Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
15.11.2011 23:01Оповідання
Про життя і смерть  Про життя  Про війну  
У третьому вимірі
30000
З дозволу батьків
© Ігор Рубцов

У третьому вимірі

Частина 15
Ігор Рубцов
Опубліковано 15.11.2011 / 7284

Так от, повертаємось до наших баранів, – нашого прапорщика N. Він перевершив класичний образ з армійської обойми жартів, легенд і анекдотів. В управлінні дивізії до підбору кадрів ставились з урахуванням інтелектуального рівня кандидатів і хто дав маху в даному випадку – великий знак питання. На політзанятті N довго і безуспішно шукав найбільшу країну світу – СРСР. Блукав очіма в Антарктичних льодовиках, досліджував написи в Австралії, думаючи, куди ці поганці сховали батьківщину? Може на тихоокеанських островах? Неначе така держава зникла там, де й міфічна Атлантида. Кожен із свідків цієї ганебної для армії картини годен був підказати, вистріливши у велику рожеву амебу хоч із найдальшого кута кімнати. Не попасти, а тим більш, не побачити… слів немає. А хоч би й місячну мапу перед ним поклали, то він шукав би, шукав і шукав, розгублено чухаючи настовбурчені брова.

За роки служби я бачив виловлених у кишлаках Середньої Азії чабанів, які не знали жодного слова по-російськи, стрічав дебілкуватих здорованів, виплеканих бабусями в інтелігентних сім’ях, де все за синочка робила дбайлива родина. З цим контингентом все зрозуміло: рядовим прийшов, рядовим пішов. Унікума, подібного N. світ не бачив. Не потрібний ні своїм, ні чужим. Взявши в полон нашого N., партизани, швидше за все, дали б йому під зад коліном і відпустили на всі чотири вітри, щоб не проїдав невільницький пайок.


Олександр Аргамаков – середнього віку старший прапорщик, веселун. Прибув до нас із зразково-показовго Нарофомінська. Таким походженням слід було б пишатись, бо всякий кадровий радянський офіцер з піітетом виголошував наіменування гвардійської дивізії. Однак, сам Сашко вважав за краще піти звідти і єдиний для нього спосіб – вийти чорним ходом через пекло війни. Що ж, свої щасливі дні він використав на повну котушку. Сусід мій сповна перейнявся звичками двох інших товаришів по службі, приходячи додому під яскраві нічні зорі у напівпоросячому стані. Не тому так кажу, що свині п’ють вогняну воду, але ж мій нетверезий товариш не завжди міг сплести пару слів. Молов щось, а тоді клався на постіль і рохкав, неначе заправська льошка. Бувало і не дуже пив, але, завалиться до кімнати, а там я сплю. І відразу подумає – ну як його розвеселити приятеля? Чом він очі склепив, «дитячий час» надворі? І давай мене веселити. Знаменитий вислів Аргамакова: «Ігорьоша!... Ігорьоша!... Вибачай мені! Я більше не буду.» Підсунеться до самого ліжка, наче хоче впасти в ноги і розридатись. Струсоне чубчиком і далі: «Але й менше – теж».

Сашкові «перло». Серед переліку його везінь – знайомство з достойною парою. На стотисячний контингент кілька сотень представниць прекрасної статі (не про якість мова), але одна з них – його. На якийсь час Олександр увійшов до когорти умовно сімейних людей. Для безперешкодного поєднання він, з купою вибачень, заздалегідь забронював наш номер на всю ніч. Це значить, що я йшов спати до сусідів через стінку. У них знайшлося вільне місце. Тут я переключаюсь на іншу історію.


Момент переходу з кімнати до кімнати записався у мозку окремим абзацем. Я ніби побував у трьох порах року. У нашій оселі під помірно працюючим кондиціонером панувала весна. Довгий коридор за дверима ряснів радіаторами охолоджуючих агрегатів бакінського виробництва. Деякі молотили на всю потужність. Отже, повітря у коридорі нагрівалось до спекотно-смердячої температури. Це – літо на іншій, недружній планеті. Тут концентрувались випари, видихи і вихлопи мешканців усіх кімнат. Наступний крок до кімнати сусідів, і я в зимі. Зайшовши, швидко покрився гусячою шкірою. Кондиціонер надривається, а під ковдрою, накрившись з головою, холоне тіло Валерія Кучеренка. Він помітно тремтів. Озвавшись на голос, показав мені одне око.

– Чому мерзнеш, вояче?

– Не хочу вилазити.

Не хоче, чи не може – поважна причина. Щоб не доводити до пневмонії з летальним результатом, я вимкнув «кондішн». Наші туші не потрібні навіть начальнику продскладу.

Валерій все довоєнне життя прожив, з його слів, у Сємську. Нормальною мовою – Семипалатинську Казахської РСР. Про особливости побуту казахів розповідав з іронією і зневагою. Школа напару із комсомолом переконували, що то такі ж люди, але не переконали. Він так і не второпав, що Кучеренки з Єсбосиновими хоч і далекі, але родичі по Адаму, а це ближче, ніж співгромадянство у межах найпотужнішої колись держави, яка так і не змішала десятки націй в одному коктейлі.

Через кімнату Кучеренка протікала спиртова річка. Точніше, вона втікала, а назовні не виходила. Тільки вхожі до сусідів могли споживати цей спецпродукт. Спирт мали б використовувати для регламентних робіт з апаратурою кодогрупи. Там простежувались витоки ріки і то було «єпархією» Валєри, його товарища і ще одного старлея. Вони разом працювали, разом жили, разом пили, пригощаючи найближчіх друзів спиртом, змішаним з вишневим соком. У їхній кімнаті ще мешкав секретник – старший прапорщик Павловський, любитель часнику. Про цю любов знала вся дивізія: де витає аромат часничку, там тільки-но пройшов пан секретник. Взявши слід, можна вийти на нього самого. Тобто, таємниця кімнати зберігалась від ворожих вух – усі давали підписку про нерозголошення. Навіть свого службового рудого кота вони пов’язали участю у застіллі, примусово напоївши спиртякою через трубочку. Кіт виписував лапами затійливу траекторію, викликаючи приступи істеричного сміху, напаскудив де попало і, нарешті, сів прямо у своє неподобство. Кодувальники, нареготавшись до коліків, з огидою видраювали свого звіра у тазику.

Валерій час від часу генерував корисні ідеї. Не пам’ятаю випадків реалізації, але вже те, що він ініціативний є позитивним. В арику на території управління він побачив житя, а для нас – джерело фосфору. Захотілось урізноманітнити меню свіжою рибою. Для рибної ловлі є два швидкі способи: за допомогою вибухівки, або іншого хитромудрого пристрою. Риба коло нашої гвардійської дивізії принципово не виростала до промислових стандартів. У малому аричку, хто розуміє, нічого путнього вирости не може. Але вона була, і ми її хотіли. Назва цього чуда, схожого на мікроскопічну акулу, на диво рідне – маринка. Вона швидко сновигала течією, підхоплюючи ротиком маленькі крапинки поживи. Волосінь, гачки – не те знаряддя на маленьких «шпротиків». Приятель мав інший план.

Ми взяли трилітровий бутиль з пластиковою кришкою. Зробили овір у кришці, а навколо нього натикали невидимок. Всередину бутля накришили хліба і… вуаля! знаряддя лову готове.

До, так би мовити, водного дзеркала ми дістались, ховаючи винахід від допитливих очей. Не хотілось попасти на першу сторінку гарнізонної газети. Робити таку непевну справу відкрито ми, чесно кажучи, соромились. Занурили бутиль під воду і пішли гуляти туди-сюди, туди-сюди. Маринка оцінила хлібний дар, вчинивши штовханину всередині пастки. Виявляється, не такі ми вже й дурні, ловитва пішла, тільки встигай тягнути за мотузку і вивалювати переполохані рибинки до торби. Ускладнений побут воістину допомагав знаходити нестандартні рішення. Але ж сіль, як не метикуй, замінити нічим не можна. Про сіль треба було подбати заздалегідь. Наловлених хвостів вистачало заповнити каструльку, а пересипати – нема чим. Ще й наглі справи в обох з’явились. Ми домовились дати рибкам пару годин перечекати, а там вже, принісши солі зі складу, мали б засолити їх.

Через енну кількість хвилино-годин нами була констатована масова смерть і повна непридатність маринки до подальшої обробки, позаяк у їхньому теплому кліматі процеси розпаду і бродіння протікають прискорено.

Отак і всі інші ідеї Кучеренка йшли в пісок. Його спроба додати до прапорського заробітку ліву копійчину мало не вилізла боком, коли ми удвох вночі поперлися висохлим річищем збувати куплений у воєнторзі солодкий товар. І добре, що не прийшов дуканщик. Добре, що взагалі ніхто не прийшов, бо могли прийти чорняві люди, які не любили сгущенки. Навідались би по м’ясо з п’ятикутними зірочками і хто зна… Сума Валерчиного прибутку склала не більше нуля, та він, як наврочений, чи отой, що з острова невезіння, проте, завжди з надією і в доброму гуморі (чорному-чорному армійському гуморі), все мудрував. Єдине, в чому сусідові поталанило, так це у тому, що через його кімнату текла невсихаюча спиртова ріка.


Знайду кілька слів для офіцера, який нічим не запам’ятався. Тобто, звичайний, пересічний радянський старлей. Позитиву чи негативу від нього не пригадую. Тільки, власне, оце словосполучення: стагший лейтенант Афондєгкін Югій Петгович. Чотири «р», які він не міг виговорити, але мусив. Ніхто не винен, навіть батьки, нагородивши гаркавого сина повним набором з трьох слів, які повторювала наша компанія всякий раз, забачивши Юру. Можливо, за чверть століття «стагший лейтенант» вислужився до «генегал-майога». І чим же це вважати, успіхом, чи нещасливою зіркою?


Ніщо не триває вічно на нашій землі – ні добре, ні погане. Коли я складав рапорт, вирішивши несподівано для самого себе лишитись на надстрокову службу, попри готовність зробити це, в душі легкими прозорими крильцями тріпотіла надія на відмову командування. Тоді заради чого робились тілесні рухи? Хто б міг відповісти за мене на складні питання? Начальство не відмовило, до особіста не викликали, у психіатра не перевіряли. Протягом всього подальшого життя я чую одне запитання: «Для чого?». Не сказати, як там було гарно – краса Карпат перевершує найліпші краєвиди шиндандщини, чорне наше море голубіше неглибокого арика. Немає відповіді, як немає жалю. Можливо, відповідь слід шукати не у мене. Хай психологи розв’язують подібні загадки. Десятки, а може й сотні моїх побратимів готові сьогодні ж повернутись туди не зі зброєю. Чужому солдату там нема чого ловити. Загадкова країна має велику притягальну силу. Але ж все могло вийти іншим боком. Для мене – колишнього безбожника, Бог написав кращий сценарій.

Шостого лютого 1988 року стікав термін контракту. Знову те саме відчуття: додому хочеться нестерпно, але прощаючись з Афганістаном, насилу відрубуєш від себе половину світу. Нехороше слово «назавжди» гнітило не менш, ніж день мого призову. Підполковник Крупнов, та й інші казали: «Лишайся! Немає нічого неможливого». Я знав, що зможу служити стільки, скільки стане сил, але вони такі диваки, наче пів-царства мені пропонували, а самі тільки чекали на заміну. А вже дихав у спину повний вивід контингенту. Перебудова у Радянському Союзі змінила акценти на полі зовнішньої політики. Треба було їхати додому, треба.

Ті, з ким колись починав, давно вже по домівках, хто вцілів, звичайно. Жодної людини призову 1983 року поруч. Справедливість вимагала припинити безумну війну. Скільки разів можна брати одні й ті самі висоти, зачищати сто разів перезачищені кишлаки? Ніхто не знав, як Афганістан відпустить нас. Вводити війська було легше, хоч ішли не на готове. І от, після 9 років бійні – відсутність факту перемоги. Тугодуми досі твердять: «Нас нема за що судити». Не дивно – злочинці часто не визнають провину. Спитайте у афганців – це їх землю топтали наші чоботи.

Через дорогу від кам’яного паркану нашої частини стояв відділок міліції – царандою. Я часто кидав туди оком, думаючи про майбутнє цих людей. Ми – додому, а їм куди? Наврядчи афганці свято вірили в успішну передачу влади до рук національних утворень. Всі вони тримались за життя штучно, як той хворий під крапельницею. Не вірили, і багато хто чкурнув за кордон –закладати там фундамент нового життя. Насувалася «ніч довгих ножів», отже й мені треба було подумати про завершення військової служби.


Я не думав, що наші військові командири мають хоч краплю сумніву у місії, якою вони, власне, керували на місцях, підкидаючи дрова у полум’я конфлікту. Мною тут уже продемонстрований «плюралізм» офіцера-льотчика. Наслідком тих роздумів комуніста не стало особисте припинення бомбардувань, відповідно до голосу совісті. Копирсаючись у записах воєначальників, я натрапив на працю колишнього командира 101 піхотного полку 5 гвардійської МСД полковника Нєвєрова. Читаю і «прозріваю». Виявляється, розуміли, усвідомлювали, не схвалювали.

Герой Радянського Союзу Нєвєров подає справку:

«Втрати військової техніки склали: літаків – 103, вертольотів – 317, танків – 147, БМП і БТР – 1314, гармат і мінометів – 433, автомобілів – 11309!!!, інженерної техніки – 11369!!!, радіостанцій і КШМ – 1138. За часів війни понад 200 тисяч воїнів нагороджено урядовими нагородами. 85 осіб стали Героями Радянського Союзу, 8 осіб отримали звання Героїв Російської Федерації за мужність і героїзм, проявлені під час бойових дій а Афганістані.»

А тепер головні висновки (стаття має таку назву «Оцінки війни у ДРА. Підсумки. Етапи. Висновки).


«Це була ніяка не революція, а справжній військовий путч, здійснений революційно налаштованими офіцерами і частинами, розташованими у Кабулі. А керівник, ніхто інший, як

вчитель Таракі – генеральний секретар НДПА і Армії. Широкі народні верстви у цій акції не брали участі і не знали, хто обійняв владу у результаті саурської революції 7 саура 1357 року, тобто 28 квітня 1978 року. Який уряд обійняв владу і кого замінили? Хто очолив державу? Через те, військовий заколот ніяк не міг перерости у соціалістичну революцію і змінити на краще життя афганського суспільства, як думали правителі у Москві (Брєжнєв, Громико, Суслов, Черненко, Устінов). Афганський народ твердо знав і його неможливо було переконати в цьому, що у кожному кишлаку для нього авторитет, покровитель, хазяїн – це місцевий мулла, бай і старійшина. Ті, хто дав йому землю, хліб, воду. І це для народу була норма існування, яка визначалася приказкою: «Верблюд не витримає кінської швидкости, тому ми йдемо своїм шляхом, дорогою, накресленою Аллахом». Хіба є у світовій практиці, щоби хтось переконав мусульманський світ і направив його проти Аллаха? Тому війна в Афганістані розколола народ на частини, а потім взагалі заплутала ситуацію. І якщо, у перші дні вводу військ нас зустрічали з квітами, то у подальшому, з кожного дому, кишлаку нас почали зустрічати свинцем. Тому, Афганське питання можна і треба було вирішувати мирним шляхом. А саме, нехай у самій країні Дауд валить Захір-Шаха, Амін душить Таракі, а Аміна труїть Бабрак Кармаль, якого у свою чергу усуває Наджибулла. Бо для Радянського Союзу жодної загрози не було. Нас просто туди авантюрним шляхом втягнули. Чому війна в Афганістані триває й сьогодні? Після саурської революції НДПА не має авторитету, а тому не отримала широкої підтримки афганського народу. Оскільки цілі і завдання, об’явлені лідерами цієї партії, не відповідали інтересам народу, а якщо перетворення нічого не дають народу, вони приречені на невдачу. Кінцевий підсумок революції – успіх чи провал, обов’язково має бути підкріплений реальними діями. Політична лінія, нав’язана групою партійних функціонерів, народом була відкинута. Наша армія у цих умовах не могла запобігти краху режиму НДПА. В країні почалась і триває громадянська війна, а якщо до наших днів не встановлено баланс сил, і не досягнуто остаточної згоди в суспільстві, війна триватиме. А, отже, насильницьке перелаштування суспільства в Афганістані завершилось провалом.

ВИСНОВКИ. 

Висновок 1. Найбільш перспективним і раціональним був наполегливий пошук шляхів політичного врегулювання внутрішніх і зовнішніх афганських проблем.

Висновок 2. На початку 80-х років щодо Афганістану найбільш реальним було не прагнути створити собі слухняну соціалістичну державу, а як були схильні США, Пакістан, Індія, країни Заходу, створити нейтральну державу.

Висновок 3. В інтересах безпеки Росії необхідно налагоджувати стосунки з мусульманським світом. Бо у XXI столітті іслам набуває величезного значення и стає одним з головних факторів, що визначають розвиток міжнародних стосунків.

Висновок 4. Введення Радянських військ на територію Афганістану було вкрай недоцільною авантюрою. Оскільки потрібно вже було вводити крупні сили, щоб закрити кордон з Пакістаном і Іраном. Радянське керівництво не мало чіткої цілі, певного задуму дій. Адже 40-й армії не було поставлене конкретне завдання: що робити і які бойові завдання виконувати, тобто не було виразної військово-політичної цілі і конкретного завдання.

Висновок 5. В усьому цьому мороці лишається тільки світлий образ радянського солдата і офіцера, які в Афганістані самовіддано виконували свій обов’язок (не сприймаю наказ вбивати чиїмсь обов’язком – прим. автора). Справжній солдат, у будь яких обставинах, інакше зробити не може. Плачевний підсумок – це людські втрати, які склали – 14 тисяч 451 особа, у тому числі Армія – 13.833, КДБ –572, МВС – 28. Загинули понад 300 військових радників. Санітарні втрати становили 49.983 особи, стали інвалідами – 6.669 осіб, пропали безвісти – 330 осіб.»


Щонайменше, текст, наведений мною, не схожий на комуністичну риторику вісімдесятих років минулого століття. Це при тому, що й дотепер не тільки наші колишні командири, але й дехто з солдатів тієї доби, вперто наполягають: ми виконували інтернаціональний обов’язок і

іншого виходу, крім військового способу розв’язання проблеми не існувало, інакше американський імперіалізм… І далі пішло, поїхало.



«Panasonic»




Я все ще літав, але вже не шикувався вранці разом з усім складом управління на плацу. І ніхто цього не помітив. Натомість, піднакопичивши чеків, обертав їх в якісний західний одяг, взуття, – в усе, чого в Союзі не дістати, хіба тільки через бариг. А головною мрією, звичайно, був великий японський двокасетник.

Підстаркуваті прапорщики задовольнялись невеличкими магнітолами, а ми, молодь тягнули не інакше як на солідний агрегат, вартістю 900 чеків – майже три моїх місячні оклади. Справа в тім, що серйозних апаратів завозили небагато. Попит перевищував пропозицію. Магнітолами банкував, розподіляючи між черговиками, заступник начальника політвідділу. Немає сумніву, що сьогодні така посада недешево би коштувала. Але, наприкінці 80-х ми не знаходили сфери вжитку для слова «корупція». Якісь переваги мали представники з вищого командування, та це природньо. Хоча, може й прізвище комдива було в тому списку не першим, не знаю. Але зірочки майора, наприклад, Петренка не давали переваги над личками сержанта надстроковика Хоменка. Єдина об’єктивна умова – позитивна репутація. Враховувався строк, який лишився претенденту до заміни, чи звільнення. І у мене був аргумент посунути трохи черговиків, яким попереду світило віддалене сонце «дембеля». Я доношував останню пару кімнатних капців. І, як супердід дивізії, таки не виходив на ранкову постановку завдань.

27 грудня 1987 року (пам’ятаю без шпаргалки) повільно волочилося моє чергування на КПП. Температура повітря у тіні – понад 20 градусів, може навіть усі 30. Нормально? Комашня бадьоро повзала, літала, не збираючись ховатись по теплих шпаринах. Десь під дахом нашої «конури» оселились шершні – великі такі літаючі терористи. Думаєте, ви знаєте, що то таке? Якщо не бували в Середній Азії, то не знаєте. Гонорові комашки. На них у мене завжди була наготові професіональна ляпалка, скручена з товстої газети. Коротше, давав я їм чосу. Не знаю, чим керувався один із моїх ворогів, налетівши зненацька зі спини. Атакував швидко, встромивши свій «кинджал» у шию трохи вище коміра. Задав порцію пекучого окропу і поторохкотів геть.

Одного разу я вже куштував шершневої отрути. Той перший садонув мені жалом у плече, ховаючись в рукаві. Шия ближча до мозку. Що з того буде, я не знав і, про всяк випадок, повідомив оперативного чергового по дивізії. Майор подивився на мене, наче тих шансів вижити було п’ятдесят на п’ятдесят. Відпущений помирати, я до санчастини не пішов, бо краще військових «ескулапів» поважати на відстані. Їм тільки покажи проблему, то вони відразу відшукають на тобі п’яту точку для уколу. Отож, «хворіючи», поплентався до магазину. А там! Там стояв ВІН! Лискучий двокасетний «Panasoniс», з еквалайзером, реверсом і долбі-системою. Де справедливість? Для більшого ефекту: повірте, що тоді «панаси» виготовляли не по всьому «жовтому» світові, а саме в Японії. І такий апарат дуже ж хотілось купити. Але хтось там був поперед мене на черзі. Прапорщик вже бігав гарнізоном, позичаючи гроші. Ну що вдієш, коли магнітофон вже майже його власність?

А от нічого і не треба було робити. Нічогісінько на допомогу йому, бо він якраз підскочив до мене з питанням: «Ти мені не позичиш чеків? Не вистачає!»

«Мовчати!» - дав собі наказ. Сьогодні віддам гроші – він поверне, обов’язково поверне. Тільки де потім «бандуру» брати? «Ні!». Коротко, чітко, впевнено. І ввечері я поклав голову коло лискучого боку покупки. Не спалося. Він так смачно клацав, чисто по-японськи. Лискуча панель «Панасоніка» радувала мене понад двадцять років, доки… ні, не зламався. Нині він «проживає» в мого друга, тішачи його як бездоганним виглядом, так і чистотою звуку.

Донецьк 2010 рік
___________
На фото я з моїм другом Віктором Міроненко "гостюю" в афганського солдата. Шинданд, неподалік від мечеті.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
15.11.2011 Проза / Оповідання
У третьому вимірі (Частина 14)
16.11.2011 Проза / Оповідання
У третьому вимірі (Частина 16)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 3 (3+0+0+0+0)
Переглядів: 125  Коментарів: 2
Тематика: Оповідання, Афганські спогади, СРСР, Радянський Союз, прапорщик
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 16.11.2011 19:35  © ... для Тетяна Чорновіл 

Масовість, так би мовити, кидається у вічі. А як подумати, скільки на землі кожен день отаких безглуздих речей трапляється. Недаремно у Святому Письмі сказано, що краще ходити до дому плачу, ніж до дому веселощів. Змушує замислитись.

 16.11.2011 13:17  Тетяна Чорновіл для © ... 

Превеселі історії військового побутового життя... Правда, "висновки" і констатування втрат заставляють заціпитися! (((((

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
27.03.2012 © Микола Щасливий
23.02.2013 © Тетяна Белімова
06.01.2012 © Т. Белімова
20.03.2015 © Вікторія Легль
26.03.2012 © Піщук Катерина
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди