22.02.2017 02:26
для всіх
220
    
  1 | 1  
 © Іда Морлен

Перша любов: спогади

Тому, хто вперто намагався викресати іскру.

Спочатку я слухала цю пісню сімнадцять разів підряд, доки не зрозуміла: цей мотив був вирваний з мого життя. З моєї юності. Моєї незрілої любові. Любові, якій так і не судилось розквітнути.


Ти слухав музику, яка мені подобалась, хоча Тобі вона зовсім не смакувала. Ти намагався збагнути мене через мої вподобання. І все одно боявся собі признатися, що Ти далекий від розгадки. Але Ти не здавався.

Ти шукав зустрічей, можливостей залишитись наодинці. Шукав потрібних слів – і не знаходив. І ми часто просто мовчали. Проте для Тебе це мовчання значило щось набагато більше, ніж для мене.

Ти намагався бути романтичним. Але мені це видавалось надто банальним. І навіть коли Ти навколішках щось палко говорив про свої почуття, я згорала від сорому і подумки дякувала проливному дощу, що він так вчасно почався і своїм шумом заглушив оті дивні слова. А потім…

Ти злився. Злився, що я була для Тебе недосяжною. Що не потребувала Тебе так, як Ти мене. Що могла жити без жалю. Не помічала Твого розпачу, який Ти напоказ прикривав гнівом.

Ти ревнував. І це Тебе зводило з розуму. Ти змушував себе ненавидіти – і скаженів від власного безсилля. Іноді ти вдавав, що все в минулому, що все забуто, – і ми навіть можемо просто товаришувати, бо я для Тебе нічого більше не значу. Але не проходило багато часу, як ти знову зривався на пристрасні зізнання.

Ти нагадував наркомана/курця/алкоголіка в зав’язці, у якого надто слабка сила волі, щоби знову не піддатися спокусі. І мені Тебе було жаль. Хоча Ти мучився сам і мучив мене, надіючись, що так Тобі стане легше. Але я хотіла вірити, що Ти це переживеш.

Ти вибачився за свою дурну поведінку через п’ять років. Ти запевняв, що нарешті відкинув свою гордість, вражену моєю невзаємністю. Ти пропонував дружбу – і нічого більше. Я стримано прийняла вибачення і пропозицію дружби, не сказавши, що осад минулого гірчитиме й надалі, а для дружби потрібна хоча б крихта довіри… Проте я зітхнула з полегшенням, надіючись, що нарешті Ти зможеш жити так, ніби Тобі байдуже.


Ця історія юного нерозділеного кохання давно потребувала жирної крапки. Вона могла закінчитись саме тоді, але…

Ти знову дав волю давно забутим словам. Через два роки. На зустрічі випускників. Ти вперто переконував чи то себе, чи то мене, що у нас все-таки була та іскра, яку мені не вдасться викресати з кимось іншим. Я знову змовчала, не сказавши, що тоді то була його перша любов, а моя – належить моєму нареченому.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!