04.09.2019 19:17
Без обмежень
18 views
Rating 5 | 3 users
 © Барвінський Євген

Тарас Шевченко на волі, перше видання «Кобзаря» 1838 - 1847

Частина 3

Біографія Тараса Шевченка

Так після стількох літ злиднів та горя засвітило Тарасові те сонце, до якого стільки років протягував руки — він став вільним. Нам вільним людям годі й зрозуміти його положення — хіба порівняти це можна до того, якби хто закритий довго в темнім, задушнім місці вибрався нараз на світ Божий, на сонце ясне. Тож і диву нема, що радість його була так велика.

Тепер йому були відкриті двері академії мистецтв, що доти були для нього закриті, від того часу почав ходити туди на науку і відразу став одним з улюблених учнів про­фесора Брюллова.

Скоро виявилося, що Тарас не лише мав великий талант до малярства, але й що взагалі всяку науку приймав дуже швидко. Хоч ніколи не вчився він систематично, а був лише самоуком, та його цікавість швидко по­повнювала ті браки — і він був чоловіком вельми начитаним. Тому полюбив його Брюллов дуже, шануючи його талант і пильність. Всту­пивши до академії, замешкав Тарас у Сошенка, але хоч любилися, та не могли якось згодитися з собою — Сошенко був чоловік тихий, спокійний. Шевченко живий та рухли­вий. Тож не довго жили вони вкупі – розійшлися. Тарас перенісся де інде, однак мимо цього їх приязнь не розі­рвалася.

Товариство освічених людей, яких пі­знав Шевченко, впливало дуже на його вишкіл. Він познайомився з письменником Гребінкою, з Жуковським, але перш за все був любим гостем Брюллова. З його бібліотеки брав він книжки до читання, читав Біблію, історію старовини, повісті славного англій­ського письменника Вальтера Скотта, твори німецьких письменників Гете і Шиллєра. Від інших діставав поезії славного польського поета Міцкевича — читав крім того книжки, що розповідали про давнину Руси-України. Крім цього один з приятелів вчив його французької мови, а також дуже радо ходив він на відчити професорів університету. По при це був вельми пильним учнем академії мистецтв — він ніколи не пропустив годин шкільних, що вміли оцінити професори, вважаючи його одним з найліпших учнів. Вже по першім році науки академія в нагороду признала йому срібну медаль. Про його здібності в малярстві довідалися й інші люди — звідси і пішли його заробітки, яких, як бідний чоловік потребував. Він мав доволі малярської роботи, особливо портре­тів — хоч не раз і бувало, що несумлінні гості не платили за його працю.

Але крім таланту малярського в тім часі починав проявлятися в Тараса талант пое­тичний. Каже старе прислів`я, що „поетом треба вродитися“. Так було і з Тарасом. Без свідомості, без силування себе починає він в душі своїй почувати потребу писати вірші, не при­кладає до них жодної ваги, не знає їх міцності. Він сам вважав головною ціллю малярство, до нього прикладав руки, ньому навчався. І серед цієї праці, коли стояв в залах академії перед творами свого вели­кого учителя, якась дивна сила несла його гадку далеко, водила його по наддніпрянських степах. Він згадував про розповіді свого діда:


Бувало в неділю, закривши мінею, 

По чарці з сусідом випивши тієї, 

Батько діда просить, щоб той розказав, 

Про Коліївщину, як колись бувало.

Столітнії очі, як зорі сіяли, 

А слово за словом сміялось, лилось!

Сусіди од страху, од жалю німіли, 

І мені малому не раз довелось

За титаря плакать.

І ніхто не бачив, 

Як мала дитина у куточку плаче.

Спасибі дідусю, що ти заховав, 

В голові столітній ту славу козачу:

Я її онукам тепер розказав.


От ті згадки минувшини, пісні лірників, образи степів і могил, вся краса Укра­їни ї вся її доля-недоля ставали живо в його серці і очах. Все те спонукало його пи­сати поезії — а діялося це якось непомітно для нього і інших. Щораз більше і більше став він відчувати потребу переливати свої думки на папір — без свідомості про їх вар­тість, так, як природа заставляє солов`я ви­водити чудові пісні, яких краси він сам не чує.

От цей ухил до писання поезій проявлявся щораз більше й більше так, що переривав його роботи малярські. Не всі, що були довкола нього, розуміли, що оте писання — це наро­дний геній — поет, а деякі (приміром Сошенко) робили йому тяжкі закиди, що занед­бує малярство, а займається такими нісенітни­цями. Сам Тарас соромився своїх поезій і го­ворив про них: хто його знає звідки несеться пісня, складаються вірші — дивлюсь — уже і забув про що думав, а мерщій напишеш те, що навіялось. Він не показував їх нікому, а ховав в дерев`яній скринцї під постіль.

Раз один з його добрих знайомих Мартос знайшов в хаті кілька кусників паперу спи­саних віршами. Почав розпитувати Тараса, і виявилося, що у нього таких поезій вже повна скринька. Мартос попросив, щоб Тарас дав йому перечитати, заніс папери до Гребінки і стали перечитувати — дивне диво, таких поезій не було ще досі на рідній мові. Та­рас навіть не довідувався, що сталося з тими паперами, а коли Мартос по якімсь часі згадав йому, що вірші дуже гарні і що їх віддасть до друку, то Шевченко ніяк не хотів на це згодитися, не вірячи, що це справді щось вартісне. Ледве-ледве дав вмовитись і дозволив видати їх — і так в році 1840 вийшли вперше его поезії — „Кобзар".

Була це велика подія народна. Висилав їх Тарас на Україну от таакими словами (Першою поемою у тій збірці була поема «Думи мої»):


Думи мої, думи мої, 

Лихо мені з вами —

Нащо стали на папері

Сумними рядами.

Чом вас вітер не розвіяв

В степу на пилину, 

Чом вас лихо не приспало, 

Як свою дитину.

Бо вас лихо на світ на сміх породило, 

Поливали сльози — чом не затопили, 

Не винесли в море, не розлили в полі, 

Не питали б люди, що в мене болить, 

Не питали б, за що проклинаю долю, 

Чого нуджу світом

— Нічого робить!

Не сказали б на сміх…


Все горе, що накипіло в душі Тараса, все відбивається в цих рядках. Сумними ря­дами стали ті думи на папері; сумні вони, бо сумне було і серце і душа поета, сумне і життя. Скільки ж сліз пролив він від дитячого віку аж до тепер, чи ж не було при­чини, щоб сум огортав душу. Але не всі вміли зрозуміти Шевченка. — чому проклинає долю, чому нудить світом. Коли б уміли заглянути в його душу, то не сміялися б з нього і не говорили б «Нічого робити, то і сумує».


Квіти мої, діти!

На що ж вас кохав я, на що доглядав

Чи заплаче серце одно на тім світі.

Як я з вами плакав?


Він боїться, чи слова його зрозуміють люди, чи відчують в своїм серці те, що він відчував. «Одну сльозу з очей карих — я пан над панами» - каже він.

От ті свої сумні думи посилає він між своїх рідних — і просить, щоб прийняли їх ласкаво.


Думи мої, думи мої

Квіти мої діти!

Виростав вас, доглядав вас, 

Де ж мені вас діти.

В Україну ідіть діти, 

В нашу Україну, 

Попід тинню сиротами, 

А я — тут загину.

Там найдете щире серце і слово ласкаве, 

Там найдете щиру правду, 

А може і славу....

Привітай же, моя ненько!

Моя Україно!

Моїх діток нерозумних

Як свою дитину!


Не залишилися ті слова без відгомону. Справді, як рідну дитину привітала Україна пісні нашого генія. Вони промовили всім до серця, вони порушили такі струни, що в душі всіх знайшли відгомін. Була це любов того, що всіх серця так горячо любили — любов рідного краю і його минувшини. Була це пісня цілого народу — кожний зрозумів її, була це мов зоря ранішня, що розсвічує темряву нічну. Не диво ж, що всі, хто любили рідну землю і рідне слово, привітали радісно по­яву перших поезій Тараса — вони зрозуміли, що це повстає серед руського народу нова зірка, геній. До Шевченка література руська була дуже вбога — були до цього часу лише твори Котляревського, Квітки-Основ`яненка, Артемовського-Гулака. Тому багато хто з інтелігенції вва­жали мову руську за щось низьке, за мову хлопську — а за мову вчену вважали лише мову московську. Тепер голосна пісня Тара­сова задзвеніла по всій Україні, і пробудила тих, що спали, відкрила їм очі, розповіла


Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти, 



показала, що


Наша душа, наша пісня

Не вмре — не загине.


