Ще зовсім недавно, коли почалися московські процеси з „признаннями" обвинувачуваних, світ губився в здогадах, якими способами Чека змушує до тих „признань". Як то так, що вони, йдучи на смерть, обладовують себе можливими й неможливими обвинуваченнями, понижуючи свою честь? Нехай перші обвинувачені могли дурити себе надією, що за те самооплювання бодай їм подарують життя. Але ж дальші процеси показали виразно, що так, чи не так, чи з „признанням", чи без нього, а мусять піти на смерть ті, що раз попали в лапи Чека чи ГПУ. Отже нащо ті „признання"? Нащо вигадки несотворених і — що було ясно для сторонніх спостерігачів — неправдивих речей?
Писалося тоді про якусь гіпнозу, що її застосовують совєтські „слідчі", про якісь застрики, що обезволюють свою жертву і т. д.
Тепер ця таємниця совєтських мордовань зачинає поволі вияснятися? СССР, з огляду на непевну міжнародню ситуацію, сквапливо готується до війни, якої очевидно страшенно боїться, але яка таки не є виключена. І от, готуючись до війни, совєтська Росія зачинає масово позбуватися всіх чужинців. Тепер ті чужинці „пачками" прибувають до Європи й оповідають...
Власне їх оповідання кидають світло на „методи" совєтського слідства. От що можна вичитати з їх оповідань: В келії, де за царських часів були три причі, на три особи, впихається чоловік з шісдесят. Сісти нема як, лягти нема як; можна лише стояти. І то як оселедці в бочці, стиснуті з усіх боків. Ось ця спітніла, змучена, невиспана, роздратована маса їсть рано „кипяток" з одним кавалком цукру (на цілий день), і трошки хліба, увечері знову те саме. Двічі на тиждень якась юшка, що її гидко взяти до уст. Вікно забите дошками. Лише крізь їх шкалубини продирається світло і повітря. Багато людей мліють; а коли посидять (властиво постоять) в такій мордовні кілька днів, то готові „признатися" до всього, що їм підсунуть, щоб лиш видістатися з того пекла.
Більш опірних садовлять у спеціальну „шафу", де теж можна лише стояти і де ще менше повітря. Там підсудні стоять добу, дві і більше. Майже зомлілих їх тягнуть на допит. Хто не „признається", того відпроваджують назад до шафи, і так, поки не заговорить. Ці випадки знаю не лише з часописів. Знаю від матері одного знайомого чужинця (національності не подаю), якому вона сама ці страхіття оповідала.
Запитаєте: ну, а все ж таки повинні ж багато людей знати, що їм за ті „признання" грозить смерть; нащо ж зізнають? Нащо? Власне на те, щоб — нехай і на той світ - видістатися з тих мордовень. Бідолах допроваджують у тюрмах „диктатури пролєтаріату" до стану майже божевілля, коли вони не пам`ятають себе, коли люди, міцних нервів, які ніколи в житті не плакали, зачинають ридати. Коли самі наговорюють найстрашніші „злочини" на себе, щоб якнайскоріше дістати кулю чекіста в лоб...
Цих і подібних оповідань появилось і в нашій, і в російській, і в французькій чи німецькій пресі доволі. Як я вже завважив, мені особисто довелося чути про ті тортури від кревних пошкодованих. І всі ті оповідання подібні майже щодо подробиць між собою. Ось у чім є таємниця совєтської „справедливості" і секрет видобування „зізнань" таких, які потрібні большевикам. У тій обстановці хто попаде в комуністичну тюрму, наговорить на рідного тата, щоб скорше вмерти. Не потребують большевики в тих випадках ані застриків, ані гіпнози, хоч згори виключати і ті методи у того діявольського „режіму" не доводиться. Добре було б, коли б ми усвідомили собі, що ці методи - це витвір психіки російського народу, що так само катував наших козаків, Полуботка, Кальнишевського й інших, і царату московського. Добре було б, коли б ми усвідомили собі, що тут не йде про режим, а про Росію, вічну Росію. Добре було б, коли б ми усвідомили, що наша ціль є боротися так довго, аж цей потвір, імперія російська, не щезне з мапи назавше.
за матеріалами газети Свобода (січень 1938)
