Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
22.09.2014 14:46Роман
 
10000
З дозволу батьків
© Маргарита Проніна

ЗВИЧАЙНА

Частина 7

ТЕОРІЯ ЛЮБОВІ

Маргарита Проніна
Опубліковано 22.09.2014 / 25488

Я сьогодні закохалася. Але такий факт спричинило скоріше саме це почуття, а не його об’єкт. Закохатися в когось – це нелегко. Та можливо, навіть дуже, – закохатися односторонньо, без взаємності. Як багато важить, коли твоя кров густішає, насичуючись прекрасним, і опійним туманом розтікається від твого серця, виповнює твоє тіло з середини, і знов повертається до пульсуючого з новою силою міокарда. Любов надихає тебе на внутрішній успіх – бути щасливою. Навіть у нерозділеній усмішці, до самої себе, наодинці. Коли ти закоханий – з’являється віра в те, що ти – теплий і затишний, бо ці якості стають наявними в тобі, нарешті твій особистий світ перетворюється з чорної воронки на сонячну оселю для стражденного і заблукалого самого себе.

Сьогодні я розчулилась до сліз, коли подумки сказала собі: ти заслуговуєш на пару. Яка різниця, хто саме розбурхав живу частину тебе, головне, що пальці згадали таке властиве стану закоханості тремтіння, мертві метелики в животі воскресають й у скронях звужуються судини. А він… Він такий, заради якого можна вірити в чоловіків. У те, що й ти колись матимеш ось такого або схожого, але вірного супутника життя. Але в нинішній ситуації я можу лише розмірковувати. Ніби побачила його за вітриною чарівного магазину, де можна обрати кандидата для своєї любові. Якби ж то… Та не цього разу; зараз тільки подивлюся на нього, може, згодом зайду приміряти; зрештою, мрії – невід’ємна частина життя. Силою своєї уяви я роздумувала над тим, якою парою могли б ми бути…

Чому на початку серйозних стосунків нам завжди впевнено здається: саме я – впораюсь? Неважливо, що там у інших, як у них склалося і чому кінчається любов, – але я обов’язково впораюся з усім! Та й взагалі: нічого лихого не може трапитись, бо ж усе так чудово, немає жодних причин для бодай найменшого непорозуміння чи сварки. І думаєш: хтозна, чому в інших не вийшло, можливо, їм не треба було клювати, як риба в дощ, на першу-ліпшу наживку, а ось така любов, як у мене, у нас – істинна, справжня любов, якій ніщо не завадить бути вічною.

Але вся фішка в тому, що ті, хто після великого почуття і трудів праведних, покладених на вівтар шлюбу, втратили інтерес до подружнього життя, спочатку теж так вважали і не менш затято вірили у власне, виняткове щастя. Що ж руйнує ідилію? Хто відсторонює тебе згодом від шалено коханої, єдиної, майже рідної людини? Чорт забирай... Але сидіти нишком у глухому закуті власної халупи, ховати душу від решти світу, тремтіти над нікому не потрібною свободою – це теж не вихід.

Всі ми приходимо в це життя віддати щось. Взаємний обмін набутим продовжує історію існування людини на землі.

Наша скупість убиває почуття.


І все ж я не хочу віддавати власну гордість і самозакоханість та змінювати свій егоїстичний спосіб життя. Я не хочу поступатися тобі, невдячному, і створювати твій комфорт, забуваючи про свій. Я не хочу свідомо давати тобі право інколи не любити мене, не обіймати, не цілувати, я не хочу давати тобі право не телефонувати мені, коли я того потребую, а ти – ні, я не хочу обмежувати «споживчий кошик» моїх бажань, або навмисне применшити мою людську гідність і досконалість заради якихось сімейних компромісів.

Ти прагнеш вирішувати все так, як звик це робити досі, як зручно лише тобі, ти не можеш свідомо включити мене з моїми вимогами й потребами у свій розум, який затісний для когось іще. Ти не ділишся зі мною своїм наболілим, своїми враженнями, думками і бажаннями, бо це в чоловічому пихатому світі вважається неприродним, ти просто чекаєш, коли я про все здогадаюся сама або, врешті, звикну, що так і треба, бо ж, як відомо, мужчина має бути трошки хамом. Ти такий справедливий і рішучий лев, ти все в житті розставив по місцях, навіть мене: от тобі кухня, пральна машина, пічка, щітка, мої діряві шкарпетки, твої діти, наш безлад... Те, що стосується тебе, ніяк не мусить мене зачіпати й цікавити, бо ж ти – пан і лани твої – панські...

Кара небесна подружнього життя полягає в тому, що тобі постійно хочеться втекти від неминучої відповідальності за все створене разом, і водночас – у любові до вашого спільного хаосу, без якого в тебе вже точно не буде змоги похизуватися перед іншими знайомими парами тим, що ти взагалі-то успішна, сучасна, заміжня жінка, кохана дружина і досвідчений господар свого життя й благополуччя.