З другого боку, можна було сподіватися, шо поява поезій Тараса викличе зі сторони москалів неприхильні голоси. І спра­вді збудили вони з їх боку насмішки, ви­кликали критику, що писані вони мовою невченою, хлопською — що це все дурниці. Не диво, бо москалі не хотіли визнати того, що нарід руський - це щось зовсім інше, як нарід московський, що нарід руський зо­всім окремий, що має свою мову, свою історію, свої окремі ідеали і прямування. Нарід моско­вський і московська держава до нині не хоче визнавати нашої самостійності, хоче пригнути нарід і відібрати йому його мову. Але дарма: дороги народу руського і московського не зійдуться ніколи, ніколи правий русин не признає того, що є відломком народу московського. Ми є народом окремим, самостійним. Маємо свою минувшість історичну, що показує хто ми — маємо свою мову рідну, так само самостійну як московська або польська, мова звучна, красна, яку повинні плекати — ма­ємо своїх поетів, між котрими мов зірка ясніє Тарас Шевченко. Він роз`яснив цю тем­ряву, привів нас до самосвідомості, він в пі­снях показав нам нашу минувшість, показав, що наша


Слава не поляже

Не поляже, а розкаже

Що діялось в світі, 

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине.

От де, люде наша слава, 

Слава України!

Без золота, без каменів, 

Без хитрої мови —

А голосна, та правдива

Як Господа слово.


Таке розбуджування самосвідомості на­родної не було до смаку москалям — тому і зі всіх сторін посипалися на Тараса лайки. Не могли ті неприхильні голоси не вразити чу­тливої душі Тараса — але не змогли і звести його з дороги, якою прямував. Він не пере­стає писати поезій — і в тім самім 1840-ім виходить його поема «Катерина», а в наступнім році поема «Гайдамаки».

Пишучи про свою дорогу Україну не міг не згадати про неї, про свої рідні сторони, яких не бачив вже так давно. Тужив він за своїм рідним селом, за своєю ріднею — і як сам каже, що би не почав робити, все згадував про неї. Тож в голові його була все думка, щоб полинути на свою Україну.

В 1843 році по чотирнадцяти літах перебування на чужині вперше виїздить Тарас у рідне село. Але замість розради у нього ще більший сум наліг на серце. Неволя і тяжка біда рідних врізалася в його серце.


От що по­бачив в тім ріднім селі

Он глянь, у тім раю, що ти покидаєш

Латану свитину з каліки здіймають, 

З шкірою знімають!...

А он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують, 

Єдиного сина, єдину дитину, 

Єдину дитину в війско віддають.

А он же під тином

Опухла дитина голодная мре, 

А мати пшеницю на панщині жне...

Аж страх погано у селі:

Чорнійте чорною землі

Блукають люде, повсихали

Сади зелені; погнили

Біленькі хати, повалялись!

Стави бур`яном поросли;

Село неначе погоріло, 

Неначе люди подуріли, 

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!

Ні милої хатиночки

В забутому краю, 

Ні тихої долиночки, 

Ні темного гаю, 

Ні дівчини молодої, 

Ні малой дитини, 

Я не бачу щасливої

Все плаче, все гине!...


Все те перейняло його душу ще більшим сумом. Він з подорожі своєї вивіз більше жур­би і суму, як надії на покращення. Не було в Україні куточка, де можна би було схова­тися Тарасові і не бачити того лиха.

Оте все відбилося в його поемах, в по­емі «Сон», «Кавказ» і багатьох інших - новий біль, якого зазнало його серце дав нової сили до по­етичної творчості.

Між тим наука його в академії йшла далі, і в році 1845 закінчив її і одержав диплом — в цей час покинув Петербург і поїхав в Україну. Через Москву заїхав він в повіт Звенигородський і Канівський, де перебув цілий травень — а відтак прибув до Києва.

В Києві був цілий кружок української молоді, що гаряче любила свою вітчизну, свій нарід і свою мову. Між ними головними діяча­ми були: Костомаров — відтак славний історик — і Куліш — поет історик, — далі Ми­хайло Максимович, Дмитро Пильчиків, Василь Білозерський. Всі вони, перейняті письмом святим та наукою християнської віри, що наказує любити всіх ближніх, задумали всіма силами шири­ти гадку визволення народу з кріпацтва — і цю ідею проповідували вони між освіченими українськими панами. Між цих людей увій­шов Тарас Шевченко, котрого серце як найгарячіше бажало цього самого, свободи для до­рогого собі народу, котрого поезії проповіду­вали те саме. Тому зрозуміло, чому прийняли вони його так гаряче, обняли мов рі­дного брата та почали шукати спосіб, щоби да­ти йому можність постійно залишатися в Києві. Їм вдалося знайти для нього місце при археографічній комісії, що для своїх видань потребу­вала освіченого маляра, щоб їздив по Укра­їні та збирав малюнки старих церков, монастирів. Цю роботу доручено Шевченкові! Поки однак вироблено йому це місце, він поїхав у свої рідні сторони.

У Кирилівці відвідав священика Кошицю, в котрого колись служив за наймита; всі приймали його радо та ли­ше дивувались, що той все розпитує про „голодранців“, про „старців", дідів та простих людей. Його бідний нарід більше обходив, як люди багаті, голодранці більше як красно прибрані пани, а хоч приймали його радо у найбільших панських домах, та він хоч сам вийшов на пана, краще чувся між тими, між котрими родився, як між панами — не те, щоб бо­рони Боже встидався бідаків. Оце є гарний приклад для всіх: хоч вийшов в люди, не треба встидатися своєї бідної хати, де народився, своїх свояків, що бідні та невчені. З Кирилівки повернувся Тарас до Києва і одер­жавши доручення комісії поїхав в Полтавщину малювати. Робота тривала до зими — був в Переяславі, відтак в околичних селах, звідки взимку поїхав до Ніжина, де познайомився з письменником Гербелем. Все місто зворушилося, двері Тарасової квартири не замикалися — всі хотіли з ним познайомитись, побачи­ти його, так далеко вже розійшлася його слава. Тут здибав він також свого давнього знайомого приятеля Сошенка, що був в лі­цеї вчителем — він ще і тепер попрікав Ше­вченка, що він більше пише, як малює. З Ніжина переїхав Тарас до Чернігова — тут пі­знав Андрія Лизогуба, свого великого прихильника. В його дворі, в селі Седневі, пробув він аж до Великодня — а звідси повернув до Києва. Було це в квітні 1846 р. Від пово­роту Шевченка до Києва починаються його близ­ькі, тісніші стосунки з істориком Косто­маровим, а це відбилося на творах Шевчен­кових. До Костомарова стали сходитися і інші приятелі: Василь Білозерський, Дмитро Пильників, Артемовський-Гулак, Пантелеймон Куліш і інші.

Сюди приносив Шевченко свої недруковані поезії «Сон», «Кавказ», «Посланіє» — всі слухали — і як один з них розповідає — були всі ними зачаровані, заучувалися на пам`ять. З тими приятелями їздив Шевченко по Київщині, забавляв їх співанням пісень народних, розказував казки про бувальщину. Була там і розмова про чорну долю України — там стали вони думати про те, як би допомогти бід­ному народові.

Під впливом цих гадок, заснував Микола Костомаров потайне товариство „Кирило-Мефодіївське братство". Головною ціллю цього това­риства було те, чого учить письмо святе і на­ука Христова — те, що всі люди повинні бути собі рівні, а не ділитися на панів і невільників, що треба знести всяку не­волю. Для того передусім головне постано­вили домагатися, щоб знесено було кріпацтво і всі його ознаки — щоб було знесено кару тілесну, що принижає чоловіка. Далі ціллю това­риства було утвердити свободу віри, свободу слова, свободу друку, а також, щоб нау­ка для всіх була вільна. Далі постановили змагатися, щоб для простого народа засновано було обов`язкові школи.

Як бачимо те, чого ті горячі патріоти так гаряче бажали, домагалися і аж через тайне товариство хотіли дістати, все те ми маємо нині в нашій державі в повні. Все те зараз гарантовано нам конституцією. В нашій державі всі є рівні — всі мають рівні права. Найбідніший селянин з найбільшим магнатом супроти права є однаково рівні; в нашій державі всі є свобідні. Всякий може піти де хоче, робити що хоче — коли закон цього не забороняє — то ніхто йому цього заборонити не може. У нас всякий може вільно вчитися — ніхто не має до цього перепон, у нас є по селах всюди школи обов`язкові. У нас є свобода віри і обря­ду — ніхто нікого не може силувати, щоби покидав свою віру, у нас є свобода слова, свобода друку. Які ми щасливі, що цього не потребуємо добиватися!

В московській державі було лише домагання цього злочином, так що Шевченко і товариші мусили критися з своїми наміра­ми. Члени цього товариства мали ширити свою проповідь усним і друкованим словом, доброю наукою жінок, матерів, сестер тих діячів, що мали колись вирости серед стуманілого наро­ду і холодного байдужного панства. Ті ідеї мали вони ширити серед панів, щоб звільняли нарід з кріпацтва, мали підготовлювати і уряд до перейняття тих гадок.

Всі ті гадки обговорювані в Кирило-Мефодієвськім братстві ми бачимо в поемах Тараса Шевченка: в «Кавказі», в «Посланію» до земля­ків. Його муза сильним великим голосом проповідувала ті святі ідеї, а київська громада вважала його вже не лише поетом, а народним пророком.

Але, як сказали ми, ідеї ті були проти уряду московського тяжким злочином. Тому прихильні йому москалі остерігали Ше­вченка, щоби не читав всюди своїх поем «Кав­каз» і «Сон», де вдаряє з цілою силою проти деспотства неволі, кріпацтва, бо за це може бути тяжка кара. Але Тарасові, як гарячому патріотові, було це байдуже — у нього на душі була одна гадка -— щастя рідного краю. Він сам каже:


Я так її, я так люблю

Мою Україну небогу, 

За неї душу погублю.


Він все був готовий перетерпіти, всі муки за неї — нічим ставив він своє життя проти до­бра краю.


Мені однаково чи буду

Жити в Україні чи ні, 

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в степу на чужині, 

Однаковісінько мені, 

В неволі виріс між чужими.

І не оплаканий своїми

В неволі плачучи умру, 

І все з собою заберу, 

Малого сліду не покину, 

На нашій, славній Україні, 

На нашій, на своїй — землі.

І не пом`яне батько з сином.

Не скаже синові: Молись, 

Молися сину! За Вкраїну

Його замучили колись...

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні...

Та не однаково мені, 

Як Україну злії люде, 

Присплять лукаві і в огні

Її окраденую збудять...

Ох, не однаково мені!


Здаєтьсь, судилося Тарасові перетерпіти все в житті. Від дитячого віку до смерті дове­лось йому перетерпіти всяке лихо. І от зда­валося, заблищала знов перед ним краща будучність. Прихильниця його таланту княжна Рєпніна вистаралась у міністра для Шевченка місце професора малярства при Київськім університе­ті, Одна українка, розентузіазована його тво­рами, передала Кулішеві гроші, щоб за них вислати Тараса до Італії на подальшу освіту в малярстві — Тарасові сказали, що це уряд дає йому допомогу. Шевченко зрадів, як дитина, і був щасливий, яким ще не бував ніколи.

Але саме тоді впало на Тараса страшне лихо. Його арештовано. Справа малася так, що через стіну від Гулака, де зійшлися Кирило-Мефодієвці на Різдво, мешкав студент Петров. Серед жвавого, однодушного това­риства йшла щира бесіда — про долю України, про надії визволення народу з кріпацтва. Говорили про історію України, про часи Хмель­ницького. Перед ними ожила минувшина, свобода, слава — все те запалило Шевченка, він став говорити гаряче, голосно, нестримно не оглядаючись на слова, став декламувати вірші. Нікому не прийшло на гадку, що хтось може їх підслухати — тим часом за стіною слухав все Петров і міркував.

Він відтак хитро підійшов до Кирило-Мефодіївців і довіри Гулака, так, що вони скоро допустили його до свого товариства. Тут розвідавши про цілі товариства, його роботу цей Юда-Іскаріот зробив начальству донос. Справу ста­ли поволі розслідити, а наслідком було ареш­т Шевченка і товаришів.

Шевченко як-раз поїхав був в Укра­їну на весілля Куліша з сестрою Білозерського, а по весіллю якийсь час забавився в Україні, а в перших днях квітня повернувся у Київ, щоб взятися до подальшого діла учительства малярства при університеті. Їде Тарас гостинцем. Весело дзвенить поштовий дзвоник, радісно б`ється серце поета. За Дніпром розкинувся на горах Київ - от і берег. Шевченко на поромі: тихо, повагом рушає пором через Дніпро. В голові поета самі веселі думки, гарні надії, нічого не захмарює їх йому і на думку не спадає, що лихо підкрадається до нього і от-от стоїть за плечи­ма. На душі його ясно, тепло... Пором доїздить до берега — стає, Тарас сідає на бричку — аж тут підходить до нього старший поліціянт і питає:

— Ви Шевченко?

— Я...

— Я вас арештую...

Шевченко опинився в неволі. Було це 5 квітня 1847 року.




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 06.09.2019 09:21  © ... => КАЛЛИСТРАТ 

Перший Кобзар був примітивним 40-сторінковим зошитом нікому невідомого Шевченка. Той тираж зараз цінніший за ліногравюрний і зовсім не схожий на грубенький томик до якого ми всі звикли... 

 06.09.2019 08:15  КАЛЛИСТРАТ => © 

Байка о "Кобзаре" )))
Как известно, всё лучшее, что делалось в Советском союзе всегда отправлялось за рубеж врагам-капиталистам, чтоб они сдохли от зависти )))
Так вот, в году 70-м домой был привезен из Польши прекрасно изданный в Союзе же "Кобзарь" в матерчатом переплёте с суперобложкой и с великолепными линогравюрами-иллюстрациями. Линогравюры были настолько превосходны, что я сделал штук пять-шесть копий )))
А нынче у меня на полке стоит скромненький такой "Кобзарь" издания времён перестройки ))) Н-да ..... 

 05.09.2019 17:54  Костенюк => © 

Зворушливо. Ставлення до біографії Тараса - чіткий тест на українство) 

 04.09.2019 21:26  Каранда Галина => © 

Щодо Шевченка на Полтавщині. 

Є недалеко від Лубен село Ісківці. 

"Про перебування Шевченка в цьому селі є чимало відомостей у спогадах українського і російського письменника, історика, мовознавця, етнографа Олександра Афанасьєва-Чужбинського. Вперше поет гостював у Ісківцях в Афанасьєва-Чужбинського восени 1843 року. В цей час він багато читав, зокрема твори Міцкевича та Байрона, перекладав Міцкевича, але переклади його не задовольняли, і він їх знищив. Удруге Шевченко був в Ісківці восени 1845 року. Втретє він приїжджав сюди в лютому 1846 року, щоб запросити Афанасьєва-Чужбинського подорожувати разом Україною.

Шевченко дуже любив у Ісківцях бувати на горі Челядній. А в долині знаходилась криниця, з якої пив воду Тарас. Криниця збереглася, на її цямрині зроблено напис: «Криниця Т.Г. Шевченка». Щороку в останню неділю травня біля криниці Шевченка проходить районне літературно-мистецьке свято «В сім’ї вольній, новій»."

Публікації автора Суворий

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 2 | Знайдено: 7
Автор: Суворий
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Біографія Тараса Шевченка;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;