«Не жертвуйте кошти неперевіреним особам…» Через одну зупинку – оголошення по радіо в метро. А відлуння йде: ж е р т в у й т е, ж е р т в у й т е …
Виходжу на станції «Золоті ворота». Ескалатором підіймаюся нагору. На проміжному круглому майданчику – людно. Чути спів. Група молодих дівчат-хористок виконує різдвяні колядки. Голоси – чисті, дзвінкі. Янгольські.
Схоже, хорова студія. Можливо, навіть з музичної Академії, яка неподалік, на Майдані. Зібралося досить багато людей – слухають. Раз-по-раз підходять і кладуть гроші у торбинку. Деякі – посто на ходу. Інші – зупиняються надовго.Аплодують після кожної колядки. Під високим склепінням – мов голуби літають:«Жертвуйте!»
Торбинка вже повна, а люди все кладуть і кладуть гроші – на Божі справи.
Підіймаємося ескалатором далі – нагору. Пливе народна ріка – на Софійську площу. До новорічної ялинки, яка блищить-переливається вогниками…
На Хрещатику – також народне гуляння. Свято.
Диво друге.
На Старий Новий рік – уже сама – йду на Софійську площу. Душа кличе. Ось і ялинка новорічна, і площа святкова. Безліч яток – з наїдками, напоями. Ковбаски, тістечка, глінтвейн… Цього напою наварили, мабуть, на цілу армію бажаючих – по 50-60 гр. За невеликий паперовий стаканчик. Народ бере, хоча ніде не видно черг.
Я – з термосом. Гарячого чаю. Можу зупинитися будь-де і напитися… Купую маленьке тістечко з корицею – за 20 гр. До чаю. Власного приготування – зі слів продавчині. «Ми стараємося», – каже. Дякую, рухаюся далі.
За кільканадять кроків – пішохідний перехід. Я мимоволі зупиняюсь, дивлюсь ліворуч, праворуч… Раптом помічаю… мініатюрних лялечок. Підіймаю очі – Варвара Прокіпівна! Моя давняя знайома. Коли ми з нею бачилися востаннє, їй було уже під вісімдесят. Свого часу я писала нарис про неї. Про її маленьких красунь-лялечок – з дротиків та кольрової тасьми. У них у всіх – вишиті шовком очка і довгі кіски з бавовняних ниточок.
…Варвара Прокіпівна посміхається до мене своєю лагідною посмішкою: упізнала! Дарує мені Принцесу- лялечку в рожевій сукні. «Щоби ти такою була!» «А я такою і є!» – відповідаю.
Ми обмінюємося телефонами. За півтора десятиліття вони не змінилися.
«Холодно!» – каже Варвара Прокіпівна. «Так, морозець береться, – відповідаю. – Чи багато ви вторгували? – несподівано для себе запитую. «Та ні, – каже у відповідь. – Десь із сотню буде!» І справді – небагато.
Я пам’ятаю, років п’ятнадцять тому, коли ми тільки-но познайомилися, Варвара Прокіпівна розповідала мені, як вона… мільйонеркою стала! Не було чого їсти, то лялечок наробила і за купонокарбованці продавати стала. У мене і досі зберігаються мініатюрні україночки, подаровані нею ще на початку двотисячних… Була серед них одна – Незалежною Гривнею називалася. Підперезана жовто-блакитним поясочком. Біленька така, з вовняної пряжі зроблена. Тоді гривні лише входили в обіг.
Ота лялечка-оберіг і досі стоїть у мене на поличці у вітальні.
Диво третє.
Я йду далі. Раптом – ГОНГИ. Чотири величезних тарелі – на металевій підставці-рамці – неподалік від Софійського собору. Вперше в житті чую спів цього дивовижного інструменту… Ні, магічного випромінювача таємничої Сили! Гонги не гудуть, а ревуть, мов океанські хвилі, які ритмічно накочуються на слухачів. Слухачі зачаровані цим дійством. Гонтар – чоловік років шестидесяти – б’є щосили поперемінно у чотири великі тарелі: дві – трохи більші, дві – трохи менші. Десь метрового діаметру.
Несподівано помічаю охоронця порядку. Він – весь у чорному. Стоїть непорушно, мовчки. Коли гонтар припиняє бити у свої гонги, наближається до нього і неголосно запитує:«Дозвіл є?» Той лише знизує плечима.
Люди навколо починають висловлюватися на захист гонтаря: нехай продовжує! Поліціянт трохи відступає, проте – не здається: «А що Митрополит скаже?..» Радить переміститися ближче до каруселі: "Там станьте". «А дозвіл?» «У хлопців запитаєте!»
Хтось кладе перед «виконавцем» десять гривень, але той просить забрати купюру: бескоштовно!
Я наважуюсь вставити свої «п’ять копійок». Звертаюся до гонтаря: «Ви уже зробили добру справу своїми гонгами! Всю нечисту силу розігнали… Почистили простір. Встигли. Дякую».
P.S. Наступного дня ми з Варварою Прокіпівною зустрілися у мене вдома. Я запросила її на чай. Вона принесла з собою три котлетки, шматочок сала й цибулинку. За тим частуванням повідала мені дещо зі свого життя. Довгого та складного, як і в багатьох наших довгожителів. Дев`яносто третій рік їй уже пішов! Ось така зустріч була.
