Хмара Оорта, пояс Койпера, Марсіанські хроніки, брудна сніжка, балістична ракета Р-2, Великий Вибух
Новини астрономії і космосу
- Хмара Оорта (13 січня)
- Камінчик у небі (19 січня)
- Брудна сніжка (1 березня)
- Великий вибух (квітень 1950 р.)
- Марсіанські хроніки (4 травня)
- Парадокс Фермі (20 травня)
- Пункт призначення - Місяць (27 червня)
- Пояс Койпера (12 жовтня)
- Балістична ракета Р-2 (21 жовтня)
Новини космосу та астрономії 1950 року з області науки, літератури, кіно та телебачення (фікшн та нон-фікшн).
Хмара Оорта (13 січня)
13 січня 1950 року в «Бюлетені Астрономічного інституту Нідерландів» опублікована стаття нідерландського астронома Яна Оорта «Структура хмари комет, що оточують Сонячну систему, і гіпотеза про її походження».
У ній автор проаналізував орбіти 19 довгоперіодичних комет ( тобто із періодами обертання понад 200 років) та запропонував теорію їх походження. Він припустив, що ці комети надходять із гігантської сферичної хмари, що оточує Сонячну систему на відстані приблизно одного світлового року — тепер відомої як хмара Оорта.
Хмара Оорта Має сферичну форму та складається здебільшого з крижаних об’єктів утворених з води, аміаку та метану. Вона розташована приблизно на відстані від 2 000 до 100 000 астрономічних одиниць (а.о.) від Сонця. (1 а.о. = відстань від Землі до Сонця). Вважається, що хмара утворилася з уламків, які залишились після формування Сонячної системи й були викинуті на периферію під дією гравітації Юпітера, Сатурна та інших планет.`
Цікавий факт, що жодне тіло з хмари Оорта не було безпосередньо спостережене — тому її існування залишається гіпотетичним і припускається лише на основі траєкторій комет.
До прикладу, комети C/2023 A3 (Цзицзіншань–ATLAS), в ідентифікаторі якої С означає довгоперіодичність з орієнтовним часом повного оберту довкола Сонця в 80 000 років, а 2023 - рік виявлення. Вона пройшла найближче до Сонця 27 вересня 2024 року, переживши сильне нагрівання, і наблизилася до Землі на відстань близько 70 мільйонів кілометрів 12 жовтня.
Це була рідкісна нагода побачити об’єкт з хмари Оорта, який, цілком можливо, востаннє відвідував внутрішню Сонячну систему сотні тисяч років тому.
Камінчик у небі (19 січня)
19 січня 1950 року у видавництві Doubleday & Company, Нью-Йорк було опубліковано фантастичний роман «Камінчик у небі».
Це був перший роман в жанрі фентезі талановитого науковця та водночас ще й письменника Айзека Азімова, який до цього вправлявся пишучи лише короткі оповідання.
Коротша версія роману в 40 000 слів була написана в 1947 році під назвою «Старіти разом зі мною» для одного з науково-фантастичних журналів, але Азімов отримав відмову через надмірну кількість пригод та надто мало фантастики. Зрештою все склалося на краще. Розширивши його ледве не вдвічі, автор започаткував не лише власну кар`єру авторитетного письменника-фантаста, але й цілий цикл про Галактичну Імперію, який згодом став частиною великої хронології Азімова, що об’єднує серії Роботи, Імперія та Фундація.
Події роману «Камінчик у небі» розгортаються на Землі, яка у далекому майбутньому стала радіоактивною та ізольованою планетою. Людство на ній деградувало і живе за архаїчними законами, тоді як решта Галактики об`єднана під владою могутньої Галактичної Імперії.
Головний герой, Джозеф Шварц, літній, скромний пенсіонер з Чикаго 20-го століття, несподівано переноситься в часі на десятки тисяч років у майбутнє внаслідок дивного фізичного експерименту. Він опиняється на Землі, яка є лише "камінчиком у небі" — незначною, забутою планетою, що викликає лише презирство у жителів Імперії.
Шварц, зіткнувшись з невідомим світом, де його мова та звичаї незрозумілі, а він сам вважається "мутантом" через відсутність радіаційного імунітету, потрапляє у вихор подій. Він стає заручником групи землян, що виношують план повстання проти Імперії, яка планує стерилізувати Землю через її радіоактивність і загрозу мутацій.
Завдяки своїм знанням історії та логічному мисленню, Шварц мимоволі втягується у шпигунські ігри та політичні інтриги. Він стає ключовою фігурою у протистоянні між землянами-повстанцями та агентами Галактичної Імперії, та, зрештою, відіграє вирішальну роль у викритті змови, що загрожує не лише Землі, а й стабільності всієї Імперії.
В романі Азімов активно торкається теми радіації як наслідку давніх конфліктів на Землі, що призвело до мутацій серед її населення та ізоляції. Це відображає недобрі передчуття в тогочасному суспільстві початку 1950-х років, які пов`язані з невідворотністю Третьої світової війни та застосуванням в ній ядерної зброї.
Брудна сніжка (1 березня)
1 березня 1950 року американський астроном Фред Віппл публікує свою статтю "Модель комети: прискорення комети Енке" в Astrophysical Journal.
У цій статті Віппл представляє свою модель ядра комети у вигляді сумішей льоду з вкрапленнями частинок метеоритної речовини, фактично космічного бруду — тепер більш відому як модель «брудної сніжки».
В даний час вона повністю підтверджена численними спостереженнями та навіть декількома місіями космічних апаратів. Зокрема до комети Галлея в 1986 та Чурюмова–Герасименко у 2014 роках.
Згідно моделі Фреда Віппла брудної сніжки кометне ядро (тобто суміш водяного льоду та космічного пилу) при наближенні до Сонця починає поступово випаровуватися за рахунок сублімації льоду, тобто переходу його із твердого стану в газоподібний. Як наслідок довколо ядра утворюється хмара газу й пилу. Так звана кома.
Сонячне випромінювання та сонячний вітер «видувають» частинки назад, утворюючи два хвости.
Перший Газовий (йонний) — прямий, блакитний, завжди спрямований від Сонця.
Другий Пиловий — вигнутий, жовтуватий, слідує за траєкторією польоту комети.
Найпростіше зрозуміти ідею Фреда Віппла змалювавши наступну картину: Уявіть собі брудний сніжний шар, що пролітає поблизу вогнища. Він починає парувати, шипіти й втрачати частинки, утворюючи димовий шлейф — це і буде комета за моделлю Віппла.
Великий вибух (квітень 1950 р.)
У квітні 1950 року у видавництві Blackie & Son Limited, Велика Британія опубліковано перше видання науково-популярної книги «Природа Всесвіту» авторства Фреда Гойла. Вона базувалася на серії його радіолекцій для BBC, і стала однією з перших спроб пояснити складні космологічні ідеї широкій аудиторії.
У «Природа Всесвіту» Гойл намагався пояснити складну космологію простими словами, уникаючи математичних формул. Він розповідав про: будову Сонця, зір і галактик; походження елементів у надрах зір (будучи одним із творців теорії зоряного нуклеосинтезу); а також просував альтернативну до так званого Великого Вибуху модель, згідно якої при розширенні Всесвіту відбувається постійне створення нової матерії (приблизно 1 атом водню на кубічний метр за мільярд років), щоб підтримувати постійну середню густину.
Це контрастувало з теорією Великого вибуху, де Всесвіт має початок у часі, розширюється з надзвичайно гарячої й щільної області надмалого об`єму. Саме іронізуючи/критикуючи її у своїх лекціях та на сторінках посібника, Гойл ввів мемний термін Big Bang (відсилка до лондонської годинникової вежі Big Ban), який згодом став загальноприйнятним.
Книга «Природа Всесвіту» мала величезний вплив на популяризацію астрономії та продавалася великими накладами. Проте, на превеликий жаль для автора, після відкриття реліктового мікрохвильового випромінювання в 1965 році — теплового «відлуння» Великого вибуху - стало зрозуміло, що стаціонарна модель Всесвіту Фреда Гойла не в стані його пояснити. Її було відкинуто і на протязі 1970-х років більшість космологів перейшли на бік моделі, яку той так вдало назвав.
Марсіанські хроніки (4 травня)
4 травня 1950 року у видавництві Doubleday & Company, Нью-Йорк вперше були опубліковані «Марсіанські хроніки» маловідомого письменника Рея Дугласа Бредбері. Знаковий роман, який згодом набув всесвітнього визнання та популярності, народився як своєрідна компіляція чисельних оповідань, створених для журналів, які розповідали про колонізацію Марса людьми. Розташовані в авторському хронологічному порядку короткі історії утворили хроніку заселення Марса, батьківщини корінних марсіан, американцями, які залишили неспокійну Землю, яка зрештою була спустошена ядерною війною.
Як згадував сам Бредбері в одному зі своїх інтерв`ю: «У дванадцять років я не міг дозволити собі купити продовження «Марсіанського воїна» Едгара Берроуза, тому що ми були бідною сім`єю... Тому я написав свою версію». Саме так підліток поклав початок свого довгого шляху до статусу одного із найвизначніших американських письменників XX століття.
«Марсіанські хроніки» — це не про ракети й космос. Це про людину. Про те, як легко ми руйнуємо чудове, якщо не змінюємось самі.
Це — алегорія колоніалізму, екологічних катастроф, міжкультурного непорозуміння. І в той же час — це глибоко ліричне й навіть сумне нагадування, що в кожному з нас є як темрява, так і світло.
За сюжетом, люди прилітають на Марс, де вже живуть загадкові марсіани — тонкі, майже прозорі істоти з телепатичними здібностями. Здавалося б, нова планета — шанс почати все з чистого аркуша. Але… люди приносять із собою війну, егоїзм, страхи — усе те, від чого тікали.
У «Хроніках» є все:?? вбивства першої марсіанської експедиції,?? пошук нового дому для землян,?? зникнення марсіан,?? поступова загибель Землі у війні,?? і крихітна надія, що нові люди — колоністи — зможуть не повторити старих помилок.
На українській мові цей не зовсім роман, а скоріше його робич, яким його вважав сам Бредбері, спочатку з`являвся уривками.
Повноцінне українське видання збірки «Марсіанські хроніки» було здійснене лише в 1988 році видавництвом «Дніпро» (Київ) у перекладах Тереха, Митрофанова та Крижевича.
Парадокс Фермі (20 травня)
20 травня 1950 року в номері щотижневика Нью-Йоркер була опублікована одна з численних карикатур Алана Дана. За своє життя він їх опублікував близько двох тисяч, але саме ця зовсім скоро спричинила ажіотаж в наукових колах і не лише в них. На ній було зображено ландшафт Нью-Йорка, і над ним кружляють прибульці, які викрадають сміттєві баки — такий собі жарт про марсіанську інвазію та буденість мегаполіса.
Згодом уже влітку, під час неформальної розмови з колегами в Лос-Аламоській національній лабораторії Енріко Фермі, італійський фізик та на той час уже Нобелівський лауреат, переглянувши карикатуру задав запитання: «Де всі?». Чому, якщо все виглядає настільки буденно на сторінках преси, ми ще жодного разу не зустріли ані прибульців ані жодних ознак їх існування?
Особливо актуальним це запитання стало на фоні перших успіхів в радіоастрономії та аналізі перших сигналів, що надійшли з космосу.
Ситуація виглядала більш ніж парадоксально: Якщо інопланетне розумне життя так ймовірне — то чому ми його не виявили?
Це твердження, відоме, як парадокс Фермі, полягає в невідповідності між відсутністю переконливих доказів розвиненого позаземного життя і очевидно високою ймовірністю його існування.
Наш Всесвіт існує приблизно 13.8 мільярда років. Наша галактика Чумацький Шлях має вік понад 10 мільярдів років. У ній від 200 до 400 мільярдів зір, і більшість із них старші за Сонце. Завдяки даним з телескопів, ми знаємо, що більшість зір мають планети. Багато з них розташовані в області, де можуть існувати умови для життя.
На Землі життя виникло досить швидко — менше ніж за 1 млрд років після утворення планети. Це свідчить, що життя може і повинно виникати там, де є сприятливі умови. Людство за кілька століть створило засоби для виходу в космос, радіозв`язку, штучного інтелекту. Інші цивілізації, маючи більший час розвитку, можуть бути набагато технологічно розвиненішими. Навіть при повільному розвитку — наприклад, досягнувши 0, 1% швидкості світла — галактику можна колонізувати за період від 1 до 10 мільйонів років. І це — мізерний час у масштабах віку галактики.
Виникає логічне запитання: Якщо у Всесвіті існує багато набагато старших зір за Сонце з потенційно населеними планетами, то принаймні хоча б одна цивілізація мала б вийти за межі своєї планети та заселила галактику. Але ми не бачимо жодних доказів. Ні контактів. Ні слідів. Ні радіосигналів.
Сам термін «парадокс Фермі» з`явився не відразу. Він вперше згадується в статті 1977 року Девіда Стівенсона.
У 1981 році сенатор Вільям Проксмайр опосередковано посилаючись на логіку цього парадоксу підштовхнув до припинення фінансування з федерального бюджету програми NASA SETI з пошуку позаземних цивілізацій, вочевидь геть забувши, що відсутність доказів не є доказом відсутності.
Пункт призначення - Місяць (27 червня)
27 червня 1950 року на екрани США вийшов науково-фантастичний фільм «Пункт призначення - Місяць» — перша в історії картина, в якій показано технічні та інженерні аспекти космічного польоту максимально наближено до реальних.
Серед сценаристів — письменник-фантаст Роберт Гайнлайн.
За сюжетом, Група американських промисловців фінансує пілотований політ на Місяць, побоюючись технічної переваги інших країн. Команда з чотирьох осіб будує атомну ракету та вирушає в небезпечну подорож, де стикається з труднощами — від технічних несправностей до нестачі палива. Проте завдяки винахідливості їм вдається успішно повернутися на Землю.
В фільмі використано не лише реалістичні спецефекти, за які картина отримала заслужений Оскар, але й атмосферна музика, адже саундтрек був створений у співпраці з Вернером фон Брауном, розробником ракет ФАУ- 1 та ФАУ-2 для потреб 3 Рейху та у післявоєнний час космічної програми для США. «Пункт призначення - Місяць» відчутно вплинув на жанр наукової фантастики та надихнув хвилю подібних картин у 1950-х роках.
В стрічку було включено також мультфільм з дятликом Вуді Вудпекером, який популярно пояснював принципи космічних польотів.
Пояс Койпера (12 жовтня)
12 жовтня 1950 року на засіданні Національної академії наук американський планетолог Джерард Койпер пропонує існування популяції «протокомет» у Сонячній системі за Нептуном. В той час, як астроном Ян Оорт припустив існування структури, яку було названо «хмарою Оорта», як джерела довгоперіодичних комет, подібне до нього джерело великої кількості короткоперіодичних комет таких, як комета Галлея, які, як правило, мають низькі орбітальні нахили, залишалось невідомим.
Джерард Койпер висунув гіпотезу про існування дископодібної структури кометних тіл, яка займає область за межами орбіти планети Нептун на відстані від 30 до 50 астрономічних одиниць (а. о. — відстань між Землею та Сонцем) від Сонця. Плоска дископодібна форма обгрунтовувался тим, що астрономічні тіла, які її населяли, були «залишками» від формування окремих планет та Сонячної системи вцілому.
Хоча аналогічну гіпотезу висунув ще на початку 1940-х років ірландський інженер Кеннет Еджворт, область за орбітою Нептуна, де обертаються безліч крижаних трансНептунових об`єктів з води, метану, аміаку та ще каміння, назвали Поясом Койпера, хоча навіть сам Койпер був певен, що така мегаструктура існувала лише в минулому.
На даний час кількість трансНептунових об`єктів в згаданому поясі оцінюється в понад 100 000 діаметром >100 км (і мільйони дрібніших). До найвідоміших з них відносяться карликові планети такі як Плутон, Гаумеа, Макемаке та Еріда. Деякі з них, до прикладу Плутон, мають навіть власну атмосферу, супутники та геологічну активність, проте за час еволюції хоча й набули сферичної форми, але не впоралися з завданням очистити свою орбіту від уламків, тому й були в 2006 році класифіковані, як карликові планети.
Не дивлячись на всю свою проривність, ідея «поясу Койпера» лежала в сплячому стані протягом наступних трьох десятиліть, перш ніж була відроджена в 1980 році уругвайським астрономом Хуліо Фернандесом.
А перші об`єкти з поясу Койпера потрапили в об`єктиви телескопів ще через 10 років на початку 1990-х, коли з`явилися необхідні технічні засоби для їх фіксації.
Балістична ракета Р-2 (21 жовтня)
21 жовтня 1950 року з полігону Капустін Яр у Астраханській області відбувся перший запуск серійної (повномасштабної) версії балістичної ракети Р‑2, модернізована версія Р-1 з більшим радіусом дії (до 600 км). Р-1 в свою чергу була копією німецької ракети V-2 (Фау-2), яку СРСР адаптував з використанням німецької техніки і фахівців.
Виробником обох ракет значився дніпровський завод № 586, який згодом отримав назву— «Південмаш» та став одним із ключових центрів ракетної промисловості СРСР. Місце головного конструктора обіймав Сергій Корольов, уродженець міста Житомира, котрий курував роботу німецьких та вітчизняних розробників в межах конструкторського бюро ОКБ-1. Саме він після поразки Німеччини разом з Валентином Глушко, також українцем, вивчав у радянській зоні окупації Фау-2, щоб згодом почати роботу над її модифікацією.
Цікавий факт, але за словами вченого-ракетобудівника Бориса Чертока, Радянський Союз платив німцям більше, ніж власним громадянам, надавав їм приватні будинки та дедалі більшу свободу подорожувати країною, прагнучи стимулювати їхню продуктивність. Проте 1950 рік став роком переходу від копіювання досягнень німецьких винахідників до власного інженерного розвитку. Тому в наступні декілька років більшість з них була репатрійована, і СРСР перейшов до повністю автономної розробки спочатку балістичних, а згодом уже й міжконтинентальних ракет.
Запущена в серійне виробництво одноступенева ракета R-2 з відокремлюваною бойовою частиною мала висоту 17, 7 м, діаметр 165 см та була оснащена двигуном РД-101, що працював на рідкому паливі з суміші етанолу та рідкого кисню. Висота польоту: до ~200 км на максимальній траєкторії.
До 20 грудня 1950 було виконано 12 запусків; жоден із них повністю не виправдав очікувань через низку аварій: на активній ділянці траєкторії – через збої системи управління, силової установки та витік трубопроводів; на ділянці спуску – по причині руйнування бойової частини внаслідок перегріву.
Лише у липні 1951 почала випробовуватись оновлена серія з поліпшеними системами — і тоді ракета стала надійною.
Чисельні невдачі давали привід деяким генералам кепкувати з потуг конструкторської команди Корольова: «Що ви робите? Заливаєте у ракету понад чотири тони спирту. Та якщо дати моїй дивізії цей спирт, вона будь-яке місто візьме з ходу. А ракета ваша у це місто навіть не влучить! Кому ж це потрібно?»
Ця заява одного з високопоставлених військових не була аж геть позбавлена злорового глузду, але ціль виправдовувала засоби. Радянська ракетна програма продовжувала тривати надалі.