Валіза взаємних розчарувань – валіза без ручки, незмінно присутня практично в кожній подружній оселі. Ким станеш ти без неї, якщо її все ж позбудешся? Самотня, завжди покинута чоловіком, а не навпаки, жінка, яка комусь чомусь не підійшла… Цікаво виходить. Ніхто не зважає на низку вбивчих причин того, чому так відбувається: він не допомагає вдома, він майже ненавидить ваш спільний дім, а вона майже ненавидить його вихідні, спостерігаючи за лінивим створінням, яке обіцяло будь-що дбати про їхнє щастя й виконувати всі бажання своєї королеви... Ти розумієш, що змінити його світосприйняття й зрушити в бік зростання ступінь враження від тебе і вашого спільного побуту – то Сізіфова праця... Та ти й сама усвідомлюєш, що за час вашого співіснування під одним дахом змінилася дуже, і мало що лишилося в тобі від тієї загадкової, ніжної канарейки, яка досі не знала клітки, від гонорового білосніжного лебедя в тихих заплавах заповідної зони, від стрункої олениці в диких полях... Тобі здається, що ти – впольована Жар-птиця, проте вже без свого розкішного пафосного хвоста, а він, як справдешній мисливець, вважає, що його рушниця знов почала припадати пилом...

Що ж, нехай усіх спійманих казкових птиць окрилює любов і дарує їм щасливе вміння не бути прискіпливими до дрібниць, а суворе й засліплене чоловіче его хай спробує роззути очі і пошукати у своїй дружині, яка колись чітко відповідала його стандартам краси, все те бажане, чого йому забракло останнім часом.

Такі роздуми про можливий шлюб остудним водоспадом згасили моє раптове бажання приміряти того чоловіка «з вітрини» до свого життя. Ні, хочу бути вільною й незалежною, як Україна. Не треба мені ні рушниць, ні полювання, ні обручок, ні обіцянок. Хай його майбутня дружина буде з ним назавжди найщасливішою жінкою. Шик, блиск, любов. Він випромінює любов. І в цьому не винні жодні феромони, вигадані рекламними агентами і продавцями парфумів… Бо його магічна привабливість діє на значно більшій відстані.

…Я інколи закохуюсь. У жінку. Можливо, я її знаю, а може, й ні, але якщо маю кілька хвилин для того, щоб поспостерігати за нею, за її поведінкою, рухами, жестами, мовою, якщо уявляю її життя, – я можу закохатися в неї. Найчастіше вона самостійна (не хочу казати про неї – самотня, бо це дуже жорстоке слово). Тоді я починаю міркувати: чому? Аж я б її… Будь я чоловіком, негайно увесь свій ентузіазм спрямувала б на завоювання її прихильності. Я би її боронила, носила на руках, розмовляла б із нею стільки, скільки вона хотіла, і слухала її, милувалась би на неї, і була б рада просто сидіти поряд, скажімо, в кухні, насолоджуючись тим, як вона чистить картоплю, шукає каструлю, клопочеться біля плити… як вдягається, робить зачіску… Яка вона вродлива, струнка, весела, дотепна, уважна, привітна, неповторна така… І я не розумію, чому бачу її завжди самотньою? Де той щасливець, який її любить? Хто живе разом з нею й повсякчас засвідчує факт її прекрасного розмаїтого життя? Або її особистої унікальності на цій планеті? Невже ніхто? Вона ж вартує так багато! Це ж свято – бути поруч з такою жінкою. Завжди поруч… Ні, мабуть, чоловіки не здатні оцінити жінку так, як інша жінка… Достеменно.

Ніхто однозначно не пояснить, як і чому між кимось і тобою, між двома тілами, раптом натягується магнітна плівка, двосторонній скотч, мідний дріт, що добре проводить струм, невидимий телефонний шнур, яким починаються безгомінні еротичні переговори мовою таємних коханців, мовою, відомою лише втаємниченим. Короткі прояви тваринного потягу спалахують і згоряють, мов феєрверки, щойно «об’єкт» зникає з поля твого мисливського зору… О, це найкращі, найулюбленіші наші ігри, що так потрібні нам для того, аби зрозуміти власну природну чарівність і спокусливість. Дати собі оцінку, прочитану в очах іншого, і бодай трохи струсити з себе буденний пил, розправити затуркані плечі, підживити свій інтерес до продовження флірту. Це джерело любові до себе. Любові, без якої нас ніхто не покохає, не захопиться нами, не піде слідом.

Я наголошую ще раз: це життєдайне і священне джерело любові до себе. Якщо поряд з нами нікого немає, це не означає, що нас ніхто в світі не любить, це просто час для самостворення і самовдосконалення, час роботи над власною унікальністю, час, упродовж якого ми плекаємо, зрощуємо і виховуємо любов до себе – найпершу любов у нашому житті, після материнської. І лише коли ми поважатимемо власне право бути собою, – тільки тоді нас полюблять інші.

Але життя постійно зазіхає на такий вид любові. Світ ніколи не погребує шансом нас принизити, образити, вигнати з власного ж серця, зачинити перед нами двері... Така любов може не вижити тільки в нас самих. І тому ми потребуємо чиєїсь небайдужої душі, яка могла б стати оселею, мушлею, постійним сейфом і кам’яною стіною для неї.


Я знову згадую. Того, хто посвятив мене в таємницю: як у травні бути щасливим. Це не у нас не склалося, це у мене не склалося. Я й досі не навчилася «складати». Присвятивши йому всі щоденники, склавши на прощання декілька варіантів тужливих епітафій, я готова навіть представити збірку поезій про любов і ненависть. Але з усього того найважливіша – пристрасть. Безпрецедентна, сліпа, отруйна й така жадана. Мабуть, таке можливе лише на початку. При перших спробах пізнати невідому раніше вибухову силу пристрасті, коли можна захлинутися і густо почервоніти, лише ненароком торкнувшись ліктя... Відтоді, як я знайома з пристрастю, я знаю біль.

Іноді я забуваю, чому ненавиджу його. А потім з дна пам’яті знову виринають на поверхню мої знищені дні, місяці, і, тепер, роки, які так змучилися його згадувати… І все ж я маю, досі маю до нього симпатію. Щойно побачила його фото в мережі, знову віддала свою душу тривозі. Відразу ж наздогнали колишні відчуття і враження від контурів, форм, особливостей, специфіки рис: високі вилиці, ледь помітна запалість щік, зворушлива легка усмішка на вустах...

Я сама винна у своїй ностальгії за ним. Як із великої картонної коробки, вкритої товстим шаром пилу десь на горищі, дістаю з пам’яті факти, що сприяли нашому знайомству, окремі події, зовнішні декорації нашого роману. Травневий дощ, червневий теплий Дніпро, шалений кобальт літнього неба, мій брутально чарівний Київ... Це дійсно п’янкі спогади про пережите коротке щастя. Не жалкую, можливо, навіть вдячна за ілюзію. Але назад шляхи закриті. Хіба згадати…

Нехай ті двоє – він і я – торішні. Тепер ми інші. Здається, якщо не зберіг відносин, коли ви йшли поруч, летіли паралельно по шосе життя, і на мить забули про одне одного – ваші шляхи неминуче розійдуться в різні боки. Вас розкидає по смугах, а там, серед інших, один з вас неодмінно спокуситься на банальну свободу, відрив, навмисне забуваючи про іншого, накладаючи табу навіть на думку про можливе повернення. І справді: хіба можна згодом повторити високий злет тих почуттів, політ яких було колись так нагло обірвано? Тепер я точно знаю, про що говорила у своїх віршах легендарна Марина Цвєтаєва. Не можу не згадати її. Нині ті вірші набули для мене інших відтінків, я почала глибше розуміти їхній сенс і стан, у якому вони писалися. Тепер я точно знаю, чому Вона говорила саме так, чому її тексти насправді жорстокі, а тому – правдиві, тепер я її розумію не очима, навіть не душею – я випробувала на собі той біль. Її вірші – російська рулетка, а мене запрошено зіграти. Її слова – зброя, холодний, чесний револьвер, який одначе торкнеться своїм металевим дулом твоїх гарячих від азарту, нервово пульсуючих скронь. Безкомпромісно пройде крізь мозок згубним патроном, а потім остання надія жити стече солоно й тепло твоїм знехтуваним кимось тілом. Все чесно. La femme fatale…

То що ж таке кохання? Найпопулярніше запитання в дівочих анкетах шкільних років. Або ж: «Чи ти вже цілувалася з хлопцем?» – служило тоді мало не мірилом щастя й рівня авторитету серед ровесників... Так от, нарешті я готова їм усім відповісти: кохання – це коли, спілкуючись з різними мужчинами чи просто проходячи випадково повз них на вулиці, зачувши їхні розмови, оглянувши їх зовні, склавши таке-сяке узагальнене уявлення про них, ти дякуєш Господу за свого рідного чоловіка, за всі-всі його риси, за те, що він – саме такий, за те, що ти маєш саме його, а не когось іншого. Як би ми до нього не ставилися вдома, перед усією рештою світу ми навіки його адвокатші, секретарки, напарниці, домогосподарки, гейші, масажистки та всі інші необхідні іпостасі – в одній особі. В нашій особі.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
22.09.2014 Проза / Роман
ЗВИЧАЙНА (Частина 6)
22.09.2014 Проза / Роман
ЗВИЧАЙНА (Частина 8)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 94  Коментарів:
Тематика: Проза, роман, закохалася, розчулилась, убиває почуття, самозакоханість, самотня, чарівний Київ
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +13
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +59
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +39
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +89
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
06.01.2012 © Т. Белімова
09.12.2010 © Тундра
03.12.2011 © Т.Белімова
18.09.2013 © Тетяна Белімова
10.07.2013 © іміз
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди