Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
28.02.2014 01:13Есе
Драма  Про війну  Про життя і смерть  
10000
Без обмежень
© Ігор Рубцов

Стрілець

Частина 3
Ігор Рубцов
Опубліковано 28.02.2014 / 22113

З кожним виходом у гори ноги рядового Рисовця впевненіше тримали його і весь вантаж на спині. Він пив під пильним поглядом «замка» стільки, щоб не зробити зайвого ковтка і перестав «помирати» на сходжені. Реакції вистачало стежити за кроками того, хто йшов попереду і водночас за обстановкою навколо. У кишлаках, прочісуючи дували, він дивився, як діє сержант, а потім повторював те саме. Вони удвох вривалися до саманних домівок, швидко переривали вміст кімнат, не забуваючи стежити за дверима і, прикриваючи один одного, переходили до іншого подвіря. Нарешті, Тоха вперше осмислено обирав цілі, коли рота опинялася  у перехресті вогню. Ельшан вимагав від Анатолія не тільки стріляти, але й пантрувати кишені тих, хто лишався на полі бою. Звісно ж, це стосувалося ворогів. Але й рота іноді несла втрати пораненими. Особливо жахливими були наслідки вибухів на мінах і осколкові рани від гранат і мінометів. «Допоможи «таблєткіну!», - Зазвичай кричав Ісаєв бійцю. Чого тільки не побачив Рисовець за три місяці інтенсивних тренувань: вивернуті назовні білі кістки, які стирчать з м’ясного фаршу, розпанахані кінцівки, пробита наскрізь щока і вибиті осколком зуби. Невеличка дірочка спереду, і цілий кратер вирваного на спині мяса… Дрібниці, на кшталт червоної смужки від кулі, яка ковзнула по спині однополчанина, у розрахунок жахів навіть не попадають. Варто сказати, через три місяці наш герой став як один із роти гвардійського полку. Анітрохи не гірший від інших, кращий від декого.

    На одному з виходів разом з ротою пішов молодший сержант, відправлений у безстрокове заслання за якісь свої втіхи. Штабне життя за останній рік його відносно спокійної служби розпестило руки і тіло. Він сам в собі був пригніченим, впавши з «олімпу» і змушений тепер з усіма смертними робити їхню чорну справу, однак, намагався триматися відповідно півторарічному строкові служби, припахуючи «чижів» уже весняного призову, які нещодавно потрапили з «корабля на бал». Ті носили йому цигарки, дещо з провіанту на «броню» і якось така служба почала здаватись йому не занадто вже кепською. Колодяжний, - назвемо його для ідентифікації, - навіть сподівався перекинутись у командири незабаром і піти додому з медалькою, яку не встиг заробити при штабі, але тепер точно справить за це літо, намозоливши очі офіцерам. Серед усіх на «броні» він вже відрізнявся новенькою, підібраною за розміром експерименталкою, новісінькими напівчоботами, насунутою на очі панамою із задерикувато піднятими догори крисами. І на довершення, Колодяжний носив на носі окуляри-хамелеони. Сержант Ісаєв (ні, тепер вже старший сержант) поруч із ним видавався звичайним хлопом. Взводний, коли вперше побачив цей дисонанс, тільки притиснув долоню до лоба: «Гаразд, побачимо що воно за овоч на «роботі»».

    Колона минала кишлак за кишлаком. Військо не зустрічали з квітами. Ворожі погляди проводжали броньовану техніку. Навіть малеча не бігала уздовж бойових машин, вимагаючи «бакшиша». Найскладніші ділянки маршруту йшли під прикриттям вертольотів, виставивши напоготові чорні стволи. Не тільки всі поверхні, а й люди вкрилися товстим шаром пилу. Молодший сержант Колодяжний протирав окуляри доти, доки йому не набридло це. Він сховав їх подалі, щоб яка босота не поперла і розвалився на броні, ще глибше насунувши панаму на очі. Під час зупинки, не бажаючи світити добром перед усіма, він прикликав молодого солдата: «Гей, ти, а сходи до того дерева і назад!». І у цей час міцна «грабарка» Ісаєва вхопила його за шию і потягла за БТР. Там почувся якийсь тупий звук і водночас доволі характерний інший: «Ги-и-и-и!!!» І злобне шипіння «замка». Проте, зміст послання нам знати неважливо. Звідти повернувся Ісаєв і тільки через кілька хвилин на броню всівся Колодяжний, сумний лицем, з розмазаною по пиці пилюкою.Під час обіду ніхто не подав їхній благородії підігрітий хавчик. Молодший сержант, обпершись на башту, споживав галети, потім дістав свої ж цигарки «Смерть на болоті» без «ніпеля» і поринув у глибокі роздуми.

    Двома годинами по тому колона гриміла вузьким шляхом через начебто покинутий кишлак, звідки ніколи не надходило ніяких повідомлень від місцевих стукачів, бо, кажу ж, покинутий. Він раніше не вважався духівським, однак, важко було назвати його дружнім до кабульського режиму. Куди поділися люди? Провінційна влада не коментувала цього. Розвідка і контррозвідка безпомічно розводили руками, знизували плечима на запитання старших офіцерів полку. По колоні пройшов наказ: пильнувати і увімкнути інтуїцію, відчувати енергетику спинним мозком! А тут не треба бути військовим генієм, щоб не побачити насторожену на велику мишу мишоловку. Класика жанру: гірський кишлачок – по обидва боки вкриті щербинами печер гори, затиснутим між дувалами машинам не розвернутися, не розминутися. Повна, як то кажуть… безвихідь. І ще на підході до цього ненаселеного, як здавалося, пункту «папа» так матюкав вертольотчиків, аж гори почервоніли від сорому. Пара, запланована на супровід, не піднялася через якусь поломку, а попередня пішла на дозаправку. Часу чекати підтримки з повітря не було, щоб не сталося гіршого – ночівлі між нависаючими над шураві горами.

    Колона рухалася з максимальною, яку тільки міг набрати головний танк, швидкістю. Метрів за чотириста від головної машини димів бензиновими двигунами БТР Толіка, наступним йшла бронемашина з Колодяжним і іншими дієвими особами. Повороти дороги обмежували видимість як вперед, так і назад. Все, що могли зробити люди – внутрішньо зібратися і вдивлятись у кожний отвір, прохід або камінь, водити автоматними стволами понад дувалами. Кулеметні башти бронетранспортерів і гарматні на БМП-1 теж рухалися, як голови бійців туди і сюди. Одна машина – башта вправо, та, що за нею – вліво і так по всій колоні. Чесно кажучи, маючи таку перенасичену вогнепальною зброєю силу, дехто вважав напад супротивника безумством.

    Та цього разу справдилися песимістичні очікування розвитку подій. З коротких дистанцій троє гранатометників, практично не цілячись, вдарили по танку, якому до виходу з кишлаку лишалося пів ста метрів. Причому, стрілянина у відповідь почалася до тієї миті, як гранати розірвалися. Хтось навіть встиг кинути лимонку з броні за дувал. Але частину бійців розкидало вибухами і гранатометники відпрацювали настільки вдало, що двигун сталевої машини заглух. Танк закрутило ліворуч і він став, наїхавши лівою гусінню на дувал. Почалося молотилово, якого у полку ще ніхто не бачив. Позбавлені маневру машини просто стали, перетворившись на окремі фортеці, але дуже вразливі під вогнем ворожих гранатометників. Черева транспортерів наповнилися димом порохових газів. Під ногами екіпажів швидко наростав шар стріляних гільз. Добре, хоч баштовий КПВТ викидав свої гільзи назовні. Серед свинцевої зливи, як казкові тролі, з’являлися окремі постаті. На плечі довга труба. За коротку мить, доки бородань прицілюється, важливо побачити його і накрити точною чергою. Зробити це перш ніж реактивний струмінь виштовхне гранату з тубусу.  Тому оператор баштового кулемета буквально ріже саманні стіни дувалів і будинків 14-міліметровими кулями, щоб за ними неможливо було сховатися та підійти ближче до епіцентру бою. Чорні дими уздовж колони свідчили про вражену техніку і те, що такої стає все більше. На радість нападників місцями почали вибухати боєкомплекти, відриваючи башти і обсипаючи вогняними бризками, уламками броні, снарядів, а іноді і залишками тіл бійців, яким вже не було місця під бронею. Вони розповзалися під колеса вцілілої техніки, або ховалися під самі дували, але там пекло від палаючих факелів, розлитого палива і там теж літали кулі, жалили осколки.

    Рисовець був впевнений у близькому кінці. Якщо не кумулятивний слід гранати, чи куля, яка теж може залетіти через відкриті амбразури, то точно порохові гази вбють їх усіх. Від суцільного реву він оглух, забувши своє ім’я, батьків, країну походження і мету перебування у пеклі. Від його реакції залежало, скільки ще БТР протримається, перш ніж ворог зробить свій вдалий постріл. Адже кулі вільно гуляли, висікаючи чечьотку на бортах. Тільки один вдалий постріл і всередину влетить вогняний болід, який перетворить панцерник на чорний обгорілий скелет. От про що він думав. А те, що хтось повалився йому на ноги, вже не цікавило Тоху. Чиїсь руки ледве встигали підбирати відкинуті магазини і підсовувати повні. Шмаляти навмання – найбільше глупство перед лицем неминучого. Побачив людину – натиснув. Попав, не попав – байдуже. Аби не дати прицілитися. А те, що їх підпалять так чи інакше, сумніву не було. Тільки би не горіти живцем. Тут є купа патронів і гранати є. Чи знайдеться хтось, хто смикне кільце, щоб обнявшись, піти з цього світу у добрій компанії бойових друзів? Якби був час подумати, Толік згадав би пілота Мі-24, який згорів під уламками вертольота, затиснутий між дошкою приладів і пілотським кріслом. Скільки було життя у здоровому тілі, стільки він гріб таку близькі землю, аж нагріб її під зім’яту кабіну цілий курган. Як добре, що він зараз не згадав про цей випадок. Інакше він просто встромив би собі гранчатку під бронежилет і припинив немислиму боротьбу.

    Пілоти нагадали про себе. Розкидаючи НУРСИ, пара штурмовиків пронеслася над кишлаком. Навпроти Тохиного борту гегепнуло так, що аж підкинуло багатотонну машину. Мі-24 пішли вгору, поступаючись місцем двом Мі-8. Вертольоти не мали розмаху, затиснуті в ущелині. Тому для розвороту їм потрібно було або скинути швидкість, щоб вписатися у віраж між скелями, або набирати висоту і повторювати атаку. Впевненості душманів істотно поменшало. Дехто з них переніс вогонь навздогін вертольотам, однак, наземна протидія піхотинців заважала успішно працювати по повітряних цілях. Випущена граната не долетіла до Мі-8, описавши балістичну криву, розірвалася на землі. А штурмові гелікоптери вже робили другий дубль. Сірі, чорні і білі чоловічки застрибали у прицілах автоматників. Вони відкочувались у свої печери, звідки сковирнути їх було неможливо. Відхід одноплемінників прикривали кулеметники, а потім вони під прикриттям своїх спробували розчинитись між дувалами. Не кожному це вдалося. Вертольоти розвантажували над втікачами свій боєзапас. Стало зрозумілим: бій завершується. Питання у тому, для кого він став переможним? Кільканадцять одиниць полкової техніки згоріли вщент. І, мабуть, навпроти декількох прізвищ довго стоятиме знак питання, доки вивчатимуться фрагменти тіл і кінцівок.

    Як підбирали ледве дихаючих воїнів, як танками громили дували, розчищаючи місце для розвороту більш-менш вцілілих механізмів, як санінструктори збивалися з ніг, підключаючи до вен крапельниці – цього Толік не дуже-то пам’ятає. Вивалившись із бокового люка, він обперся на колесо, дивуючись, як вони з хлопцями не вчаділи всередині. За їхньою «сімдесяткою» стояла така сама, майже неушкоджена машина. З-під неї зовсім не свій, але цілісінький виповзав молодший сержант Колодяжний. У мастилі, весь у клаптиках драної матерії. Він не скористався шансом поновити свій авторитет, проклинаючи день, коли його поперли зі штабу. Єдиний із живих, чиї патрони всі до останнього лишилися при ньому.

 

    Камера без вишуканих меблів. Великий дзвін бє у скроні, нудота бере верх над людиною. Із забитих нутрощів виходить те, чого не може бачити співкамерник, не здригаючись.

    - Гей!, - кричить він. – Він конає, напевно!

    Чути тупіт товстих підошов. Провал свідомості…

   

    Як віртуозно можна перекрутити факти, опритомнівши дивується Анатолій Рисовець і пригадує, як усе відбувалося буквально по секундах. Пам’ятає чітко у світлі ліхтарів двох міліціонерів. Поблизу зачинених крамниць бабці торгують насінням. Він ніколи не купував з рук. Навіщо? У будь-якому генделику оце все запаковано культурно, зручно. Хіба тільки алкаш спокуситься на невідомо в яких умовах підсмажене зерно соняшника і гарбуза. А ці сидять з ранку до пізньої ночі, збираючи копійки. Дощ, сніг, спека… Не дай Бог мати таку старість!

    Сержанти, широко розставивши ноги, нахилилися до однієї з тіток, простягнули руки і всипали у свої кишені по два великих гранчака. Трохи копнувши ногою стілець, на якому стояли два тази, молодий, але вже випасений сержант щось додав на словах, різко прочертивши у повітрі вказівним пальцем над головою торговки. Наганяючи їх, Толік почув, як бабця неголосно кляне стражів порядку, називаючи їх натурально, але не літературно. Ті двоє сміялися, випльовуючи лушпиння під ноги.

    - Не нахабніли би, хлопці! Чи ви жебракуєте, бо бідні?

    Ті зупинилися. Зупинився і Анатолій. Придивившись до нього, гладкий процідив:

    - Сам у каку лізеш, дурнику? Ану, до мене! – Скомандував той і перший ступив крок вперед, відстібаючи кийка.

    - Я ж думав, у тебе совість є. А ти що робиш?

    І далі почалося те, що потім Анатолію Рисовцю інкримінують як напад на співробітників міліції під час виконання ними службових обов’язків. Ті двома кийками орудували із насолодою і вже, було, потягнулися перевірити кишені невідомому нахабі, як він кісткою середнього пальця вдарив у око одному, а іншого вхопив руками, збив з ніг і почав гамселити головою об землю. Вкладаючи всю силу, Тоха – Анатолій Анатолійович робив те, на що ніколи не наважився би при інших обставинах і він свідомо заганяв себе у пастку, з якої немає виходу, бо якщо коли в його житті й надійшла несподівана допомога з неба, то тепер життя повернулося іншим боком. Десятки років тому він вбивав навчився знищувати людей, але після довгої психологічної реабілітації не міг відповісти на головне питання життя: за що? Його перший підранок, добитий кимось із товаришів кілька хвилин по тому, - от він знав, за що втягнувся у війну. Який сенс, чи яка справедливість була у діях Анатолія і його побратимів? Напевно, краплі совісті – це дар Божий, який перепадає не кожному. І тепер він вибивав душу зі зла, яке бачив перед собою. Вибивав надійно, напевно, свідомо, доки кілька пар рук не повалили і його на землю, передавивши шию чорною твердою гумою.

    Над розбитою головою сержанта навколішки сидів міліцейський офіцер, стиснувши скроні долонями і з ревом видихав із себе: «Йо-майо!!! Йо-майо!!!...» Потім він же зявився у катівні, де, без жодного слова, до повного знесилення мордував Анатолія. Холодна вона на голову – катування – вода – катування. Наче у цьому світі не діють жодні закони, не лишилося ні суддів, ні адвокатів. Що за кара така, яка наздогнала його через двадцять пять років? Так, рівно чверть століття тому він – гвардії рядовий Рисовець, стрілець другої героїчної роти вважав за найгірше потрапити до рук месників і бути замордованим, розрізаним заживо на шматки за те, що він вважав себе законом на чужій землі та мав на своїй совісті кілька (а знати б, скільки?) людських життів. І що тоді казала йому совість? Вона мовчала. Ні, спочатку щось таке було, якийсь неспокій. Совість не болить, не ниє, не тягне, не свербить. Вона не має органу, який виробляє її у вигляді гормону, чи секрету якогось. Але вона була, а потім пропала. Наче молочний зуб, коли випадає, дає місце корінному, міцному, що його має вистачити на все життя. Отой клик, який викликає докори сумління, його раптом не стало. Він був відповідальним воїном, гарним стрільцем з розвиненим інтуїтивним вмінням влучати в ціль. Первісний страх перед смертю пропав і Тоха змагався з противником, наче ця гра не була повязана з можливим програшем ціною у життя. А що до життя ворога, то він навіть і не здогадувався, що у нього буває теплий спогад про дитинство, про мати, про родину, про кохання навіть, можливо. Стрілець розумів і боявся лише полону, тому що це повільна і жахлива втрата достоїнства, частин тіла, це біль і бажання якнайшвидшої смерті і її неспішне наближення.

    За що? За що? За що? Це питання спливало кожну хвилину, як тільки Анатолій повертався до тями. Йому не було навіть про кого згадати, подумати. Сімї не створив, а батьків давно вже втратив на дорозі життя. Чи кому він потрібен? Навряд, але точно не знав жодного імені, яке змусило б його поборотися за своє подальше існування. Всередині – набір тельбухів, нестерпний біль і ніхто не спішить надати допомогу. Тільки якісь грубі чоловічі руки у татуюваннях іноді обережно повертають його голову на рівну поверхню: «Лежи, братела, краще не підводь голову». І такий приречений цей голос, аж хочеться побачити власника цих рук, але чіткої картинки очі не дають, а голова розколюється навпіл. Провалля…

    - Гей, він конає, напевно!

    Тупіт трьох пар важких чобіт і легкий молоточок черевиків. Залізний скрегіт дверей і короткий владний наказ: «Назад!». Співкамерник відсувається у дальній кут. Людина у темному светрі з коміром під горло схиляється над Анатолієм, робить якісь маніпуляції, але зек не бачить нічого, бо дві широкі спини затуляють «екран». Через пару хвилин «темний» випростується і цокає язиком, здвигнувши плечима. Двоє обертаються до заарештованого, маючи вельми задоволений вигляд:

    - А тепер ти нам розповіси, через що у вас тут сталася сварка.

    Відчайдушна моторошна лайка заповнила кожен куток товстостінної будівлі…

Донецьк 25.02.2014
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
26.02.2014 Проза / Есе
Стрілець (Частина 2)
06.03.2014 Публіцистика / Історія
Історичні паралелі
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
Есе Про життя і смерть
20.06.2014 © Яценко Віталій
Монолог самогубці
28.02.2014
Стрілець (Частина 3)
26.02.2014
Стрілець (Частина 1)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 66  Коментарів: 2
Тематика: Проза, есе, БТР, рани від гранат, однополчанин, полк, молодший сержант, контррозвідка, катування, біль
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 26.02.2014 15:33  © ... для Тетяна Белімова 

Сам не чекав такого швидкого кінця. Не знаю, чи ще хтось із пишучої братії перемикає так швидко канали? Ти пам`ятаєш, як я вагався, не маючи кінцівки? Каталізатором стала місцева історія. Неподалік мого мікрорайону проживає звільнений з місць ув`язненя хлопець. Трапилося, що він став свідком описаного ментовського "бєзпрєдєла". Побився з ними. Тепер його звинувачують у нападі на правоохоронців. Далі не знаю, як там рухається справа. Бачиш, знову мушу зізнатися у ділетантському підході до літератури. Вихід б...

 26.02.2014 11:06  Тетяна Белімова для © ... 

Фінал вразив... Все правильно! Все логічно! Так і має себе вести воїн: не добивати пораненого, вступитися за скривдженого.
Єдине, Ігорю, на жаль, маю констатувати, що ти приліпив фінал "без переходу"... У тебе був не той темп оповіді, аби ось так перескочити. Для мене це було ніби "пришито". Хай ще інші скажуть. Може, це лише моя суб`єктивна думка???
Оповідання мені дуже сподобалося! Успіху тобі з ним!)) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +8
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
09.12.2010 © Тундра
03.12.2011 © Т.Белімова
12.04.2011 © Закохана
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди