28.05.2018 18:21
З дозволу батьків18+
139 views
Rating 5 | 5 users
 © Саня Малаш

За кілька дюймів від прірви

Звали його Іво (не Бобул, а Дідович, не плутайте!), він мав очі кольору трави й попелясте кучеряве волосся, яке на світлинах в інстаграмі хронічно здавалося смолисто-чорним. Узагалі, якщо говорити про зовнішність, то батько-єврей та мати-румунка лишили цьому парубкові найкращі національні риси. А ще Іво був письменником. Його оповідання в інтернеті читала вся країна – здебільшого спокушалася вдало дібраними картинками, бо тексти були такі собі, важка атлетика для літредактора. 

А я собі Оля, офіційно – Олівець Ольга Володимирівна, колишня редакторка журналу, одного дня стала його прес-аташе. Ну, ви знаєте, що це таке – коли в автора купа справ/депресія/любов/презентація десь-інде/просто зараз друзяки кличуть пограти у футбол, а журналісти прийшли до офісу й вимагають негайних відповідей на всі питання… Письменник платив мені за мою працю непогано, я мала право втекти до його квартири, коли мене діставали батьки, й ночувати там, якщо він не приводив дівчини. На цей делікатний випадок Іво повідомляв мене у вайбері: «Сьогодні зі старими не гиркайся». Оскільки я добре знала Дідовича, сварки відкладалися до ранку, а далі можна було розгулятися.

- Скажіть, – допитувалася журналістка, тицяючи мені телефон, увімкнений у режимі відео, просто в рота, – чим ви приворожили такого молодого красунчика? Ви ж жирна прищава тітка, якій не сьогодні-завтра стукне сорок?

- Тобі після ліпосакції не зрозуміти, – інформую її я. – Наркоз узагалі дуже діє на мозок, а тобі особливо не пощастило. Приходь за місяць – може, він у тебе відновиться й запрацює.

Юний рудик намагався підсісти до мене якнайближче:

- Подейкують, що тексти Дідовичу пише така собі Оля Олівець.

«Я б такого не написала», – хочеться запевнити його, але ж Іво може мені помститися посеред зими. І я кажу:

- Оля Олівець – його найперша читачка. Не дивно, що й тексти на неї впливають… якось.

Потім питає ще один (кажуть, він уважає нас із Іво подружжям і ревнує):

- Якби Дідович написав текст еротичного змісту й зобразив би в ньому вас, як би ви відреагували?

- Я люблю комедії, – всміхаюся йому.

- А якби створив трагедію?

- Він усе може, – всміхаюся ще ширше. – Але не схоче. Оля Олівець нецікава як трагіперсонаж.

- Дарма. Я написав би.

- То що ж вас стримує?

Далі приходить літературознавець:

- Як ви ставитеся до стагнаційних процесів у мейстримній творчості й чи толеруєте тригерність постмодерністського дискурсу в оповіданнях Дідовича?

«Шо???» – верещить моє єство, хочеться обкласти фахівця добірним матом, але ж Іво може мені помсти…

- Кожен вдумливий читач мусить провадити психоаналітичні студії, коли має справу з мейстримним текстом. Навіть якщо тригерність цілком можна толерувати, а автора – не стигматизувати. Зрештою, жоден дискурс іще не обходився без взаємоототожнення творця й реципієнта. Тому ставити таке питання прес-аташе найпопулярнішого українського блогера, як мінімум, претензійно.

Іво прослуховує запис прес-конференції в коктейль-барі, що при басейні, куди ходить після кожного вдалого товариського матчу, й задоволено сміється:

- Яка ж то мука – бути живим класиком.

Я дивлюся на нього щасливими, як у китайської ляльки, очима, й мовчу. Оля Олівець ніколи не сперечається з живим класиком. Бо він письменник, а вона ні. І очі в нього дивовижні, та й весь він розкішний, як і личить напів’єврею. До речі, наш спільний друг Білорус часто каже мені, що з оцього (останнього) аргументу треба й починати.


Білорус колись нас познайомив на своєму творчому вечорі. Іво тоді прочитав кілька віршів і спитав, позираючи чомусь у мій бік (може, я була єдина, хто не задрімав?):

- Що скажеш?

Я чесно запропонувала:

- А якщо це все переписати прозою?

Дідович осклянів від такої пропозиції. А Білорус узяв та й підтримав ініціативу:

- Олівець поганого не порадить. Вона дві мої книжки до друку підготувала, щоб ти знав. Довіряй їй.

Уже за півгодини в моїй сумочці лежав стос оповідань, які, за словами Іво, постали з усіх тих віршів, які переписав, доки виступали інші гості.

- Ти все так швидко робиш? – випалила я (просто так, за інерцією: Оля Олівець пряма, як її прізвище, й без задньої думки). Дідович ображено обернувся до мене:

- Що ти маєш на увазі?

- Дедлайни, звісно.

- Дедлайни – то святе, – поменсплеймив Іво. – Хто не поважає часу своїх партнерів, той марно сподівається на повагу інших.

І тієї миті я вперше в житті зафіксувала цей погляд. Його очі були схожі на озера влітку, коли у воді відбиваються верби, що ростуть по берегах. І ще Іво всміхався… Так, напевно, всміхався сам хірург Шалімов, коли після довжелезної виснажливої операції пацієнт пішов на той світ, аж тут зненацька воскрес із мертвих. Ще б пак – творчістю Дідовича, від якої весь зал засинав, раптом зацікавилася незнайома пані.

Білорус ляпнув Іво по плечу:

- Авторе, пиши ще.

- Навзаєм. – І вискочив у відчинені двері, на прощання мені по-шалімовськи всміхнувся. Я – до друга:

- Що це було?

- Це ти, Олю, вляпалася, – пояснив Білорус.

- Куди?

- Якби ж ти знала, куди, – зітхнув той. – Вже одна поетка собі віку вкоротила три місяці тому. Вакансія з’явилася.

- Я не поетка.

- Вибач, я все забуваю, що ти покинула писати. Хоча даремно. Це було б дещо ліпше, ніж у якогось графомана втюритися. Втім, я плекаю надію, що тебе це до творчості поверне.

- Не поверне, друже, мене вже нікуди й ніщо. А його тексти я почитаю. Мені здається, прозою воно не так безпорадно.

- Ох. Як людина, яка знає Іво – не раджу. Але як літератор – сам себе питаю: а чому ні? Може, й справді – талант є, просто нам не дано зрозуміти?..

…У метро я розгорнула аркуш і почала вивчати Дідовичову новелу. Прозова форма мало змінила сенс і ще менше зрушила з місця художній рівень. Але в автора такий звабний єврейський акцент, коли читає свої твори зі сцени. А ще в нього пальці як у музиканта. А музика – це є життя, це окремий його вимір… І… і взагалі – Білорусе, яке тобі діло? Ти щасливо одружився, весь інстаграм у тебе на весіллі гуляв… а я що? Мені так ніхто й не трапився. І не трапиться. Треба ловити те, що по воді пливе. До того ж і не багно пливе по тій воді, принаймні ти б багно до себе на творчий вечір не запрошував.


Рядки в Дідовичовій новелі розпливалися перед моїми очима, слова не трималися купи. Але щось у тому всьому було… якась ностальгія за читанкою з п’ятого класу, яку я встигла вивчити напам’ять уже в третьому. (Бо поцупила в сеструхи ту книжку й читала під ковдрою, перескакуючи від абзацу до абзацу, щоб скоріше вхопити сюжет, доки моя старша не кинулася шукати хрестоматію). Так… оце воно… відчуття чогось… підковдрового… таємного… як вийти по зальоту заміж і протягом усього медового місяця віддаватися коханцю на першому поверсі в під’їзді, де твій чоловік чекає на тебе у квартирі десь на шостому…

«А вміє ж писати, зараза така», - констатує Оля Олівець, але це констатує не вона, а її густо вкрита мурашками шкіра, якій посеред ночі маряться обережні, та геть не соромливі дотики нового знайомого. Довжелезні Івові роздуми про хліб насущний заколисують мене, але вві сні він приходить до мене, й моє тіло закипає лише від того зеленого, як сама Трійця, погляду, хочеться хрускоту, ламання стебел, бризкання соків, запаху тимофіївки-мишію-полину-лободи-ще чогось… Гей, прокидайся, Олю, тобі ще читати! Чи, може, покинути – та й по всьому?.. Ні-ні, я не можу покинути… я пробігаю очима абзац – і мені так добре-добре, наче Іво тримає мене в обіймах, а далі я стою на краю прірви, розправляю крила, щоб піднестися над нею…

…Будильник витурив мене з ліжка о пів на сьому. Аркуші безладно лежали на письмовому столі. Я не могла втямити, котрий з них за яким іде. Довго не могла. Потім завантажила сторінку Дідовича в інстаграмі – й робота пішла. Я зрозуміла, що деякі тексти не можна читати окремо від автора. Тож Роллан Барт щось набрехав, буцім, коли народжується твір, автор помирає. Та й чи знав Барт такого собі Іво й чи мріяв про його обійми в крайозерних очеретах, за кілька дюймів від прірви?..


- Друже, скинь мені його номер, – благала Білоруса, на що той уже вкотре наїжачувався:

- Ти знову?

- Ну будь ласочка! Розумієш, там така справа, що не вирішиш її у меседжері. Треба говорити.

- Ага, чути голос, ловити інтонації… Про мене й Семене, Оль. Але я тебе попередив. А ти ж дівчина розумна, з аналітичним мисленням. Аналізуй і стережися.

І за кілька хвилин я вже мала номер Іво. Навіть устигла на його здивоване: «Алло!» – сповістити без жодних передмов:

- Я в захваті від твоєї творчості й готова працювати на її поширення.

- А що ти вмієш? – поцікавився Дідович.

- Усе, – похвалилася я. – Редагувати, верстати, аналізувати, пропагувати.

- Те, що лікар призначив, – зрадів письменник. – Робитимеш усе, що вважаєш за потрібне. А я підготую найголовніше – рукопис.

Зі тиждень я матиму аж три рукописи. І пропозицію співавторства. Але поки що я про це не знала й просто слухала голос Іво, повільно й неухильно мліючи. Та доки ще остаточно не зомліла… а обговорімо ще це. І те. Й оте. І взагалі… Всі двадцять чотири години на добу говорила б. Білорусе, мені тебе послав Господь. Уперше – коли влаштував ту презентацію, куди занесло Іво. Вдруге – тепер…

Аналізуй, каже мій друг, і стережися… І що він ото вигадав?


Отже, моя посада зветься «прес-аташе».

Ви й уявити собі не можете, яка вона багатофункціональна. Я й видавців для свого автора шукала, й про презентації домовлялася, й «зубожілих» читачів, які мріяли отримати книгу Дідовича на халяву, ґречно відганяла… Три збірки оповідань і роман ми видали за п’ять років співпраці. Писав Іво справді швидко, бо шанувальники та шанувальниці, що полювали на нього в інстаграмі, невдовзі вже ломилися в двері його квартири й ніколи було засиджуватися над рукописами. Я вичитувала тексти по кілька разів, раз у раз надходячи з безглуздими питаннями до автора, який спочивав від трудів праведних у спальні з Бегбедером у руках. Іноді, коли Іво був вільний, приходила просто погомоніти, бо я теж соціальна істота, крім того, я любила слухати ці чи то румунські, чи то єврейські інтонації.

- Я б на твоєму місці вже знайшла б собі хлопця з простіших, – коментував Білорус. – Ти б заскочила якось до нас на літстудію, провітрилася.

- Так кажеш, наче я пилом припадаю, – сміялася я. – Не маю часу, ріднесенький.

- Можна було б змінити автора й пристати на кращі умови.

- Єврейське прислів’я мовить: «Не шукай добра від добра».

- Ну, Олю, не знаю. Бути меблями в чужій спальні – сумнівне задоволення. А інакше ж він тебе не сприймає.

- Припини називати спальнею місце, де до його світлої голови приходять ідеї для майбутніх книг. А мене, його натхенницю – меблями.

- Шабат шалом, – роздратовано махав рукою Білорус. – Мені тебе шкода.


Того дня мене переповнювало дивне почуття. От би Іво допоміг у тому розібратися! Він же письменник… Можна сказати – психолог… Хоча… Сам зізнавався, що психологію склав молодій і не дуже гарній викладачці насамоті в кафе.

- Ти уявляєш, – оповідала я, – прийшов на презу такий собі Петро Запоржанин та й тролить мене: «Олівець, а то правда, що ти працюєш на Дідовича лише тому, що твій талант безслідно зник іще в зародку, а доводити потрібність свого існування якось мусиш?» Уявляєш, як мені було, Іво?.. Почути таке!

Мій автор обернув до мене розкудлану голову.

- А якщо твій талант – саме в тому всьому, що ти зараз робиш для мене?

- Дивно, але… Усі ці роки я так і гадала.

- Запоржанин відкрив тобі очі?

- Або закрапав чимось.

Іво відіпхнув Бегбедера від себе. І цієї миті його обличчя чомусь видалося мені зовсім не таким, що ах.

- І що ж ти йому сказала?

- Щоб показав мені істоту, якій байдуже, потрібна вона комусь чи ні.

- А мені от байдуже, – потягся на ліжкові Дідович. – Не може Бог сотворити людину для просто так. Вона обов’язково виконує в чийомусь житті якусь місію.

- Не факт.

- Ну, от мене він створив для літератури. Цим я й запам’ятаюся. З нею мене завжди асоціюватимуть, допоки світ світом.

- А я гадаю, що ні.

Письменник підхопився, вирячилися на мене його очі кольору татарського зілля.

- Тобто ти хочеш сказати, що, якщо я кину писати, мене всі розлюблять? І всі про Іво Дідовича забудуть?

- Я не хочу цього казати. І воліла б вірити, що панікую. Але, по-моєму, це очевидно.

- Ет, Олю, менше слухай всяких Запоржанинів. Багато ж вони петрають.

- Щось же петрають. Він у літературі досить давно.

- Чомусь Петро не прославився, на відміну від мене. Тому, Олівець, затям – він просто заздрить. І моєму хисту, й наявності при мені такої вправної редакторки, як ти.

У мене аж тіло зав’яло, мов зі спеки покладене в морозильну камеру, від цього слова:

- Наявності?..

- А що не так?

Напевно, Іво й раніше так висловлювався, просто я не помічала. А сьогодні наче прокинулася від летаргічного сну.

- При тобі?

- А при кому ж іще? Чого ти чіпляєшся до слів?

- Заздрить наявності мене при тобі, Дідович? Ти себе чуєш?..

Я рушила на кухню, щоб заварити собі (й Іво теж за компанію) чаю. Дідович гукнув мене на півдорозі:

- Ну, гаразд – читачі. В них сьогодні я, завтра – Запоржанин. А ти?

- Я – ні.

- А чому?

- Тому що, крім текстів, які ти пишеш, є ще ти сам, а це набагато важливіше.

- Тобто мої твори не такі важливі? Ти маєш на думці?

- Скажу тобі так: якщо ти більше не схочеш писати, я лише зрадію, бо це звільнить мене від необхідності зациклюватися на літературі і я зможу просто думати про тебе.

- Це ще для чого?

Цього питання було доволі, аби я тріснула дверима щомоці та, підхопивши на руку плащ і взувшись, вискочила з квартири світ за очі. Іч, знайшов що питати! І це після п’яти років мого невсипущого бдіння над твоїми, чорт забирай, ногописами! Тепер же ж воно відомий письменник і приндиться, як індик у пору статевого дозрівання. Тьху, щоб тебе. «Для чого?» Невже незрозуміло, що мені до клямки твої гроші й навіть дах над головою, який ти час від часу надаєш мені як альтернативу вокзалу, просто я люблю тебе й лише тому зголосилася читати оте все, що ти понаписував! Але ти цвях клав на мої почуття. Бо будь-яка поверхня, на яку кидаєш свій трав’янистий погляд, повинна віддзеркалювати тебе. А якщо не віддзеркалює, то до біса її, таку недолугу поверхню.

От тільки я – не поверхня. Білорус казав – поетка.

- Олю, ти не можеш мене кинути! – біг сходами за мною Дідович. – Після якоїсь тупої репліки Петруся, хай йому чорт!

- До чого тут Петрусь! – пручалася я, захлинаючись сльозами й соплями. – Я не допоможу тобі більше нічим! Ти не вмієш писати… Я рятувала тебе лише з тієї причини, що ти зовні цікавий… і гадала, що ми спільними зусиллями зможемо приховати твоє невміння… я помилялася… Бог бачить його… й одного разу він нас обох покарає…

Ота нахабна журналістка завтра вже напише, що Іво виставив мене з квартири, бо жирна прищава тітка під сорок не сміє претендувати на такого молодого красунчика, що б вона там не казала про її, журналістчин, мозок. А рудий парубок придумає свою версію: я дійсно писала тексти замість Дідовича й тепер ми не домовилися про гроші, тож розірвали контракт. Ревнивець складе цілу любовну історію, де не буде жодного слова правди. І лише літературознавець скаже діло: проблема вся у постмодерні, стагнації, прокрастинації, толеруванні тригерності та дискурсі.

Але наразі про це ніхто з них не знає. Білорус же почув носом, що пахне кров’ю й заплаканою подушкою:

- Олівець, а напиши-но про це новелу. Тільки свою. Я тебе до одного крутого журналу пораджу.

- Тільки ж ти нікому-нікому про те, хто прототип.

- Його й без мого доносу всі впізнають.

Мені нема куди відступати. Тим більше, той Петрик…

- Гаразд. Спробую.


І мої рядки не трималися купи, слова наскакували одне на одне. Та мені було байдуже: я ніби знову опинилася у фентезійних очеретах, де нікому ще не відомий автор обнімав мене, пильнуючи, аби я не зірвалася й не впала туди, до прірви. Адже крила мої кудись відніс буревій. Отой самий, що налетів, коли вперше Іво вийшов на сцену з кількома аркушами в руках і почав декламувати вірші. А я запропонувала переписати їх прозою, і з тих його зосереджених, хоч і знервованих, рухів почалася моя до нього любов.

- Ти гониш, Олівець. Яка любов? – сміявся Білорус. – Але як для драми – доволі потрібна колізія. Розібралася в собі – й то добре. Тепер ось підрихтуєш імена-прізвища героїв – ніхто й не подумає на нашого дружбана.

- Дай Боже.

- До речі, гарний термін – ногописи. Вживатиму. Хоча у випадку з Дідовичем замість ноги може бути й щось міцніше.

- Вічно цей поручик Ржевський все опошлить.

Я побігла до парку й там, придбавши собі стаканчик американо й порцію морозива, налаштувала каву-глясе. Дідович мені завше казав, що це шкідливо для здоров’я. Я йому вірила й утримувалася. А сьогодні вже можна…бо вільна.

- А це ви та Оля Олівець, яка п’ять років кохала Іво Дідовича й надихала його на такі цікаві сюжети? – запитала мене знічев’я якась дівчина – старшокласниця чи студентка, біс його зна.

- Хто такий Іво Дідович, щоб я його надихала? – вдала я здивовану, бажаючи, втім, щоб і справді цього не знала.

- Двійник? – знизала плечима дівчина й побігла далі.

«Про вовка помовка», – тьохнуло межи ребер: він наближався сюди, йшов просто на мене. Зараз можливі три варіанти розвитку подій:

  1. Попросить, аби я повернулася й далі допомагала йому в літературі.
  2. Скаже, що Запоржанин мав рацію… і взагалі – я не така вже страшна, як мене описує та журналістка, зі мною можна мутити.
  3. Просто пройде повз, на прощання кинувши: «Ну й стерво ж ти».

А поки в мене лишалося небагацько секунд, я повільно й невблаганно мліла, споглядаючи його міцне тіло, дивовижні музичні пальці й не менш чудернацькі очі кольору зелених свят, і серце тріпалося, мов одірване від аорти, адже з такими, як Іво, якщо «мутити», то можна лише за кілька дюймів від прірви.

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Оповідання, Для дорослих, Про літературу

Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Мова – не калька, але чому щастя у штанях? / Книга | Саня Малаш». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Саня Малаш.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 30.05.2018 09:27  Тетяна Ільніцька => © 

Нариваєшся... 

 29.05.2018 15:15  © ... => Тетяна Ільніцька 

О, до речі!
Я ж змінювала прізвища, а Запоржанина - так і забула)) 

 29.05.2018 08:05  Тетяна Ільніцька => © 

Ой, Сашуню, я сподіваюся, що ти пана / пані Запорожанина на ФБ не позначила у своїх "Злих історіях"?Може, він / вона й не помітить? 

 28.05.2018 21:12  Каранда Галина => © 

Ще цікавіше стало!)))) 

 28.05.2018 21:11  © ... => Каранда Галина 

Багато чого побратими та посестри просять лишити поміж нас)) 

 28.05.2018 19:40  Каранда Галина => © 

:)))

То он він який зсередини, світ пошучої братії)

Публікації автора Саня Малаш

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо