Свідчення емігрантки про Радянську Україну (1938)

Наш дописувач з Югославії, Суботиці пише нам:

Цими днями я дістав записку від одного старого знайомого серба: „Прийдіть негайно, приїхала моя сестра з самого серця України, Києва. Приходжу. Знайомлять мене з досить іще молодою панею. Розмова йде, очевидно, по сербськи, але бачу, що брат і сестра мало себе розуміють. Десятилітнє перебування в Україні асимілювало сербку. Стаю перекладачем. В розмові, природньо, задаю їй декілька питань про стан в Україні. Відповідаючи, гостя з України багато розказує таких річей, які ми здебільшого вже знаємо з нашої щоденної преси, й лише зайвий раз підтверджує надзвичайно злиденне життя в „соціалістичному раю". ‚‚Люди голодують. Панує загальний терор. Настала непостійність. Народ, як на вигнанні. Особливо голодує село через оті колхози та колгоспи. Населення України — це раби неволі, та й взагалі все населення СССР є раба- ми".

„Які розміри голоду є в Україні?" — запитую паню.

„В 1932—33 р. я на власні очі бачила, як вимирали в селах з голоду 20—30 душ щоденно. Їх ніхто не підбирав. Десь на межі 3—4 сіл вириють великий рів тай звозять туди мерців. У самому Києві я бачила, як один робітник, що прибирав сміття з дворів, складаючи його вилами на віз, витягнув з купи сміття мертву дівчину літ 14. Вмерла з голоду. Робітник довго над цим не думав і звалив дівчину на віз разом з сміттям. В цій же купі сміття знайшов він і другуу дівчину, яка ще була жива. Ви думаєте, що її відвезли до шпиталю? Ні! Кинув і її на віз — „по дорозі домре!"

„Бачила я, як під час такого голоду в одного мерця роздувався живіт: він то піднімався, то опускався. Був повний листя з шовковиці разом з шовковичними червами. Я сама листя не їла, але їла такі речі, що мусила півтора місяця лежати в ліжку".

„Чи є в Україні церкви?"

„Церков нема. Десь на сто сіл є ще якась одна церква, та й то без дзвонів і хреста. Але проте релігійність росте. Йдуть до такої церкви за сто і більше кілометрів. Новонароджених записують у комітеті, де завжди питають, чи понесуть потім дитину до попа. Як правило, всі кажуть, що ні, бо за це влада, дізнавшись, виганяє батька з посади й залишає родину без шматка хліба. Все ж дітей тайком несуть до священиків і хрестять. Попів є дуже мало, але й на тих, що ще лишилися, комуна дивиться як на якусь проказу. Більшість священиків розстріляна, решта ходить від хати до хати при- биті й пригнічені, голі й голодні — просять Христа ради, й населення їм тайком допомагає, бо вважає їх дійсними мучениками за віру Христову. Ряс вони не знімають і тим накликують на себе ще біль-шу біду, бо їх гонять і влада і комуна".

„Кому ж там добре живеться?"

„Тим, що владу мають. Різним урядовцям та ще євреям. Цих останніх дуже ненавидить народ. У державі „рівності й братерства" євреї є першими громадянами. Хтось їм шле долари з Америки, а за долара все можна купити. Євреї нічого не бояться - й кажуть: „Ми були багато віків чорними рабами, а тепер настав наш час, і ми є панами". Тяжко й з вищою школою, бо всі ми мали норму тоді, коли її не мали євреї. Крім своїх євреїв до СССР їде ще багато єврейської молоді з цілого світу й все це користає з нашої крові і поту".

„Які настрої панують серед населення?"

„Всі є дуже невдоволені. Все населення сподівається і жде війни. Ходять чутки, що на СССР має напасти Німеччина, Японія та Польща. Населення України жде-не-діждеться того наступу, кажучи: „Хай лише почнеться; буде тут іще краще ніж в Іспанії. Хай лише дістанемо рушниці. Повикидаємо в повітря всі мости, залізниці й усе, що буде треба, а там, що Бог дасть, щоб лише не большевики". Часто прислухуються до польського кордону: чи не гримлять гармати. Навіть можете почути лайку на адресу німців, поляків І японців, мовляв, чого баряться й не починають!...

„В Києві і, взагалі в Україні, є багато сербів. Майже всі вони забули свою мову й балакають виключно по українськи. Нікого з них большевики не випускають додому. Взагалі чужинцям роблять усілякі перешкоди і майже нікого з них не пускають за кордон, боячися, щоб не розповіли тут про той „рай на землі". Мене саму ніяк не хотіли випустити, і я добивалася дозволу цілих 3 роки; все казали мені: „Чого ти їдеш до фашистів? Там голод великий, умреш з голоду. Ти їдеш туди, щоб там гудити совєтську владу"? А коли я взяла собі адвоката й заплатила йому 5 рублів за клопоти, то й той адвокат почав на мене кричати: „Я тобі покажу Югославію, фашистів", і т. д.

Питаю гостю: „А що ж то за такий адвокат?"

„Питаєте, що то за адвокат? Та ним може бути в С. С. С. Р. кожен. Сьогодня замітає вулиці, а завтра захотілося йому бути тим адвокатом — подає прохання, кидає мітлу, йде на курси й за пів року, або рік, він уже є адвокатом.

„Після всіляких залякувань мене голодом за кордоном я все ж добилася свого й виїхала з України до Югославії через Польщу, Чехи й Угорщину. Коли я переїхала кордон і побачила з вагону чистенькі хатки й худобу по дворах, навіть птицю; побачила, як усі молотили самі своє збіжжя, я зрозуміла, що всі оті оповідання й залякування голодом за кордоном брехня. Все те, що я бачила по дорозі в Югославію, цe цілком вільне життя, господарський достаток, призвілля й усе те, що я бачу тут у Югославії, мені і досі здається все це сном і я невільно згадую одного старого серба, який вийшов до мене попрощатися в дорогу в Києві на двірець і який, упавши на коліна біля вагону, плакав та все говорив: „Боже Великий! Винеси нас з цього проклятого пекла на землі на нашу Батьківщину!"

за матеріалами газети Свобода  (квітень 1938)