Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
22.09.2014 15:35Роман
 
00000
З дозволу батьків
© Маргарита Проніна

ЗВИЧАЙНА

Частина 18

ЛИСТОПАД ПРОЩАННЯ

Маргарита Проніна
Опубліковано 22.09.2014 / 25499

Осінь вистигла, стала байдужою й злою. Вимагала залишити вулиці міста, ховатися по домівках, не чекати від неї на бабине літо… Але ми їй не вірили. Як і раніше, зустрічалися в кінці наших робочих днів, розмовляли, сміялися безтурботно, щиро насолоджувались життям – на той час ми вже навчилася просто бути щасливими. Принаймні, мені здавалося, нібито так буде й надалі… що прийшов час зібрати всі свої колишні забобони, невдачі й образи в один великий мішок та пожбурити той непотріб у відкритий космос на віки вічні, подалі від себе…

Був звичайний вечір, лише трохи захолодний. Накрапав дощ. М. виглядав стомленим і трохи сумним. Усе вже знав і все передбачав. Але – жодного натяку. Наприкінці побачення попросив мою шовкову хустку з шиї: мовляв, вона грітиме йому душу в розлуці, якщо раптом тужитиме за мною. Ми попрощалися і я дивилась йому вслід – щаслива, як завжди. Якісь кілька днів – і знову побачимось, зустрічі після невеличких пауз – найсолодші.

А потім він написав… не так, як я чекала… І враз стало зрозуміло, що мене знову спіткав цей банальний фінал: я залишуся сама... От тільки сценарій вийшов надто драматичним. Вартим читацької уваги, глядацької зали, театральної вистави – і сліз відчаю та захоплення водночас.

Почалося прощання – затяжне, болісне, пекуче, шалене... Вже без побачень...


Він:

Ось пишу, як і обіцяв.

У моєму житті все дуже складно. Я живу на вісімнадцятьох квадратах з батьками, в гуртожитку. Останні чотири місяці ми існуємо на мою скромну платню, тому що батькам не платять. Я і так вже маю силу-силенну боргів, про які їм говорити не хочеться, бо зайве хвилювання ні до чого.

Я збираюся підписати контракт на поїздку до Ліберії. І, швидше за все, так і зроблю: там я зможу і грошей заробити, і, може, хоч трохи навчуся життя...

Я змовчав, але мінімальний термін контракту – 36 місяців... Ким, яким і як я звідти повернуся, одному Богу відомо.

Чому такий настрій після поїздки до друга? Тому, що в нього та ж сама проблема, і батьки його в страшному становищі, і брат... Я дуже хвилююся за друзів... А він – близький мені друг. Ось друга причина мого кепського настрою.

Я починаю в тебе закохуватись, ми дорослі люди, і це правда. Але я не хочу псувати твоє життя. Я не беру до уваги свою гордість, а може, я не повернуся... я не хочу просити тебе чекати, не хочу, щоб і ти прив’язувалась, і я.

Я офіцер. І по честі хочу тобі говорити лише правду. Я не можу обманювати дівчину. Я просто розумію, що можу принести тобі біль, але не хочу цього. Ти така класна, мені страшенно подобаєшся. Як мені добре стає, коли я просто тебе обіймаю, коли ти поруч, просто поруч, і більше нічого не треба...

Я не хочу бути черговим лицеміром, якими переповнені вулиці.

Я не знаю, щó ти відповіси... Давно хочу розповісти про це, але боявся, соромився. До від’їзду – два місяці. У мене пропозиція: поки що лише листуватися, бо я маю хоч трохи заробити грошей, щоб погасити бодай частину боргу, а на це потрібен час... Який я так безпам’ятно, солодко, незабутньо проводжу з тобою...

Ти, напевно, вважаєш мене закінченим виродком. Я не знаю, що зараз робити, але щось робити треба... Напиши мені у відповідь... Напиши раціональну пропозицію... Але моя позиція така, щоб ми не закохувалися, просто поки що побули на відстані…

Не хочу, щоб у тебе через мене трапилася біда... Будь-яка.


Вона:

Здрастуй, М.!

Як уперше... З’явилася думка написати, що от якби повернути все назад... Але це не правда, нічого не погодилася б змінити. Все було чудово. «Було» – як багато в цьому слові…

Вдаючись до самообману, хотілося б додати, що це ще не кінець, але... Не знаю.

Як уперше, шукаю підходящі слова, з однією лише різницею, що сльози рясним дощем...

Ще вчора я відчула, що наближається щось непоправне, а прокинувшись сьогодні вранці зі сльозами на очах – зрозуміла, щó сталося. Ти описав мені весь трагізм твоєї ситуації. І я всією душею намагаюся зрозуміти тебе, адже життя – брудна річ, страшна, фатальна. Реальність – жорстока. Я знаю. Попри всю романтичність наших зустрічей. Але в цьому житті, щоб не робити нікому боляче, – втеча від дорогих нам людей – не вихід. Ми живемо один раз. І, звичайно, можна безконечно підбирати варіанти дій задля порядних вчинків, але бодай би не оступитися...

Я не впізнаю себе. Свого часу я жорстоко помилилася – і вважала, що мені більше вже нічого не хочеться од цього світу. Але ТИ... Що ж ти накоїв?

Сьогодні в мене День Сліз. По дорозі на роботу (всюди ти, в кожному наступному кроці по вулиці), в офісі (ми ж познайомилися в моєму ноутбуці), на всіх трьох парах (де смс – кілометрами) – безконечно – СЛЬОЗИ. Мої безпритульні сльози...

Минуло так мало часу, щоб робити такі серйозні заяви, але – я б тебе нікому не віддала. Я знайшла тебе, я тебе вигадала... і втрачаю. Як же ми трагічно прекрасні, чи не так? Життя не шкода, М., усе добре...

Ти мені потрібен – як жива людина, як мій останній острів, де я зможу забути про те, як страшно, як безглуздо жити!..

Вирішувати – тобі. Не думай, що тільки в тебе все так складно, може бути й гірше.

Хто мені говорив, що в людини найдорожче? Часом, не ти? От коли самé життя відібрати – тільки тоді ти не зможеш жити, в принципі… Я сумую за тобою, і не відпускаю.

Тільки, якщо ти сам... не... викреслиш... мене.


Вона:

Привіт, М.

Мені дуже незручно нав’язувати тобі мою жалюгідну сповідь, тим більше, навряд чи мої листи допоможуть тобі швидше й безболісніше забути все... Дуже невчасно і безглуздо... Але я перечитала ще раз твоє повідомлення – і думаю, що ти не проти листування.

Можливо, я й не отримаю відповіді, але дозволь мені хоча б виговоритися. Тим більше, що ТИ і є той самий єдиний чоловік, до якого я можу звертатися зі своєю нестерпною скорботою... Бо ТИ – її причина.

Сьогодні на вулиці непроглядний туман, як у зловісному сні. Дощить вже другий день. Це я за тобою сумую... В жодному разі не намагаюся повернути тебе в реальне своє життя, тому що поважаю твій вибір, твій радикалізм, про який здогадувалася ще на початку нашого віртуального знайомства. Пишу тобі з надією, що так мені стане легше.

На вихідні хочу додому, мої сили вичерпано, хочу зцілитися енергією батьківщини. Боюся тільки знову засмутитися, коли йтиму з тієї платформи, де мені потепліло одного разу в душі, де ти мене вперше обійняв…

Я не вірю, що ти менше мого сумуєш за тим часом. Просто ти сильніший. Так від природи. Після тяжкого робочого дня – я все одно з тобою. Тепер розумію, чому мені снилося, що я розбила свій телефон. У ньому більше немає тебе. А цю ніч прокинулася від сигналу про прихід твоєї смс. Але то наснилося...

Пустопорожність. І ти правий: мобільний – дуже інтимна річ. Отак простіше – суцільний текст, лист у нескінченність, лист у невідомість, лист у порожнечу... Я би душу, певне, віддала за твою відповідь. Та не вимагаю. Дивно: ти просив мене написати раціональну пропозицію, але навіщо?

Ти ж відкидаєш геть усе. Ти вирішив так.


Вона:

Привіт, М.!

Спеціально прийшла на роботу, щоб написати тобі. Скоро бігти на пару. Не працюється мені поки що. Ти знаєш, це дійсно неможливо – маю на увазі смс: сьогодні ти мені відповів з ввічливості, але я, звісно, тим не вдовольнилася.

Ти правий: до чого ці сльози, переживання? У мене, між іншим, уже третій день життя без тебе, так що не варто тримати ілюзію, що ти передумаєш, повернеш мене, і все буде, як ми мріяли. Вже третій день... Сьогодні легше.

Я навіть гарна сьогодні, підфарбувала очі, а прочитала твою смс – туш розмазалася. Знову нафарбувалася, і ось – із тобою. Якщо ти погодився листуватися тут, так пиши!

Чекаю відповіді, проте це вже ні до чого нас не зобов’язує.


Він:

...так, твоя правда, це ні до чого нас не зобов’язує. У мене все як раніше. Тільки важче трохи. Запарився зі службою.

Ну... але чому бути, того не минути.

Сорі, повинен бігти, скоро додому.


Вона:

Привіт, М.

Бачу тебе в ефірі... З глузду з’їхати – не дотягнутися.

Я на роботі ще. Вже легше, вже легше...

Сьогодні здала вдало деякі контрольні в універі, і на роботі налагодилось... Мені так тебе не вистачає, сильно-сильно. Тепер я розумію, чому в останній вечір ти просив мене нічого зайвого не фантазувати, а тільки зігріватися теплом чашки гарячої кави – уявляючи, що це ти грієш мене... Добре, що ти мені нічого не сказав, навіть не натякнув, а просто подарував ще один вечір з тобою. Дякую… Але як ти міг дивитись на мене, цілувати, обіймати – і знати точно, що це – востаннє, що ти покинеш мене назавжди того ж вечора?!

Ти знав. А я ні за що б не подумала. І добре. Нехай ти ніколи не побачиш моїх сліз. Мою слабкість. Мою невимовну потребу в тобі зараз. Не побачиш.

Тільки ось того вечора, схиливши голову тобі на плече, якось я відчула страшну річ: що ні на мить не уявляю нашого майбутнього; мабуть, інтуїція підказувала, що в нас не буде нічого попереду. Туман. Як уві сні. І все одно... Не забуду тебе. Ще не забуду.

Ти вибач мені, нехай я дурна, бо ж – просто жінка, але не бачу об’єктивних причин для нашого розставання... Убий мене, не бачу! Та... Поважаю твоє рішення. Не знаю, щó це в тебе – фанатизм, упертість, бажання самозабуття, моторошна необхідність, безваріантність? ЩО? Що тебе змушує робити так боляче всім, кому ти потрібен тут, і, що зовсім неприродно, - самому собі?

Чому тобі так байдуже твоє ж щастя, твоє життя і здоров’я? Що тебе пригнічує ТАК СИЛЬНО, щоб відмовитись від усього, що в тебе вже є?! Я б тебе убила за це все, що встигла в останні дні пережити, за те, що ти вигадав! Так що не трапляйся мені на дорозі!

Як же мені не вистачає твоєї турботи... Тисяча чортів....


Вона:

Доброго часу доби, М.!

Не знаю, коли ж ти нарешті мене прочитаєш, але не можу не написати... На сьогодні роботу закінчила, тому – до тебе.

Як ти без мене? Я – так собі, незрозуміло.

