Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
28.01.2015 12:24Оповідання
Про життя  Про дружбу  Про дитинство  
10000
Без обмежень
© Ганна Іскренко

Одним теплом

Ганна Іскренко
Опубліковано 28.01.2015 / 27702

Марина й Олеся йдуть зі школи, надворі п’ятниця, страшна контрольна з математики позаду, життя прекрасне. А світ убрався в іній, і сонце так сяє, і це просто нереально красиво. А на вулиці ні душі і тиша на дотик прохолодна, на смак хрустка. Марина паличкою збиває іній з гілок і огорож, осяяні сонцем кристали у світлі сонця падають, мов крихітні зорі.

–Нащо ти це робиш? – тихо питає Олеся.

– Що?

– Нащо збиваєш іній?

– Щоб падав. Це ж гарно.

– Гарно, коли він на деревах. А ти збиваєш його і він лежить на землі, і ми будемо по ньому топтатися.

– Я ж трошки збила. На деревах ще багато.

– Все одно.

– Що все одно?

– Та нічого, – зітхає важко, з якоюсь незрозумілою безнадією.

Марина з досадою відкидає паличку. Нехай іній лишається на деревах, якщо для Олеськи це так вже важливо. Вона сьогодні якась геть сумна, може, через контрольну перенервувала, може, просто змерзла. Так, точно, у неї руки он які червоні… Та вона ж без рукавичок.

– А де рукавички?

– Не знаю, – ковтає слова. – Може, в школі залишила.

– Давай вернемося пошукаємо.

– Ти що, далеко вже. І там другий клас сидить.

– Нічого, постукаємо. Ти що, цілі вихідні будеш без рукавичок?

– Я буду вдома. Математики багато. І вірш.

Марина намагається згадати, чи були в Олесі рукавички зранку. Ні, не було їх. І вчора не було, і позавчора. А Марина на це не звертала уваги, може, тому що було тепло, а може тому що літала у хмарах. Вона взагалі звикла не звертати увагу на багато великих і дрібних речей, які стосуються найкращої подруги: на відсутність запрошень у гості (мама заморилася, спить, давай повчимо вірш у парку), на зношений одяг, на який витріщається увесь клас (це з секонд-хенду чи що, та ні, наче не смердить), на глухе невдоволення батьків (може, ти б іноді гуляла з іншими дітьми, он Танічка Мартинюк така хороша дівчинка і живе недалеко). Марина розуміє, що Олесина родина живе інакше, ніж її власна – бідніше, важче, гірше. І оцей дурний факт чомусь для багатьох має дуже велике значення, особливо для дорослих. А Марині все одно. І коли виросте – теж буде все одно. А Олесині рученята червоні, ніби в рукавичках. У Марини рукавички теж червоні тільки справжні – м’які, теплі-теплі, їх бабуся в’язала під пісню багаття у грубці.

– Візьми мої рукавички.

– Ти що, не треба, мені не холодно. І вже близько.

– Візьми.

– Тобі нужніше. В тебе від холоду пухнуть пальці, ти що, забула?

Марина дійсно забула про свою маленьку проблему. А Олеся завжди пам’ятає все важливе.

– А давай тоді разом. В оцю рукавицю засунемо руки разом. А цю будемо по черзі носить. П’ять хвилин я і п’ять хвилин ти. І змерзнути не встигнемо.

– І як це буде?

– Буде добре.

Олеся якось нерішуче просовує руку в Маринину рукавичку.

– Тісно? – питає винувато.

– Ні.

Насправді тісно. А ще невимовно холодно, бо Олесина долонька – мов шматок криги. Марина стискає зуби, забирає подружчині пальчики в тепло своєї долоні. Так вони і йдуть, тримаючись за руки в рукавичці. Діляться теплом.

Марина і Олеся сидять у кафе, не помічають метушні і гострого запаху фастфуду.

– От ідемо ми на вокзал, говоримо про книги і фільми, – Олеся говорить повільно, дивиться в якусь неіснуючу даль, – а він у новій формі. Такий красивий. А в мене серце розривається, бо він повертається ТУДИ, а яж його з того світу витягувала, він мені тепер майже як брат. А ми йшли і говорили про «Тіні забутих предків».

