Напевно, щастя треба заслужити.
Напевно, треба так навчитись жити,
Щоб тінь печалі, морок пустоти
Не заступали сонця висоти.
А що, коли це просто лотерея,
І доля в змові непорушній з нею?
Чи, може, слабкість, може, випадковість,
Коли до оправдань прилипла совість?
До того щастя лиш подать рукою,
Та наче дражниться воно зі мною:
Таке близьке і тепле, довгожданне,
Як марево удосвіта розтане.
І я живу. Слізьми часом вмиваюсь,
Але його так сліпо не шукаю.
На жаль, і розпач означає «жити».
А щастя… Точно треба заслужити.
Дрогобич, 2010
