"Підвішені лекції" як альтернатива невігластву

Колись давно, здається, ще в жорсткому та кризовому 2008 р., я почула про звичай "підвішувати каву".

Подробиці відомі багатьом з присутніх.

Приходиш - купуєш щось іншій людині - ні про що не думаєш - ідеш.

Дуже проста технологія, якщо у тебе є бодай щось.

Колись давно, здається, ще в жорсткому та кризовому 2008 р., я була заручена з працівником інформагентства. Певний час ми були щасливі.

Ми були дуже уважними до дрібниць. Дуже прискіпливими. Дуже амбітними. Ми весь час замовляли щось у наших улюблених місцях.

Ми знали дуже багато слів. З наших ротів нічого не сипалося, крім термінології.

Ми прагнули тиші.

Він хотів створити родину з кимось. Створити родину в традиційному, патріархальному сенсі.

Я хотіла створити родину зі світовою мережею. Оселитися в великому офісі світових культурологічних досліджень та розчинитися там, перетворившись на прозору цифру з "Матриці".

Він створив родину. У нього є діти.

Можливо, і ступінь доктора наук є. Принаймні, цього він гідний.

Та чи є докори сумління?

Що, коли, як він говорив про мене? В якій манері?

Чи можете ви зрозуміти іншого, якщо цей інший схожий на вас?

Він вважав, що у мене депресивні епізоди. Насправді ж я просто була мовчазною.

Я вважала, що на мою свободу хтось зазіхає.

Це була б звичайна історія, якби він не сказав тоді:

"Я знаю, що скоро буде війна". Сумне пророцтво.

Серце зайшлося.

Я не повірила.

"Ні. - відповідаю твердо. Буде всього лише велика економічна криза. Війна - це надто нераціонально для нашого часу. Немає для цього жодного підгрунтя".

Це був ще той час, коли ми літали над землею.

Час заснування театру "з нуля" мною.

Час, коли ще щось важили ЗМІ та їх свобода, і ми раділи цьому.

На моїх руках блищав годинник. Ми переглядали кіно - це і був знак ескапізму. Втеча від життя.

Наскільки добре потрібно знати якісь абстракції - філософію, історію, економіку...

Наскільки погано потрібно знати найогидніші риси власного міста...

Наскільки вкорінену фанатичну віру в людей потрібно мати...

Ми знали себе та інших за статистикою.

Ми не вміли тоді брати відповідальність.

Я демонстративно "підвішувала" каву, як він мене навчив, ніби просячи сторонніх (яких насправді не існує) пробачити мені щось.

Я не знала, яка пропаганда полізе з усіх дверцят несамовитими пориваннями вітру.

Пропаганда невігластва. Змалювання споживання - не індивідуального, а саме родинного, в хибному затишку, в постійній брехні.

Навряд чи пропаганда знань.

Мій паспорт був помилково відсканований з ймовірним перевищенням повноважень ініціатором цього сканування.

Я була змушена прочитати понад 500 безкоштовних лекцій з іноземних мов та історії мистецтва. Я робила це в квартирах знайомих та знайомих знайомих, а подекуди й у випадкових квартирах на Подолі, у вільних та не дуже вільних просторах, навіть режисерам на знімальних майданчиках. Всі забували моє ім`я та обличчя. Не будучи хіпі чи панком, терпіла присутність хіпі й панків поруч. Всі вони (освічені люди) говорили про психоаналіз і про те, що зі мною щось не так. Найчастіше мене вважали сектанткою.

Я відмовляла їм у фізичній близькості.

Ніби "підвісила" їх у повітрі.

Університетська звичка критично ставитись до всього та всіх не стала тоді в нагоді.

Церкви забирають безліч ресурсів, які мали б належати Науці та Справедливості.

З суспільством щось не так, коли ніхто не бере на себе відповідальність.

З суспільством щось не так, якщо воно деінтелектуалізоване.

З суспільством щось не так, коли свідок може стати підозрюваним, але життя саме по собі прекрасне.

З суспільством щось не так, коли воно починає душити свої медіа.

Йдеться не про відновлення особистості, а про відновлення преференцій, і це також справа честі.

Суспільство дуже й дуже строкате.

Єдина людина, яка могла б мене зрозуміти, Лицар духу та знань Антоніо Менегетті пішов з життя в 2013 р.

У Києві я шукала його інститут, від якого мало щось залишитися, крім повітря.

Одеса, Київ, Париж, Львів, СПб., 16.12.2017