Марина стискає Олесину руку, яка ж холодна, просто крига. Олеся – волонтер, працює з пораненими бійцями. І кожному з них вона справді сестра, а може і трішки мама. А з тим хлопцем, що сьогодні повертається ТУДИ, вони всього кілька днів тому їли піцу, і він морщився від болю, бо йому після травми ще трохи боляче кусати. Він всміхався крізь біль, і Олеся всміхалася йому, а потім прибігла до Марини, і губи в неї тремтіли: «Він через ту дурну піцу радів, як дитина, ти розумієш? Вони всі як діти. Ти розумієш?» Марина казала, що розуміє. І обіцяла, що все буде добре. І сьогодні вона знову повторює священну мантру останніх місяців:

– Все буде добре.

– Аякже. От висушу соплі і в шпиталь. Вони ж там голодні. А я тут. У соплях.

– Нічого, вони не образяться.

– Звісно, не образяться. Але голодні майже вилікувані мужики – це щось. Треба швидше сушити соплі.

Марина не знає, як поводять себе голодні мужики, які майже вилікувалися після майже смертельних поранень. Вона не ходить до шпиталю. І звісно причина не в роботі з дев’яти до шести, не в чоловікові і двох дітях, яким увага потрібна цілодобово. Час можна було б знайти. Марина просто не може туди ходити. Пече пироги і смажить відбивні, все віддає Олесі на порозі шпиталю, а сама не заходить. Бо не знає, які слова сказати тим чоловікам і хлопчиськам, де знайти для них посмішку і віру у те, що все буде добре.

– Слухай, я нарешті завершила в’язальний марафон. Зараз покажу… Ну як, повний жах чи не дуже?

Олеся зачудовано роздивляється шкарпетки, шарфики, рукавиці.

– Ну нічого собі. Я й не думала що ти зможеш так класно. Бабуся тобою б пишалася.

– Сподіваюся. Пам’ятаєш, як вона цілу зиму пробувала навчити мене в`язати, а я боролася?

– Пам’ятаю. Ну нічого, тоді був не час. А от зараз стало потрібно, і ти всьому навчилася.

– Ага.

У горлі гірко. Бабусі так давно нема. А останнім часом блискає дурна думка – може, добре, що бабуся не дожила до цих днів. Як їй, тій, що дійшла до Берліну, було б бачити, що на рідній землі знову війна?

– Знаєш, Марин, я так любила холодні сніжні зими, а зараз молюся, щоб ця зима була тепла. Щоб наші хлопчики не мерзли.

– Не замерзнуть. Я ж в’яжу шкарпетки. Ось шість пар вже є. Скільки там ще треба, щоб вся армія була в теплі?

Сміються.

Олеся притуляє до обличчя рукавиці – темно-сині і пухнасті:

– М’якенькі. Слухай, а пам’ятаєш, як ми з тобою йшли і трималися за руки в твоїй рукавиці?

– Пам’ятаю. У тебе не було своїх.

– Вони в мене були, але мама їх спалила. А твої були такі гарні, червоні, ти мені їх наступного дня подарувала.

– Було таке.

– Спасибі.

– Та нема за що. В мене було п’ять пар, так що шостої мені жалко не було.

– Я не про рукавиці.

– Я знаю. І тобі спасибі.

– Ми це витримаємо.

– Аякже. Треба просто потерпіти.

Так, треба просто потерпіти. Просто почекати. Просто підтримати один одного. Кругом метушаться люди, їдять, розмовляють, поспішають у своїх завжди надважливих справах. А дві втомлені жінки, сховавши руки в одну темно-синю рукавицю, гріються на двох одним теплом.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
22.01.2015 Проза / Новела
Марія з краю світу (Дні серед ночі)
11.02.2015 Проза / Мініатюра
Мить на колі життя
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
Оповідання Про дитинство
10.03.2015 © Зав`ялова Валентина
Бабай
28.01.2015
Одним теплом
11.01.2015 © Анна Ольтенберг
Маленька Мір`ям
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 114  Коментарів: 2
Тематика: Проза, оповідання, контрольна, іній, рукавички, бідніше, зношений одяг, холодно, волонтер, шпиталь, війна
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 29.01.2015 00:10  © ... для Тетяна Белімова 

Я б не хотіла, щоб від цієї замальовки хтось плакав))))) Навпаки, нам усім зараз треба триматися, а головне - любити і підтримувати один одного, не забуваючи про маленькі теплі радості. 

 28.01.2015 09:48  Тетяна Белімова для © ... 

Пані Маріє, плачу читаючи Ваші слова. Може, Ваша мета була не такою, і то лише на мене так подіяло? Але я теж вірю, що ми вистоїмо і переможемо! Попри все.  

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +2
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +46
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +86
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
27.03.2012 © Микола Щасливий
09.12.2010 © Тундра
23.02.2013 © Тетяна Белімова
12.04.2011 © Закохана
26.11.2011 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди