку на кольорові дрібнички та художні описи…

                Чоловік правильний і праведний, ветеран і ветеринар. Про останню велику війну повідав лаконічно: “Я там був”. І все, жодної тобі деталі, жодного подвигу, не те, що Микола Григорович, інститутський викладач патанатомії, того якщо уважно послухати, то можна зрозуміти, що він був водночас і в блокадному Пітері, і серед білоруських партизанів, і серед захисників Севастополя, і поміж салернських десантників[5]. Та Кузьменко був не такий і помер якось по-дурному, втомився, перегрівся на сонці, а може і фронтові сто грамів були зайвими... А міг би розказати чимало. І такого, що до підручників сміливо можна помістити, і такого, за що ці книги з бібліотек вилучити. Коли поранений, виснажений і худий чоловік здався радянському патрулеві і представився як місяць тому збитий капітан Кузьменко, то навіть його однополчани не відразу впізнали веселого рожевощокого комеска. Поки контррозвідка з’ясовувала що там і як сталося, офіцер якось незграбно зламав ногу і хоч не потрапив до дуже глибоко тилу, але до неба йому виявилося зась. І міг би розказати, що коли його – орденоносця, фронтовика і східняка – зробили головою сільради неспокійному галицькому селі, то лісовики отримали наказ не вбивати того, хто не ображає вдів, сиріт і втомлених громадянською війною селян. А досі жоден з сільради не протримався більше місяця. І байдуже, що його мова густо пересипана суржиковими полтавськими приправами…

                “17 травня. Помер Корній Парафієвич”...

                Не знав такого...

                “8 червня. Помер Трохим Матвієнко”

                Дідів товариш та вічний опонент й опозиціонер, він і мешкав, як і належиться опозиції[6], у чепурненькій ошатній хатинці навпроти, через дорогу... Які то були затяті баталії!...

                – Що то ви таке, пане куме, говорите? Кхек, кхек! – ніби зачовганий мотоциклетний двигун прокашлювався дід Трохим і від того його голос набував якоїсь дзвінкої солодкавості. – Не можна завтра мандебурку закладати, ніяк не можна, навіть не пробуйте, не благословенний той почин, бо не так зірки на небі стали.

                – До чого ті ваші зірки, куме? Є ж ціла наука – агрономія.

                – Розтуди її в бісову матір, пане куме, та з вашими науками доживемося ще до того, що буду я жука колорадського спеціально розводити, аби добрі люди могли в магазині бараболю несфальшовану розпізнати.

                – А як її сфальшувати? Бараболя вона всюди бараболя, хай навіть бульбою чи картошкою зветься.

                – Виділи би-сте картошку, то не казали би. От коли ми жили на поселенні у Молотовській області…

                – Нема такої області, – авторитетно перебивав співрозмовника мій дідусь і кликав на поміч досвідченого у географії експерта: – Чи не так, Васильку?

                Поки Василько, себто я, пробував докумекати, про що воно йдеться, як так зробити, аби і рідного діда не образити, і старого Трохима не зачепити, той мовив:

                – Зараз нема, а в ті роки була.

                – А нинька її що снігом закурило чи морем залляло?

                – Ну сніги й морози там і справді небувалі.

                – Хто не нюхав Воркути, той морозів не бачив.

                – А що твоя Воркута? От якби ти зазирнув краєчком ока в Чаунлаг[7]…

                Якби не пильна бабуся, то ця порожня суперечка тривала б і досі. Бабця хутенько наливала по пів склянки, бридливо витирала руки власним фартушком, бо вважала горілку найбільшим брудом світу, і промовляла:

                – Бігом, хлопці, по двайцять грам – і до роботи. Треба, Їване, січки нарубати і твоє, Трохиме, порося верещить так, ніби його щурі живцем доїдають.

                Нема, давно нема цих порожніх суперечок. Я малим зачаровано слухав оповіді про далекі і переважно холодні краї. Там тундра цвіла, там сонце сяяло не заходячи за обрій, там полярне сяйво зігрівало – і жодного слова про собак, колючі дроти і каторжну працю…

                “7 липня. Померла Антоніна Пархоменко”

                Тітка Тоня! Кажуть, нібито мій дід залицявся до неї останні шістдесят чотири роки. Здається, вона нагадувала щось таке нещадно зморшкувате, ніби отруйне піструкове[8] тіло, та ще в окулярах зі незбагненним числом діоптрій, а старші люди говорили, що колись то була перша красуня в найколишніх селах; ніби до неї їздили свататись і ходили підженюватись і пролетарі, і селяни, і, особливо, народна інтелігенція та навіть слуги народу, а вона нікого не зобидила, як радянська конституція. Ось де тихе болото було...

                Шістдесят чотири роки виїдала, вигризала, шашелем виточувала дідове серце. То приязно усміхнеться, гаряче з-під лоба погляне, жбурне пригорщу надії, щоби за хвилю осміяти дідові почуття. Вона і представилася на самого Івана, аби відразу трьох святих Іванів засмутити – Купала, Предтечі і Просяного[9]…

                “22 липня. Помер Іван Антонович Просяний. Недовго, бідолашний, пережив її”

            Це вже написано моєю рукою...

___________
[1] Дхарма – поняття в буддизмі, яке означає моральне призначення, честь людини
[2] Висоцький Володимир Семенович (1938-1980) - російський поет, співак та актор; його творчість не користувалася особливою повагою влади
[3] Але щось мені коні дісталися вередливі? (рос.) Рядки з відомої пісні В.Висоцького
[4] Для розумного досить (лат.)
[5] У вересні 1943 р. в італійському Салерно висадилися союзницькі війська, що стало продовженням визволення Італії від фашистів
[6] Від лат. оppositus - той, що навпроти
[7] Система виправних таборів ГУЛАГ НКВС СРСР, розташована на території Чукотки
[8] Піструк – гриб строчок (діал.) Отруйний тільки в сирому вигляді
[9] 7 липня з дохристиянських часів святкували день Івана Купала, а православна церква цього дня вшановує різдво Івана Хрестителя (Предтечі)
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
13.01.2014 Поезії / Жартівливий вірш
Кава
13.01.2014 Поезії / Ліричний вірш
Бабине літо
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
27.11.2016 © оксамит / Мініатюра
СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ ПРИСВЯЧУЮ...
23.11.2016 © роман-мтт / Мініатюра
Годувальниця (замальовка)
Альцгеймерова соната
10.01.2014
Альцгеймерова соната (І)
13.01.2014
Альцгеймерова соната (Х продовження)
13.01.2014
Альцгеймерова соната (ХІ)
14.01.2014
Альцгеймерова соната (ХІІ)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 62  Коментарів: 1
Тематика: Проза, роман, святий чоловік, батько, дід, календар, математичний розум, фронт, війна
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 16.01.2014 12:02  Тетяна Белімова для © ... 

"мандебурку закладати," - ще такого не чула)) долучаю до власного словника галицизмів перед словом "мешти". Тільки із контексту колорадського жука здогадалася, про що саме мова.
Розчулив ваш календар, уведений як система літочислення села. Вже бачила такий художній прийом у романі В`ячеслава Медведя (не знаю, чи ви читали щось цього автора, але стиль перекликається, а тепер ще й цей художній засіб).
Розчулилася просто, коли прочитала, як ветеран лаконічно описав свої враження від війни: "Я там був". Так само й казав мій дідусь. А от уже інший дідусь, не мій, навпаки досить докладно - на 8 годин записів - оповів і про війну, і про полон, і про Німеччину, і в результаті вийшла книга. Так що при всьому розумінні, що декому краще забути, ніж розказати, підтримую тих, хто оповідає (правдиво, звісно, а не про героїв Севастополя)))
Від опису електрички плакала (від сміху)))) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
27.03.2012 © Микола Щасливий
07.02.2014 © Суворий
17.04.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди