Віра наших предків (З нагоди річниці хрещення України)

Від візантійського письменника ПрокопІя, що жив іще в VI столітті, довідуємося, що слов`яни-русини поклонялися богові, який посилає грім і блискавку. Для того бога ріжуть воли й інші звірі, обіцюють учинити богові і те й інше, як найде яке-небудь лихо, і справді роблять так, як обіцяли. Крім того ворожать на жертвах, які приносять богові. В IX та X столітті русини кланялися також богові вогню або грому та блискавки, що звався у них Перун. Природа, серед якої жили наші предки, здавалося їм, як і іншим поганам, чимсь живим. Усяке живе (стихія) мало душу в собі та було богом. Із поняттям про вогонь і тепло лучилося поняття про світло сонця. Між усіма слов`янами на сході сонцю віддавали найбільшу пошану. Сонце шанували під різними назвами: Хорса, Дажбога, Велеса, Ера (Яровит, Святовит, Сварожич, Радегаст у західніх слов`ян). На сонце дивились як на доброго бога, що раз-у-раз проганяє темряву та холод, головне у відомих часах свого повороту на літо або весну. Тому то і свята свої слов`яни лучили з цими поворотами сонця. Наприклад святкували коляди тоді, як сонце верталося на весну, а навесні, як усе оживало та розцвіталося завдяки соняшним проміням, було свято Купала або Ярила. Тоді то звичайно скакали через вогонь, збирали цілюще зілля, як ще і досі роблять по різних сторонах в Україні.

Крім сонця та вогню слов`яни також дуже шанували воду. У них що річка то й був бог; деякі ріки так і прозвали Бог (у Великій Україні), Буг (у Галичині). Інша назва, яку надавали рікам, була Рось (у Великій Україні і досі є ріка Рось). У цьому слові було й поняття води, себто роси. Звідси й повстала назва русалок, що жили у воді. (Згаданий Прокопій русалки (вілі) називає німфами). Мабуть до цих богинь належала і Мокош, про що згадує літопис. Купалові й Дажбогові поклонятися як сонцю й воді. Ця вода, що впаде з неба, звалася цим останнім іменем (дощ, або й дождж, як ще й сьогодні кажуть не лише у Великій Україні, а й на Гуцульщині). Що воду вважали слов`яни святою, це доказує і звичай викрадання дівчат парубками при ріках. Цей звичай у деяких слов`ян відповідав весіллю. Воді також приносили в жертву різні речі, як напр. худобу й інше, особливо, коли збиралися плисти куди-небудь.

Грецький літописець, що описує війну князя Святослава з грецьким імператором Цимісхієм, каже, що коли греки облягли Святославове військо в місті Доростолі, русини вночі підкрадалися, щоб позбирати вбитих і спалити на вогнищах. Тоді теж убивали бранців на жертву богам, а часом і жінок. Крім того приносили в жертву і малих дітей, та півнів, топили їх у Дунаю. При такому похороні-жертві було звичайно багато голосіння та стогону. Грекам часом доводилось бачити між убитими і жінок, що були одягнені так, як чоловіки, та йшли в бій разом із ними.

Крім сонця та води слов`яни вважали і землю чимсь живим; називали її „Мати сира земля". Богом вітру був Стрибог.

Вірили також, що людина живе й по смерті, одначе вони уявляли собі, що життя по смертіі буде таке саме, як і на землі. Рай, у якому жили душі по смерті, це був якийсь земний, квітучий сад, та в ньому могли жити лише вільні люди. Жіноцтво та невільники і в раю мусили служити, як і на землі. Тому то був звичай разом із померлим ховати також одну з жінок; а як умирав якийсь знатний чоловік, то вбивали також невільників і ховали разом із ним. 

Лев Діякон, грецький літописець, оповідає, що русини воліли радше вбити себе, ніж іти в неволю, бо вірили, що невільник і по смерті буде невільником. Про пекло у слов`ян не було ясного поняття. Звичай палити мерців повстав тому, щоб душа, як перегорить у вогні, швидше змогла дістатися до раю. Допомогали в цьому жертви, які приносили богам на могилі покійника. Та здається, що слов`яни вірили також, що душа такої людини, яка не варта була нічого, повинна була насамперед переносити муки, в якомусь підземному вогні, себто в пеклі, а потім уже мала змогу дістатися до раю.

Слов`яни, як і інші поганські народи, почитали також своїх предів. Богами предків були: Род, Рожаниця, Чур або Щур (пращур). Цим богам також приносили жертви. Загально ж для слов`янина все, що він лише бачив довкола себе, мало душу. А усе, що мало змогу допомогти людині, вважали добрим, що могло зашкодити — вважали злим, тому були: домовики, водяники, лісовики й інші такі. 

Різні східні слов`янські племена не однаково почитали всіх тих богів і не однакове значення мали вони в усіх тих племен; це залежало від характеру природи, яка була довкола кожного племені. Руське племя мало як, народного бога Перуна-громовика й іменем його присягалось у найважніших справах. Рівний з Перуном був один тільки Велес або Волос. З початку був він богом сонця, а потім уже став і богом хліборобства, табунів і отар, кобзарів і гуслярів і загалом у народному понятті він має світлий образ. Не так Перун. Це бог грізний, діяльний і войовничий — а переважно він допомагав перемогти ворога. У Перуні відзеркалювався здебільше той бік стародавнього характеру наших предків, що відзначався енергією, відвагою та завзяттям. Для отримання якоїсь ласки від Перуна або в ознаку подяки йому приносили в жертву не тільки коні, воли й іншу худобу, але й людей. Взагалі релігійні почування наших предків не мали в собі чого-небудь дуже лютого або сумного. Це можна бачити вже з того, що рай уявляли собі як світлий, квітчастий сад і вони любили взагалі свята та пісні, якими шанували бога Лада або Лалю; а від них походили любов і веселість. Звичайно всяка жертва кінчилася бенкетом і забавами. Жертви приносили перед ідолами, що мали людське життя, а були зроблені переважно з дерева. Місце, що на ньому стояли ідоли, певно, було обгороджене і вважалось святим, а ідоли стояли в тіні липи або дуба, де люди були заможніші, мабуть була і покрівля над ідолами або вони стояли під шатром; перед ідолами стояли столи. На це вказують оті капища та требища, що про них згадують літописці. 

Східні словяни мали також і жерців, що звалися різно: волхви, знахарі, відуни, віщуни. Вони приносили жертви, ворожили, знахарювали, співали святі пісні. Народ дуже поважав їх і шанував, як слуг божих. Одначе жерці не здобули собі ніякого впливу на суспільні справи, як це звичайно буває (напр. у старинному Єгипті) і не мали ніколи ієрархічного устрою. Мабуть сам князь був не тільки вождем у війську та суддею серед свого племени, а й найстаршим жерцем, найголовнішою підпорою стародавньої віри. Як у державі князь, так у родині батько, як голова роду, виступав як жрець при приношенні жертв за рід чи родину.

У Києві напевно ще за часів Ольги почалася була боротьба між поганами та християнами, бо годі думати, щоб ті, що були дуже прихильні до старої віри, без заздрості дивилися на те, як безупинно зростало число християн і як вони збиралися на молитви. Маємо вістку, що Святослав після невдалого походу став переслідувати християн і руйнувати їх церкви. Не обійшлось і без мучеників, а між ними загинув і рідний брат Святослава, Гліб. Про Ярополка маємо вістку, що він допускав усяку віру та що за його часів число християн стало зростати і вкорінюватись.

А вже Володимир, що виріс на півночі в Новгороді, як і його батько, був завзятий поганин, а тут ще йому погани найбільше допомогли здобути Київ. Чи так чи сяк, одначе нам відомо, що від початку його володіння в Києві почитання ідолів набрало дуже сили, а разом з тим і людські криваві жертви. Князь, як оповідає літописець, наказав зробити нового ідола Перуна та поставити його на Перуновому Горбі. Ідол був з дерева, мав срібну голову та золоті вуса. Крім Перуна поставлено ідолів: Хорса, Дажбога, Стрибога, Мокоші та ще якогось то Симаргла. Перед тими ідолами кияни по черзі різали своїх синів і дочок. У Новгороді Добриня, що був там намісником, поставив також ідол Перунові і також приносив людські жертви. Стали знов переслідувати християн і вони мусили не признаватися, що визнають Христову віру. І тоді було багато мучеників, а літопис оповідає про них ось що: 

Коли Володимир вернувся щасливо з походу проти ятвягів, у подяку звелів принести богам людську жертву. Кияни кинули жереб на своїх дітей. Прийшла черга одного киянина, варяга Теодора, що бував у Царгороді та вернувся звідти християнином, проте тримав це в таємниці. Батько не дав сина на жертву. Народ із сокирами кинувся на дім того християнина, обступив довкола і домагався, щоб віддав сина. Християнин став на високому ґанку та став обзивати поганство мерзотою і говорив, що є тільки один Бог, себто той, у якого він вірив. Народ розлютився, став рубати стовпи сіней, сіни впали та вбили батька й сина. Пізніше на тому місці побудував князь Володимир Десятинну церкву.

Та це були вже останні криваві прояви поганства в Києві. П`ять років по тому 988 року, христbянська віра стала панівною в Україні.

за матеріалами газети Свобода (липень 1938 року)