Ось поспішаю на вокзал, хочу квитки купити додому. А ти мені сьогодні наснився… Такий, ще мій...

Дізнатися б, що ти відчуваєш. Попри свою скромність, не сумніваюсь у щирості всього, що було між нами. Ти якось писав, що не знаєш, щó я про тебе нині думаю... Те ж саме, що й раніше. Та не розумію, все одно не розумію тебе. І не знаю, що мені робити, коли я хочу до тебе...

Ти хотів би знати, про що я пишу в щоденнику? Ти все це бачиш. Тепер він в електронному вигляді, в режимі постійного звернення до тебе...

Так холодно стало. Дійсно, нам не вистачило б тепла, щоб зігріти одне одного. Я втрачаю людей. Чекаю, коли я стану жінкою, яка може прив’язати до себе, щоб з нею хотілося залишитися! А в мені стільки вільної ніжності, сил, бажання, пориву!!!

Кому дарувати затишок дому, відданість, турботу? Кому?! Не запитую... Існуємо далі – не можна зупинятися, не можна припиняти мріяти, не можна здаватися... Не можна.

Ні, ти знаєш, можна було б, ще й як можна, спокійно це пережити – і все. Але ТИ... Де мені знайти те, що я бачила в тобі? І я сумую за очима твоїми світлими. Втомилася.

Тримайся, я подумки майже постійно з тобою. Не вішай носа! І пиши мені. Все, що хочеш і не хочеш. Це ж просто так.

У порожнечу...


Він:

Є одна річ, про яку ти не знаєш.

Попереджаю відразу – це моє останнє повідомлення...

Я вже був там... Повернувся живий-здоровий, як бачила, але то було всього на три місяці. Тепер – мінімум тридцять шість... Я знаю, щó там і як.

У мене була дівчина, яка погодилася мене чекати. Вона знала, що лише три місяці, тому я особливо не хвилювався... Але через ті кляті три місяці я приїхав на похорон людини, яку шалено любив... Могло би бути навіть весілля. Але вона покінчила з собою, а знаєш чому? А тому, що до частини прийшла помилково телеграма, що літак, яким ми поверталися назад в Україну, розстріляли на злітній смузі. Та й затримався я тоді на два тижні, не було пального.

Там немає зв’язку, там я в чорній дірі. Мама не знала, де я і що, тому з нею все о’k. А дівчина... я її дуже любив. Загинула... Напилася, сіла за кермо і на дурній швидкості розбилася... Труна була закритою, на м’ясо у вигляді фаршу дивитися не хотілося нікому...

Того дня я поклявся сам собі, що якщо раптом мене доля відправить туди знов, – я нікого не залишу за собою, жодної душі. Ніхто мене не буде чекати! НІХТО!!!!!!!! З цієї причини все отак.

Не чекай листа, не чекай мене, забудь усе, що було, так, боляче, але ще не все зіпсовано остаточно, забудь, засни, прокинься – й усміхнися, і ту усмішку я побачу десь там... Вона зігріє мене сонцем... Але мене немає, я не прийду більше до твого вікна...

Я йду, раз і назавжди... більше мене не буде. Жорстоко, та тільки так я зможу забути те, що було між нами, що тепер волею й неволею доводиться припинити. Я пішов. Не плач...

Усміхнися – і вір у те, що він поруч, не я, а він, який хоче бути з тобою. Я відчуваю це... Цей чоловік тільки й чекає, що ти на нього подивишся... Не зациклюйся на мені...

Два місяці – не строк... Тому все правильно... Цілувати на прощання і обіймати не стану... я пішов... пішов і все. Прости за все, що накоїв, але так судилося.

Прости, прости дурного... не сперечайся, це так... Прости...


Вона:

Дочекайся вечора, зараз не можу відповісти цілком, тому що голова просто обертом від прочитаного, я хочу ввечері, коли залишуся одна, написати тобі мого останнього листа. Хочу, щоб ти теж прочитав і мої слова. Відчуваю необхідність виговоритися востаннє...


Вона:

Здрастуй, М.!

Здрастуй, можливо, востаннє в усьому сущому нашому житті…

Я дуже сподіваюся, що ти прочитаєш цей лист, почуєш божевільний крик моєї душі, яка так оплакує наше небажане розставання…

Ми були знайомі досить мало часу, але говорити хочу нескінченно – мені вистачить слів…

Не дивлячись ні на що, ми спробували. Бути разом.

Час – жалюгідна умовність, якою я не вимірюю силу почуттів, пізнаних із тобою. Це навіки в мені залишиться. Навіть постфактум це існує, це наше. Ніхто і ніщо не змінить те, що сталося між нами. Ти відкрив мене, відкрив для себе, для зовнішнього світу, який я так не хотіла бачити крізь призму своєї самотності... Але ти... Ти змінив мене. І я тобі вдячна за все. Все було просто чарівно...

Короткий роман, який залишив мені теплі спогади на все подальше життя.

Я не могла навіть уявити, що в моєму світі промайне такий сильний чоловік. Яскравим метеором. Згадуючи тебе, навіть не подумаю ніколи скаржитися на своє життя. Ти зарядив мене такою безмежною силою болю, який тільки може осягнути людина. Ця сила, неймовірно, але програмує мене на зворотний напрямок – з чіткою установкою ЖИТИ ВСУПЕРЕЧ.

Минуло кілька днів після нашого розставання, і мені вже значно легше, адже досвід самотності ціною двох з половиною років сильніший за досвід бути щасливою упродовж кількох місяців... Тому, безумовно, – можу.

Я не за себе ллю сльози. Мені так сильно хочеться знати, що в тебе буде все о’к, але я, мабуть, про це ніколи не дізнаюся, а значить – залишиться пустопорожнє мовчання, безвість, сліпа безнадія.

Ти кажеш – «я пішов». Зрозумій, що я буду підсвідомо поруч, де б ти не був. Бери мене з собою, як душу, що вірить тобі, як бойову подругу, якою я навчуся бути тільки для тебе, як поклик, що лунає з далини, з усіх земних просторово-часових континуумів. Я і є континуум, який зберігає інформацію про тебе, – тобто нескінченність.

Коли-небудь я напишу книгу. Це моя таємна мрія. Я зроблю так, бо обіцяю це тобі нині. Ти дав мені сили. І ти будеш у ній. Я просто хочу витримати цю історію в собі, як коштовне вино.

Знати б більше про тебе... Але мені наказано знати про тебе рівно стільки, скільки я знаю, отже цього достатньо.

Напевно, єдина можливість дізнатися, як тобі ведеться, це – оте дерево в парку, про яке ти говорив, що посадив його сам. Тільки не рубай, не викреслюй себе безслідно, – все одно не вийде, поки я є. Можливо, це так безглуздо і безнадійно, але якщо дуже захотіти...

Я посилаю гігабайт інформації в космос – запит на те, щоб... Ні, не мрію. Все залежить від... Втім, не знаю. Просто хочу сказати, що мої руки, очі, думки поки що – поруч. І я не боюся цих слів. Якщо ти встиг помітити, я вмію цінувати і віддавати...

Я відповідально буду вірити в нашу зустріч, наплювати, в яких ролях одне для одного ми будемо... Я тебе не чекаю – я в тебе вірю.

В кожному разі – мені не буде байдужою твоя доля.


Вона:

Я буду, буду, буду вірити в тебе, десь, із кимось, якось... Ти залишаєш мене (і я вражена твоєю силою волі!!!), але я... є. Це не порожні слова. Просто я кажу їх уперше. І вони не сказані, вони написані, а ти ж знаєш: рукописи не горять.

Час розлучатися. В жодному разі – НЕ прощатися. Тому... Привіт, М., здрастуй...


P. S. Від автора


Багато днів по тому, прожитих дуже мужньо й гідно, з упевненістю в конче необхідній місії, яка полягала в спробі забути М., я зрозуміла, що не витримую… і написала йому ще раз. Цього разу таки справді – востаннє. Без надії навіть на те, що він читатиме мого листа.


Вона:

Навіщо це все трапилося?! Якби ти не наполягав на дзвінках, на спілкуванні, на зустрічах, якби ти не запропонував тоді мені стати твоєю... було би краще.

Такої прекрасної осені у мене давно вже не було. Коли б не сказати, що взагалі ніколи. Я повірила. Розумієш? Я повірила! Коли ти написав: «хтось у мене вже є, бо немає тієї порожнечі...», я відчула те ж саме. Та ба... надурила саму себе. Ні, ти мене не кинув, ти все мені пояснив... Просто це – в будь-якому ракурсі, з різних точок зору, об’єктивно чи суб’єктивно, вздовж чи впоперек – однаково. Ти – ОДИН!

Оk, не звикати. Та я тобі – повірила! Я зарікалася нікого до себе не підпускати, і... Просто дурна! Краще б жила собі далі без цього... божевілля. Нема відповіді. Я бачила в тобі – надійність. Ще б пак! Навіщо я тобі потрібна була? Ми відповідальні за тих, кого приручили... Читав же, я знаю, «Маленького принца». Ти опанував мистецтво садизму, з нічого ти робиш біль! Бувають такі моменти (поза роботою, яка нон-стоп, поза навчанням – спасибі, сесія!), коли я так сильно сумую за тобою, як собака... Я хворію НА ТЕБЕ.


…Це революція. Він більше не зі мною. Зараз писати про нього – найтяжче. Зазвичай коли події минають і зникають з поля зору, розповідати про них легше. А тут – усе навпаки. Він і досі зі мною. Оселився, з мого дозволу, в моєму світі і тінню прив’язаний до кожного мого кроку. Щó б не робила – усе з ним. Навмисне намагаюся відволікти себе, але даремно... Він, його образ, постійно виринають з підсвідомості – і стає дуже боляче, дуже відчутно, що ти позбавлений конче необхідного тобі щастя, без якого навіть дихати важко!


Я так сумую. Це немилосердна туга. В’язкий біль волочить мене крізь листопадові чорні ночі – як свого раба у кайданах. Знати б хоча, що він просто залишиться живим і проживе до найглибшої старості. Не знаю, нащо мені це тепер потрібно.

Ми ж не знаємо, скільки нам відміряно. Страшно всім. Абсолютно всім страшно. Але треба жити – до упору, до останнього «клац»...

Якби це було мені по силі, я б зупинила його.

Нині я сказала собі: більше зустрічі не буде, ми – в різних країнах. Навіть якщо це умовно, навіть якщо це неправда... Для мене мусить бути так.

Збираю слова підтримки та заспокоєння – від усіх, утаємничених у мій розпач. Я зараз усім вдячна, за все підряд... Вдячна навіть, що відчуваю цей біль... Отже, я жива людина!

Як ця самотність мене... дістала. Вічна якась самотність. Бездумна. Мовчазна. Вірна.

Не маю внутрішнього спокою. Існую тільки зовнішньо, що вкрай виснажує. Проте, коли ти дрейфуєш навзнак рікою буття, отакий-ось сплін – це куди краще, ніж цілковита втрата здорового глузду. Головне – не думати надто ревно про все це...

Пам’ять, на жаль, ніхто не може відмінити. І чим дужче ти її терпиш у собі, толеруєш їй, перемотуєш по триста разів плівку назад, – тим сильніше вона штовхає в груди тебе байдужим маятником. І я знову згадую… Свідомість зраджує дійсності – і відпускає мене знову постояти над прірвою минулого, звідки бодай би не зірватися…

Але, слава Богу, людина живе й майбутнім. І саме очікування прийдешнього добра чи радості дає нам силу жити. Просто жити. Як завжди. А я це вмію: розбудовувати нові перспективи з руїн, реставрувати своє ще донедавна прекрасне життя, знищене в одну мить… Доведеться імпровізувати, шукати альтернативу, вдаватися до сублімації, абстрагуватися… Бо все спонтанне – найкраще...

Важко. Але, нічого, якось воно буде. Людина така істота, що може все пережити. І забути… Ось я вже й забуваю. А завтра буде ще легше...


Це нестерпно.

Була вдома. Їду знову до столиці.

Мучуся. Ми попрощалися рівно сім днів тому. Жорстокий тиждень був. Слава Богу, скінчився. Отже, як усе минає, так і це – мине.

Але треба постаратися. Він і так уже допоміг мені – обірвав усі ниточки зв’язку і спалив усі сім мостів, якими обіцяв провести мене в інше життя.

У мені йдуть дощі печалі. Але вони колись обов’язково припиняться. Можливо, коли скінчиться ця осінь, її зцілить тихий, легкий сніг забуття.

Можливо, так само швидко, як мине ще один тиждень, закінчаться всі ці холодні ночі, які всю мене... навиворіт.

Час іде, він не зупинявся. Це я нині нерухома матеріальна точка, стовп і… орієнтир – для інших, аби вони вчасно визначали граничну швидкість свого відриву від реальності.

«Давай убьём любовь, не привыкай ко мне...», – фрагмент із пісні гурту «Агата Крісті» крутиться в голові, як вирок нашим стосункам, як підказка самої причини їх розірвання. Але… ніхто нікого не любив.


У країні оголосили карантин, і кожен уклався на свою індивідуальну поличку. Я вдома. На три тижні. Колесо часу – стоп! Вивих подій. Випадання в космос…

Що робити? Я не вмію нічого не робити!

Знову згадувати своє життя? Терзати себе запитаннями: хто ми – люди, клони, роботи, машини, бездушні шахові фігурки, безперебійні джерела енергії для світу? чиї ми? хто керує нами?..


Він поки що не поїхав, я це відчуваю. Але його доля розвивається все одно вже без мене. Ні, він не повернеться. Думаю, в нього вже все в нормі.

Він казав: «Ми все пізнаємо в порівнянні, навіть біль». Довго думала над цією фразою, ніяк не могла зрозуміти – до чого він її мені говорив. Тепер дійшло: нині я можу додати його до своєї колекції колишніх бойфрендів та порівнювати з іншими експонатами, представленими в історичній залі моїх розірваних стосунків. Можна також за уявною шкалою болю порівняти розпач, відчутий мною кілька останніх тижнів, з тим пекучим почуттям розлуки, яке вже колись давно «мало місце» в моєму житті. Ми дійсно порівнюємо всіх, усе і з усіма. Це безсумнівно. І це – найчастіша і найжорстокіша помилка, яка нас переслідує і псує наше сприйняття нового. Ось чому після закінчення певних стосунків усім конче потрібен час перед початком нових. Щоб не порівнювати, а забути минуле… Забути б також його надмірний пафос, красномовство, натхненне ставлення до мене – як до королеви. Аж я спочатку мала намір сприймати всі його компліменти поверхнево й дещо цинічно, та згодом – закохалася безтямно у кожну промовлену до мене пестливу фразу…


Мене завжди дивувала моя здатність детально фільмувати пам’яттю певні миті, які хочу зберегти. Тепер, у порожній глядацькій залі, я маю змогу переглянути цю стрічку, створену для себе ж.

Цієї осені, після його зникнення, щось у мені зламалось надовго. Захотілося начхати на себе. На вулиці мерзенна погода – природа не владна вигнати з себе осінь, я – теж; вона не може повернути нам тепло, яке ще було два дні тому, і я теж замерзаю… Все стало shit… Як-то кажуть, «shit happens»: все – проти тебе: він кинув, він забув, він зник, він пішов, він тебе не любить зовсім і чудово житиме без тебе! Де ж знайти хоч одну краплину любові до себе, коли правда життя торочить тобі таке?!

Я сиджу в порожній кінозалі власної душі. Монотонно шурхотить плівка, чиркаючи по колу обірваним кінцем; позаторішній пил у промені прожектора світлячками осідає на мої плечі, які дрібно тремтять від плачу – тихого й задушливого, з-під 3D-окулярів течуть сльози – концентрований ефірний біль…

Мабуть, мій найкращий фільм…


Я довго-довго пам’ятатиму тебе, навіть не знаю, навіщо… Ну, хоча б тому, що хочу мати таку lovestory в архіві своєї пам’яті – бо ж усе в ній було ідеальним…

Ти був ідеальним. Я сама таким тебе зробила. Я згадуватиму тебе кожної осені. А якщо мене десь згадуватимеш і ти – це означатиме одне: ми вічні, ми зробили все правильно, ми здатні любити і відчувати.

Я віддам своє серце іншому чоловікові, але ти залишишся моїм найсолодшим спогадом, бо так багато речей мені вперше відкрив саме ти… Тепер я знаю, як можна любити жінку і як зробити її щасливою. Тепер я пам’ятатиму все своє життя, яке щастя дарує любов, як це – коли постійно цікаво й радісно з кимось і як високо можна злетіти над своєю ж головою, коли на тебе хтось так дивиться, як дивився ти…

Згодом я обов’язково зрозумію, чому ти пішов у ту холодну жовтневу ніч, віддавши мене назавжди всій решті мого життя, в якій більше ніколи не буде тебе. Я прийму це колись… але зараз ще не хочу… Не хочу. Побуду з тобою ще трохи… ти навіть не знатимеш…


Що ж сталося за цю осінь зі мною? Мені здається, що до М. я ніколи не наближалася так впритул до того образу мужчини, який був затребуваний моїм розумінням «чоловіка для себе». Але нещодавно почула фразу, яка мене дуже вразила: «Дякуйте людині, яка покинула вас, бо вона сама дала вам зрозуміти, що на неї не можна було розраховувати». Все ж я маю віддати М. належне!

Але щонайменше приємно було зустріти його на життєвому шляху.

І повчально.

Я вже дуже спокійно його згадую нині. Але все одно згадую...


Неймовірна це річ – відчувати. Це притаманне кожному, але за природою своєю – індивідуальне. Кожен відчуває сам свої емоції та пережиті події, в однині, тільки так, як може тільки він. Ми не годні ні дати відчути власне почуття комусь іншому, ні віддати його зовсім, ні поділитися ним, ні відірвати від себе. Навіть найдетальніше розповівши про свої почуття, ми можемо лише сподіватись, що нас зрозуміють тільки приблизно – порівнявши з власним досвідом, наскільки б великим чи малим він не був. Тобто ми завжди апелюємо до схожих почуттів іншої людини, якщо вона встигла спізнати щось подібне у своєму житті. Спрагло дивимось їй у вічі з надією на розуміння, хочемо бути не самотніми у своїх надмірних емоціях, які нам не під силу ховати в собі. Але, зрештою, це чудово, що така примха людської природи, як сила почуттів – то лише наша власність. Наш багаж і наш хрест. Наша, сказати б, глибина, сенс життя.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
22.09.2014 Проза / Роман
ЗВИЧАЙНА (Частина 17)
22.09.2014 Проза / Роман
ЗВИЧАЙНА (Частина 19)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 105  Коментарів:
Тематика: Проза, роман, розмовляли, звичайний вечір, банальний фінал, сумуєш, жінка, короткий роман, перемотуєш, біль
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +11
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +55
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
20.05.2015 © Журналіст
09.12.2016 © Маріанна
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК
07.02.2014 © Суворий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди