Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
08.08.2015 01:13Роман
 
10000
Без обмежень
© Софійка Світ

Єва

частина перша
Софійка Світ
Опубліковано 08.08.2015 / 30339

- Єво. Повернись до мене обличчям.

У такі моменти я ненавиджу своє ім`я. Голос Болеслава лунає досить м`яко, але я впевнена, що він злий. Роз`ярений, мов чортяка.

- Єво. Я рахую до трьох. Один...

Я ненавиджу його. Ненавиджу. Ненавиджу-ненавиджу-ненавиджу.

- Два...

Я все ще втуплена в стіну.

- Два з половиною...

Я не витримую, сіпаюсь і звертаю на нього погляд.

- Що? - ціджу крізь зуби.

Якусь мить він спопеляє мене своїми блідими очима. У нього такий вицвілий погляд, що мені від відрази зводить щелепи.

- Якщо не слухатимешся, житимеш надворі, - каже він спокійно і сіпає пальцем. Я знаю, він хоче за звичкою почухати підборіддя, але я сприйму це як часткову капітуляцію і знову візьму гору.

Болеслав не любить, коли я перемагаю. Йому не подобається думати, що я сильніша.

- Взимку спатимеш у закинутих будинках, - його голос звучить надто сухо. Він любить читати мені лекції, але ненавидить погрожувати. Якась частина Болеславової душі (якщо вона у нього, звісно, є) знає, що йому нікуди подітися. Він довічно зобов`язаний утримувати мене.

Річ у тім, що...

- Єво.

Я вкотре піднімаю на нього погляд. Тоді дуже голосно, демонстративно зітхаю, подумки закочую очі і мовчки проклинаю його найгидкішими словами.

- Гаразд. Більше я так не буду.

- Як так?

Я мовчу. З моїх легень з шумом виходить повітря. Знову втуплююсь в стіну праворуч від нього. Ненавиджу його. Ненавиджу так сильно, що...

- Не тікатиму з дому.

- Чому?

Я відчуваю, що він посміхається. Цей курвий син не має ані совісті, ані відчуття такту.

- Бо тоді я житиму надворі, - кажу я і периферичним зором помічаю, як посмішка на його пиці ширшає. Не витримую і додаю: - А тебе посадять у тюрму. Не хочу підставляти свого опікуна...

Я встаю і виходжу з кухні.

Перемога над Наполеоном ціною спаленого міста. Він ще згадає мені це. Обов`язково. Але не сьогодні. Вороже військо має поновити запаси.


***


- Єво.

В її вустах моє ім`я ледь затримується. Вона протягує "Є" трошки довше, аніж годиться, тому у неї виходить м`яке й красиве "Є-е-во"

Катя - єдина двонога, з якою у мене більш-менш дружні стосунки. Вона - моя однокласниця. Більшість тупих пліткарок нашої школи вважає нас найкращими подругами. Але це - лише вигадки тих дівчат, яким нічим зайнятись на перервах. І Катя про це знає.

- Як справи?

Я не відповідаю.

Окидаю її маленьку постать - вона низенька, тендітна, з довгим каштановим волоссям і карими очима. Шкіра її бліда, як місячне сяйво. Я трохи заздрю Каті - у мене каре́ кольору слонової кістки, на два тони темніші брови і голубі очі.

Була б я блідою а-ля вампіркою - виглядала б, можливо, спокусливо. Через оливковий відтінок шкіри краса моя трохи псується.

Зітхаю.

- Чого тобі, Катю? - питаю якомога лагідніше. І все одно у неї виникає враження, наче я зливаю на неї всі свої моральні помиї.

- Знову сварилася з дядьком?

Катя, за браком фактів, вважає Болеслава моїм родичем.

Я знову зітхаю - виштовхую з легеньким шумом усе повітря з легень.

- Ні. Просто ненавиджу вівторок.

- Нормальні люди ненавидять понеділки, - каже вона і смішно хмурить брови. Я в цей момент майже дружелюбно кажу:

- Родзинка у слові "нормальні".

Я крокую до головного корпусу, та раптом завмираю і озираюся: Катя стоїть на місці. Переминається з ноги на ногу.

- Що? - я звужую очі і повертаюся до дівчини. Вона потуплює погляд - геть, як я перед Болеславом.

- У п`ятницю Чіт влаштовує вечірку, - каже вона майже пошепки. - Чи не могла б ти...

- Ні. Не мрій. Навіть не смій думати.

- Будь ласка, Єво. Благаю тебе. Ти ж знаєш, опісля нашого брейк-апу з ним я мушу там "засвітитися"...

Улюбленим заняттям Каті є кликати мене на всі вечірки міста. Опісля того, як вона вкотре розсталася зі своїм "лапусею", її пропаганда стала витонченішою і професіональнішою - додалися великі-великі очі, ледь помітні сльози і ціла купа отих безглуздих "будь ласка".

- Ні, Катю. Я не піду з тобою на вечірку. - Вирішую знову спалити Москву. - Боюся, що в розпалі свята наб`ю твоєму колишньому морду за те, що він тобі зрадив.

На якусь мить Катя забуває благально витріщатися на мене. Водить оком по периметру, наче шукаючи свідків. Тоді оцінююче дивиться на мене.

- Ого. Таких компліментів ти мені ще не робила.

Я закочую очі і на цей раз точно йду до головного корпусу.

Наполеон відходить, а от місто ще довго буде палати.


***

- Єва Фрайман.

Я трохи здригаюся. Зазвичай, моє ім`я рідко коли вимовляє ще хтось, окрім Каті чи Болеслава. Вчителі звикли звертатись до мене на "гей, ти" і ніколи не дивитися в очі.

У нас новий практикант з фізики - Максим Володимирович. Чхати я хотіла на нього - його практика, не наші проблеми. Зазвичай мої однокласники при практикантах поводяться хамським чином. А от цей хлопчина неабияк заінтригував їх усіх. В його руках час від часу з`являється чорний п`ятий айфон, а під світлим піджаком молочного кольору ховається коричнева футболка з написом "we are all sinners".

Коричневий колір волосся вдало доповнює яскраві зелені очі, а червонуваті тонкі губи час від часу вигинаються в подобі спокусливого напівусміху, від чого мої невибагливі однокласниці кусають себе за щоки, щоб не розпливтись в дурнуватій посмішці.

Я зітхаю. Ранок добрим не буває.

- Я, - кажу чітко і голосно. На якусь мить весь клас повертається до мене. Рідко коли я говорю нормальним голосом нормального діапазону - через майже-завжди-поганий-настрій я або кричу, або мовчу.

Він же посміхається.

- В тебе німецьке прізвище.

Я здивовано вигинаю брову і схиляю голову на один бік.

- Можливо, - кажу вже тихіше. Тепер усі тупляться в практиканта.

- Знаєш, що воно означає? - Мене відвідує думка, що він дивиться на мене так, як кілька днів тому Чіт дивився на Катю.

- Знаю, - Від миттєвого роздратування стискаю щелепу дуже сильно. Прикушую ненароком щоку і відчуваю мідний присмак.

- "Вільна людина". Вільна Єва... Як цікаво.

Він ще щось бурмоче, дивлячись на цей раз в журнал.

Я ловлю себе на тому, що не проти ще раз перехопити такий погляд. Тоді кліпаю, знову повільно видихаю і заспокоююсь.

Таким, як я, не можна ловити погляди чи фліртувати. Таким, як я, добре було б наважитись на самогубство і не псувати усіляким болеславам нерви.

До кінця уроку він жодного разу не глянув на мене.

Тепер Наполеон точно не повернеться. Навіщо йому попіл, навіть якщо перед тим палала столиця?...


***

Після сьомого уроку нашої до біса престижної і приватної школи я почуваю себе дорогим лимоном. Надто сильно вижатим - таким, який можна сміливо викинути в сміттєвий бак.

Кілька раз я просила Болеслава про навчання у звичайній школі, але він завжди відмовляв: у цьому приватному закладі навчалися його батьки, він і мій тато. Тому вчитися "з якимись там простими або наркоманами" нагоди не випадало.

- Як можна вчити п`ять іноземних мов? - Катя тягнеться за мною хвостом. - Як можна прекрасно розбиратися в фізиці і при цьому ладити з математикою, кресленням і історією? Фак. Чорт забирай.

Катя англійською знає лише слово "fuck", і те в інтернеті використовує неграмотно. Її консервативні батьки, будучи фанатиками традицій ще більшими, аніж Болеслав, заставляють доньку вивчати міфологію, релігієзнавство і румунську мову - предки Катаріни Нішковіц були румунами і затятими борцями з нечистою силою. Згадуючи легенди своєї сім`ї, вона лише пирхає, а своє повне ім`я заборонила вимовляти вголос навіть під страхом смерті.

- І при цьому бути красивою, загадковою і сильною. - Вона грає не за правилами і відчутно хвилюється.

Мені стає надто цікаво.

Я заплющую очі находу, знову глибоко зітхаю і відчужуюсь від свого тіла. Просто відштовхуюсь від нього, ігнорую всі потреби і бажання. Між моїм тілом та свідомістю - тонка нитка. Обриваю її різко - р-раз! Я - це простір. Я - це світ. Мить - і я бачу його Катіними очима. Як завжди, кольори дещо спотворені - надто яскравий жовтий, на фоні якого синій чи фіолетовий бліднішають.

"...Нехай вона піде зі мною, бо одній буде страшно спробувати..."

Я раптово хапаю ротом повітря і опиняюся в рідному тілі. Якусь мить чую лише, як гупає моє серце. Надто голосно.

- Тепер правду, - жорстко кажу я. - Навіщо ти тягнеш мене до Чіта? - Хапаю її за руку і веду на сусідню вуличку. Тоді повертаю обличчям до себе.

- Я не...Ми з тобою ніколи не відвідували такі заходи, і я...

- Не ти. Аж ніяк не ти. Він погрожував тобі?

Вона схлипує. Я відпускаю її, але продовжую зазирати до очей. Катя не відводить погляду.

- Звідки ти це все знаєш? Drakul, Єво?

Моє ім`я опісля румунської лайки вже не звучить так привабливо. Я прискіпливо окидаю поглядом її руки, шию і очі. Вона не схожа на наркоманку, але ймовірність того, що Катя чимось закидувалась, досить-таки висока.

- Інколи я думаю...Що ти можеш залазити до моєї голови, Єво, - каже вона якось байдужо. Відчужено. Ми не найкращі подруги, але Катарінине тепло завжди піднімало мені настрій. Наше спілкування допомагало мені не втрачати баланс і зв`язок зі світом після Болеславових істерик.

- Не вмію, Катю. Але можу зробити вдалі висновки. - Я роззираюся навколо. Тоді на якусь мить закушую губу. Повільно промовляю: - Напевно, ми зазирнемо до Чіта. Тільки не надовго.

В її очах знову спалахує вогонь. Вона всміхається і хоче щось сказати, та я перебиваю її:

- Ніяких наркотиків, Катю. Навіть якщо він пропонував тобі щось дуже спокусливе чи варте твоєї уваги (що малоймовірно).

Дихання її пришвидшується. На відстані півметра я чую, як голосно калатає її серце... На спині з`являються краплі поту. Я мовчки наказую собі триматися за своє тіло й ізолюватися від надчуття. Трохи напружую щелепу, тоді зітхаю. Дуже-дуже повільно.

- В п`ятницю зустрічаємось там о сьомій, - каже Катя майже щасливо. Я роблю спробу всміхнутися, але раптом починається оте.

Я відчуваю її запах. Її спокусливий, повний життя аромат. Я облизую губи, роблю крок убік і все одно чую, бачу і відчуваю, як по її жилах тече кров. Густа і темно-червона. Трохи солоніша, аніж у інших - її предки справді були румунами. Тільки не тими, хто боровся з нечистю, а тими, хто кланявся Дракулі.

- Бувай, Катю, - кажу я і знову силкуюся всміхнутися.


***


Коли я приходжу додому, очі мої горять. Так трапляється завжди, коли я пробую експериментувати зі своєю силою. Заглядаю до дзеркала і бачу, як капіляри густою червоною сіткою вкрили мої очні білки. Я тихенько скиглю - Болеслав буде в шоці. Кричатиме, як психічнохворий. Він робить так дуже часто, а надто тоді, коли я випробовую свої можливості.

Ставлю сумку коло дзеркала, скидаю кардиган і прямую до кухні. На столі стоїть пляшка червоного вина. Щойно заходжу у кімнату, по запаху впізнаю: "Ізабелла". Солодка і п`янка.

Натомість беру з холодильника пляшку мінералки і піднімаюся нагору. Тільки-но роблю перший крок по сходах, як чую: двері в кабінет Болеслава зі скрипом зачиняються.

Мене це дратує.

Він не вітається зі мною. Знає, що я вдома, і все одно не зустрічає мене.

Я роблю кілька кроків по сходах, намагаючись зрозуміти, що він робить у кабінеті. Натомість чую чужий голос.

Стою перед дверима кілька хвилин, але важке дерево не пропускає нічого, окрім інтонацій чи тембру. Якусь мить вагаюся і кусаю губи, а потім хапаюся за ручку і прочиняю двері навстіж.

- Привіт, Болеславе, - кажу я і всміхаюся, обстежуючи простір. - Давно ми з тобою не бачилися.

У кріслі навпроти нього сидить молодий чоловік. Коли він повертає до мене голову, я розумію: надто молодий. Років до двадцяти п`яти. На ньому стильний тонкий плащ, дерев`яний хрестик на шиї. І татуювання. По всіх відкритих частинах тіла.

Коротко стрижене світло-коричневе волосся і темно-сірі очі, які вивчають мене пильно й обережно. На його блідих вустах з`являється легка посмішка, і - о диво! - на вилицях, що деформувалися під усміхом, я помічаю ямочки. Попри це, погляд залишається хижим.

- А ось, власне кажучи, та, заради котрої ти сюди прибув.

Він дивиться на мене ще кілька секунд. Тоді всміхається сильніше, і тихим хрипким голосом каже мені:

- Добридень, Єво.

В його вустах моє ім`я перекочується і майже гуркоче. Якусь мить я відтворюю у пам`яті його глибокий голос, а тоді перехоплюю його пильний погляд.

- Болеславе, - чомусь мені захотілося принизити його так, як він зробив уранці. - Ти вирішив перейти зовсім на молоденьких? Дивно, я думала, тобі подобаються старші - професори, особливо біологи.

Недбало кинута фраза була насичена чималим змістом - кілька місяців тому непопулярна міська газета роздула чутку про те, що власник трьох вугільно-добувних шахт Болеслав Ясовскі належить до сексуальних меншин. Не знаю, чи правда це: газетку я знайшла на горищі, коли в якості покарання розгрібала старий мотлох. Та відтоді будь-який закид у стилі "А Болеславу подобаються хлопчики" викликав у нього страшну злість і ледь чи не піну з рота.

На цей раз він просто ігнорує кинутий йому виклик.

- Веди себе пристойно. Хоч раз у житті. Не сором пам`яті батьків.

Я прищурюю очі.

- Ти смієш казати мені про пам`ять моїх батьків?

Він ледь всміхається.

- Єво, це Лис. Познайомтеся. З сьогоднішнього дня ви чимало часу проводитимете разом.

Хлопець простягає мені руку (ох, ці божественні тонкі пальці!), але вона так і залишається висіти в повітрі.

- Мені не потрібна нянька.

- Лис не буде твоєю домашньою гувернанткою, - каже Болеслав і зиркає на хлопця. Той нарешті вирішує опустити руку. Я бачу на тильній стороні долоні ще одне татуювання.

- Він допоможе тобі розібратися з певними...проблемами... - каже Болеслав і з кожним словом підходить все ближче до мене, пильно вдивляючись в моє обличчя.

Очі починають нестерпно пекти. Я потуплюю погляд вниз, не в силі захиститися.

- Не підходь, - шепочу я і схрещую руки на грудях. Але надто пізно. Болеслав уже нависає наді мною всією своєю темною аурою.

- Ти знову робила це, так? - шипить він, наче зміюка. Ще одна хвилина - і вжалить.

Я роблю крок назад.

- Болеславе, ти сам казав...Не при людях. - Моє виправдання звучить надто безглуздо.

Я знаю. Зараз він вдарить мене. Відважить лункого ляпаса і почне читати лекцію про те, що я можу видати себе і тоді просто "згорю на вогнищі сучасного світу".

Мені соромно. Не хочу, щоб він бив мене перед незнайомцем. Я відчуваю, як у ньому наростає злість. Не треба вдаватися до надчуття - він дихає надто часто, і праве око його сіпається.

Але перед тим, як він осоромить мене, я захищатимусь.

Сценарій починає справджуватись. Болеслав піднімає руку, щоб замахнутися. І раптом переді мною, наче нізвідки, впихається Лис. Ставши до мене спиною, він спокійно дивиться на чоловіка.

- Сила - не вихід, - Той же тон, що й до мене.

Він не боїться. І, між іншим, набагато вищий за мене. Сильніший і кремезніший - з-поза широких плечей я не бачу Болеслава, тому можу лише здогадуватись, який він зараз злий.

- Дозвольте мені поговорити з нею.

Я напружуюсь, готуючись до Болеславового вибуху. На превелике диво, він мовчить - кілька ударів мого серця. А потім випалює лаконічне "добре" і повертається до нас спиною. Я знаю звички Болеслава. Відвернутись від опонента - означає закінчити розмову.

Лис бере мене за зап`ястя і швидко витягує з кабінету. Тоді міцно закриває двері. Я стою і спопеляю його поглядом, маючи на меті сказати щось в стилі "Не треба було мене захищати".

Він дивиться на мене і знову всміхається. Моя злісна ідея знехтувати його допомогою швидко випаровується.

Він простягає мені татуйовану руку. Я мовчки тисну її, відчуваючи, які холодні його пальці.

- Будьмо знайомі, - каже він хрипко. Я не розумію, чому Лис з`явився в моєму житті, і чому Болеслав слухає його. Але я вдячна йому за захист.

- Один раз живемо, - чомусь випалюю я.

Так ми й познайомилися з Лисом.


***


- Чому ти приїхав?

Моє запитання тихеньким відлунням відбивається від стін кухні. Треба ж, ще вранці я сиділа тут перед Болеславом немов п`ятирічна дитина, яка розбила мамину улюблену вазу. А зараз я не зводжу погляду з хлопця, який заварює чай на Болеславовій кухні.

Він господарює так, наче жив у цьому домі все життя. Дістає дві одинакові чашки, заварює ароматний чорний чай і додає туди кілька гілочок м`яти, попередньо знайшовши її у баночці з написом "Євина трава". Так я розважаюся вдома: підписую банки і пляшки. Захоплююче життя, що бурлить, неначе підземна ріка. Зітхаю.

- Агов, я до тебе звертаюся...Лисе.

Мені незручно кликати його так. Я трохи збираюся з думками і питаю:

- У тебе є ім`я?

Він повертається до мене, тримаючи в руках чашки. Всміхається.

- Є, - відповідає лаконічно, хрипко і трохи сумно.

Я пирхаю. Лис ставить чашки на стіл. Бачу, як з-під рукавів його сорочки видніються татуювання. Він сідає на стілець навпроти мене. Коли між нами масивний стіл, стає легше дихати.

- Може, уточниш, яке? - звертаюся до нього трохи роздратовано.

Я зовсім позбавлена хисту спілкуватися з хлопцями і чоловіками. От і зараз сиджу й погладжую правою рукою ліву ключицю. Погляд мій нишком падає на Лиса, та лише він старається його перехопити - я червонію і уникаю його платинових очей.

- Давид, - каже він. Тоді наливає чай до чашки і підсуває її до мене. Я вдячно киваю головою, перестаю чухати ключицю і вдихаю на повні груди - чай явно вдався. Запашний. Гарячий...

Що наймення у нього, що прізвище. Я гмикаю.

Він перехоплює мій погляд і вперше я не відводжу очей.

- Можна я кликатиму тебе на ім`я? - питаю і відчуваю, як щоки знову палають.

Він вкотре всміхається і стенає плечима - мовляв, роби, що хочеш.

- Чому ти приїхав? - повторюю вже, мабуть, вчетверте.

Якусь мить Лис мовчить. Тоді наливає чаю й собі.

- Наступних два місяці я буду твоїм найкращим другом, братом і хлопцем, - каже він весело і підморгує.

Я дивлюся на нього не те щоб скептично - як на ідіота.

- Хм, - видавлюю з себе. - Річ у тім, що...

- Ти не хочеш ні до кого прив`язуватись? Боїшся близькості, бо час від часу з тобою творяться дивні речі? Бо почуваєшся сильнішою за простих смертних? Ось чому я тут. Я допоможу тобі розібратися з таємницями. Але для цього мені потрібно бачити тебе, чути і відчувати. Не відштовхуйся від цього.

- Скільки Болеслав заплатив тобі?

Я питаю напряму і знову не відводжу очей. Після його палкої тиради мої щоки не червоніють. Я відчуваю, як губи починають крижаніти. В голові з`являється підозра на неприродний мертвотний колір мого обличчя.

Він схиляє голову набік і оцінююче дивиться на мене. Тоді повільно, дуже акуратно нахиляється до мене через стіл і простягає до мене руку. Тоді бережно торкається краю футболки там, де я погладжувала ключицю. У цей момент я ціпенію і не можу ворухнутися чи сказати хоч слово. Чим ближче він нахиляється, тим більше я відчуваю запах його одеколону. Край футболки трохи сповзає, і Лис помічає синець, який сьогодні зробився блідо-фіолетовим.

- Це Болеслав? - питає він сухо. Я мовчу, потупивши очі. Дотик його холодних пальців приємний і заспокоює свербіж на ключиці.

- Так, - відповідаю одними губами і дивлюся йому просто в очі.

На якусь мить здається, наче там промайнув біль. В будь-якому випадку, його співчуття надто швидко зникає.

Він повертається на своє місце, запихає пальці лівої руки крізь вушко горнятка.

- Я поговорю з ним. Більше цей виродок тебе не скривдить.

Ледве стримуюсь, щоб не зойкнути здивовано. Чи не розплакатись.

Ще ніхто не називав Болеслава при мені так жахливо...І так прекрасно. Це приносить мені втіху. І полегшення. Звідкись з`являється впевненість: доки Лис не захоче, мене ніхто не скривдить.

От і добре, що поки що він не хоче.

- Якщо він хоч пальцем торкне тебе, скажеш мені. - Лис киває і дивиться на мене, очікуючи відповіді.

Я хочу подякувати, але потім починаю згадувати.

Як за використання надприродної сили Болеслав прив`язував мене за шию до ліжка. Як викручував руки до хрускоту в суглобах. Як морив голодом, при цьому нависав наді мною, гладив по голові і приказував: "Це для твого ж щастя, Єво". Одного разу він надто сильно штовхнув мене, і я вдарилася головою об шафу. То був мій перший струс, а за ним слідували перші переломи, перші вивихи, перша булімія.

Він старався витравити з мене надчуття, випустити його з болем, сльозами і кров`ю, але в нього нічого не виходило. Чим більше мені боліло, тим частіше моє тіло вдавалося до регенерації. Я була виродком - у тому сенсі, що мала надприродні здібності і зовсім не вміла ними користуватися. Але моя потворність навчила мене зосереджуватися не на методах, а на цілі: я маю вижити. Це - інстинкт. Бажання. Потреба.

- Де ж ти був раніше, принце на білому коні. - Я стукаю чашкою по столі, чай трохи розливається. Тоді встаю і швидко виходжу з кухні. Стоячи в дверях, кажу йому:

- Я вже казала в кабінеті у Болеслава. Повторю ще раз: нянька мені не потрібна.

В Лисових очах горить розчарування. Мені жаль, звісно. Але я звикла жити наодинці. Мені не потрібні спільники чи захисники.

Піднімаюсь по сходах нагору, заходжу у свою кімнату і щільно закриваю двері. Тоді раптом чую, як надворі заводиться машина. Підходжу до вікна і бачу, як з нашого двору виїхав чорний, ледь помітний посеред ночі мерседес.

Уночі мені сниться, що я лежу і плачу. А він пригортає мене до себе і гладить по волоссю, повторюючи своє "Скажеш мені".



***


Цей ранок холодніший за всі попередні ранки. Осінь набирає обороти.

Я прокидаюся від того, що мені холодно. Закутуюсь у ковдру і якусь мить лежу, дивлячись крізь вікно.

Зграйка птахів здіймається з найближчого дерева і летить на Схід. Небо відразливо-сірого кольору нависає над паруючою землею.

Я зітхаю і підводжуся з ліжка. Тоді йду у ванну кімнату, і, пересилюючи себе, приймаю прохолодний душ. Мріючи про каву, я натягую на себе теплого светра і джинси, а тоді спускаюся вниз.

Там мене очікує Болеслав; у руках його вже крутиться склянка віскі. Я одразу впізнаю аромат - "Джек Деніелс" оригінальний.

- Доброго ранку, красуне. - Каже він і робить великий ковток. Очі його трохи підпухли - підозрюю, він не спав усю ніч.

- Хіба тобі ніхто не казав, що зранку п`ють лише закінчені п`янюги? - Питаю я, здіймаючи брови. - Між іншим, якщо ти хлепчеш алкоголь з такого раннього ранку, то, думаю, ти страждаєш алкоголізмом. Лікуйтеся, дядечку, - кажу я і роблю глузливий реверанс.

Він пильно дивиться на мене і крутить в руках уже порожню склянку.

- В тебе характер батька. - Моє серце починає гупати на ці його слова. Та він додає: - але татусь твій не був потворою зсередини. Він був людиною. А ти - ні. Пий свою смердючу каву і забирайся звідси. Вали в школу.

Як Болеслав дізнався про те, що я хочу кави?...

Ще якусь хвилину я стою і спопеляю його зневажливим поглядом. Коли він п`яний - то зовсім не небезпечний: млявий і пригнічений.

- Вчорашнє побачення з Лисом не вдалось? - якщо не вставлю своїх п`ять копійок, жити не зможу. - Ой, точно. Я ж перебила усю романтику...

- Вали нахер звідси. Рахую до трьох...

Але доки він встигає розбірливо вимовити "два", я виходжу з дому. Каву куплю по дорозі до школи.

Я стою на порозі і порпаюсь в рюкзаку. Здається, я забула вдома реферат з фізики.

- Cățea! - я наслідую Катю і видаю румунську лайку.

Щось не так.

Я відчуваю це ще до того, як піднімаю погляд з-над рюкзака і дивлюся на ворота: за ними стоїть чорний мерседес, фари якого світять прямо на мене крізь легенький туман.

Я звужую очі. А тоді защіпаю рюкзак і крокую просто до машини. Звідти раптово виходить Лис і знову ж таки всміхається. Посмішка його, щоправда, несмілива, але щира і ясна.

Я не втримуюсь.

- Доброго ранку, Давиде, - кажу тихо.

Він киває, обходить машину і відкриває переді мною пасажирські дверцята.

- Час їхати до школи, Єво, - каже він своїм хрипким голосом.

Ім`я моє в його вустах звучить чудово.


***


Він розвалився так, наче народився в машині. Я рідко коли їздила на Болеславовому джипі, тому не знала, якою є дозволена швидкість.

Та інстинкт підказував мені, що ми летимо.

Я мовчу. Він все ще всміхається.

На цей раз на ньому шкіряна куртка і рукавиці без пальців, що трохи приховують татуювання. Під светром видніються ключиці.

До школи ми доїжджаємо хвилин за десять, тоді як самостійно я добираюсь сорок хвилин. Я хмикаю і виходжу, коли він хапає мене за руку.

- Посидь, - каже неспішно. - Є розмова.

Я очікувально втуплююсь в нього. Він же натомість переводить погляд на дзеркало заднього виду.

- У світі, де існують такі, як ти, мене називають пантром. Я зобов`язаний наглядати за тобою і страхувати від...небажаних наслідків. Щойно стається перший викид енергії, - він демонстративно киває, - як до кожного ядвуха приставляють по пантру...

- До кожного кого? - збентежено перепитую.

Лис закочує очі.

- Ти - ядвух. Нащадок світлої і темної крові.

Ну, він же бачить, що я ні чорта в його словах не тямлю.

Тоді він роблено зітхає і каже:

- У твоєму тілі, - він оцінююче окидає мене з ніг до голови, - злилися дві крові. Тобто у родоводі Єви Фрайман тече світла і темна кров. Якщо тобі буде зрозуміліше... То хтось із твоїх предків був янголом. І хтось, відповідно, демоном.

- Ти мелеш несусвітні дурниці, - кажу я, насупившись.

Тепер його черга хмуритись.

- Хіба Болеслав нічого тобі не розказував?

Я заперечно хитаю головою.

Лис стискає губи і так сильно впивається долонями в руль, що кісточки його біліють.

- У нас немає часу, - каже він повільно. - щоб розібратися у всьому зараз. Я заберу тебе після школи, - чомусь в його очах я бачу дитячу радість. Скільки йому, дев`ятнадцять? Максимум, двадцять. З натяжкою. - І ми надолужимо з тобою пропущене.

Я киваю. Досі нічого не розумію. Ангели? Демони? Лис?

Стільки всього навалилося.

- Вигадай версію для друзів, - каже він. А тоді відводить погляд і ледь стримує посмішку.

- У мене немає друзів.

- Байдуже. Вигадай версію для тих, кому буде цікаво обсмоктати тобі кістки.

- Яку версію? - Я починаю дратуватись. Як завжди, мені зводить щелепу.

- Хто я. Чому я підвожу тебе до школи. Щодня, - каже він із тиском. - Хлопець, брат, найкращий друг чи репетитор, - Воно при цьому ще й шкіриться. Натуральний лис - тільки хвоста приший.

Якусь мить я пильно вивчаю його обличчя.

Не втримуюсь і кусаю себе за щоки, щоб не заусміхатися. У нього такий щасливий вираз обличчя, наче проводити зі мною цілу купу часу - манна небесна.

- Будеш далеким другом Болеслава, - кажу я по паузі. - який, в міру того, що не алкоголік і не старий, вирішив свої вакації провести зі мною.

Він киває і підморгує.

Я перестаю стримуватись і всміхаюся. А тоді відчиняю дверцята. Він знову перехоплює мене за зап`ястя.

- Єво...У мене таке враження, наче мене сто років не кликали на ім`я. Я й забув, як це приємно.

Я не здатна багато посміхатись чи фліртувати. Серйозно дивлюся на нього і помічаю: навколо його зіниць є світло-сині обідки, які плавно переходять в платиновий колір.

Такі відкриті, такі свіжі очі.

Він уважно вивчає моє обличчя.

А тоді виходить з машини і відчиняє переді мною дверцята.

- Бувай, Давиде, - кажу пошепки й забираюся геть.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
11.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Синє, майже чорне
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
Роман
31.03.2016 © Олексій Шляхтич
Один день після життя (частина 1)
08.08.2015
Єва (частина перша)
16.05.2015 © Фотограф думок
Загублені серця (Розділ перший)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 81  Коментарів: 2
Тематика: Проза, роман,
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 09.08.2015 19:16  Каранда Галина для © ... 

хоч якась альтернатива вампірським сагам))))
Мова твору і стиль написання дуже сподобалися. читати було цікаво, але на якомусь етапі померещився гаррі-потер))). Сподіваюся, що то лиш померещилося і насправді ідея буде зовсім нова.
Вітаю на Порталі. 

 08.08.2015 13:57  Микола Васильович СН... для © ... 

Якось не звернув увагу, що замість Вашого милого обличчя -- павук, і тому прочитав уважно твір й написав розлогий відгук. А коли "піднівся" догори тексту та побачив отого павввука, заціпило. Тож нічого не викладатиму... Бррр-р-р... 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +13
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +59
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +39
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +90
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
29.08.2010 © Віта Демянюк
10.12.2016 © СвітЛана
09.12.2010 © Тундра
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
27.03.2012 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди