Крізь вогненну добу

Поетична збірка, що оселилась на моєму робочому столі в очікуванні рецензії, приємно зди- вувала насамперед своїм оригінальним виглядом: арканне коло верховинців, які танцюють у нест- римному пориві, та вже цим виявляють свою відданість українським народним танцям – запаль- ним, іскрометним, які пішли з глибини віків, щоб жити й надалі у віках. Бо не нами ж сказано, але вже давно доведено, що козацькому роду в нас нема переводу. До того цілком підходить свіжа

назва збірки: “Огневерги арканів родинних”. Направду, від танцюючих на обгортці книги йде такий вогонь, що може захопити тисячі читачів! І стає зрозумілою авторська заповітна метафора: українці, маємо об’єднатись – щоб жити, творити (та й існувати, врешті, як нація) – в єдине, нес-

кінченне, нерозривне коло аркану!

“Данцювати б данець дужих! Дайте дримбу в Данин дар!

Віттям руки розгалузим – Лийсь, арканний гул до хмар!”

Друге, що теж одразу впало в очі, це відсутність розділів. Й нарешті третє. Автор не збирається сюсюкати з читачем, бо знає, у який час живемо і як потрібне зараз гостре, зважене слово, здатне надихати людей на вперту боротьбу.

Надто вже тяжким болем звучать слова: “Усе мина. А суть приходить згодом. Невже це лиш нащадкам розпізнати? Вкраїна межи заходом і сходом Знедолена, розтерзана, розп’ята”. А ще гір- кішого присмаку додає згадування України “на хресті географічнім”:

“Невже

така

приреченість

довічна:

Мовчати,

виглядати, бідувати

Вкраїні на хресті географічнім

Знедо-

леній,

розтер-

заній

розп’ятій?”

Та понад усі тимчасові неполадки лунає щирий і наполегливий заклик у вірші “Захиснику Віт- чизни”, де незламний національний дух українських воїнів, їх мужність і героїзм поет експресивно підносить до всепланетного масштабу, що є зараз не лише перелинною гіперболою, а чистою та суворою правдою:

“Якщо забракне сил у пік змагань,

Знищ сумніви тривожні та примарні.

Тримайся за земний меридіан,

Вхопись за паралелі планетарні!

За мамину проболену печаль…

А ще скажу – сказати це не зайве:

Тримайся за сріблясту вертикаль

То-не-сень-ко-го мі-сяч-но-го сяй-ва”.

Поетові не має чого остерігатися реакції окремих читачів (особливо тих, що зверхньо ставляться до вимушеної публіцистичності у відображенні злоби дня), бо він уміє дотримуватися міри, а наведений уривок (таких у збірці чимало) є напрочуд вдалим поєднанням художнього й публіцистичних стилів.

Навіть у пейзажних, світлих, ідилічних замальовках, автор знаходить покутнє місце патріоти- но-полум’яним рядкам. Наприклад, в розмові з гаєм (вірш ”Заукраїнь”) поет вдячно вловив напут- ні, щирі побажання йому та всім майстрам поетичного мистецтва:

“Гай врешті мовив: – Рим не зич.

Не заримуй,

а захмельнич!

Линь до заквітчаних долин.

Не заримуй –

забуковинь!

Цвітіння верб, осонь теплінь

Не заримуй –

заукраїнь!”

Наша неперевершена – змістовно й мелодійно – пісня народна (а вона, як відомо, є основою справжньої поезії) залишила нам гідні наслідування зразки, що в художніх засобах здобули назву народних паралелізмів. Одначе кожен автор шукає свого шляху в опануванні народними скарба- ми. Для Миколи Савчука той шлях полягає не просто в оволодінні здобутим, а часом й протилеж- но – з поверхні в глибину. У промовистому вірші “Класика” поет стверджує, слухаючи музику природи:

“Знаю, тут не вийде диригент;

І дубовий пень не те, що ложе.

Та землі звучання дороге

Підмінить ніякий джаз не зможе.”

Отже, від поверхні в середину, від зовнішнього – в глибину. А глибина мистця ого яка!.. Через те й однозначний (Поета-Лікаря Нації ) заклик:

“Народе! Врешті спинимось

Ставати квазімодами.

Ходімо прямоспинними,

Щоб завжди бути гордими

За себе і за Націю,

Воскреслу і нескорену!

Потрібно віри-кальцію.

Борімося – поборемо!”

Одначе надзавдання Поета-Лікаря надто вже складне, та глибинне… Та воно поетом сприйма- ється як украй необхідна і ніяк невідкладна справа:

“... Іду рівнять горбатого, А треба – цілу націю!”

Як автор більше двохсот рецензій і статей, не можу пригадати хоч подібного вислову, що йо-го можна було б поставити бодай поруч із цим віршем за вагомістю, силою і невідкладною потре- бою звучання!

Поет відчуває свою повну особисту відповідальність за все, твориться навколо нього. Зреш- тою, так і має бути, бо ж поет – насамперед громадянин. Та справа ще й у тому, як і якими засоба- ми цього досягається. Оригінальний вірш “Геопортрет немолодої особи” може бути прикладом сказаного:

“Немов Скандинавія, схибивсь хребет. І талія та, що була, як Італія,

Тепер африканський гігант-континент. А може, в портреті я дещо прималюю…

Ще спогад про юність, як теплий Гольфстрим, Та ноги холодні, як айсберги Арктики.

І серце стиснулось, як вкрадений Крим. Портрет-географія, певно, не жарт таки!

І пам`ять заносить пісками пустинь. У жилах тіснінь, як в каналі Суецькому.

Вертаєшся ти із життєвих гостин – Це Богові ясно і Зевсові грецькому!”

Доречно додати, що наша історія (як і географія) не починалася від втрати Криму (та й чи нею закінчиться?). І якщо далі іти в глибину, то

“У тім буття, народе мій, твоє, Що маєш корені і арія, і скіфа!”

Оте заглиблення Миколи Савчука в суть істини та й ще з переосмисленням характерне і для

сучасного, і всечасного стану речей. “Ода чорному” буквально заворожує своєю несподіваною, але й водночас таки закономірною, вдало підміченою автором, дискретністю нашого буття:

“Чорні будні несуть полохке сяйво свят,

Як тривалий похід – відпочинку привілля.

Я не знаю, чому темноту так чорнять,

Якщо в чорнім щораз прокидається біле?

Чорний ворон накряче снігів білину.

Чорна ніч навіщує четвер білочолий.

Чорний чуб переллється колись в сивину.

Чорна дама накличе мені світлу долю.

Чорні хмари накрешуть вогонь блискавиць,

Бо у темені бути – нудьга непритворна.

Срібний місяць у чорній безодні вродивсь,

Бо життя і красу нам народжує чорне.”

Далі автор несподівано, без зайвого “трагізму”, ставить риторичне питання, на яке й дає промовисту, майже езотеричну, відповідь: “Чом це нас, білочолих, кладуть в чорний гріб? Певно, темінь притягує світле та біле.” А ще важливіший тут заклик: ”Підмети чорноту. Зупинися. Постій, Щоб думкам народитися добрим і світлим.” Під віршем Микола Савчук підписався: “Білий Син Темнозорої Тайни-Безодні…” І подумалось вслід за автором: а хіба не на протиріччях тримається – наш прекрасний і гріховний – наш таємничий світ?

І вже не таким категоричним здається поетів висновок щодо виданих нами, поетами, збірок: “ “Впізнаю лелеку

по витку.

Горобців –

по вифурках поспішних.

Впізнаю поета

по рядку,

Непоета –

по томах розкішних.”

Тут категоричності позбавляє те, що не всі поети можуть дозволити собі зараз надрукувати об’ємні томи-томища – для цього слід мати поважних спонсорів.

Одначе Микола Савчук не був би самим собою, коли б і тут не заглибився в проблему:

“Впізнаю закон по беззаконню.

Фарисея – по словах гучних.

Впізнаю знайомих на іконах,

Гілку родоводу з древніх книг.”

А ще він майстер каламбурити. Каламбури він охрестив по-буковинськи: “переберією або вертепом слів”.

“Лиш про сороку в полі говорили –

І просо року цього не вродило.

***

А батько знав про те та бачив,

Що син тихцем уже табачив!

***

Ти полем йшов – лиш просо бачив?

Тоді той день ти прособачив!”

Проголошуючи вірність ніжному українському Слову, поет сподівається:

“…Вірю в слово українське ніжне…

…З ним в добрі й біді перевікую –

Ось мої залізні савчукізми!

Сценами стовпцем не андрухуюсь –

Більше світу на карпатській кручі!

З грандами давно я не рахуюсь,

Мілкоту жалію по-савчучи.”

Власне, каламбури автора здибаємо доволі часто: ледь не на кожній другій-третій сторінці. Він почуває себе серед них, як риба у воді.

А ще – паліндроми: свіжі, з глибинним, почасти з іронічним, смислом:

“А крізь чакри ці і циркач зірка!” “Травень вівця не пила, липень я цвів – не варт.” “Паліндром Інес – це зір і різець, се – ні морд, ні лап.” “Я сходив неділю (Юлі день!) – видохся.” “Не телевізор Розі велетень.” “А кита мета – математика!” “Убереж дів від жере- бу!” “Отак – насип, зараз – писанка то.” “Ідолом, дубе, не будь молоді!”

Хочеться вірші автора цитувати як хрестоматійні фразеологізми…

Що ж до “гілки родоводу з древніх книг”, то поет веде читача до розуміння та усвідомлення очевидного: тільки заглибившись у минуле рідного народу, можна краще збагнути його сучасне та ще й проникнути бодай променем зору в майбутнє. У цьому, врешті-решт, і полягає надзавдання художньої літератури (особливо ж поезії): творити людяність в сучасній людині, виховувати її національну гідність, аби вона стала гідною свого покликання на Землі.

“Огневергам” Савчука – енергійним і енергетичним віршам – до снаги така почесна та відповідальна роль.