Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
22.09.2014 15:30Роман
 
00000
З дозволу батьків
© Маргарита Проніна

ЗВИЧАЙНА

Частина 17

ЖОВТЕНЬ ПРИСТРАСТІ

Маргарита Проніна
Опубліковано 22.09.2014 / 25498

Постійні загадки, багатозначні недомовленості, нахабна самозакоханість і… незмінна увага до мене. Це так приємно. Ми, люди, дуже легко піддаємося впливу всіляких сучасних атрибутів – телефон цілком полонив мене: чекаєш від нього ледь не настрою на весь день. А кількість смс і ммс відраховує й примножує щасливі моменти доби.

А ввечері можна взагалі відпустити гальма – і просто насолоджуватися своїми переживаннями, близькістю ближнього, блиском його «мисливських» очей, дужістю довгоочікуваних обіймів...


Він зустрічає мене біля офісу. Звичайно, я затрималась, але поспішаю переключитися на приємне. А далі все йде обертом, згодом і не згадати, – суціль ейфорія. Якісь розмови… Про що? Про мене. Якісь його безконечні історії, над якими я лише сміюсь і вдаю, що дуже уважна. Це осінній вальс – з опадаючого листя, з його слів, з мого довгого волосся. Точка опори – лише наші зустрічні погляди, що шукають відображення одне в одному. Він цілком веде мене. У нього блакитні очі, майже темно-сині від глибокої вересневої прірви неба…

Нічого не думаю, в голові порожньо, безліч вражень теплою хвилею огортають мене – і я просто лечу! Кудись шалено мчить і час. А я – поруч з ним, і хочу, щоб цей політ тривав, бодай ще трохи тривав...


Ніколи не вважала себе аж такою стрункою й легкою, аж невагомою. Це, певно, від повітряних кульок закоханості всередині, якщо він легко, наче граючись, може підхоплювати мене на руки, кружляти і нести, і не хоче й слухати, коли я вже благаю опустити мене на землю, щоб відчути твердь під ногами. А інколи обійме мене ззаду – і ми йдемо так удвох, дослухаючись, як наші кроки звучать в унісон. Люблю лежати на його колінах і дивитись у небо... Боже, як давно я не підіймала очей до неба, до чарівного спокою його безмежної блакиті! Тільки листя мерехтить і золотиться на сонці… Останнє цьогорічне тепло природи і перша палкість чоловічих рук. Він жартує і грається зі мною, як з кошеням, – досвідчений, мужній легінь, мій герой, і я – колишня полонянка свого ж образу, нарешті звільнена з усіх можливих полонів – Рапунцель… Ще ні з ким не було мені так весело й надійно. Так, він мені не сподобався спочатку, певно, що навмисне його зовнішність насміялася з мене, але тепер я люблю кожну його зморшку, кожну волосинку, вію, брови… всі-всі риси його лиця, мене збуджує геть усе, що здавалося в ньому неправильним.


Наступного вечора знову під офісом, навпроти входу, – його темна постать. Дощить, тому, аби я не змокла, він прийшов із парасолею.

Йдемо парком. Його одяг віддає вологою джинсою, і буденна втома помітна на наших усміхнених обличчях. Сідаємо поруч і між нами на мить виникає дуже дзвінка тиша. Про що зараз думає кожен з нас?

Густі сутінки. Ми – під кронами дерев. Довкола помічаю знайомі обличчя з гуртожитку, вони мене теж. Тепер точно усі знають, що я – не одна, хоча це нікому не треба. Від першого до п’ятого курсу – всі студенти рано чи пізно демонструють «загалу» свою пару.

Я знаю, що він хоче мене поцілувати. Я теж цього хочу. Тільки зі мною це було так давно, що починаю сумніватися, чи пам’ятаю, як це робиться. Боюся, чи взагалі вмію це робити правильно й «смачно». Намагаюся пояснити це йому, на що він пропонує мені свої «практичні уроки». Усміхаюся – і погоджуюсь. М. обіймає мене палко, непомітно скорочуючи між нами відстань, просить заплющити очі. М’які чоловічі губи легко торкаються моїх, але кожен наступний їхній рух стає все важчим, глибшим і нестримнішим… Моє серце нестерпно б’є на сполох, наче хоче сказати: тікай від нього, поки не закохалася по вуха, – але я його не чую, бо все тіло терпне від незнаної досі, незрозумілої чуттєвості. Я вже точно знаю одну правду: ніхто більше не зіграє на моєму тілі таку тремтливу й чарівну мелодію осіннього блюзу…

Він такий обережний зі мною, такий ніжний… Але я здогадуюсь, як важко це йому дається, зважаючи на бал (за, щонайменше, шкалою Ріхтера) присутньої між нами пристрасті. Тепер він мені ще ближчий. Тепер кордон неприступності подолано. Тепер можна все...


Звідси починаються шалені пристрасті, які зазвичай швидко спопеляють двох закоханих і залишають їх голими на морозі. Це – п’янкий ефект любові, після якого несила отямитись… Та й чи треба? У тому й справа: ніхто не хоче самостійно відривати свій заворожений погляд від вузенького вічка яскравого калейдоскопу життя, в якому вперше для себе уздрів усю барвистість щастя.

Але так буває лише з тими, хто аж занадто віддається своєму новоявленому другу – і втрачає. Себе – в ньому. Так не можна. Спочатку треба людину пізнати і, захоплюючись нею, дарувати їй своє тепло і шарм, – але не згубити божевільно всі свої принципи в ній, не топити себе і свою душу в невідомому «озері надії»...


Я вже майже вщент наповнила себе солодким, опійним туманом від його привабливості. Щовечора після побачень я йду коридорами гуртожитку, як сліпа, бо ще довго відчуваю себе в його обіймах – ніби в шубі, про яку так давно мріяла. Я йду, зігріта його теплом, і мої щоки, пальці, все моє тіло пам’ятає дотики його любові до мене. Я просто падаю на ліжко – і з заплющеними очима довго моделюю своє нетривке повернення в рай, у якому щойно була, відновлюю з пам’яті тіла пережиті з ним найсолодші відчуття, які згодом увійдуть у мою історію – як символ молодості, цвітіння і… кульмінації моїх багаторічних пошуків романтики. Можу навіть доповнити деякі епізоди, щоб, хай хоч ілюзорно, продовжити у лоскітливому щемі час, коли ми – разом. Як тільки мало насправді відведено нам у житті часу на безпосередні прояви любові, коли ти окрилений кимось, коли твій мозок зайнятий виключно думками про оазу щастя, яку ти так довго, тривожно й відчайдушно шукав, чекав і ось нарешті знайшов… Пізнав на особистому досвіді, що вона є. Вона є!

Я уявляю знов і знов, як він мене цілує, пригортає, кружляє, тримаючи в обіймах… Я щаслива і не допускаю жодної думки, що може бути інакше – без нього, що я можу втратити це джерело живої води, до якої врешті дісталася моя мандрівна душа, пройшовши пустелю під назвою «Самотність».

Я більше не хочу пам’ятати все своє минуле життя, бо мені воно тепер видається невимовно безглуздим і пустим, як дзвін. Все, що я мала і чим жила до нашої зустрічі – нищівне абищо.

Я так непристойно щаслива цієї осені, що почуваюся майже грішною…


Ще один наступний день. М. просить зустрічі на п’ять хвилин перед університетом, на великій перерві. Поспішаю причепуритися, хоча з його появою стали відчутно помітні мої зовнішні переміни на краще. Я й сама бачу, що розквітаю цієї осені. От коли дівчині слід ставати нареченою – коли вона квітне всією собою, а не тільки мереживом весільної сукні.

Йду серед гурту студентів на вулицю. Де ж він? Раптом дзвонить мій мобільний – і він говорить мені, що я вкрай неуважна й навіть не помічаю його постаті за крок від себе! Дійсно, він поряд, просто поряд… Більше нічого не треба.

Кілька ласкавих слів і лукавих усмішок, ох ці постійні інтриги… та вже за мить він виймає з-за спини… букет польових квітів! Він щойно повернувся з риболовлі, їздив до товариша, і от спеціально наполіг на зустрічі – щоб ці квіти, які він сам зібрав, не зів’яли. Квіти для мене…

Обіймаю його ніжно, дивлюся в очі, легенький вітерець лоскоче нам щоки рідкими косами берізок, які так наївно намагаються сховати наше щастя від чужих очей... Навіки ця картина житиме в моїй пам’яті.

Та всі вже повертаються до аудиторій. Тож і мені час бігти. І йому слід би з’явитися на роботі… Але щó нам до того? Що мені той універ, а йому – начальство? Ми ж так подобаємося одне одному! І, може, саме в ці хвилини проживаємо один з історичних моментів своїх маленьких життів, які нам тільки так і запам’ятаються – короткими кадрами застиглого щастя… Що для нас тепер час? Ми – поза ним… Я вже розумію, що запізнилася на пару, і прийду до аудиторії зі своїм букетом – тепер вся група знатиме, що я не сама, та байдуже: вперше не боюся бути щасливою…


Я так захопилась безвідповідальною осінньою пристрастю, що цілком, без жодних страховок, довірилася М. і його демонічним чарам, віддала йому свій здоровий глузд без права на повернення. Заповіла... Так, ніби вирішила, що ніщо не може стати між нами. Ми ж бо наче створені одне для одного. Хіба хтось існує ще в світі білому, хто б обіймав мене так ніжно й закохано, так палко цілував у шию, так остаточно зводив мене з розуму?

Ну хто чи щó могло постати між нами й зруйнувати таку ідилію єднання душ? Зачарований нашим коханням світ не міг би ніколи таке з нами зробити. Зрадник мусив бути хіба що кимось із нас...


Осінній вечірній дощ, як завжди, приходить без попереджень. Місто не встигає сховатись у маршрутки, домівки, метро, магазини і макдональдси. А нам байдуже. Самотній ліхтар. Ми тулимось одне до одного під ледь виступаючим дахом невідомого будинку. Як тепло під його крилами... Жартуємо і непомітно цілуємось, не зважаючи на випадкові тіні перехожих. Їх для нас не існує. Знімаю з себе шовковий шарф, накидаю йому на шию – і притягую його до своїх вуст... Він – мій.


Було ще безліч вечорів, дуже схожих, дуже приємних, в яких я розчинялася беззастережно... Ми довіряли одне одному всі свої найпотаємніші мрії про любов, якої нам обом так не вистачало до цієї осені. Ми нічого не планували – нам було не до цього примітиву. Просто ми не витрачали дорогоцінний спільний час на зайве. На те, що багато людей роблять упродовж усього життя, в якому не мають навіть й одного такого «вечора для двох». Ми залишили наші обов’язки й плани всім іншим, усьому світові довкола нас: нехай плани, принципи і суспільні вимоги та правила самі згодом вирішують, щó їм робити з нами, – а ми цей час проведемо поза реальністю: нап’ємося щастям тільки на двох; затвердимо остаточно знання того, що ми існуємо – ідеальна пара одне для одного; пізнаємо, яке щастя чекає людину в коханні і чому його всі шукають, як квітку папороті в купальську ніч; домовимось без слів, що ніколи не зречемося цих почуттів і не віддамо їх світові, залишимо їх виключно собі, але… порізно, – лише так це буде здійсненно.

Хіба можуть такі дві незвичайні людини створити звичайну пару, жити, як усі, підкоритися маніпуляціям міста, правилам, які диктує буденна житейська панщина: робота, дозоване й організоване дозвілля, зрештою, інститут сім’ї? … надто завузький діапазон для того, що було між нами…


Таке романтичне зухвальство й пристрасне нахабство світ ніколи вам не пробачить. Він ніколи не дозволить вам втекти від нав’язаної ним дійсності, з капкана повсякденності. Бо це єдиний спосіб тримати людину та її суть під контролем. Так, саме повсякденний баланс хорошого й поганого – це запорука життя на нашій планеті, що вже кілька мільярдів років, як далеко не рай, де б могла жити вічна любов. Існує тільки стабільний контроль за такими порушниками, як ми, – а ми ж обоє, однозначно, перевищили дозу щастя на окремо взяту духовну одиницю. Тоді як світ диктує: живіть собі як хочете – у віршах, спогадах, романах, фільмах, листах, але не в цій реальності, яка для всіх мусить бути одна й однакова. Без жодних компромісів, як не просіть. Якщо ви зважитесь піти на компроміс із реальністю – ви вб’єте мрію. Або ж, будь ласка, – на вихід! … як Ромео з Джульєттою. Все просто.


Він був військовиком, з відповідними принципами та уявленнями про справжню чоловічу мужність і героїзм. Мені не зовсім те було потрібно, я хотіла дещо іншого: просто жити, просто закохатися – і вперше тієї осені я шукала собі незвичайної романтики – такої, щоб назавжди... Та я зуміла, всупереч власним переконанням, привабити його. Але...

Напевне, найбільш романтичні й еротичні моменти нашого життя мусять бути також і найкоротшими. Щоб ми не звикали до гарного, щоб не зрослися з думкою, що так і має бути, завжди тільки так і має бути…

Ми мусимо, незважаючи ні на що, зосередитись на буднях. Бо їх більше, вони – цегла життя. А такі вибухові романи – лише поодинокі вікна посеред змурованої сірої стіні. Вікна для можливого виходу із себе, вильоту з дійсності, аби такий політ освіжив буття і штовхнув нас на здійснення маленького подвигу – бути «не собою» на деякий час.

Далі був хід долі, яка не оцінила цю пару, бо в неї щодо нас усіх – власні плани...

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
22.09.2014 Проза / Роман
ЗВИЧАЙНА (Частина 16)
22.09.2014 Проза / Роман
ЗВИЧАЙНА (Частина 18)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 88  Коментарів:
Тематика: Проза, роман, насолоджуватися, закоханість, поцілувати, ніжний, після побачень, уявляю, еротичні моменти
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +11
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +55
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2014 © СвітЛана
09.12.2010 © Тундра
09.12.2016 © Маріанна
05.04.2012 © Т.Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди