Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
20.05.2018 14:57Оповідання
Пригоди  Драма  
Півторачка на трьох
Рейтинг: 4.5 | 2 гол.
Для дорослих (18+)
© Сліпокоєнко Роман

Півторачка на трьох

Сліпокоєнко Роман
Опубліковано 20.05.2018 / 46101

Я ніколи не пам’ятаю за що у мене із рота вилітають зуби і тріщать ребра, проте цього разу у голові закарбувалася чітка картинка. Брита голова просить не палити на зупинці, а я затягую гімн радянського союзу і розповідаю що це вам не проспект Бандери. А далі, як ви вже зрозуміли, удар лівою, хук правою, отримую у вухо і з криками : «а Ленін завжди молодий», мчуся здійснювати пролетарську революцію. Взагалі, мені насрати на партії бритих, немитих і які пісні крутитимуть у сільському клубі. Головне в цій історії – простота, котра рідко трапляється у житті.


***

Весною завжди хочеться гуляти, особливо, після роботи, якщо цілий тиждень ти нічого не робив у офісі, а тільки збирав плітки і розглядав задниці клієнток. Деякі із них дійсно виглядали спокусливо і розв’язували язика, навіть, сором’язливим хлопам… Як добре що я до них не відносився.

Прилизавши двома порухами руки смоляне волосся і вирівнявши спину, вирішив познайомитися із руденьким дивом. Дівчина копіювала паспорт і, навіть, не здогадувалася про своє щастя.

– Вам допомогти?

– Я не розумію чому він не копіює?! У нас в офісі такий же стоїть.

– Спокійно, – посміхаючись мовив я. – Потрібно трішки підійняти лоток для паперу і натиснути на зелену кнопку.

Дівчина посміхнулася і почала робити все згідно інструкції та, як і в попередньому випадку у неї нічого не вийшло.

– Допоможете?

– Так. А як вас звати?

– Ірина…

– А мене Артур. З якої ви компанії…

Запитувати ім’я було не обов’язково, у мене в руках її паспорт і прищаве шістнадцятирічне обличчя мені вже всміхнулося. Та справжнє здивування викликав її рік народження – 87, а потім друга фотокартка. Після цього все її базікання втратило сенс.

Працюю у рекламній конторі, допомагаю пройдисвітам оформити емблеми та розмістити їх по місту. Робота не складна, трішки «фотожопу»[1], додавання жіночих грудей, чотири слова і повноцінна реклама готова. Інколи трапляються казуси, як от похороне бюро відмовилося оплачувати плакат спокусливої дівчини у чорному, із вінком на шиї, котра промовляла : «З НАМИ ВЕСЕЛІШЕ». Як потім дізнався, то був жарт від Жені-програміста та влетіло всім добряче, навіть, залишилися без премії. Згодом цей плакат я повісив у себе вдома і розповів рідним, щоб вразі передчасної кончини користувалися лише їх послугами.

Після роботи мене чекала дівчина. Не можна сказати що у нас все серйозно та деякі почуття вона викликала, особливо, коли розповідала як у маршрутці чи тролейбусі на неї скоса позирали чоловіки/дівчата. Чоловіки мене не так бентежили, а от дівчата – від них ніколи не знаєш що очікувати. Тим більш вже третій рік Маринка проживала у гуртожитку і мала не прості стосунки із сусідками. Та все ж відносини тривали декілька місяців і крок за кроком затягували мене до одного місця, про яке соромно писати.

Маринка була високою, а, враховуючи мій зріст, – нагадувала Ейфелеву вежу, котра загубилася серед черкаських вуличок. За типажом схожа на провансальську селянку із синіми квітами у волоссі. Простіше – богиня, котра стоїть у черзі центра зайнятості за принцом. А я – так, тимчасове вирішення природніх потреб.

– І куди ти мене сьогодні поведеш? – після обіймів мовила дівчина.

– У Мак[2].

Маринка дивно повела бровою…

– Ну в Мак по-дзюрити…

Пришелепкуваті жарти це моя сильна сторона та й дівчатам, зазвичай, подобається. А Маринка, взагалі, в захваті – судячи за її шаленим сміхом недобитої худоби.

– А ми триматимемося за ручки? – продовжувала жарт дівчина.

– По-іншому туди не ходять.

Насправді, Мак ніколи мені не подобався, що пов’язано із патологічним страхом до жирних дітей. У молодшій школі мені часто перепадало від копчених кабанчиків. Добре, коли є час втекти і ноги не підводять, проте якщо хтось із них впаде на тебе… жахіття… чекай червоного фонтану із носа. Лишень, заради кави, декілька разів на місяць ховав свій страх у гаманці під водійськими правами.

Закінчивши обійматися, вирушили гуляти по бульвару та рахувати секонди, котрі траплялися по дорозі.

– Ти щось малював останнім часом?

– Танчики і пісюнці у кабінеті директора під час наради.

– А серйозно?

– Пфф, а коли це війна та секс перестали бути серйозними? Останнім часом мені не подобається нічого, а просто шкрябати не в кайф.

З малечку малював олівцем, тоді як із фарбами не склалося : акрил дорого, а акварелі для дівчаток. Коли пристрастився до сигарет розпочав малювати портрети за гроші, точніше за дві пачки Camel або три Bond. Доступні ціни породжували пропозицію, особливо серед красунь. Хоча частенько були не задоволенні скулами чи розміром обличчя та відповіді потрібно шукати біля холодильника, а не в олівцях.

– Можеш спробувати намалювати мене, навіть, такою якою я тобі найбільше подобаюся.

Маринка давно натякала, щоб я зробив декілька малюнків, але коли я дивився на неї у мене виникали інші бажання і жодні із них не пересікалися з олівцями та папером.

– Подумаю який ракурс обрати.

Маринка сильно прижала до себе та поцілувала у лобик. Шкода, що вона не зрозуміла відмазки.


***

Через тиждень ми сиділи з Маринкою у грузинському ресторані, точніше забігайлівці із грузинськими прапорами і коржиками у вигляді хачапурі. Мені потрібно розповісти їй, що я переміг у графічному конкурсі і мене запрошують до Ужгорода. Та мені не щастило, дівчина другу годину розповідала як вони із дівчатами не можуть розділити двадцять квадратних метрів між собою, а потім додалося інше нещастя.

– Блядь, та це ж Півторачка! Я й забув коли тебе в останнє бачив.

Час іде, а «любов» до одногрупників не згасає, особливо до Мишка. Хоча поганяло – Півторачка мені імпонувало та беззаперечно було кращим за класичні : Карлик, Гном чи Мальок. Та найбільше злили любителі фентезі, котрі йменували мене Хоббітом.

– Два місяці назад, коли ти позичав 200 ре.

– Ну, то я приєднаюся до вас.

Маринка дивно поглянула на гостя, а потім продовжила розповідати свою епопею. Мишко вже добряче випив і через кожні три слова перебивав дівчину, вона образилася, театрально.

Хлопець із півгодини розповідав про автомобільні двигуни і їх ремонт, а, випивши два бокали пива, зник. Як згодом виявилося – не в мою користь – та це було очікувано. Інколи я готовий платити за спокій і самотність.

Детально розповідати про перемогу вже не було бажання і я коротко переказав про майбутні поїздки.

– Та спочатку мені потрібно поїхати до Вінниці.

– Для чого? Нагородження в Ужгороді.

– Необхідно кілька свіжих картин для виставки, а в них тема – легенди міста. Черкаси ж на мене навіюють тільки страхи.

– А коли їхатимеш?

– На вихідні.

Маринка миленько посміхнулася і мовила :

– Я з тобою! Це буде перша спільна поїздка. Мені розповідали, що у Вінниці крутяцький фонтан, трамваї і вулички як у Львові.

Казати ні – лишень шкодити собі і я погодився. Повільно кивнув головою, чим викликав сплеск позитивних емоцій у дівчини.

– У Вінниці ти точно підбереш потрібний ракурс! Я можу тобі підіграти і стати княгинею чи графинею на фоні старого будинка.

– Золотко, їх цікавить архітектура, а мене циці, тому не будемо змішувати поняття.

– Ми ж їдемо потягом? Потрібно терміново купити квитки.

Маринка наскільки захопилася, що відразу потягнула на станцію. Я, навіть, не встиг прийти в себе, як дівчина помахувала жовтими квитками. Нам дістатися бокові місця і Маринка відразу забронювала собі верхню поличку, чим викликала гнів і отримала кілька ляпасів по задниці.


***

 

Вкинувши до рюкзака зубну щітку та пару яблук, я був готовий до подорожі. Маринка також не обтяжувала себе речами і до зубної щітки додала відповідну пасту і нижню білизну. Подорожі повинні бути легкі, якщо я не можу помістити речі в один рюкзак, то залишаюся вдома.

Найтяжче у поїзді було довести Марині, що у Вінниці ми не будемо ходити разом вуличками і лизатися на кожному кроці. Дівчина вперто відмовлялася сприйняти дійсність, що мені потрібно малювати на самоті. Та все ж за годину ми дійшли компромісу, що у день ми порізну, а вночі разом. Лишень тільки зранку заселимося у сараї.

Ви скажете що я кінчений мудак і що може робити красива дівчина сама у незнайомому місці. То ви помиляєтеся, у Маринки був заздалегідь розроблений план прогулянки по місту, з якого я щасливо випав, і котрий включав відвідини семи церков. Взагалі, мене дуже дивували припадки праведного життя дівчини, котрі чергувалися вибухами розпусти.

– Я гадала у нас буде двомісний номер, – обурювалася Маринка по приїзду у хостел.

– З незнайомцями веселіше і ти обіцяла нічну прогулянку. Можливо, ми сюди і не повернемось.

– Це було б чудово!

– Тобі також не подобаються Британські прапори?

Маринка кивнула. Хостел знаходився у центрі міста та був схожий на резиденцію британських монархів. Ніколи в житті не бачив стільки їх символіки. Навіть, в туалеті на кожного відвідувача позирала королева Єлизавета ІІ в оточені двох чорних гвардійців.

Оформивши папери на проживання та прийнявши душ, вирушили до центральної площі. Наша прогулянка тривала недовго і біля водонапірної башти розійшлися у різні сторони.

Насправді, мені не потрібно було малювати жодних пейзажів та портретів. Конкурс передбачав виставку існуючих робіт, а не майбутніх карляків. Та існувала проблема – конкурсні роботи знаходилися у одної дівчини і забрати я мав їх особисто. Така собі розплата за моє невігластво.

Її звали Настя і познайомилися ми з нею випадково, коли я приїзжав подивитися із другом на диво-фонтан. Вона була студентка і підробляла продажом цукрової вати біля набережної. Солодка гидота мене не цікавила, а от її ніжки зводили із розуму. Тому, пройшовшись кілька раз біля її палатки, все ж підійшов познайомитися. Не пам’ятаю, як я почав розмову, але через півгодини ми лепетали про її таємниці та переживання і зупинити нас було не можливо. Друг – Макс – був змушений не тільки самостійно повертатися до хостелу, але і їхати додому, так як мене затягнуло місто і Настя на два тижні. Все б нічого, та коли я від’їжджав – обіцяв їй повернутися, телефонувати та купа іншої дурниці. А як сів у потяг зрозумів – мій рюкзак залишається у дівчини із зубною щіткою та всіма роботами за останні три місяці. Все б нічого, якби не перемога у конкурсі саме тих малюнків.

Телефон дівчини не відповідав. В сукупності це був двадцять другий дзвінок за три дні. Єдине, що мені подобалося у цій ситуації так це музика очікування – старий американський джаз. На набережній дівчини не було, та й не дивно з моменту нашої останньої зустрічі минуло п’ять місяців.

Зібравшись із думками та віднайшовши у собі хоробрість, вирішив поїхати у гості із дружній візитом. Прихопив із собою пляшку вина та цукерок. Та в дорозі здалося що пляшка може зіграти проти мене і нею отримаю по макітрі, тому ж на першій лавці половину випив, а іншу викинув у смітник. Ніколи не подобалося сухе вино, тоді як у Насті це улюблене.

Богині долі були на моїй стороні і дівчина виявилася вдома. На третій дзвінок, через п’ять хвилин, мені в обличчя вилетів рюкзак і збив мене з ніг. Настя стояла в дверному проході і дивилася як я підіймаюся.

– Я знову у місті!!! – прогудів я.

Настя залишилася майже без змін – такою ж сексуальною, але вже із чорним кольором волосся і хижою посмішкою на обличчі.

– Для чого ти приїхав!

Я мовчав. Вона повторила запитання та мені не було чого говорити. Добре, що пляшка вина опинилася на смітнику.

– Ти був із нею? – запитала Настя, діставши із джинсів пом’ятий малюк. – Знаєш, чому він весь у дірках?

– Я пам’ятаю твою любов до дротиків.

– Так хто ця курва?

На малюнку була миленька дівчина – Поліна. Колись це була моя улюблена робота і кохана дівчина. Нам тоді було по вісімнадцять років і наші почуття були щирі.

– Думаєш, якщо б цієї картини не було я до тебе дзвонив би?

Моя відповідь загнала дівчину у ступор.

– Ти обіцяв!

– І я тут знову! У Вінниці!

– Ти ідіот?

Це було попадання в десятку. Ким ще міг бути я, коли приїхав до колишньої забирати свої картини заради виставки. А ще більш став, коли запитав :

– Може прогуляємося? Поговоримо?

Настя кинула в обличчя малюнок Поліни і з усієї сили хлопнула дверима.

Чудово! Одну проблему можна викреслювати із списку моїх косяків.


***

 

Гуляючи містом і розглядаючи зображення Поліни, у мене виникло нездорове бажання покинути місто. Я дістав телефон і набрав Марину.

– Привіт.

– Ти вже завершив малювати Південний Буг?

– Так… у тебе є гроші при собі?

– Є, а що трапилося?

– Чудово! Тоді можеш їхати у Черкаси сама. Успіхів!

– Що?

– Квитки у тебе в рюкзаку, якщо забажаєш їхати сьогодні – потяг через три години! Все…

За годину я був на станції і сидів у потягу, що от-от має відправитися до Козятину. Ніколи не був у цьому місті, але саме в ньому жила Поліна. Не знаю чи тягнуло мене до неї, чи було прагнення поїхати від двох кобилиць, що рискали у Вінниці. Спочатку шкода було Марину, та чим більше я про неї думав – тим більш розумів : із цим театром потрібно кінчати. Та й ніхто не просив її пертися зі мною. Сама купила квитки, сама хай і користується ними. Тим більш, я дотримався обіцянки і ми не будемо із нею ночувати у хостелі, та, взагалі, ми з нею більше не будемо.

Маринка декілька разів телефонувала, писала у месенджери, але мені тільки було кумедно і нічого із собою вдіяти я не міг.

Сонце впало за горизонтом і потяг приїхав до пункту призначення. Підпаливши сигарету, вирушив гуляти містом. Козятин став моїм соціальним дном, куди тільки міг опуститися за життя. Хоча варто очікувати й інші місця.

Як ви вже зрозуміли, за дві години я не знайшов Поліни. ЇЇ номера телефону у мене не було, а шукати у соціальних мережах не збирався. Зате я знайшов тишу, котру можна відшукати у маленькому місті. З усіх будівель ошатним виявився лише залізничний вокзал, що був побудований у ХІХ ст. Навіть, виникло бажання намалювати його та бажання випити холодного пива убило творчий порив.

Ближче до півночі, блукати містом стало страшно і тому я вирішив рахувати потяги та вагони на станції. Також дуже хотілося їсти, пристойні магазини були закриті і я обмежився булочкою, купленою у фойє вокзалу. Це, напевне, було єдине місце у місті, де можна було щось придбати.

Не встиг я насолодитися черствою булочкою, як до мене підійшло двоє чоловіків, одягнутих у поношений, проте доволі пристойний одяг.

– П’ять гривенок не знайдеться?

– На хліб, – додав другий.

Моє тіло відчуло страх і завмерло. Чоловіки втупилися в мене і повторили запитання, а потім другий додав :

– Не сци браток, якщо немає то ми підемо.

Я не видавив із себе ні слова, чоловіки повернулися до мене спиною і хотіли вже йти по своїх справах.

– А для чого вам? – хоч і пізно, але запитав я.

– На хліб…

– Рідкий… ти ж чув про горілку? – глузливо запитав інший.

– Магазини закриті…

– На вокзалі є бариги.

Не знаю, що на мене вплинуло – пиво чи каша в голові від дівчат, але я запитав чи можу я до них приєднатися, вони були не проти. Чоловіки давали сімнадцять гривень на бухло, проте я відмовився і єдиним їхнім вкладом була банка консервів і розсекречення інформації, де продається бухельце. Та все банально : алкоголем підторговувала бабця у фойє, котра продала мені пиріжка.

Нас троє і я купив півтори літри горілочки, всі пиріжки із картоплею та пляшку солодкої води. Засіли на природі, біля старих товарних вагонів. Погода була чудовою і місяць із зірками допомагав ділити сто грам.

Ми не говорили і не дивилися один на одного. Чоловіки були занурені у власні проблеми, а я радів, тішився, тріумфував тим, що п’ю найсмачнішу горілку світу у Козятині.


[1] Фотожоп – в інтерпретації автора збірне поняття графічних редакторів.

[2] Мак – заклад швидкого харчування Макдональдс

Вана кімната Травень 2018
10.06.2018 Проза / Новела
Без імен / Новела | Сліпокоєнко Роман
Попередня публікація: 11.02.2018 Проза / Оповідання
44 оповідка 2231 року (Розділи 6-11) / Оповідання | Сліпокоєнко Роман
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
15.08.2018 © Надія / Бувальщина
Мудра Ольга Іванівна
13.08.2018 © Світлана Нестерівська / Мініатюра
Поріг чутливості
11.08.2018 © Зельд / Нарис
Підсвідомість обирає...
12.07.2018 © Світлана Нестерівська / Мініатюра
Гуманітарій - не машина)
10.07.2018 © Світлана Нестерівська / Мініатюра
Музика в моїй голові
Оповідання Драма
20.05.2018
Півторачка на трьох
15.08.2017 © Леонід Пекар
Коштовна річ
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4.5 (МАКС. 5) Голосів: 2
Переглядів: 66  Коментарів: 2
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 20.05.2018 21:26  © ... для Каранда Галина 

Дякую)) Сюжет не логічний із першого абзацу, тому логікою не завершував)) 

 20.05.2018 18:30  Каранда Галина для © ... 

Дивні ці творчі люди...
Читати було цікаво, але чекала на якусь логіку сюжету)) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
09.08.2018 © Суворий
Судетська криза: чехи відкидають ультиматум Гітлера, Європа мобілізується (вересень 1938)
08.08.2018 © Суворий
Проба сил: Чи Росія може воювати? (вересень 1938)
08.08.2018 © Суворий
Судетська криза: Англія та Франція примушують Чехословаччину віддати Судети (вересень 1938)
07.08.2018 © Суворий
Судетська криза: Чемберлейн їде до Гітлера (вересень 1938)
06.08.2018 © Суворий
Похід Польщі проти української церкви (вересень 1938)
ВИБІР ЧИТАЧІВ
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
21.01.2011 © Михайло Трайста
23.02.2012 © Журналіст
30.12.2017 © Георгій Грищенко
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди