Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
25.07.2011 16:57Оповідання
Про друзів  Про мову  Про Батьківщину  Про любов  Про кохання  Про життя  Про Україну  
31100
© Автор Невідомий

П`єро та Мальвіна

Все йде, все минає... (Т.Г. Шевченко)

***
 

– Бабуся Марі мала рацію, мова великого Кобзаря, дійсно, незрівнянна... – захоплено прошепотів студент-француз, слухаючи декламацію «Гори мої високії»... – Хто ця дівчина? – поцікавився він у товаришів.  

– Ото? А... То Софійка Мельниченко. Гарно читає. Та й взагалі талановите дівча... І красуня яка! – не менш захоплено пролунала відповідь.  

Отак одного осіннього похмурого ранку почалася історія, довжиною в життя, двох студентів – П’єра де Віньоль і Софії Мельниченко. 

 

***
 

 

Юнак поспішав на лекції, і не помітивши тендітну дівчину, налетів просто на неї, що пригнічена своїми думками рахувала кроки й геть не звертала уваги на те, що відбувалося довкола.  

– Пробачте, я такий неуважний... – пробелькотів юнак з ледь помітним акцентом, шаріючись і збираючи зошити. Він так поспішав, що навіть не помітив – перед ним стояла та сама Софійка Мельниченко, що весь останній тиждень займала його думки.  

Та нічого... Це більше моя провина... Я геть не дивлюся навколо... – сказала Софія, ніби видихнувши з цими словами те, що гнітило її. Вона дивилася ніби крізь юнака і навіть не допетряла допомогти йому зібрати речі - так сильно була засмучена.  

– Невже? Я не помиляюсь? Софі? – радісно зойкнув П’єр, решті-врешт поглянувши на неї.  

– Софія Мельниченко... – машинально відповіла дівчина.  

– Дуже приємно! Я радий нарешті познайомитися з Вами особисто! Ваша декламація мене приголомшила!  

Дівчина силувано всміхнулась, через слово розуміючи юнака, хоча говорив він мовою бабусиних колискових, рідною для Софії.  

– Сподіваюся, ми продовжимо згодом знайомство... Просто я спізнююся... – у голосі бриніли щирий жаль і надія.  

– Так... Вибачте... – Софія дещо отямилась і нарешті зрозуміла в чому справа.  

 

***
 

 

Дощ змивав зі скла порожні надії. Вітер гнав важкі хмари далеко звідси. Але думки залишалися з нею. І ніхто не спроможний сховати дівчину від них.  

"Все... Він не повернеться... Вже не повернеться... Це було востаннє... ВОСТАННЄ..." – порожній погляд, кинутий крізь гостре лезо обрію Всесвіту, складав візерунки зі струмків дощу на склі. Краплі вперто складалися у знайомі до болю риси обличчя. А лезо ліній боляче різнуло по змученому серцю, розділивши його навпіл. Сліз вже не було, і Софія залишилась наодинці із болем, чия тінь вперто стояла за спиною.  

– Дозвольте? – живе зацікавлене обличчя П’єра просунулось у відчинені двері.  

– Так... Проходьте... – машинально кинула дівчина, навіть не поглянувши на гостя. Юнак хотів поспитати щодо наголосів, але побачивши її очі, що шукали порятунку за вікном, зрозумів – не зараз:  

– Пробачте, я, мабуть, невчасно... – знітився він.  

– Ні, залиштеся... Мені важко... Дуже важко... І треба з кимось поговорити... – дівчина пильно подивилася йому в очі: смуток бентежив її душу.  

– Ви гарно говорите... У Вас схожа манера з моєю бабусею... – на розчуленого П’єра нахлинули теплі спогади про дитинство. Міцна ностальгія зігріла серце юнакові.  

– Ваша бабуся говорить українською? – поцікавилась Софія.  

– Вона українка. Її колискові дивовижні... – гордо замріяно сказав юнак; його очі блищали.  

Так вони і приятелювали. П’єр розповідав цікаві історії, і цим звеселяв засмучене серце Софії. Слово за слово, гірка, мов полин, сповідь полилася з вуст дівчини, розрадивши змучену душу зізнанням. Юнак щиро співчував, відчуваючи її біль. Зрада, розтоптані сподівання, понівечіні мрії... Щире співчуття, підтримка, теплі слова і лагідна усмішка мало-помалу гоїли рани. Софія з нетерпінням чекала кожної зустрічі, немов мала дитина, що спостерігала за чудернацькими пасами ілюзіоніста в очікуванні дива. Дивлячись у палаючі очі юнака, слухала його літературні дебюти, і мало-помалу біль залишив у серці юне розкраяне серце. Та одного вона не помічала – як П’єр стиха милувався кожним її рухом, як уважно слухає кожне її слово, немов прагне зберегти його у пам*яті своїй назавжди... Як він пильно дивиться їй у вічі – чи не сумує вона часом?  

Одного вечора він не прийшов. Софія заспокоювала себе – може з дівчиною, а може готується до заліку... Та серце підказувало, що щось не так. Це "не так" надокучливою мухою дзижчало у вухах.  

– Годі! Він не зобов’язаний мені! Ми лише... друзі..? – вигукнула вона у розпачі, звертаючись до німих стін. Остання фраза прозвучала невпевненим запитанням і викликала купу нових. Ніч тихцем увійшла до кімнати гуртожитку, і стомлена думками-здогадками Софія заснула.  

 

***
 

 

– Алло, П’єр! Де ти щез?! Я хвилююся... – радісною скоромовкою защебетала у слухавку дівчина.  

– Добрий день. Ви йому ким доводитесь? – почувся стомлений голос на тому кінці.  

– Я..? Подруга..? – здивовано знизала плечима дівчина, запитавши, ніби співрозмовник знав відповідь.  

– Приїдьте, будь-ласка, до лікарні.  

Софія машинально записала адресу.  

– Лікарю, що з ним? – дівчина благаючи дивилася на лікаря.  

– Його переведено з реанімації, він потрапив під машину. Під час обстеження було виявлено останню стадію лейкемії. – суворий вердикт не залишав надій.  

– Це виліковне?  

– На жаль...  

– До нього можна?  

– Ненадовго. І не напружуйте його.  

Бліде змучене обличчя, темні кола під очима... Господи, невже це той самий життєрадісний юнак?!  

– П’єр... Мій любий П’єр... – Софія обережно торкнулася його руки. Повіки задрижали, і карі очі непевно подивилися на неї. Хвора мрія яскравим вогнем палала в них, це єдине, що зовсім не змінилося з їхньої першої зусрічі. Слабка посмішка оживила спраглі вуста.  

– Софієчко... Мила моя... – холодні пальці ніжно потиснули її руку, і юнак притягнув долоню дівчини до своєї щоки. – Бачиш, сьогодні твій П’єро не зможе тебе розрадити... Пробач...  

– П’єр...  

– Дай мені договорити. Я не хочу, щоб це лишилось несказаним. Я тебе люблю, Софієчко...  

Все йде, все минає, 

І краю немає... 

Бачиш, мені час... Нахились, будь-ласка... Я не скажу цього вголос...  

Софія покірно наблизилась до нього. Легенький поцілунок лишився на її щоці.  

– Пам’ятаєш? – спитав він.  

Гори мої високії, 

Не так і високії... 

Софі підхопила і продовжила з ним в один голос:  

Як хороші, хорошії,  

Блакитні здалека...  

– П’єр... – сльози заважали їй говорити. Юнак упіймав одну сльозинку і торкнувся пальця вустами. Дівчина поцілувала його в чоло. Раптом прибори запікали - зупинка серця.  

– Я ж не доказала... Я люблю тебе... – прошепотіла вона і отямилася – до свідомості дійшло: він помер. – Ні! Ти не можеш! Не маєш права! Залишся! – сльози застилали очі, розпач душив. Біль втрати крижаними долонями стискав її серце і обпікав його. Шалений сум душив порожнечею і свідомістю, але усвідомлення майбутнього було ще страшнішим.  

"Все йде, все минає... Минули дні твої, мій любий друже... І краю немає... Немає краю болю моєму... Безсердечний... Пішов, і навіть не дослухав... Ти теж... Пішов... Назавжди..." – сліз не було, лише думки і біль, як тоді.  

 

***
 

 

У далекій від рідної неньки-України Франціїї, у шпиталі для хворих лейкемією, помирала молода сестра милосердя Софі. Лихоманка тримала її у своїх міцних обіймах, і у мареві дівчина виразно читала вірш іншою мовою. Лікарі втирали сльози – душевні пориви зруйнували мовний бар’єр, і декламація проймала до самої глибини душі:  

– Як помру, то поховайте мене на Вкраїні... 

Тремтячий голос раз у раз уривався, бо дівчину душив кашель. Нарешті, лікарі вкололи їй жарознижуюче і заспокійливе, бо в них не було сил дивитися на її страждання.  

Софі поспала, жар спав, їй стало дещо легше. Але діагноз "швидкоплинна гостра двостороння пневмонія" не залишав жодних надій.  

– Я знаю, залишилося недовго... Гірше все одно не буде... Я б хотіла померти на рідній землі... – досі спокійна, Софі здригнулася, лише зараз усвідомивши сенс сказаних нею слів. Важко і так незвичайно обговорювати власну смерть.  

– Ви усвідомлюєте весь ризик?  

– Чітко. Цілком і повністю. І все ж таки... – дівчина затамувала подих, щоб не закашлятися.  

– На дворі геть не літо...  

– Я розумію, але і Ви мене зрозумійте... Це остання воля... – знов пауза.  

Урешті-решт, найближчим рейсом Софія вилетіла до Києва. У дорозі їй стало гірше, і вона благала Бога про одне – хоча б долетіти. Ступивши на землю, дівчина трохи заспокоїлася і одразу ж поїхала на цвинтар, де був похований її любий П’єро.  

– Любий мій П’єро... Скоро здійсниться твоє бажання... Твоя Мальвіна нарешті буде поруч з тобою. Навіки...-Софія гірко всміхнулася, згадавши ляльку, яку він подарував їй на Різдво; пальці лагідно торкнулися холодного мармурового постаменту. Фото вицвіло, але очі кольору міцного чаю з відблиском гіркої мрії, що так і залишилася нікому невідомою, були немов живі.  

-Гори мої високії,  

Не так і високії, 

Як хороші, хорошії, 

Блакитні здалека...  

Пам’ятаєш?-звернулася вона до тиші. – Звісно, пам’ятаєш...  

Жовте листя поховало надії, минуле, мрії, образи і зради, біль... Перші сніжинки несміливо торкалися облич перехожих, цокіт підборів рахував чужі кроки, шум автомобілів говорив із містом, розмови у натовпі... Довкола вирувало життя. Суворий безкомпромісний суддя Час крокував крізь межі, невблаганно, безупинно, йдучи повз усе... А у Софії плин часу уповільнювався з кожною дорогоцінною секундою. Раптово щось стиснуло серце, і кожен новий ковток повітря давався ціною титанічних зусиль і пекельних мук, крізь неймовірний біль; дівчина впала навколішки і припала до рідної землі вустами, зібрала останні сили і прошепотіла:  

-Попрощалось ясне сонце 

З чорною землею... 

останній подих залишив її, і рядки лишилися недоказані.  

Пізня осінь поєднала П’єро й Мальвіну. Їх остання мрія справдилася. 

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
25.07.2011 Проза / Лист
Тобі
26.07.2011 Проза / Мініатюра
Твоя Вселенная
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
Оповідання Про Україну
28.03.2013 © Поліська відьма
Про демократію, війну і журналістику
25.07.2011
П`єро та Мальвіна
05.05.2011 © Дарія Китайгородська
Таємниця старої печери
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4.4 (МАКС. 5) Голосів: 5 (3+1+1+0+0)
Переглядів: 1485  Коментарів: 2
Тематика: Оповідання, П`єро та Мальвіна, Софійка Мельниченко,
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 21.08.2012 22:04  Каранда Галина для © ... 

гарний твір . А оцей образ мене просто вразив.:порожній погляд, кинутий крізь гостре лезо обрію Всесвіту, складав візерунки зі струмків дощу на склі. Краплі вперто складалися у знайомі до болю риси обличчя. А лезо ліній боляче різнуло по змученому серцю, розділивши його навпіл.  Молодець, дуже сильно.

 25.07.2011 17:59  Оля Стасюк для © ... 

Чарівно. Я мало не плакала. Так вистраждано, так болюче... У мене немає слів.

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +36
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +86
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +78
ВИБІР ЧИТАЧІВ
27.03.2012 © Микола Щасливий
09.12.2010 © Тундра
24.04.2013 © Тетяна Белімова
03.12.2011 © Т.Белімова
06.01.2012 © Т. Белімова
26.11.2011 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди