Досвітня сповідь
П`є тиша мене починаючи сповідь
Про ніжність і диво,
байдужість, жорстокість,
Про сяйво початку дня нового, наче
Про слово значуще і до передбачень.
Про те, що навколо порожні рахунки,
Нема де просити збираючи клунки.
Країна німа ніби миттю змарніла,
Весна ж заплітає на чорному біле.
Висвітлює дні, кроки ночі без змісту -
Нема чого спати. Бо "завтра" у місті -
Порожня пустеля нетоптаних буднів.
Сміятись в он-лайні, на постелі - трутнем...
Чуття невблаганно веде мене далі:
Куди і навіщо крутити педалі?
Відкинути зайве, відсІк за відсІком:
Години-хвилини-секунди... Де ліки?
Ще треба - до неба гиляками руки:
Благання безмовні - приземленні звуки.
Чи квітень загоїти взмозі пахтінням
Магнолій початку леткого спасіння.
Надія на крила молитви... О диво!
Земля зрозуміла б, що була щаслива.
Відтак би й не знати ті маски у пастці
Бо й так нам доземно по вірі воздасться.
Є мить найтемніша - і та проминає.
"Світає,
Край неба (як вперше) палає..."
31.03.2020
