Оля Стасюк Мовчання у потязі
Натомлено розлазяться міста.
Заціпив зуби опівнічний промінь.
Замкни, прошу, мовчанкою вуста,
Нехай пече, нехай болить – ні слова.
Стукоче потяг… Терпко пахне дим.
Знайома пісня ностальгійно кличе.
А за вокзалом стомленим, старим,
Ширяє ніч із молодим обличчям.
Минають села вогником тремким,
Стоять між нами шпичакові грати.
Не говори ці довгі шість годин.
Давай, як Скрябін, будемо «Мовчати»…
09.04.2015 15:55 Олена Вишневська => © |
 Олечко, дуже проникливо.... сподобалось!!!! |
06.04.2015 17:35 Ярек => © |
 Рідко пишу тут коментарі, але й справді гарна поезія. Лаконічно, поетично, пісенно. Очевидно мала б бути пісня... |
06.04.2015 14:14 Тетяна Чорновіл => © |
 Гарний вірш! Під стукіт потягу завжди виникають сумні думки. |
06.04.2015 08:39 Тетяна Белімова => © |
 Гарно, певно, промовчати шість годин поспіль у такому нічному, зимовому потязі)) |
05.04.2015 21:47 Мальва СВІТАНКОВА => © |
 Глибоко... |
05.04.2015 21:03 Світлана Рачинська => © |
 Твій вірш переносить у площину відчуттів. Дуже гарно. Милозвучна і близька серцю поезія...Чудово, Олю! |
05.04.2015 19:34 Ірина Затинейко-Михалевич... => © |
 дорослий вірш...про зріле мовчання, яке не потребує слів!!! |