Єва
частина перша- Єво. Повернись до мене обличчям.
У такі моменти я ненавиджу своє ім`я. Голос Болеслава лунає досить м`яко, але я впевнена, що він злий. Роз`ярений, мов чортяка.
- Єво. Я рахую до трьох. Один...
Я ненавиджу його. Ненавиджу. Ненавиджу-ненавиджу-ненавиджу.
- Два...
Я все ще втуплена в стіну.
- Два з половиною...
Я не витримую, сіпаюсь і звертаю на нього погляд.
- Що? - ціджу крізь зуби.
Якусь мить він спопеляє мене своїми блідими очима. У нього такий вицвілий погляд, що мені від відрази зводить щелепи.
- Якщо не слухатимешся, житимеш надворі, - каже він спокійно і сіпає пальцем. Я знаю, він хоче за звичкою почухати підборіддя, але я сприйму це як часткову капітуляцію і знову візьму гору.
Болеслав не любить, коли я перемагаю. Йому не подобається думати, що я сильніша.
- Взимку спатимеш у закинутих будинках, - його голос звучить надто сухо. Він любить читати мені лекції, але ненавидить погрожувати. Якась частина Болеславової душі (якщо вона у нього, звісно, є) знає, що йому нікуди подітися. Він довічно зобов`язаний утримувати мене.
Річ у тім, що...
- Єво.
Я вкотре піднімаю на нього погляд. Тоді дуже голосно, демонстративно зітхаю, подумки закочую очі і мовчки проклинаю його найгидкішими словами.
- Гаразд. Більше я так не буду.
- Як так?
Я мовчу. З моїх легень з шумом виходить повітря. Знову втуплююсь в стіну праворуч від нього. Ненавиджу його. Ненавиджу так сильно, що...
- Не тікатиму з дому.
- Чому?
Я відчуваю, що він посміхається. Цей курвий син не має ані совісті, ані відчуття такту.
- Бо тоді я житиму надворі, - кажу я і периферичним зором помічаю, як посмішка на його пиці ширшає. Не витримую і додаю: - А тебе посадять у тюрму. Не хочу підставляти свого опікуна...
Я встаю і виходжу з кухні.
Перемога над Наполеоном ціною спаленого міста. Він ще згадає мені це. Обов`язково. Але не сьогодні. Вороже військо має поновити запаси.
***
- Єво.
В її вустах моє ім`я ледь затримується. Вона протягує "Є" трошки довше, аніж годиться, тому у неї виходить м`яке й красиве "Є-е-во"
Катя - єдина двонога, з якою у мене більш-менш дружні стосунки. Вона - моя однокласниця. Більшість тупих пліткарок нашої школи вважає нас найкращими подругами. Але це - лише вигадки тих дівчат, яким нічим зайнятись на перервах. І Катя про це знає.
- Як справи?
Я не відповідаю.
Окидаю її маленьку постать - вона низенька, тендітна, з довгим каштановим волоссям і карими очима. Шкіра її бліда, як місячне сяйво. Я трохи заздрю Каті - у мене каре́ кольору слонової кістки, на два тони темніші брови і голубі очі.
Була б я блідою а-ля вампіркою - виглядала б, можливо, спокусливо. Через оливковий відтінок шкіри краса моя трохи псується.
Зітхаю.
- Чого тобі, Катю? - питаю якомога лагідніше. І все одно у неї виникає враження, наче я зливаю на неї всі свої моральні помиї.
- Знову сварилася з дядьком?
Катя, за браком фактів, вважає Болеслава моїм родичем.
Я знову зітхаю - виштовхую з легеньким шумом усе повітря з легень.
- Ні. Просто ненавиджу вівторок.
- Нормальні люди ненавидять понеділки, - каже вона і смішно хмурить брови. Я в цей момент майже дружелюбно кажу:
- Родзинка у слові "нормальні".
Я крокую до головного корпусу, та раптом завмираю і озираюся: Катя стоїть на місці. Переминається з ноги на ногу.
- Що? - я звужую очі і повертаюся до дівчини. Вона потуплює погляд - геть, як я перед Болеславом.
- У п`ятницю Чіт влаштовує вечірку, - каже вона майже пошепки. - Чи не могла б ти...
- Ні. Не мрій. Навіть не смій думати.
- Будь ласка, Єво. Благаю тебе. Ти ж знаєш, опісля нашого брейк-апу з ним я мушу там "засвітитися"...
Улюбленим заняттям Каті є кликати мене на всі вечірки міста. Опісля того, як вона вкотре розсталася зі своїм "лапусею", її пропаганда стала витонченішою і професіональнішою - додалися великі-великі очі, ледь помітні сльози і ціла купа отих безглуздих "будь ласка".
- Ні, Катю. Я не піду з тобою на вечірку. - Вирішую знову спалити Москву. - Боюся, що в розпалі свята наб`ю твоєму колишньому морду за те, що він тобі зрадив.
На якусь мить Катя забуває благально витріщатися на мене. Водить оком по периметру, наче шукаючи свідків. Тоді оцінююче дивиться на мене.
- Ого. Таких компліментів ти мені ще не робила.
Я закочую очі і на цей раз точно йду до головного корпусу.
Наполеон відходить, а от місто ще довго буде палати.
***
- Єва Фрайман.
Я трохи здригаюся. Зазвичай, моє ім`я рідко коли вимовляє ще хтось, окрім Каті чи Болеслава. Вчителі звикли звертатись до мене на "гей, ти" і ніколи не дивитися в очі.
У нас новий практикант з фізики - Максим Володимирович. Чхати я хотіла на нього - його практика, не наші проблеми. Зазвичай мої однокласники при практикантах поводяться хамським чином. А от цей хлопчина неабияк заінтригував їх усіх. В його руках час від часу з`являється чорний п`ятий айфон, а під світлим піджаком молочного кольору ховається коричнева футболка з написом "we are all sinners".
Коричневий колір волосся вдало доповнює яскраві зелені очі, а червонуваті тонкі губи час від часу вигинаються в подобі спокусливого напівусміху, від чого мої невибагливі однокласниці кусають себе за щоки, щоб не розпливтись в дурнуватій посмішці.
Я зітхаю. Ранок добрим не буває.
- Я, - кажу чітко і голосно. На якусь мить весь клас повертається до мене. Рідко коли я говорю нормальним голосом нормального діапазону - через майже-завжди-поганий-настрій я або кричу, або мовчу.
Він же посміхається.
- В тебе німецьке прізвище.
Я здивовано вигинаю брову і схиляю голову на один бік.
- Можливо, - кажу вже тихіше. Тепер усі тупляться в практиканта.
- Знаєш, що воно означає? - Мене відвідує думка, що він дивиться на мене так, як кілька днів тому Чіт дивився на Катю.
- Знаю, - Від миттєвого роздратування стискаю щелепу дуже сильно. Прикушую ненароком щоку і відчуваю мідний присмак.
- "Вільна людина". Вільна Єва... Як цікаво.
Він ще щось бурмоче, дивлячись на цей раз в журнал.
Я ловлю себе на тому, що не проти ще раз перехопити такий погляд. Тоді кліпаю, знову повільно видихаю і заспокоююсь.
Таким, як я, не можна ловити погляди чи фліртувати. Таким, як я, добре було б наважитись на самогубство і не псувати усіляким болеславам нерви.
До кінця уроку він жодного разу не глянув на мене.
Тепер Наполеон точно не повернеться. Навіщо йому попіл, навіть якщо перед тим палала столиця?...
***
Після сьомого уроку нашої до біса престижної і приватної школи я почуваю себе дорогим лимоном. Надто сильно вижатим - таким, який можна сміливо викинути в сміттєвий бак.
Кілька раз я просила Болеслава про навчання у звичайній школі, але він завжди відмовляв: у цьому приватному закладі навчалися його батьки, він і мій тато. Тому вчитися "з якимись там простими або наркоманами" нагоди не випадало.
- Як можна вчити п`ять іноземних мов? - Катя тягнеться за мною хвостом. - Як можна прекрасно розбиратися в фізиці і при цьому ладити з математикою, кресленням і історією? Фак. Чорт забирай.
Катя англійською знає лише слово "fuck", і те в інтернеті використовує неграмотно. Її консервативні батьки, будучи фанатиками традицій ще більшими, аніж Болеслав, заставляють доньку вивчати міфологію, релігієзнавство і румунську мову - предки Катаріни Нішковіц були румунами і затятими борцями з нечистою силою. Згадуючи легенди своєї сім`ї, вона лише пирхає, а своє повне ім`я заборонила вимовляти вголос навіть під страхом смерті.
- І при цьому бути красивою, загадковою і сильною. - Вона грає не за правилами і відчутно хвилюється.
Мені стає надто цікаво.
Я заплющую очі находу, знову глибоко зітхаю і відчужуюсь від свого тіла. Просто відштовхуюсь від нього, ігнорую всі потреби і бажання. Між моїм тілом та свідомістю - тонка нитка. Обриваю її різко - р-раз! Я - це простір. Я - це світ. Мить - і я бачу його Катіними очима. Як завжди, кольори дещо спотворені - надто яскравий жовтий, на фоні якого синій чи фіолетовий бліднішають.
"...Нехай вона піде зі мною, бо одній буде страшно спробувати..."
Я раптово хапаю ротом повітря і опиняюся в рідному тілі. Якусь мить чую лише, як гупає моє серце. Надто голосно.
- Тепер правду, - жорстко кажу я. - Навіщо ти тягнеш мене до Чіта? - Хапаю її за руку і веду на сусідню вуличку. Тоді повертаю обличчям до себе.
- Я не...Ми з тобою ніколи не відвідували такі заходи, і я...
- Не ти. Аж ніяк не ти. Він погрожував тобі?
Вона схлипує. Я відпускаю її, але продовжую зазирати до очей. Катя не відводить погляду.
- Звідки ти це все знаєш? Drakul, Єво?
Моє ім`я опісля румунської лайки вже не звучить так привабливо. Я прискіпливо окидаю поглядом її руки, шию і очі. Вона не схожа на наркоманку, але ймовірність того, що Катя чимось закидувалась, досить-таки висока.
- Інколи я думаю...Що ти можеш залазити до моєї голови, Єво, - каже вона якось байдужо. Відчужено. Ми не найкращі подруги, але Катарінине тепло завжди піднімало мені настрій. Наше спілкування допомагало мені не втрачати баланс і зв`язок зі світом після Болеславових істерик.
- Не вмію, Катю. Але можу зробити вдалі висновки. - Я роззираюся навколо. Тоді на якусь мить закушую губу. Повільно промовляю: - Напевно, ми зазирнемо до Чіта. Тільки не надовго.
В її очах знову спалахує вогонь. Вона всміхається і хоче щось сказати, та я перебиваю її:
- Ніяких наркотиків, Катю. Навіть якщо він пропонував тобі щось дуже спокусливе чи варте твоєї уваги (що малоймовірно).
Дихання її пришвидшується. На відстані півметра я чую, як голосно калатає її серце... На спині з`являються краплі поту. Я мовчки наказую собі триматися за своє тіло й ізолюватися від надчуття. Трохи напружую щелепу, тоді зітхаю. Дуже-дуже повільно.
- В п`ятницю зустрічаємось там о сьомій, - каже Катя майже щасливо. Я роблю спробу всміхнутися, але раптом починається оте.
Я відчуваю її запах. Її спокусливий, повний життя аромат. Я облизую губи, роблю крок убік і все одно чую, бачу і відчуваю, як по її жилах тече кров. Густа і темно-червона. Трохи солоніша, аніж у інших - її предки справді були румунами. Тільки не тими, хто боровся з нечистю, а тими, хто кланявся Дракулі.
- Бувай, Катю, - кажу я і знову силкуюся всміхнутися.
***
Коли я приходжу додому, очі мої горять. Так трапляється завжди, коли я пробую експериментувати зі своєю силою. Заглядаю до дзеркала і бачу, як капіляри густою червоною сіткою вкрили мої очні білки. Я тихенько скиглю - Болеслав буде в шоці. Кричатиме, як психічнохворий. Він робить так дуже часто, а надто тоді, коли я випробовую свої можливості.
Ставлю сумку коло дзеркала, скидаю кардиган і прямую до кухні. На столі стоїть пляшка червоного вина. Щойно заходжу у кімнату, по запаху впізнаю: "Ізабелла". Солодка і п`янка.
Натомість беру з холодильника пляшку мінералки і піднімаюся нагору. Тільки-но роблю перший крок по сходах, як чую: двері в кабінет Болеслава зі скрипом зачиняються.
Мене це дратує.
Він не вітається зі мною. Знає, що я вдома, і все одно не зустрічає мене.
Я роблю кілька кроків по сходах, намагаючись зрозуміти, що він робить у кабінеті. Натомість чую чужий голос.
Стою перед дверима кілька хвилин, але важке дерево не пропускає нічого, окрім інтонацій чи тембру. Якусь мить вагаюся і кусаю губи, а потім хапаюся за ручку і прочиняю двері навстіж.
- Привіт, Болеславе, - кажу я і всміхаюся, обстежуючи простір. - Давно ми з тобою не бачилися.
У кріслі навпроти нього сидить молодий чоловік. Коли він повертає до мене голову, я розумію: надто молодий. Років до двадцяти п`яти. На ньому стильний тонкий плащ, дерев`яний хрестик на шиї. І татуювання. По всіх відкритих частинах тіла.
Коротко стрижене світло-коричневе волосся і темно-сірі очі, які вивчають мене пильно й обережно. На його блідих вустах з`являється легка посмішка, і - о диво! - на вилицях, що деформувалися під усміхом, я помічаю ямочки. Попри це, погляд залишається хижим.
- А ось, власне кажучи, та, заради котрої ти сюди прибув.
Він дивиться на мене ще кілька секунд. Тоді всміхається сильніше, і тихим хрипким голосом каже мені:
- Добридень, Єво.
В його вустах моє ім`я перекочується і майже гуркоче. Якусь мить я відтворюю у пам`яті його глибокий голос, а тоді перехоплюю його пильний погляд.
- Болеславе, - чомусь мені захотілося принизити його так, як він зробив уранці. - Ти вирішив перейти зовсім на молоденьких? Дивно, я думала, тобі подобаються старші - професори, особливо біологи.
Недбало кинута фраза була насичена чималим змістом - кілька місяців тому непопулярна міська газета роздула чутку про те, що власник трьох вугільно-добувних шахт Болеслав Ясовскі належить до сексуальних меншин. Не знаю, чи правда це: газетку я знайшла на горищі, коли в якості покарання розгрібала старий мотлох. Та відтоді будь-який закид у стилі "А Болеславу подобаються хлопчики" викликав у нього страшну злість і ледь чи не піну з рота.
На цей раз він просто ігнорує кинутий йому виклик.
- Веди себе пристойно. Хоч раз у житті. Не сором пам`яті батьків.
Я прищурюю очі.
- Ти смієш казати мені про пам`ять моїх батьків?
Він ледь всміхається.
- Єво, це Лис. Познайомтеся. З сьогоднішнього дня ви чимало часу проводитимете разом.
Хлопець простягає мені руку (ох, ці божественні тонкі пальці!), але вона так і залишається висіти в повітрі.
- Мені не потрібна нянька.
- Лис не буде твоєю домашньою гувернанткою, - каже Болеслав і зиркає на хлопця. Той нарешті вирішує опустити руку. Я бачу на тильній стороні долоні ще одне татуювання.
- Він допоможе тобі розібратися з певними...проблемами... - каже Болеслав і з кожним словом підходить все ближче до мене, пильно вдивляючись в моє обличчя.
Очі починають нестерпно пекти. Я потуплюю погляд вниз, не в силі захиститися.
- Не підходь, - шепочу я і схрещую руки на грудях. Але надто пізно. Болеслав уже нависає наді мною всією своєю темною аурою.
- Ти знову робила це, так? - шипить він, наче зміюка. Ще одна хвилина - і вжалить.
Я роблю крок назад.
- Болеславе, ти сам казав...Не при людях. - Моє виправдання звучить надто безглуздо.
Я знаю. Зараз він вдарить мене. Відважить лункого ляпаса і почне читати лекцію про те, що я можу видати себе і тоді просто "згорю на вогнищі сучасного світу".
Мені соромно. Не хочу, щоб він бив мене перед незнайомцем. Я відчуваю, як у ньому наростає злість. Не треба вдаватися до надчуття - він дихає надто часто, і праве око його сіпається.
Але перед тим, як він осоромить мене, я захищатимусь.
Сценарій починає справджуватись. Болеслав піднімає руку, щоб замахнутися. І раптом переді мною, наче нізвідки, впихається Лис. Ставши до мене спиною, він спокійно дивиться на чоловіка.
- Сила - не вихід, - Той же тон, що й до мене.
Він не боїться. І, між іншим, набагато вищий за мене. Сильніший і кремезніший - з-поза широких плечей я не бачу Болеслава, тому можу лише здогадуватись, який він зараз злий.
- Дозвольте мені поговорити з нею.
Я напружуюсь, готуючись до Болеславового вибуху. На превелике диво, він мовчить - кілька ударів мого серця. А потім випалює лаконічне "добре" і повертається до нас спиною. Я знаю звички Болеслава. Відвернутись від опонента - означає закінчити розмову.
Лис бере мене за зап`ястя і швидко витягує з кабінету. Тоді міцно закриває двері. Я стою і спопеляю його поглядом, маючи на меті сказати щось в стилі "Не треба було мене захищати".
Він дивиться на мене і знову всміхається. Моя злісна ідея знехтувати його допомогою швидко випаровується.
Він простягає мені татуйовану руку. Я мовчки тисну її, відчуваючи, які холодні його пальці.
- Будьмо знайомі, - каже він хрипко. Я не розумію, чому Лис з`явився в моєму житті, і чому Болеслав слухає його. Але я вдячна йому за захист.
- Один раз живемо, - чомусь випалюю я.
Так ми й познайомилися з Лисом.
***
- Чому ти приїхав?
Моє запитання тихеньким відлунням відбивається від стін кухні. Треба ж, ще вранці я сиділа тут перед Болеславом немов п`ятирічна дитина, яка розбила мамину улюблену вазу. А зараз я не зводжу погляду з хлопця, який заварює чай на Болеславовій кухні.
Він господарює так, наче жив у цьому домі все життя. Дістає дві одинакові чашки, заварює ароматний чорний чай і додає туди кілька гілочок м`яти, попередньо знайшовши її у баночці з написом "Євина трава". Так я розважаюся вдома: підписую банки і пляшки. Захоплююче життя, що бурлить, неначе підземна ріка. Зітхаю.
- Агов, я до тебе звертаюся...Лисе.
Мені незручно кликати його так. Я трохи збираюся з думками і питаю:
- У тебе є ім`я?
Він повертається до мене, тримаючи в руках чашки. Всміхається.
- Є, - відповідає лаконічно, хрипко і трохи сумно.
Я пирхаю. Лис ставить чашки на стіл. Бачу, як з-під рукавів його сорочки видніються татуювання. Він сідає на стілець навпроти мене. Коли між нами масивний стіл, стає легше дихати.
- Може, уточниш, яке? - звертаюся до нього трохи роздратовано.
Я зовсім позбавлена хисту спілкуватися з хлопцями і чоловіками. От і зараз сиджу й погладжую правою рукою ліву ключицю. Погляд мій нишком падає на Лиса, та лише він старається його перехопити - я червонію і уникаю його платинових очей.
- Давид, - каже він. Тоді наливає чай до чашки і підсуває її до мене. Я вдячно киваю головою, перестаю чухати ключицю і вдихаю на повні груди - чай явно вдався. Запашний. Гарячий...
Що наймення у нього, що прізвище. Я гмикаю.
Він перехоплює мій погляд і вперше я не відводжу очей.
- Можна я кликатиму тебе на ім`я? - питаю і відчуваю, як щоки знову палають.
Він вкотре всміхається і стенає плечима - мовляв, роби, що хочеш.
- Чому ти приїхав? - повторюю вже, мабуть, вчетверте.
Якусь мить Лис мовчить. Тоді наливає чаю й собі.
- Наступних два місяці я буду твоїм найкращим другом, братом і хлопцем, - каже він весело і підморгує.
Я дивлюся на нього не те щоб скептично - як на ідіота.
- Хм, - видавлюю з себе. - Річ у тім, що...
- Ти не хочеш ні до кого прив`язуватись? Боїшся близькості, бо час від часу з тобою творяться дивні речі? Бо почуваєшся сильнішою за простих смертних? Ось чому я тут. Я допоможу тобі розібратися з таємницями. Але для цього мені потрібно бачити тебе, чути і відчувати. Не відштовхуйся від цього.
- Скільки Болеслав заплатив тобі?
Я питаю напряму і знову не відводжу очей. Після його палкої тиради мої щоки не червоніють. Я відчуваю, як губи починають крижаніти. В голові з`являється підозра на неприродний мертвотний колір мого обличчя.
Він схиляє голову набік і оцінююче дивиться на мене. Тоді повільно, дуже акуратно нахиляється до мене через стіл і простягає до мене руку. Тоді бережно торкається краю футболки там, де я погладжувала ключицю. У цей момент я ціпенію і не можу ворухнутися чи сказати хоч слово. Чим ближче він нахиляється, тим більше я відчуваю запах його одеколону. Край футболки трохи сповзає, і Лис помічає синець, який сьогодні зробився блідо-фіолетовим.
- Це Болеслав? - питає він сухо. Я мовчу, потупивши очі. Дотик його холодних пальців приємний і заспокоює свербіж на ключиці.
- Так, - відповідаю одними губами і дивлюся йому просто в очі.
На якусь мить здається, наче там промайнув біль. В будь-якому випадку, його співчуття надто швидко зникає.
Він повертається на своє місце, запихає пальці лівої руки крізь вушко горнятка.
- Я поговорю з ним. Більше цей виродок тебе не скривдить.
Ледве стримуюсь, щоб не зойкнути здивовано. Чи не розплакатись.
Ще ніхто не називав Болеслава при мені так жахливо...І так прекрасно. Це приносить мені втіху. І полегшення. Звідкись з`являється впевненість: доки Лис не захоче, мене ніхто не скривдить.
От і добре, що поки що він не хоче.
- Якщо він хоч пальцем торкне тебе, скажеш мені. - Лис киває і дивиться на мене, очікуючи відповіді.
Я хочу подякувати, але потім починаю згадувати.
Як за використання надприродної сили Болеслав прив`язував мене за шию до ліжка. Як викручував руки до хрускоту в суглобах. Як морив голодом, при цьому нависав наді мною, гладив по голові і приказував: "Це для твого ж щастя, Єво". Одного разу він надто сильно штовхнув мене, і я вдарилася головою об шафу. То був мій перший струс, а за ним слідували перші переломи, перші вивихи, перша булімія.
Він старався витравити з мене надчуття, випустити його з болем, сльозами і кров`ю, але в нього нічого не виходило. Чим більше мені боліло, тим частіше моє тіло вдавалося до регенерації. Я була виродком - у тому сенсі, що мала надприродні здібності і зовсім не вміла ними користуватися. Але моя потворність навчила мене зосереджуватися не на методах, а на цілі: я маю вижити. Це - інстинкт. Бажання. Потреба.
- Де ж ти був раніше, принце на білому коні. - Я стукаю чашкою по столі, чай трохи розливається. Тоді встаю і швидко виходжу з кухні. Стоячи в дверях, кажу йому:
- Я вже казала в кабінеті у Болеслава. Повторю ще раз: нянька мені не потрібна.
В Лисових очах горить розчарування. Мені жаль, звісно. Але я звикла жити наодинці. Мені не потрібні спільники чи захисники.
Піднімаюсь по сходах нагору, заходжу у свою кімнату і щільно закриваю двері. Тоді раптом чую, як надворі заводиться машина. Підходжу до вікна і бачу, як з нашого двору виїхав чорний, ледь помітний посеред ночі мерседес.
Уночі мені сниться, що я лежу і плачу. А він пригортає мене до себе і гладить по волоссю, повторюючи своє "Скажеш мені".
***
Цей ранок холодніший за всі попередні ранки. Осінь набирає обороти.
Я прокидаюся від того, що мені холодно. Закутуюсь у ковдру і якусь мить лежу, дивлячись крізь вікно.
Зграйка птахів здіймається з найближчого дерева і летить на Схід. Небо відразливо-сірого кольору нависає над паруючою землею.
Я зітхаю і підводжуся з ліжка. Тоді йду у ванну кімнату, і, пересилюючи себе, приймаю прохолодний душ. Мріючи про каву, я натягую на себе теплого светра і джинси, а тоді спускаюся вниз.
Там мене очікує Болеслав; у руках його вже крутиться склянка віскі. Я одразу впізнаю аромат - "Джек Деніелс" оригінальний.
- Доброго ранку, красуне. - Каже він і робить великий ковток. Очі його трохи підпухли - підозрюю, він не спав усю ніч.
- Хіба тобі ніхто не казав, що зранку п`ють лише закінчені п`янюги? - Питаю я, здіймаючи брови. - Між іншим, якщо ти хлепчеш алкоголь з такого раннього ранку, то, думаю, ти страждаєш алкоголізмом. Лікуйтеся, дядечку, - кажу я і роблю глузливий реверанс.
Він пильно дивиться на мене і крутить в руках уже порожню склянку.
- В тебе характер батька. - Моє серце починає гупати на ці його слова. Та він додає: - але татусь твій не був потворою зсередини. Він був людиною. А ти - ні. Пий свою смердючу каву і забирайся звідси. Вали в школу.
Як Болеслав дізнався про те, що я хочу кави?...
Ще якусь хвилину я стою і спопеляю його зневажливим поглядом. Коли він п`яний - то зовсім не небезпечний: млявий і пригнічений.
- Вчорашнє побачення з Лисом не вдалось? - якщо не вставлю своїх п`ять копійок, жити не зможу. - Ой, точно. Я ж перебила усю романтику...
- Вали нахер звідси. Рахую до трьох...
Але доки він встигає розбірливо вимовити "два", я виходжу з дому. Каву куплю по дорозі до школи.
Я стою на порозі і порпаюсь в рюкзаку. Здається, я забула вдома реферат з фізики.
- Cățea! - я наслідую Катю і видаю румунську лайку.
Щось не так.
Я відчуваю це ще до того, як піднімаю погляд з-над рюкзака і дивлюся на ворота: за ними стоїть чорний мерседес, фари якого світять прямо на мене крізь легенький туман.
Я звужую очі. А тоді защіпаю рюкзак і крокую просто до машини. Звідти раптово виходить Лис і знову ж таки всміхається. Посмішка його, щоправда, несмілива, але щира і ясна.
Я не втримуюсь.
- Доброго ранку, Давиде, - кажу тихо.
Він киває, обходить машину і відкриває переді мною пасажирські дверцята.
- Час їхати до школи, Єво, - каже він своїм хрипким голосом.
Ім`я моє в його вустах звучить чудово.
***
Він розвалився так, наче народився в машині. Я рідко коли їздила на Болеславовому джипі, тому не знала, якою є дозволена швидкість.
Та інстинкт підказував мені, що ми летимо.
Я мовчу. Він все ще всміхається.
На цей раз на ньому шкіряна куртка і рукавиці без пальців, що трохи приховують татуювання. Під светром видніються ключиці.
До школи ми доїжджаємо хвилин за десять, тоді як самостійно я добираюсь сорок хвилин. Я хмикаю і виходжу, коли він хапає мене за руку.
- Посидь, - каже неспішно. - Є розмова.
Я очікувально втуплююсь в нього. Він же натомість переводить погляд на дзеркало заднього виду.
- У світі, де існують такі, як ти, мене називають пантром. Я зобов`язаний наглядати за тобою і страхувати від...небажаних наслідків. Щойно стається перший викид енергії, - він демонстративно киває, - як до кожного ядвуха приставляють по пантру...
- До кожного кого? - збентежено перепитую.
Лис закочує очі.
- Ти - ядвух. Нащадок світлої і темної крові.
Ну, він же бачить, що я ні чорта в його словах не тямлю.
Тоді він роблено зітхає і каже:
- У твоєму тілі, - він оцінююче окидає мене з ніг до голови, - злилися дві крові. Тобто у родоводі Єви Фрайман тече світла і темна кров. Якщо тобі буде зрозуміліше... То хтось із твоїх предків був янголом. І хтось, відповідно, демоном.
- Ти мелеш несусвітні дурниці, - кажу я, насупившись.
Тепер його черга хмуритись.
- Хіба Болеслав нічого тобі не розказував?
Я заперечно хитаю головою.
Лис стискає губи і так сильно впивається долонями в руль, що кісточки його біліють.
- У нас немає часу, - каже він повільно. - щоб розібратися у всьому зараз. Я заберу тебе після школи, - чомусь в його очах я бачу дитячу радість. Скільки йому, дев`ятнадцять? Максимум, двадцять. З натяжкою. - І ми надолужимо з тобою пропущене.
Я киваю. Досі нічого не розумію. Ангели? Демони? Лис?
Стільки всього навалилося.
- Вигадай версію для друзів, - каже він. А тоді відводить погляд і ледь стримує посмішку.
- У мене немає друзів.
- Байдуже. Вигадай версію для тих, кому буде цікаво обсмоктати тобі кістки.
- Яку версію? - Я починаю дратуватись. Як завжди, мені зводить щелепу.
- Хто я. Чому я підвожу тебе до школи. Щодня, - каже він із тиском. - Хлопець, брат, найкращий друг чи репетитор, - Воно при цьому ще й шкіриться. Натуральний лис - тільки хвоста приший.
Якусь мить я пильно вивчаю його обличчя.
Не втримуюсь і кусаю себе за щоки, щоб не заусміхатися. У нього такий щасливий вираз обличчя, наче проводити зі мною цілу купу часу - манна небесна.
- Будеш далеким другом Болеслава, - кажу я по паузі. - який, в міру того, що не алкоголік і не старий, вирішив свої вакації провести зі мною.
Він киває і підморгує.
Я перестаю стримуватись і всміхаюся. А тоді відчиняю дверцята. Він знову перехоплює мене за зап`ястя.
- Єво...У мене таке враження, наче мене сто років не кликали на ім`я. Я й забув, як це приємно.
Я не здатна багато посміхатись чи фліртувати. Серйозно дивлюся на нього і помічаю: навколо його зіниць є світло-сині обідки, які плавно переходять в платиновий колір.
Такі відкриті, такі свіжі очі.
Він уважно вивчає моє обличчя.
А тоді виходить з машини і відчиняє переді мною дверцята.
- Бувай, Давиде, - кажу пошепки й забираюся геть.
