Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
16.11.2011 20:06Оповідання
Про життя і смерть  Про війну  
30 років - сумний ювілей
20000
З дозволу батьків
© Ігор Рубцов

30 років - сумний ювілей

Частина 1
Ігор Рубцов
Опубліковано 16.11.2011 / 7385

Тридцять років тому


Чверть століття обмірковував одну тему, та все ніяк не наважувався викласти свої спогади. Яскраві вони, чи ні? Це моє, можливо нікому не потрібне. Може, я негарно пишу. І то є добре, що за цей строк не знайшлось часу та натхнення попсувати папір. Напевно, все мало б інше забарвлення. То могли бути високі матерії інтернаціоналізму, героїзму, військової звитяги, радянської слави. Як мислив, так і написав би тоді. А тридцять років проминули, як три дні. Світогляд зазнав певних змін. Тепер я готовий до першої, після школи, письмової роботи.

Відлік починається наприкінці 1979 року – першого у історії радянсько-афганської війни. Перші чотири роки - не мої. Вони випали старшим за мене пацанам з наших радянських мікрорайонів, вулиць, селищ, кишлаків і таке інше. Наступні чотири – час моєї перевірки, коли я трошки краще почав розбиратись в собі; важкі і пам`ятні роки. І вже чверть століття тягнеться останній постафганський період - час ретельної переоцінки минулого.

Тридцять років відділяють нас від подій, які почалися штурмом палацу на одній із сопок Кабулу. Хоча, ні, не те. Штурм – вже не початок. За пару днів до того на кабульському літовищі почало вирувати шалене життя. Вдень і вночі на посадку заходили військово-транспортні літаки, показуючи місцевим мешканцям червоні зірки. Кабул, Баграм – найбільша військово-повітряна база у 60 кілометрах від столиці, ще ніколи не бачили такого.

У військових училищах Кабулу, у полках і окремих афганських частинах наші військові радники встановили особливий режим для курсантів, солдат, офіцерів титульного народу. Офіцери першими склали зброю на купи під ноги представників радянського командування. Її навіть не переписували перші пару днів, поки з цих куп не почали масово зникати раритетні зразки пістолетів, автоматів, тощо. Частину афганських командирів заарештували, дехто із спритних і далекоглядних встиг вислизнути, передчуваючи біду. Ніхто майже нікому не вірив, бо мало хто взагалі розумів, що сталося і як буде далі. Тяжкі години вагання. Хто хазяїн у країні? Та хто б не був керівником номінально, відчувалося, що Афганістаном керують не корінні афганці, а оті високі чини із слов’янським типом обличчя. Так, насправді, і було.

Хтось наважився вистрілити першим, чи, може, віддав команду відкрити вогонь на ураження. Були вагання: натиснути на гачок і вбити того, хто вчора навчав мистецтву бою. Ви можете усвідомити, які протиріччя вирішував для себе кожен афганський воїн? Я почав думати про це тільки в останні кілька років. Тоді мої ми: я і мої політки, ще не вміли думати. А дехто з побратимів і тепер не навчився.

Закінчуючи останні класи середньої школи, я не міг збагнути, як у наші мирні дні ровесники падають під кулями у далекій-далекій країні? Якою високою має бути місія визволителів з радянської країни – країни, яка посилає кращіх синів захищати бідного дехканина, простого афганського трударя, дитинку, стару людину. Так я собі думав. Так вчили думати. На початку 80-х років не було достовірної інформації, або наявних доказів бійні, у яку втягнуто мою, таку миролюбну, таку демократичну, найкращу країну. Правда, і до нашого невеличкого шахтарського містечка долітали чутки: «До Донецька прибув літак з-за «бугра» набитий «цинками»». Хтось повернувся додому обпечений, чи посічений осколками. Тільки коли у 1981-му від сусіда почали приходити листи, у яких він писав про війну, я усвідомив: десь там наші добряче воюють. Значить, це необхідно!?

Тобто, у країни просто вибору не було і, відводячи небезпеку від своїх кордонів, вона довірила визвольну місію найвідданішим, випробуваним, таким, хто заслужив цю честь. А чим заслужив, то вже час покаже. Отаким наївним був я тоді. Кажіть – дурним, не ображатимусь. Мені теж кортіло бути героєм-захисником. Я уявляв себе переможцем, вцілілим після багатьох місяців поневірянь. Хоча, не було ніякого бажання занадто ризикувати, демонструючи свою силу та вправність. Власне, сили теж бракувало такої, аби її демонструвати. Проте, була витривалість, терплячість, наполегливість і нетерпимість до «поганців». Отаке мав виховання, чого вже приховувати?

Тільки-но відсвяткував вісімнадцятиріччя, як через місяць отримав державний папірець: «1 жовтня прибути на...» Отакої! Тямущі люди казали, що у ранні строки до лав РА беруть тих, кого готуватимуть до служби у закордонних контингентах. Заманливо! І куди ж мене? Такий самий наказ мав на руках мій однокласник – Федір Єгурнов. Відтоді я почав аналізувати всілякі чутки і здогадки. До спортсменнів-розрядників ми не належали, значить десантура і Афган нам не світив. Куба? О, Кубо, омріяна карибська красуне! Лечу до тебе! Хтось вкинув оце слово і я переконав себе, що саме так і буде. Віват, Кубо! Чув, там солдати носили цивільне вбрання, жили, як коти у сметані. От і мені поперло. Хіба даремно я так старанно вчився у технікумі? Оцінили. Хоча, Федько... Той ніколи на навчання не налягав. Ледве подолавши, за допомогою запотиличників, вісім класів, та училище зв`язку. А може вимоги не такі суворі, як про те подейкували люди?

Вранці 1 жовтня нас сяк-так вишикували перед Селидівським комісаріатом, порахували і автобусом відвезли до Донецьку, на територію збірного пункту. Важкі ворота зачинились і з тієї хвилини ми перестали вважати себе вільними. Серце стислося до розміру пін-понгової кульки. Домашня дитина – я не бажав змиритися з дійсністю, а «відкосити» не хотів і не міг. Почесний обов`язок! Сумління не дозволяло вдати з себе немічного або дурника, хоч дехто з моїх знайомих знаходив «тяги», відкараскуючись від призову. Я йшов, як та вівця, втішаючись думкою про швидкоплинність часу і свою витривалість. Слово «домашній» я краще заберу в лапки. Вітер авантюризму, бажання почати своє незалежне, цілком окреме життя мало місце. І ще страх, як хотілося на Кубу, аж усі, кого нагнали на збірний пункт ввижались кубинцями.

Мрії мої, мрії! Куди вони носили мою уяву? Які картинки малювали? Думав, всього за два роки перебиратиму фотознімки, на яких стоятиму під пальмами, засмаглим красенем у темних окулярах, у моднявих джинсах.

Щоправда, у мене такі фотки, є. Під пальмами, але на іншій півкулі Землі. У військовому є і у цивільному. Натомість, перша зупинка моєї закордонної епопеї носить назву – Кабул. Перестав літери, от тобі і Куба, та ще й «л» на додачу. А першим повідав велику військову таємницю майор з автобатівськими емблемами, якого ми швидко почали величати на «ти». Він доправляв нашу групу до пересилки під Новомосковськом.

У перший вечір знайомства майор Микола (Кольок), скрививши жалісливу міну, заскиглив: «Жаль мені вас, пацани, скоро вам до Ташкенту, а звідтіля – у Афганістан. Чи не нашукаєте часом трохи грошей? Навряд вони стануть вам у пригоді.» Кілька хлопців насували йому у жменю м’ятих карбованців і вже до ранку Колька ми не бачили. А вранці він з`явився із слідами нічних «поминок». Мабуть, не жалів себе, обмиваючи наш призов – за власною його версією потенційне «гарматне м`ясо». Ми також виглядали кепсько внаслідок бурхливо проведеної ночі.

На ніч всіх рекрутований, але ще нестрижених, заштовхали у тісну казарму з двоярусними тапчанами. Збуджений натовп насилу розлігся. На зсунені по двоє тапчани вкладались утрьох. Той, хто лежав по центру, мучився на стиковому заглибленні. Двоє крайніх чіплялися руками, аби не попадати додолу. Який там сон?

Світло вимкнули, а гамір все наростав. Черговий офіцер спробував гримнути на балаган, але у відповідь почув таке огидне слово, яке я не повторю навіть під загрозою розстрілу. Спіймавши облизня, той пішов «плакати». І не було на нас методів впливу. Присягу ми не складали, виконувати накази командирів - не обіцяли. Не визнавали поки що хлоп’ята командирів. Тыльки один наглядач був, і того, наче водою спустили.

Наступного дня невиспану юрбу транспортували до потягу. Там додали ще одну команду з Луганської (тоді Ворошиловградської) области, розсадили по двох вагонах, та й спекалися ледве керованого збіговиська вчорашніх шибеників. У сусідньому вагоні їхали лісічанські. Дорогою до Красноармійську то там, то сям виникали суперечки: хто тут у потязі крутіший. Дехто вже заздалегідь загрожував когось «зачмарити», коли вже служитимуть у частині, дехто провокував розібратись прямо там, на місці. Нависла загроза невеличкої війни. Новобранці дивились один на одного, як чужинці. Хтось постійно снував туди-сюди, у тамбурі грюкали двері і було так накурено, ніби з усіх вагонів пасажири збігались покурити саме у цей тамбур.

Перед самим Красноармійськом рядами пустили капелюха. На станції потяг стояв двадцять хвилин. Народ хотів відзначити перший день похідного життя. Двоє хижооких з валізою чкурнули «по груші». Решта позирала на цивільне населення так, ніби ті заборгували, а вже час розрахуватись, тому перед нашим вагоном ніхто не зупинявся.

Час вийшов. Потяг плавно рушив, а гінців – катма. Кмітливі рвонули стоп-кран. Відразу зчинилась метушня з залученням провідників і бригадира поїзда. Вагони знову повільно покотились, та вже у іншому тамбурі хтось відпрацював стоп-краном. Думали не про хлопців, які могли спізнитись у армію, а про горілку. Та ось вони, у шаленому герці наближалися до перегрітого вагону і ускочили, підхоплені дужими руками, своїх земляків. Почалося щось... Кожен гуляв востаннє, вкладаючи всю душу у ту гульню і всю силу легенів, доводячи тільки свою правоту, своє знання життя. Мама рідна! Оце їхало добірне поповнення виконувати інтернаціональний обов`язок.

Скоро один, не менш ніж стодвадцятикілограмовий кабанець відключився між сидіннями, заблокувавши вихід другу, що сидів біля вікна. Його торсали, хряскали по пиці. Щоки драглисто тремтіли, вкриваючись зимовим густим рум`янцем, а реакції – нуль. Бесіди перейшли у одночасне перекрикування одразу всіх. Слина ляпала на підборіддя співрозмовників, очистки і недоїдки сипалися на підлогу. Все стало дуже схожим на сварку, тільки не було сваркою. Швидше, то був такий спосіб переконливо встановити свій авторитет інтонаційно. Лишень через кілька тижнів ці хлопці мали взяти до рук недитячу зброю, а у перший день, чи там другий, запросто могли поскручувати один одному в`язи за так, за здорово живеш, з дурости, та на п’яну голову. Ми їхали! І про це знала вся залізниця.


Міжнародний переліт


Я до армії за кордоном не бував. Практично всі мої товариші по службі теж, народившись у Союзі, думали, що там і трава іншого кольору. На ташкентському військовому аеродромі «Тузель» заправляли Ту-154. На борту синім кольором напис «Аерофлот» повідомляв пасажирів про буденність і мирний характер польоту. Звичайний рейс: цивільні пілоти, стюардеси, пасажири і... щойно випущені з навчального комбінату рядові – половина салону юних солдатиків.

Чекаючи виліт на Кабул, тобто, на Кубу, тільки не так пишеться., побачили послідовну посадку двох військово-транспортних Іл-76. Хвиля голосів сколихнула повітря: «З Афгану!» Он вони які, героїчні наші соколи! А якраз туди. Є різниця ними і нами? У напрямку руху – так. У якомусь незбагненому для нас розумінні життя – можливо. А, як люди, ми були однаковісінькі. Вдома чекали мамка, батько, може, дівка. І вони зичили нам успішної служби, вчасного повернення, чоловічої дружби, взаємодопомоги, розуміння командирів, захисту від небезпеки, скорого перетворення на справжніх чоловіків, здатних на вчинок – на гідний прикладу вчинок. Може ті, з військових «бортів», вже перейшли на інший щабель людської гідности? Вони побачили біду, склали ціну життю, виросли, як ЛЮДИ… Скільки часу для цього потрібно? Ми готові були ступити у ріку, яка, на мій погляд, повинна була омити нас від намулів юнацького хизування один перед одним, намагань довести свою твердість, своє достоїнство. Час пішов!

Наївних романтиків цей світ «любить» по своєму. За п`ять місяців навчання у Ташкенті я не знайшов підстав констатувати: «Ось, ми стали іншими». Вже невдовзі по прибуттю у групі чітко позначились задерикуваті лідери, та ті, кого цькують. Виокремились негідники, чи просто люди, які не можуть втримати себе у тісному просторі військової дисципліни. І «завелись» вони так, як заводяться таргани, раптом. Не іншого року, не іншого строку призову, у нашому ж підрозділі, де всі рівні, всі схожі, як два негри для білої людини. Коли на нас напосідали «діди» із сусіднього будбату, ми гуртувались і давали відсіч. У тих чесались п`ястуки від неактивованої люті. Неписаний закон армії, скорочений до трьох слів, звучав так: молодий має літати. Так то були «чужі діди», з іншої частини, не кажу вже – підрозділу. Але і їм хтось із сержантів одного разу зауважив: «Цих скоро «за бугор» кинуть, а там хтозна... Не чіпайте «щиглів»!»

Я думав собі тоді, як добре було б вилетіти з Ташкенту. Мабуть там, в Афгані, де кулі літали, як ґедзі біля корів, було інше ставлення до людини з рідної землі. Тому не один я радів, відбуваючи назустріч невідомому. Тільки ніяк не доходило до мене – яким чином ота підлота, що разом з усіма розсідається салоном «тучки», може перекроїтися на воїнів-героїв, Чомусь наші компетентні органи разом з батьками-командирами не догледіли, не розпізнали серед молодих солдат типів, недостойних високої місії. Моїм пафосним думкам про зразкового радянського воїна дуже не вистачало реалізму.

Літак легко відірвався від смуги, довернувши на Південь. Під час польоту внизу відкривались небачені ніколи краєвиди. Незабаром пішли гори. Та такі гори, що тільки милуватись ними. Як там можна воювати? Здавалось, на сотні кілометрів в усіх напрямках немає нічого, окрім гір. І щоб подолати такий простір, наземному мандрівнику потрібне ціле життя. За що можна битись серед непохитних стрімчаків? Чи хто питав себе: а нащо нам ота війна? Що вона вирішує для такого велета, як Радянський Союз? Той, хто бачив Афганістан тільки на карті, можливо собі думає, що у великої країни вистачить потуги підім’яти під себе малий клаптик землі, з архаїчним устроєм. Подивившись з висоти десяти тисяч метрів, можна засумніватись у своїй правоті.

Лайнер подолав чималу відстань, але не збирався знижуватися. Я роздивлявся навкруги., розшифровуючи химерні візерунки вершин і ущелин. У таку погожу днину далеко було видно. Хто сидів коло ілюмінатора, побачив місто під нами, помережане артеріями вулиць. Раптом, літак глибоко занурився носом. Тіло втратило вагу. Щось не так? Там, іззовні все наче нормально. Але двигуни Ту-154 побачити не можна, бо вони знаходяться у хвостовій частині фюзеляжу. То що?

На значній відстані ліворуч і вниз я відшукав поглядом два винищувачі. Чи, бува, не «пакі»(пакистанці) нас підбили? Така думка шугнула, аж скроні теплом обдало. Тільки паніки зараз не треба. За штурвалом, бодай, не діти сидять. Крила цілі, салон, наче, неушкоджений.

Літак зробив коло, стрімко знижуючись над містом. Детально окреслились будинки і машини на вулицях. Навіть людей, які спокійно пересувалися у своїх справах і не звертали уваги на наш «Ту», я почав розрізняти на відкритих місцях – маленькі такі рухомі лялечки із східних казок. Пілоти поступово вирівняли машину. Бетонна смуга набігла конвеєрною стрічкою, наче ото хтось поспіхом підстелив її під літак. Легко струсонуло раз, два і пілот перевів двигуни на реверсний режим. Картинка іззовні почала помітно уповільнюватись. В ілюмінаторі другим дублем майнуло точно таке видовище, яке ми бачили два дні тому у нашому літньому військовому кінотеатрі, переглядаючи фільм «Спекотне літо у Кабулі». Ну просто, як повторний перегляд! Залюднений аеровокзал, диспетчерська вежа, напис латиницею «K A B U L». Потім – ліворуч і праворуч на стоянках десятки військових літаків, вертольотів. Списані і частково розібрані, чи розбиті фюзеляжі колишніх повітряних суден. «Салям, шураві!» Нас прийняв міжнародний аеропорт такої цікавої країни, у порівнянні з якою ніяка Куба, та що там Куба, найліпші острівні, чи материкові держави не зрівняються ніколи. Всякому бажанню я вмію дати раду, але велике бажання потрапити туди знову іноді просто нестерпне. Хтозна, може то якась інфекція, що викликає мало не наркотичну залежність від певної країни?

Відлік «три роки за рік» пішов, починаючи від дня двадцять п’ятого, лютого, 1984 року.

Для початку усіх новоприбулих вишикували в шеренгу. Вміст речові мішків, за наказом когось у військовому, вивернули на бетонку. Солдатські «сидори», видно, не радували очі офіцерів. Земних багатств ніхто з собою не прихопив. Цікаво, що такого можна було туди ввезти, чого там немає? Наркотики? Зброю? Ой, не смішно! Через багато місяців своєї достойної служби, коли під моїм ліжком накопичилась колекція не облікованих гранат і іншого вогнепального залізяччя, згадувати цей огляд, то просто, як чути старий, нецікавий анекдот. Відступаючи від хронології, повідаю, як колись у сусідській прапорській кімнаті уздрів гранатомета. На питання: «Чий?», відповіли без всякої загадковості у голосі: «Нічий. Бери, як хочеш». А дрібні набої до стрілецької зброї, здається, взагалі ніхто не лічив. Та до цього ще повернемось. Тут, на столичному літовищі, ми пройшли митний контроль без митників і взагалі без представників країни, до якої прибули. Перед афганцями не звітували, їм не подавали документи для контролю, їхнього дозволу не питали ніколи і ні про що. І нікому за це соромно не було, якось, навіть, у голову таке не приходило.

Після деяких формальностей нас ескортували через усю столицю до гарнізону, головним об’єктом якого був штаб славетної сорокової армії. Багатьом відомо, що «серце» контингенту калатало у колишній резиденції покійного лідера країни Аміна. Наскільки вдалим виявилось розташування, ми оцінили вже першої ночі. Палац маячив над усіма військовими містечками, як Кіліманджаро на африканській рівнині. Треба визнати складність штурмової операції по захопленню цієї споруди у грудні сімдесят дев’ятого року. Круті схили пагорба, на верхівці якого маячить палац, не викликали ентузіазму у пішого воїна. Але викурювати довготривалою облогою і класти там солдатські життя було розкішшю неприпустимою. Завдання взірцево виконала спец група «Альфа», поклавши особисту охорону Аміна і його самого. І коли апартаменти передали штабу армії, вони стали головною мішенню у Кабулі на всі роки тієї злочинної війни. Ввечері у напрямку штабу коли-не-коли злітались трасуючі кулі. Стрільці били десь здалеку, не цілячись, щоб шураві ніколи не дрімали спокійно. Небо перехрещувалось кривими траєкторіями, а через кілька секунд долітало стишене торохкотіння кулемета. Бувальці казали: якщо тут трохи пожити, обов`язково побачиш бадьорий політ некерованого ересу (реактивного снаряда). Така-то афганська рулетка – різновид російської, вдосконалений моджахедами – кулю посилали вони, а ти тільки не ходи там, куди вона летить. За теорією вірогідности саме в тебе поцілити важко – може, один шанс на тисячі. Та що про теорію вірогідности розкаже той, чия надія не виправдалась?

Донецьк 2009 рік
___________
На фото мінарет Шиндандської мечеті.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
16.11.2011 Проза / Оповідання
У третьому вимірі (Частина 16)
16.11.2011 Проза / Оповідання
30 років - сумний ювілей (Частина 2)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 274  Коментарів: 11
Тематика: Оповідання, спогади, життя, смерть, війна, Афганістан, ювілей
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 17.11.2011 19:06  Суворий для © ... 

Важко впливати на читача, який в основній масі у нас зводить кінці з кінцями і купувати книжки відповідно почне не скоро. А може вже й не почне враховучи, що паперовим виданням пророкують швидкий кінець.
Зрештою прогрес не стоїть на місці. Будемо сподіватись на краще... 

 17.11.2011 18:46  © ... для Суворий 

Друкуються там, де виділяються кошти. У нас на культуру не дуже розкидають гроші. Знаю те, що деякі видавці підтримують власним коштом деяких авторів. Мій друг, видавець з Франківщини Юрій Височанський зробив не одну корисну книжку, вклавши, як у прірву, бо доходи не покривають витрат. Завдяки йому я і мав перші публікації у збірці "За межею означень". Але її ми укладали за згодою всіх учасників, вскладчину. Отже, відірвавши від родини солідну суму, я знаю, що не поверну її. І у нас на Донеччині українські вірші навіть не беруть до книгарень. Так що свою частину тиражу досі тримаю у шафі, до кращих часів. Більшу частину роздарував друзям.

 17.11.2011 18:40  Суворий для © ... 

Ви знаєте в нас є кілька авторів (наприклад псевдонім Борода), які у нас публікувались і теж розповідали, що друкувались в газетах діаспори Португалії, Аргентини... Але я не пригадую жодного, хто б надрукувався отак запросто в вітчизняних виданнях. Складається враження, що на чужині простіше донести свої твори до читача. Парадокс.... 

 17.11.2011 18:38  © ... для Суворий 

Я вже зробив такі кроки. Чекаю.

 17.11.2011 18:37  © ... для Тетяна Белімова 

У "Дніпрі" ці твори додали до бібліотеки видавництва. Можливо, вийде щось.

 17.11.2011 18:34  © ... для Суворий 

Як воїн воїну відкрию воєнну таємницю: поки що за друк взялося видавництво на Далекому Сході Росії. У часописі української діаспори "Далекосхідна хвиля" вийшла перша редакція циклу "... У третьому вимірі". Те, що розміщено тут - третя редакція, а, власне, ця частина - друга (з половиною). Але, скажу я вам з досвіду, просувати свої твори по видавництвах - копітка і затратна справа, особливо для невідомого нікому початківця. Так що, як Бог дасть.

 17.11.2011 18:30  © ... для Тетяна Белімова 

Шановна сестро, я вдячний і водночас схвильований таким незаслуженим авансом, відпрацювати який не зможу за все життя. До таких вершин, як Ви пишете, не дійду, навіть не долізу. Словами похвали слід користуватись обережно. Не одну просту людину вони довели до погибелі. Хочу лишатись тим, ким я є насправді - недосконалим, але щирим; не письменником, але автором рядків, які знайшли свою аудиторію. То я мушу дякувати всім, хто витратив свій час, читаючи ці роботи, які далися тяжко. Якби мені хоч десяту частину запасу, який мав Хемінгуей...

 17.11.2011 18:13  Суворий для Тетяна Белімова 

Я сподіваюсь Ігор зверне увагу на нашу розмову і звернеться в одне з видань, бо його розповіді справді цікаві, а документальні мемуарні книжки (особливо безпосередніх учасників історичних подій) завжди є популярними серед читачів... Сам надаю перевагу таким творам... 

 17.11.2011 16:37  Тетяна Белімова 

Пане Суворий, Ви може чули, є таке видавницвто "Факт", є також "Дніпро", "Грані-Т"? А чому б автору не спробувати? Якщо це цікаво написано, є схвальні відгуки публіки? Видає ж "Фоліо" Карпу, Дністрового і т.і.?

 17.11.2011 14:48  Суворий для Тетяна Белімова 

Будь-ласка назву видавництва, яка зацікавиться цими мемуарами... 

 17.11.2011 13:06  Тетяна Белімова 

"Не для війни ростимо ми синів!" - так і хочеться сказати, читаючи цю прозу. Яке щастя, що Ви вижили й повернулися! А про Ваш твір хочу сказати, він просто чудовий! Хемінгуей, Ремарк - Ви в одному ряду з цими авторами. Викладені спогади дуже задушевні й щемливі завдяки відвертому автобіографізму. Оповідь від першої особи привносить якусь інтимну камерність. А ще дуже відчутною є ностальгія... невідомо, чи то за молодими роками, чи то за Афганістаном. Скажу ще, як добре, що в українській літературі є такі автори. НЕГАЙНО У ВИДАВНИЦТВО!!!

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
17.04.2013 © Тетяна Белімова
23.02.2013 © Тетяна Белімова
27.11.2014 © Серго Сокольник
26.03.2012 © Піщук Катерина
11.11.2011 © Тетяна Чорновіл
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди