Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
22.01.2015 15:34Новела
Про мир  Про любов  Про сина  
00000
Без обмежень
© Ганна Іскренко

Марія з краю світу

Дні серед ночі
Ганна Іскренко
Опубліковано 22.01.2015 / 27577

- Та не метушіться, я не голодний, - Іван сидить за столом, перевдягнувся в ту сорочку, яку вона так ретельно для нього берегла, в руках кусень хліба з повидлом, в очах веселі чортики.

- Це ти так тільки думаєш. Мені краще знати, - Марія кладе на стіл тарілку з яєчнею. Мабуть, шістьох яєць таки забагато, але ж хлопчик геть схуднув. От щодня берегла для нього щось смачненьке, а саме сьогодні лишилася з порожнім холодильником. Дурна, дурна жінка…

- Та сядьте вже, поговоріть зі мною.

- Ну куди ти одразу до повидла? Спочатку несолодке, а потім солодке.

- Мамо, сядьте, а то з’їм цілу банку, - відкушує великий шматок, по-дитячому облизує губи. Марія сідає навпроти нього, ловить-вивчає очима все знайоме і незнайоме. Насправді, ніби не дуже і схуд – швидше став більш жилавим і підтягнутим. Риси обличчя, позбувшись колишньої майже хлоп’ячої ніжності стали твердими, суворими, довершеними. Марія дивується цій новій спокійній силі, цій різкій чоловічій красі. Тягнеться через стіл, торкається синова рукава. Він відкладає виделку, накриває рукою її долоню, з його погляду зникають смішинки, вони не були зовсім справжніми.

- Як ви тут були?

- Добре. Розказуй про себе.

- Та нічого розказувати. Була просто робота – важка, але потрібна. Було багато людей, про яких можна розповісти, але на це не вистачило б і тисячі ночей, а зараз вже скоро ранок, так що навіть починати немає сенсу. Так що розказувати доведеться вам.

- Ти надовго?

- На стільки, щоб ви менше за мною скучали.

- От дивна дитина, придумав таке… Як це мама може почати менше скучати? Ну гаразд, не буду про пусте. Ти на місяць?

- Мамо…

- Зрозуміла. Завтра точно скажеш, на скільки. А поки що думатиму, що на два тижні.

- Ну мамо…

- Іване, я просто повірити не можу, що ти тут. Це надто добре. Боюся, що все виявиться сном.

- Не сон, мамо, не сон.


Усміхається, все ще тримаючи той надкушений бутерброд, а в очах така надлюдська утома. Марія підходить, проводить долонею по синовому волоссю (щойно вимитому, повному пахощів м’яти), подушечками пальців вивчає його рідні і незнайомі риси – впертість густих брів, гостроту вилиць, дитячу беззахисність маленького охайного підборіддя. Звикає до сухості обвітреної шкіри, до диму далеких згарищ, що назавжди в’ївся в до болю передчасні зморшки, його не відмити травами, не відтерти милом. У Іванових очах – клапті незнайомих небес і віддзеркалення тисяч облич, у розкритих долонях пил і сонце доріг, які ніколи не перетинаються з краєм світу, а також зелень зім’ятих трав, пекельна чорнота мастила і ще щось. З густим металевим запахом. Марія не хоче думати, що руки її хлопчика можуть пахнути чужою кров’ю.


- Завтра на рибалку підеш?

- А хіба для неї зараз гарний час?

- Не знаю. Та яка різниця? Просто збери хлопців та посидьте з вудочками, поговоріть про своє-хлоп’яче?

- А хтось з хлопців тут ще лишився?

- Насправді ні. Але ж можна і зі старшими чоловіками. Вони будуть раді. Чи може ти їм не будеш радий? А давай організуємо прогулянку з моїми дітьми. Після уроків можна попливти у човнах або купити багацько повітряних кульок і відправити їх літати небом. Щоб хмари стали кольоровими. Ти розважишся, і діти будуть раді. Які в мене цього року дітки, Іване…

- Скільки їх?

- Мало. Але це навіть добре. Можна кожному приділити достатньо уваги. Мабуть, усі захочуть запускати червоні кульки, так що небо буде не стільки кольоровим, скільки червоним.

- Я б запустив бузкову кульку.

- Такі рідкість. Але ми знайдемо. Мій любий, чому у тебе так тремтять плечі? Ну йди, йди до мами. Мій любий. Мій маленький.

- Я щасливий, що пройшов цей шлях. Я щасливий, знайте це.


Дитя тулиться до мами, мама обнімає дитя.


Марія прокинулася, коли сонце вже було високо. Кожну кісточку крутило. Сама винна, бо заснула сидячи. А син же де? Вона тихесенько наспівувала колискову, якої її навчила Степаніда-наставниця, свята відьма. Іван так і задрімав, поклавши голову мамі на коліна, а вона й незчулася, як сама впала в безодню сну. Їй же ж до школи треба бігти, а спочатку діток до автобуса вести. А якщо автобуса не буде? Якщо він не подолав вчорашні дощові океани, або поплив, підхоплений ними, у далекі далі, а другого ж не буде принаймні до кінця війни чи ще з десяток років після неї…


Кинулася прибирати зі столу. Чи захоче син снідати? Можна було б приготувати оладки. Мабуть, пішов вітатися зі знайомими липами-вербами. Чи до майстерні своєї побіг, вона увесь цей час стояла пусткою, Марія тільки час від часу протирала інструменти і клала назад, точнісінько на те місце, де господар їх покинув. А може він пішов до когось в гості, йому в будь-якій хаті раді, зараз, мабуть, сидить за чиїмось столом в оточенні дітей і стареньких, п’є тепле молоко чи ромашковий чай. Розказує про бачене і пізнане, а уважні слухачі бояться пропустити хоч слово. Іван завжди хотів сидіти за великим столом, завжди мріяв про велику родину.


Марія звертає увагу, що яєчня на тарілці неторкана. І бутерброд з повидлом навіть не надкушений. Дивно, син же їв, вона точно пам’ятає. Може, один кусень він з’їв, а інший намастив, та забувся про нього. Точно, так все і було. Треба в сусідів позичити борошна на оладки. А що це шумить за дверима?


Марія відчиняє – а перед її домом натовп. Все село. Рідні лиця. І всі мовчать, тільки якесь немовля заплакало, тому Марія й почула. А попереду всіх стоїть він – Григір. Вітер рве його біле волосся.


- Доброго тобі дня, Маріє, - тихо говорить, так, ніби від кожного слова йому болить.

- Доброго дня. І вам, люди добрі, доброго дня. Чому ви всі тут?

- Маріє, ти зайди до хати, - Григір підходить, бере за руку у всіх на очах, хоч не робив такого вже віки й ери. – Мені треба тобі щось сказати.

- То кажи зараз. Як же я піду до хати, якщо всі добрі люди нащось прийшли до мене? Може, їм теж треба чути.

- Ні, вони вже знають. Тому і прийшли. Ну добре, може так дійсно буде краще. Сьогодні на зорі прийшли хороші люди. Тобі треба знати, що… Господи… Тобі треба знати, що Івана вже з нами нема.


Він щось говорить дивне, неправильне. Якого Івана? Невже старенького гончаря? Він же ніби ще нівроку був, ні на що не жалівся. Але тоді натовп має бути коло його хати, а не коло її. І куди все-таки подівся її Іван?


- …ми всі з тобою. Ти тільки тримайся.

- Ти про що? Я тебе геть не розумію.


Казала й думала, що не розуміє. Але – розуміла.


Люди розступаються, дають дорогу якимось чужинцям. Похилені чубаті голови, пил на одязі. У когось подерта форма, у когось просто лахи. Один майже підліток, один старший за Григора, інші десь між ними. Ідуть до Марії та очей на неї не зводять. Вона не розуміла – знала. Ще з ночі знала.


Чужинці підходять ближче, щось несуть. Темне. Страшне.


- Простіть нас, - старший ніби не говоре, а видихає.


Вона знала з тої миті, як вгледіла синочка на порозі. Тому і впала йому на груди майже непритомна, а хотіла думати, що від радості.


Чужинці стають на коліна, просто у чорну післядощову каламуть, так дивно – кремезні порубцьовані чоловіки на колінах перед сивою жінкою-билиною.


- Він освітлював нам шлях, як сонце. Не раз і не два допомагав лишитися людьми. Пробачте.


Вона знала, коли обнімала його, коли він лишав на її долонях поцілунки і сльози. Знала, коли вдихала запах м’яти з його кучерів, вона перебирала їх пальцями, а вони були як повітря. Чужинці все ще тримають на плечах оте чорне, прямокутне. У Григора губи ворушаться, Марія могла б подумати, що він кричить, але ж жодного звуку не чутно. І взагалі у всьому світі немає жодного звуку, вони всі, мабуть, умерли. Насправді вона знала з тієї секунди, коли в неї на заході сонця заболіло серце, коли вона дико і розпачливо кричала у тишу і пустку. Тоді, тоді це сталося. В ту прокляту мить.


Світ став чорним і на саме його бездонне денце тихо опустилася Маріїна душа.

«Мій любий, Євгене, вибач, що в цьому листі не порадую тебе милими дрібницями нашої буденності. Все не знайду слів, щоб сказати, яке горе до нас прийшло. Маріїного Івана нема, синочку, нашого сонячного Іванка. Це вже третього хлопчика віддав наш Край Світу вашій мрії про Дуже Щасливе Майбутнє. Пробач мені, дитино, якщо мої слова гірчать, якщо вони тебе ображають. Просто щоразу, коли ховаємо чужу дитину, в мене розривається серце від болю за неї і від страху за вас, моїх малих. Та зараз річ не в цьому.


Синочку, нашу Марію теж убило, вона вже не з нами, хоч фізично жива. Після похорону вона сіла на порозі свого дому, і очі в неї були порожні, і вся вона була нерухома, немов зламана лялька. І як зламану ляльку, Григір відніс її у кімнату і лишався з нею дотемна. А коли заклюнулися перші зорі, почав наш добрий Григір ходити від дому до дому і просив нас вийти на подвір’я, розпалити багаття і відкрити серця, щоб розділити біль Марії, бо він для неї однієї завеликий. І ми всі вийшли, і твої сестри дуже старалися, щоб наше багаття було вищим, ніж на інших подвір’ях, мабуть, з висоти пташиного лету наш Край Світу був тоді схожий на зоряне небо. І ми розкрили серця чужому болеві, як учили нас прабабки, а їх – їхні прабабки. І я відчула хвилю такого чорного, пекучого, безнадійного горя, що ледь змогла дихати. Я знала, що не маю права втратити свідомість. Знала, що зараз кожен з нашої громади відчуває те саме. А ще усвідомлювала, що на кожного з нас припадає лише крихітна краплинка того болю, який сточує нашу Марію. Як вона могла лишатися при цьому живою?


І 10 ночей ми майже не спали, палили багаття висотою до місяця і тримали душу Марії за крок до провалля. А на 11-й день Вчительку вивели на поріг, і ми її не впізнали. І ти б її не впізнав, синочку. А потім минуло трохи часу, і зараз вона ходить до магазину за буханочкою чорного хліба і витрушує килими, тобто робить вигляд, що жива, а насправді вона вже давно з Іваном. І в школу навіть знайшли нову вчительку, це було важко, а діти все бігають до Марії, носять їй квіти і ласощі, і розмовляють з нею годинами. Кажуть, що їм не треба відповіді, головне бути поряд. З нас, дорослих, такого ніхто не може, крім Григора. Нас вистачає лише на те, щоб молитися, а ще щоб приносити їй їжу, яку вона все одно не їсть. Ми намагаємося піти з її дому якомога швидше, ніби на кожного з нас чекають якісь дуже важливі справи. Напиши мені, сину, навіть якщо думаєш, що не маєш що сказати. Напиши, яка погода за твоїм вікном і чого тобі хотілося б поїсти у той день, коли ти до нас приїдеш. Напиши, щоб мені легше було нести у серці відлуння чужого невтишимого болю.»

За три роки по Івановій смерті Вільна Земля готувалися до святкування першого Дня Примирення. Взагалі-то дехто хотів назвати це свято днем Нової Перемоги, але не прижилося – надто гіркою ціною дісталася так звана перемога.


Той день був прозоро-сонячним і прохолодним. У Краю Світу Діти прикрашали дерева крихітними блакитними прапорцями з золотими світовими деревами. В небо раз по разу злітали кольорові кульки і повітряні змії з блискучими і райдужними хвостами. Вздовж дороги, що повільно з грунтової робиться асфальтованою, йшли хлопець і дівчина. Хлопець мав тонкий шрам через лоба і значок на грудях «Пам’ятаєм уроки війни.» Він роздивлявся навкруги з поміссю тихої радості і втомленого смутку. Дівчина мала хлоп’ячу стрижку, кругле дитяче личко і трохи напружений погляд. Так дивляться люди, які надто довго жили в небезпеці, щоб повірити у безпеку. А ще вона мала великий круглий животик.


- Привіт, Євгене! Зі святом тебе!

- І вас теж.

- Не важко бути десь, де тебе всі знають? - дівчина сором’язливо всміхається, погладжуючи животика.

- Насправді ні. Навіть приємно. Олесю, я дуже сподіваюся, що ти зробиш диво і хоча б частково повернеш пані Марію до життя.

- Не знаю… Я так хотіла побачити її, та все відкладала і ось довідкладалася. Вона як побачить мене таку, то може просто зненавидіти.

- Ні, такого не буде. Не така це людина. І хай всі кажуть, що пані Марії вже нема, що це тільки оболонка її ходе між людьми... Я знаю, що це все брехня.

- Я навіть на війні так не боялася як зараз.

- Я, мабуть, теж.


Вони йдуть вздовж річки, вода прозора-прозора, лебеді виконують дивний ритуальний танок. П’ять лебедів білих, два чорних. А десь вдалині гудуть машини – будують міст через Безодню-Без-Дна, тепер від Краю Світу до найрозвиненішого регіону країни буде всього півтори години поїздом. Або 40 хвилин – автобусом. Повняться життям покинуті домівки – то в них повертаються колишні жителі і оселяються нові. Колишні заново вчаться бути вдома, нові у більшості своїй вірять, що тут вони ненадовго – доки не відбудуються їхні зрівняні з землею міста. Люди з далеких куточків Вільної Землі готові чекати скільки буде треба, а поки що вчаться дбати про тутешню плодючу чорну землю, звикають чути її голос і коритися її волі. Відновлюється школа, чекає дітей. Дехто каже, що дуже скоро тут з’являться речі дивні і чудернацькі, про які однак відомо всім, крім жителів Краю Світу. Речі ці називаються мобільний зв`язок і швидкісний інтернет. Правда, не всі розуміють, навіщо ці химери тут потрібні, якщо лікарня і досі стоїть пусткою, але то, мабуть, дрібниці. Просто кожен шкірою відчуває, що пішли з цього місця якісь сонні чари, які примушували час не текти рікою, а накрапати дрібним дощиком. Збулося пророцтво зі старої казки: люди Краю Світу відкрили двері серед ночі і запалили багаття чужому горю, і тепер життя змінилося – і не буде вороття. Євген каже собі, що має радіти змінам. Він і справді радіє. Тільки чого щось так стискається в грудях?


- Я дізнався, хто вона насправді. Довелося покопирсатися в паперах і побігати за людьми, але все вдалося. Типова неблагополучна родина з промислового району столиці. Мати просто безпутна, батько алкоголік. Соціальний працівник прийшла перевірити, як вони поводяться з дитиною, а батько тоді був геть не при тямі. Жбурнув мале через всю кімнату, просто диво, що воно вижило. Їй місяців сім було. Вона після того десь рік була овочем. Звісно, батьків позбавили батьківських прав. За всіма прогнозами дівча мало вікувати у лікарні для безнадійних, а воно одного дня просто заворушило ручками і засміялося. А за місяць вже бігало ніжками. От така наша пані Марія. Лікарі казали, що на ній Божа мітка. Боже благословення. Росла в притулку, була для всіх сонцем. Зрозуміло, чому потрапила сюди після училища. Сюди ж відправляли тільки тих, за кого вже зовсім нікому вступитися. Загалом більше трьох років ніхто не витримує. А вона лишилася назавжди. Щоб бути нашим сонцем. Невже цей світ не змилостивиться ще на одне чудо для такої людини?


В повітрі чомусь літає павутиння. Ніби восени. Така дивна, пізня весна. Вітер приносить з чиєїсь хати запах вертути з яблуками, Євген вдихає його з насолодою. Вдома. Нарешті вдома, хоч і не надовго. Мрійно розвівається над школою полотнище прапору. Чому стільком людям треба було загинути, щоб цей прапор став дорогим до сліз? Євген думає, що от колись легенди точилися навколо життя пані Марії, а тепер оповили життя її сина. Після нього ніхто з крайсвітніх не гинув. І не був важко поранений. Ніби взяв Іван на себе всі муки, які судилися його землякам. Найстрашніше, що його вбили навіть не імперці. Просто банда маргіналів промишляла дорогами, одна з багатьох, нічого особливого.


Іван віз на передову допомогу з тилу. Ту допомогу збирали у трьох містечках з крайньої півночі, старенькі бабусі у тремтячих руках принесли замуровані в банки сонячні помідори і криваві вишні, дівчата набили мішки невміло, але від душі зшитими майками й футболками. Все це мало доїхати до солдатів, іншого вибору не було. Принаймні, Іван, мабуть, вважав саме так. І хоч він умів достукатися словом майже до будь-кого, але тоді не зміг. Хлопчина, який їхав з ним і вижив, казав, що їм пропонували просто лишити все і забиратися. Вони пробували опиратися, в них не вийшло. Їм обом накинули на шиї мотузки. Іван з дитинства не терпів, коли його шиї щось торкалося. Передчував? А може, все навпаки, може паніка, викликана давньою фобією і призвела до трагедії. З якоюсь ніби не своєю силою він вирвався з рук двох виродків, вихопив зброю, наставив її на ватажка, а той сміявся, ну давай, клоуне, стріляй, ти ж це зможеш. Але Іван затримався на безцінну секунду, втратив її. Бо і на порозі смерті у синьому від наколок бандиті бачив – людину. І цієї миті вистачило, щоб в Іванову спину розрядили чергу, а патруль вже підходив, запізнився на трішечки, і виродки дістали своє, врятований хлопчина марно намагався затулити долонями десятки Іванових ран і проклинав своє життя. Було так або приблизно так. Чи майже так.


А ще розказують люди Краю Світу, ніби в ніч перед Івановими похоронами майже всім снився один і той же сон. Буцім піднялися води Тиші і покотилися до подвір’я пані Марії, заповнили його, хлюпнули в хату. Загасили свічки і лампадки, поглинули квіти, то були нарциси, сотні білих – і один чорний. Води лагідно – як мати дитинку – підхопили Івана (труну з Іваном, з Івановим тілом, чому останнім домом людини мусить бути цей клятий ящик з дощок). Води несли Івана у русло Тиші, у споконвічну колиску життя. І труна плила далі від берега – неначе дивний корабель чи скоріш легендарний ковчег, той теж, здається, був на вигляд усього лише ящиком з дощок. І у людських снах місяців на небі було два, а у когось навіть три і всі молодики. А коли труна-корабель опинилася в самісінькому центрі Тиші, Іван піднявся зі свого смертного сну, став на ноги, з теплою і сумною посмішкою глянув на освітлені вікна Краю Світу, стрибнув у воду і поплив – легко і швидко, ніби за межею життя став тим, ким насправді був од самого початку – прудкою рибкою девонської ери. І шлях його вів туди, де сходить сонце. А на ранок люди прокинулися і був похорон. І всі робили вигляд, що не знають, чому нарциси пахнуть річкою.


- Ось тут, Олесю.

- Ти зі мною не зайдеш?

- А хіба треба?

- Не знаю.


У якомусь пориві Євген обняв цю ледь знайому дівчину, як сестру. Більшим він не міг допомогти ні їй, ні пані Марії.


З завмиранням серця Олеся увійшла до двору (чистесенько виметеного, ні травиночки, ні квіточки). Дитина заворушилася, до цього півдня спала, аж мама хвилюватися почала, а тут – озвалася. Олеся ніжно накрила живіт долонями:


- Тобі тут подобається? Це добре.


В грудях – ніби камінь. Це оцими деревами лазив в дитинстві Іван, це оцей поріг береже сліди його ніг. А оце, мабуть, та сама хатинка на яблуні, про яку він стільки розказував, він там з сусідськими дітьми грав у розбійників і в астрономів.


Двері ледь відчинені, Олеся тихенько стукає, потім – як з моста в воду – заходить до хати. Там сутінки і дивно нічим – абсолютно нічим – не пахне. За столом сидить жінка в сірому, обклалася зошитами, над одним завмерла з ручкою. Їй не важко перевіряти без світла?


- Доброго дня, - Олеся дивується своєму голосу - хрипкому і аж по-щенячому тремтячому.


Жінка підводить голову:


- Доброго дня.


А от у неї голос дуже рівний і спокійний. Мабуть, аж занадто.


Підводиться, вмикає світло – блідо-жовте, непевне, – дивиться запитально. Олеся не знає, куди подіти свої руки, і ноги, і живіт теж. А ще зауважує, що Іванова мама дуже маленька і худа, з великими, просто іконними очима.


- Пробачте, що турбую. У вас є вільна хвилька?

- Хвилька є. Заходьте.


Жінка відсовує від стола стільця для Олесі.


- Ви мене не знаєте.

- Я бачу, що не знаю, але, мабуть, потрібна вам, якщо ви прийшли. Сідайте.


Олеся намагається більш-менш зручно влаштуватися на жорсткому стільці, їй це не дуже вдається, але то нічого. Помічає, що обкладинки більшості зошитів на столі прикрашені вирізаними з листівок квітами і казковими героями. Що в кімнаті усі речі суто на своїх місцях, ніби за раз і назавжди затвердженою схемою. І що загалом це приміщення якесь нереально, неприродно чисте і охайне. Ніби тут не людина живе, а хтось безтілесний час від часу приходить, щоб у зародку вбити будь які натяки на пил чи павутиння. Іванова мама сіла на своє місце, поклала на зошити руки (зап’ястя-нитки, долоні – пожовклі листи).


- Чим я можу допомогти?


Олеся запланувала цілу промову, але змогла лише прошепотіти:


- Я знала Івана.


На обличчі літньої жінки – нічого.


- Я здогадалася. Ви б хотіли щось розказати про ваше знайомство чи щось дізнатися про його життя тут?

- Я нічого такого… Розумію, до вас багато його друзів приходить. І друзів, і знайомих. Декого я знаю, вони з таким захопленням про вас говорять. І я давно хотіла вас побачити, але не знала, чи це правильно. Чи маю я право…

- Вас щось мучить. Не треба соромитися, просто скажіть, у чому річ.

- Я просто не знала, чи правильно, що до вас приходять. Вони це з любов’ю і вдячністю, але я так не могла. І, може, взагалі не приїхала б, але мене знайшов Євген Горій, умовив… Пані Маріє, мабуть треба сказати, що Іван для мене був не просто друг.


У відповідь знову - спокійне лице, спокійні руки. І голос такий же:


- Ви зустрічалися?

- Так! Господи… Ми думали, що коли все скінчиться… Та не важливо, що ми думали.

- Хочете чаю? В мене є лимон.

- Ні, не турбуйтеся, будь ласка.

- Я не турбуюся. Просто зроблю чаю.


Мама Івана зникає за фіранкою, яка, мабуть, замість дверей відділяє кімнату від кухні. Олеся чує, як ллється вода, як тихо подзвонюють чашки. З відчаю в неї виривається:


- Вам допомогти?

- Ні, дякую.


Повертається з чаєм, лимоном, печивом, бубликами і ще чимось.


- Пригощайтеся.

- Ну нащо ви так багато? А в мене ж гостинець. Я про нього забула. Печені яблука. Це єдина солодка страва, яку я вмію готувати.

- Дуже гарні яблука.


Звісно, це неправда. Яблука добряче розлізлися, а їхня начинка з горіхів і родзинок схожа на щось не вельми апетитне.


- Ви не хвилюйтеся. Я рада усім друзям Івана.

- Він про мене не писав, так? Ми надовго не загадували. Тобто загадували, але кожен подумки, кожен сам собі. А вголос не казали.

- Ви так добре знали, що саме Іван не каже вголос?

Вперше в цьому спокійному (а по правді безжиттєвому) голосі промайнула якась тінь емоцій.

- Та мабуть ні. От він мене читав як книгу, а я його ні. Просто дуже хотілося б вірити, що він мав приблизно такі ж мрії, як я. Він казав, що заради мене йому хочеться стати краще. Хоча він і так найкращий, куди вже краще.

- Ясно.


Іванова мама встає, йде до кухні, повертається з кухлем, заходиться поливати калачики на вікні.


- Ви воювали?

- Була у медичному батальйоні.

- Ясно. Мабуть нелегко нести всі ці спогади. Про війну. Про те, хто в ній був правий, а хто помилявся. Про Івана. Ваш чоловік з цим легко мириться?

- У мене немає чоловіка.

- Це не дуже добре. Щоб не сталося між вами і батьком вашої дитини, це треба подолати. У дитини має бути батько.


Іванова мама вважає, що в Олесі влаштоване життя і що вона затіяла цю подорож з якоїсь дурної ностальгії, яка іноді приходить до щасливих жінок на порозі ще більшого щастя. І несправедливість такої думки просто впекла Олесине серце. І від того відповідь продзвеніла рваною злою струною.


- У мене ніколи не буде чоловіка, бо я люблю Івана. А батько дитини мертвий. Та якби і був живий, ми б зараз вже не мали нічого спільного, крім дитини. Ми взагалі один у одного просто від страшних снів ховалися, ви ж мабуть знаєте, як це буває. Ну чого ви так дивитеся? Брудною мене вважаєте? А Іван не вважав би.


Жінка стоїть спиною до вікна, обхопила себе руками.


- Я не вважаю вас брудною. Я живу так давно, що вже забула, як в молодості ховаються від страшних снів, але це ваша справа. А ваш тон говорить про те, що вам хочеться, аби я вас засудила. Тоді у вас був би привід виправдатися. Ніби переді мною, а насправді – перед самою собою.

І тут в Олесиному серці щось ніби зламалося з жалісним і безпомічним тріском. Вона і незчулася, як опинилася на колінах перед цією чужою жінкою, як (притримуючи однією рукою важезний живіт) припала лицем до її старенької колючої спідниці, як розридалася – гірко і нестримно, ніби в дитинстві.


- Я любила його, я б хотіла, щоб тоді мене убили, а не його. А потім хотіла мститися та не знала кому. І це нікуди не дівається, ви розумієте? А батька дитини в мене на очах убили, і я знову нічого не змогла зробити…


Олеся кричала свій біль і не одразу відчула, як жорстка долоня гладить її волосся. І голос – тихий і лагідний – як шелест очерету на літнім вітрі, шепотів:


- Ну все, все, дитино. Тобі не можна так надриватися. Тобі треба дбати про вас двох.


Вони напилися сліз і чаю. Потім знову сліз. І знову чаю.


- Він приходив до мене. Після смерті. Не лякайся, це не божевілля, а правда, яка одна мене і підтримує. Він прийшов, щоб я жила. Тому живу. Вчу дітей. А коли не зможу вчити, знайду собі щось інше. Щоб жити.

- Мені спочатку здалося, що ви на нього геть не схожі, а тепер бачу стільки спільних рис. Він називав вас своїм компасом.

- Дійсно? Я не знала. Насправді, завжди боялася, що обтяжую його. Тому завжди лишала рішення за ним. Намагалася дарувати йому свободу. Головне – свободу від мене.

- Та в нього і думки не було, що ви його обтяжуєте. Навпаки, він переживав, що недостатньо приділяв вам уваги. І що ви заради нього увесь час чимось жертвували, а він не знав, чи зможе колись гідно вам віддячити… Знаєте, я дивлюся на все це, на оцю вимучену чистоту кімнати і ніби бачу, як натужно ви працюєте, щоб жити так, як сподобалося б Івану. І так хотілося б допомогти, а не знаю як.

- Ти вже допомогла тим, що прийшла. Тебе хтось підтримує? Ну, батьки чи брати-сестри.

- Тільки друзі. Я притульська.

- Дійсно? Я теж, Олесю, я теж. Знаєш, зараз скажу щось страшне. Все життя чула на собі якусь провину. Чи не за те, що в дитинстві мала померти, але вижила. А може за щось інше. І чула в душі – такі, як я, не можуть мати сім’ю і дітей, такі не в’ють гнізд, не лишають слідів, а тільки милуються білим світом і в цьому знаходять щастя. Я одного чоловіка любила, але все з ним розірвала, бо він заслуговував на родину і дітей. Треба було просто жити самій. Але я так хотіла дитину. Відчувала, що на муки народжую, але народила. Це через мій гріх у Івана така доля.

- Ну що ви собі надумали? Який там гріх? Горе трапляється з хорошими людьми, горе – це не кара, а просто горе.


По підвіконню стрибають горобчики, щось діловито цвірінчать – мабуть, про гнізда, які треба збудувати, і про пташенят, котрих необхідно привести у цей не дуже досконалий світ, щоб не перервалося у ньому життя.


- Батька дитини, як ви розумієте, вбили вже після війни. Коли ніби настав мир. Ми робимо вигляд, що вже мир, тільки робимо вигляд і все… Знаєте, коли я зрозуміла, що вагітна, то відчувала і вину і радість. Вже не думала, що в мене колись буде рідна людина, а тут Небо послало… Тільки дуже боялася, що не впораюся, що не зроблю дитину щасливою. А потім Іван прийшов у мене уві сні і посипав мій живіт зорями і яблуневим цвітом. І так тепло всередині стало. Я прокинулась і зрозуміла, що перестану мучити себе страхами і просто любитиму дитину, а все інше залежить вже не від мене, а від Неба. І ще мені здається, що в мене буде син і що в ньому живе часточка Іванової душі. Ось така я божевільна.

І знову вони пили сльози і чай. І так до присмерку.


- Лишайся в мене ночувати.

- Якщо чесно, це було б добре. В принципі, можу піти до Євгена але…

- Просто лишайся.

Вилізла на небо перша зірка.

- Олесю…

- Що?

- Можна, ти будеш моєю дочкою, а ця дитина – моїм онуком?

- Так… Господи, звісно можна…


А наступного дня було свято, і дівчата вбралися в віночки, а юнаки – у сорочки з оберегами, і старі помолоділи, а діти запустили в небо десятки іграшкових літачків усіх кольорів райдуги, і всі казали, що такої краси Край Світу ще не бачив. І Марія вперше після своєї втрати пішла на площу, у святковий натовп. І з нею була сором’язлива дівчина, яку тут ніхто, крім Євгена, не знав. І люди цілували Марію, відмічаю в її очах щось нове і колишнє, а вона тепло стискала їм долоні і говорила:


- Гляньте, яка в мене дочка.


І діти Краю Світу - ті що жили тут з давніх-давен, і ті, що оселилися нещодавно, і ті, що приїхали лише на свято – все розуміли.


- Тепер ти дійсно повернулася, Маріє.

- Я ніколи не повернуся повністю, Григоре.

- Знаю. Я люблю тебе.

- Досі? Ти не втомився від цього?

- Ні.


Берегом Тиші старий чоловік ніс на руках стару жінку. Люди не бачили, а небо не дивувалося, бо це ж край світу, тут всяке буває.


- Бабунь, а пиріг скоро буде?

- Ще хвилин 10.

- Це довго?

- Не дуже.

- А ми з дідом Григором встигнемо до майстерні? Ми будемо ремонтувати хатку-на-яблуні, нам треба інструменти.

- Зараз ви з дідом Григором встигнете тільки помити руки, а після обіду робіть що хочете.

- А що це за квітка сьогодні розцвіла? Ну ота, що солодко пахне…

- Це матіола. Ти хіба забувся? Зараз же весна, Іване, матіола цвіте.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
18.01.2015 Проза / Новела
Марія з краю світу (ДЕНЬ ОСТАННІЙ)
28.01.2015 Проза / Оповідання
Одним теплом
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
Новела Про сина
22.01.2015
Марія з краю світу (Дні серед ночі)
23.12.2014 © Бойчук Оля
Хата згоріла...
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 131  Коментарів:
Тематика: Проза, новела, скучали, утома, щасливий, син, тримайся, душа, біль, Примирення, воювали, горе, похорон
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +54
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +37
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2011 © Закохана
29.08.2010 © Віта Демянюк
03.12.2011 © Т.Белімова
09.12.2010 © Тундра
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди