Біографія Тараса Шевченка: Дитячі роки

Тарас Шевченко народився в 1814 році в селі Моринцях в Україні. Не в достатках ані в багатстві прийшов він на світ, а в бі­дній сільській хатці, з почорнілою соломиною стріхою, з чорним димарем. Батько його, бідний хлібороб, заробляв на життя в поті чола, опріч хліборобства стельмахував. А не був він, так як нині наші хлібороби свобідним чоловіком — бо тоді було ще кріпацтво в московскій державі.

Свобода велике слово. Не один хлібороб гірко працює нині на хліб насущний — але все ж він свобідний, вільний горожанин дер­жави. Давнішнє було інакше. Увесь простий нарід був закріпачений — прив`язаний до землі. Земля на котрій сидів, була власністію панів — а з нею і ті люди, що на ній сиді­ли були мов їх невільниками. Такому кріпакові не можна було покинути своєї хати, нікуди не можна було відійти без дозволу пана, вчитися. Зате робити треба було в кривавім поті тяжку панщину.

Крім Тараса було ще у Шевченків п`я­теро дітей — троє молодших і двоє старших — щоб їх проживити, треба було заробляти руками. Тож батько та мати були все то на панщині, то на заробітках, а малих дітей не було часу доглядати. Єдиною нянькою — як сам згадує Тарас, незабутньою, терпеливою, ніжною була старша сестра Катря — але якого то догляду можна було сподіватися від малої ще дівчини, коли ще на її руках крім Тара­са було трьох менших від нього. Так не раз ці­лий день був він на ласці Божій. Ішов собі з хати, ходив, куди очі понесли — розглядався — думав. От як сам він говорить про ті свої літа.

Переді мною наша бідна, стара, біла хата з почорнілою соломиною стріхою, чорним ди­марем; коло хати на причілку яблуня з краснобокими яблуками, а навкруг яблуні — квітник, любимець моєї незабутньої сестри, моєї терпеливої, моєї ніжної няньки. А у во­ротах стоїть стара крислата верба з засохлим вершечком — а за вербою клуня оточена стіжками жита і всякого хліба. За клунею, на обочині іде вже сад, а за садом левада, а за левадою долина, а в тій долині тихий ледве журчачий потік, обсаджений вербою і кали­ною, оброслий широколистими лопухами. А в тім потічку під нависаючими лопухами купається білявий хлопчина — викупавшись перебігає він долину і леваду, вбігає в тінистий сад і падає під першою грушею або яблунею і засинає правдиво спокійним, твер­дим сном. Проснувшись, дивиться на гору. Дивиться, дивиться, а далі питає сам себе: а що ж там дальше за горою? Чи там не ті залізні стовпи, що підпирають небо? А що — коли б піти подивитися, як то вони його під­пирають. І не надумавшись встає, іде через долину і леваду просто на гору. І от, вихо­дить за село, пройшов царину, далі з двоє гонів поля; на полі стоїть висока могила. Він видряпується на могилу, все щоб поди­витись чи далеко ще до тих залізних стовпів? Стоіть хлопчина і розглядається на всі сторони. На цю сторону села, на цю села, лише з темних садів виглядають триголові церкви, бі­лим залізом криті Задумався хлопчина; ні — думає — нині пізно, не дійду вже до тих залізних стовпів, виберемося завтра вран­ці, коли нянька до череди пожене корів Ни­ні одурим Миколу, скажу, що бачив залізні стовпи, ті, що підпирають небо. І при тій радісній думці похитнувся на могилі і ско­тився головою в землю. Уставши на ноги не розбирав довго по котрім боці могили зсунувся, а просто, куди бачили очі вибрався ніби назад додому. На щастя стрі­лися чумаки, та здержали малого мандрівника. А куди мандруєш парубче? До дому! А де ж твій дім? В Кирилівцї! — (Батько Та­раса перенісся був до того села, що належало до того самого пана) А чого ж ідеш у Моринці? Я не в Моринці, я в Кирилівку іду. Та коли в Кирилівку, так сідай на віз, ми тебе довеземо до дому. Посадили на скриньку, що буває на переді чумацкого воза, да­ли батіг в руку, і він поганяє собі воли безжурний і веселий, якби нічого не приключи­лось було. Доїжджаючи до села узрів напро­ти себе на горі хату, закричав весело: он-де, он-де наша хата. І чумак, знявши з воза, спу­стив хлопчину на землю — нехай іде собі з Богом! На дворі вже смеркалося, коли я підійшов до нашого перелазу; дивлюсь через перелаз на обійстя, а там коло хати, на темнім зеленім спориші всі наші сидять со­бі в кружку і вечеряють; тільки старша сестра, нянька Катерина не вечеряє, а стоїть собі коло дверей, підперла голову рукою а так ніби то дивиться на перелаз. Коли ж вису­нув я голову з-за перелазу, вона скрикнула: Прийшов! прийшов! Побігла до мене вхопи­ла на руки, понесла через подвір`я і посадила в кружку вечеряючих, сказавши: Сідай вече­ряти, приблудо! По вечері сестра повела ме­не в хату, а уклавши в постіль перехрестила, поцілувала, і усміхаючись вдруге назвала приблудою. Я довго не міг заснути, пригоди денні не давали спати. Я думав все про залізні стовпи, та про те, чи говорити мені за них Катерині і Микиті, чи не говорити? Ми­кита був раз з батьком в Одесі і казав, що там бачив ті стовпи; як же мені говорити, коли я їх зовсім не бачив? Катерину можна би здурити, — так ні — я і Катерині не скажу нічого. І подумавши ще хвильку про залізні стовпи, я заснув.

Отак минали малому Тарасові дні за днями: цікавий до всього — та ще щасливий, веселий, не знав ще лихо — от як зга­дує він ті літа:

І досі сниться: під горою

Між вербами та над водою

Біленька хаточка: сидить

Неначе й досі, сивий дід, 

Коло хатиночки і бавить.

Хорошеє та кучеряве

Своє маленькеє внуча

І досі сниться: вийшла з хати

Веселая сміючись мати, 

Цілує діда і дитя, 

Аж тричі весело цілує, 

Прийма на руки і годує, 

І спать несе; а дід сидить

І усміхається і з тиха

Промовить нишком:

Де ж те лихо

Печалї тії, вороги.

Перші сльози покотились з його очей, ко­ли на восьмому році життя віддали його на нау­ку до дяка Совгиря. Мало було там науки, а більше різок, якими вчитель обділював сво­їх школярів. Не раз від тої болючої науки втікав Тарас — знайшли, затягли знов у шко­ли — та були нові різки. Однак до самої науки був Тарас цікавий — скоро вивчив псалтир.

Але це було ще мале горе. Далеко гірше тяжче прийшло на нього, коли почав десятий рік. Тоді ще молода добра його мати померла лишаючи п`ятеро сиріток — а сестра Кате­рина пару місяців перед тим вийшла заміж. Від цієї хвилі насувається на нього тяжка хма­ра лиха, сліз і недоля обгортає Тараса так цупко, що не покидає його вже до останку.

От яким сумом звучит його поезія про це:

Не називаю її раєм

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом

край села:

Мене там мати повила, 

І повиваючи співала.

Свою нудьгу переливала

В свою дитину; у тім гаю

У тій хатині, у раю, 

Я бачив пекло...

Там неволя

Робота тяжкая - ніколи

І помолитись не дають.

Там матір добрую мою, 

Що молодую у могилу

Нужда та праця положила:

Там батько плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі)

Не витерпів лихої долі

Умер на панщинї!.. а ми

Розлізлись межи людьми, 

Мов мишенята.

Я до школи

Носити воду школярам, 

Брати на панщину ходили.

Поки лоби їм поголили;

А сестри! Сестри?

Горе вам

Мої голубки молодії!

Для кого в світі живете

Ви в наймах виросли, чужії

У наймах сестри, й умрете.

Годі було батькові жити самому з дрі­бними діточками. Не було за що взяти най­мички, так порадили йому вдруге оженитися. Не було що робити — в скорі подружився з вдовою Оксаною Терещенчихою, що сама мала троє дітей. З того часу почалось в їх хаті правдиве пекло. Не було години, щоб між зведеними дітьми не було бійки, не було години, щоби батько і мачуха не сва­рились — мачуха ненавиділа Тараса — не раз покарано Тараса за те, що накоїли діти мачухи. Один з тих випадків розповідає сам Шев­ченко.

В хаті його батька стояв на квартирі сол­дат — і йому пропало десь три золоті. Солдат наробив крику — стали шукати злодія, а ма­чуха підозріння звалила на Тараса. Дармо божився і присягав, що не винен — мачуха все своє і своє. Малий Тарас втік з хати і схо­вався в саду сусіда в корчі калини. Крім сестри Ірини ніхто не знав де він. Ірина крадькома приносила йому їсти і пити, і так чотири дні ховався він —- п`ятого підглянули його мачушині діти. Тараса зловили, взяли на снитки, зв`язали руки і ноги і стали бити різ­ками. З болю Тарас признався хоч і нічого не був винен. — А як звеліли показати місце, де сховав гроші, і не міг цього вчинити, били знов та замкнули в комору. За якийсь час виявилося, що гроші вкрав мачу­шин Стефанко та сховав в дуплі старої верби. Така несправедливість вразила би хоч кого — а тим глибше вразила вона ніжне серце Тараса. Нічого дивного, що згадка цього горя лишилася в душі у нього ще з молодих літ та з сумом згадує він про це.

Добро у кого є господа

А в тій господі є сестра, 

Чи мати добра! Добра, 

Добра такого таки з роду

У мене, правда, не було, 

А так собі якось жилось...

Батько гризся тими домашніми незгодинами — їдучи чумакувати забирав Тараса з собою. Але недовго — і його вже не стало на світі: нездужав якийсь час, а відтак по­мер, лишаючи Тараса круглим сиротою. Вми­раючи про Тараса сказав він так: «Синові моєму Тарасові з спадщини по мені нічого не треба. Він буде не аби яким чоловіком — з нього вийде або щось дуже добре, або велике ледащо — для нього те наслідство або нічого не буде значити, або нічого не поможе.»

По смерті батька один з дядьків, щоб ви­вести його у люди, взяв Тараса до себе, щоб за хліб влітку пас свиней, а зимою помагав наймитові в хазяйстві. Але і ця ласка була така, що гірше від злого — вернув швидко до мачухи. От як згадує він сам свою долю:

Як побачу

Малого хлопчика в селі.

Мов відірвалось від гилі, 

Одно - однісіньке під тином, 

Сидить собі в старій ряднині, 

Мені здається, що це я, 

Що це ж то молодість моя!

Від мачухи пішов він скоро до школи до Богорского — як школяр і робітник. Він вчився, а при тім помагав дякові в хазяйстві, ходив читати псалтир до мерців — а що дяк запивався і покидав школу, то він і в шко­лі заступав його та вчив молодших. І тут витерпів він немало лиха, голоду і різок, яки­ми дяк п`яниця щедро обділяв своїх школя­рів. Але Тарас терпів це, та розважав своє горе хіба тим, що виводив по папері та по стінах малюнки, до чого вже змалку мав видимий талант.

... Було ще в школі

Таки в учителя дяка, 

Візьму гарненько пятака.

(Бо я було трохи не голе

Таке убоге) та й куплю

Паперу аркуш і зроблю

Маленьку книжечку; хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу, 

Тай списую Сковороду

Або „Три царіє со дари“

Та — сам собі у бур`яні.

Щоб не почув хто, не побачив, 

Виспівую було та плачу…

Не стало в кінці Тарасові терпцю. Спізнавшися з малярами, він постановив поки­нути Богорского та піти вчитися малярства. Вночі втік він до Лисянки до маляра священника Єфрема та і тут не повелося йому, бо замість науки його заставили терти фарбу та носити воду. Бачачи, що науки жодної нема четвертого дня пішов далі, до Тарасівки до дяка — маляра. Та що ж — сей подивився на долоню його лівої руки і відразу сказав, що у нього нема до нічого таланту — ні до шевства, ні навіть до боднарства.

Бідний хлопець! Всі його надії, всі змагання розвіялися, зажурений і приголомшений повернувся знов під батьківську стріху. Тяжко було йому вертатися тому, що бачив всі лай­ки мачухи і її дітей — та що ж — не було де дітися. Його заставили пасти громадські ягнята. Вигнавши череду на пасовисько, Тарас по своїй природі був нездатний її до­глядати. Він зачитувався книжкою з „картинками", або лежачи під вербою думав, оглядаючи небо...