“І наречуть йому химерне ймення: - Йогансен”
Заспівають у трави, квіти й коріння,
Вітерець Хвильовий пролетить і свисне,
Тичину блакитний елан оповине.
Закиває лісними очима сосюра,
І знайдеться десь перекручений корінь,
Такий незграбний, такий чудернацький і бурий,
Що для нього назвищ не стане тих,
Ще раз полізуть в історію
І наречуть йому химерне ймення:
– Йогансен
Майк Йогансен “Метемфісис”
Один із найоригінальніших письменників Розстріляного Відродження Майк Йогансен (1895-1937) своєю європейськістю (захоплювався непоширеними тоді в Україні тенісом і футболом, ходив у шортах і гетрах, чим немало епатував обивателів), блискучою філологічною освітою (закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету, був представником харківської школи мовознавства), яскравим експериментаторством у творчості безумовно виломлювався з парадигми тогочасного українського письменства. Майк Йогансен – новатор і першовідкривач в усьому: фактичний автор “Нашого Універсалу до робітництва і пролетарських мистців українських” (1921) (підписаного й Миколою Хвильовим і Володимиром Сосюрою), який став пізніше програмою спілки пролетарських письменників “Гарт” (1923), і співзасновник цієї організації, пізніше так само один із активних організаторів ВАПЛІТЕ (1925); невтомний пропагандист “сюжетної” прози як в теоретичних розвідках, так і у власних белетристичних творах.
Сам письменник із властивим йому гумором у 1929 році так характеризував свій майже десятилітній творчий шлях в українській літературі: “Писав хороші вірші і погану прозу до 1928 року. У 1928 році отямився і почав писати хорошою прозою. Не перемінивши своєчасно прізвище на “Грицюк” або “Стецюра”, бисть замовчан від щирої української критики. Уперше став відомий і проклят людьми як редактор кінонаписів. Бисть обікраден многократнє і многообразнє від багатьох поетів. Сам, бувши чоловіком ледачим, не упорався нікого обікрасти. Ні одного твору свого не опрацьовував, а писав одразу начисто, керуючись принципом економії часу. Прийоми творчості дуже оригінальні й чудернацькі. Творю, сидячи коло столу і вмочаючи перо в атрамент. Пишу на чистому папері. Органічно не можу писати на повістці з житлокоопу, що мене позивають у суд за неплатіж грошей. Найбільшого натхнення зазнаю в сонливому й голодному стані. На протязі одного друкаркушу управляюсь прогризти два чубуки від люльки. Поголившись, пишу елегантно, а неголений пишу могутнє” [40; 28].
До дня свого арешту (18 серпня 1937 року) Майк Йогансен продовжував активно працювати в царині художнього слова. У його творчому доробку (слово “доробок” – авторський новотвір самого письменника), який був наслідком сімнадцятирічної діяльності, – сім поетичних збірок (заявив про себе саме поетичною діяльністю), найвідоміші з них – “Д’горі” (1921), “Кроковеє коло” (1923), “Ясен” (1930). Не менш значною є й прозова спадщина Майк Йогансена – десять прозових книг, з них п’ять – книги нарисів, гуморесок, інші складають оповідання, повісті, романи. Окрему сторінку спадщини письменника становить дитяча література – чотири книги оповідань та казок для дітей (оповідання “Жабка”, “Кіт Чудило”, “Собака (Джек)”, “Хитрі качки”, “Старий вепр”). Спільно з Юрієм Тютюнником Майк Йогансен написав сценарій до фільму “Звенигора”, який втілив у життя Олександр Довженко, також був одним з авторів оперети “Мікадо” (спільна робота з Миколою Хвильовим та Остапом Вишнею), яка з величезним успіхом йшла в “Березолі” Леся Курбаса.
У доробку Майка Йогансена-філолога дві ґрунтовні літературознавчі праці – “Елементарні закони версифікації” (1922), “Як будувати оповідання. Аналіза прозових зразків” (1926).
На жаль, Майкові Йогансену не вдалося цілком “вписатись” у контекст непростих для України тридцятих років двадцятого століття. Уникнувши арешту під час масових репресій проти української інтелігенції у 1932-1934 рр., він проте не уник цієї долі у страшному 1937 році, коли сталінський розгул досяг свого апогею, постановивши, що “вороги народу” не мають права на помилування й перевиховання у концтаборах, а повинні знищуватись фізично на честь двадцятиліття радянської влади. За стандартним сфабрикованим вироком письменника розстріляли 27 жовтня 1937 року в Лук’янівський в’язниці міста Києва, саме напередодні “великого святкування” перемоги жовтня.
Найбільш значним особистим внеском Майка Йогансена в українську літературу є його експериментальна проза. Вже твори першої збірки оповідань “17 хвилин” (1925) “одразу визначили чи не найприкметнішу рису, що вигідно вирізняла Йогансена з-поміж тодішнього письменства, – яскраво виражена фабульність, чітка конструкція і захоплюючий, гострий, незрідка авантюрний сюжет” [54; 14]. Поруч з Олексою Слісаренком письменник виступає основним теоретиком “сюжетної” прози, власні ідеї про “про синтез науки і мистецтва”, “колективістської засади творчості”, “мистецтво-лимонад”, стверджені в теоретичних розвідках, він з успіхом втілює в ранніх повістях (“Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших”, “Життя Гая Сергійовича Шайби”). Тут автор постає як винахідливий новатор, основним завданням якого є не лише розширити обрії української прози за рахунок привнесення екзотичного хронотопу (наприклад, дія повісті “Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших” відбувається поперемінно в США, Франції, Центральній Африці, зрештою, Україні), а й продемонструвати якісно нову побудову сюжету – динамічну, максимально пришвидшену, інтригуючу, читабельну фабулу.
Центральним твором художньої спадщини Майка Йогансена та й загалом “сюжетної” прози по праву можна вважати повість “Подорож ученого доктора Леонардо та його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію” (1930), яка й до сьогодні в українській белетристиці немає аналогу. Це твір, до написання якого автор без перебільшення готувався протягом усього свого попереднього творчого шляху. Вперше ідея “філософського ландшафту” висловлена в поезії “Кроковеє коло”, що входить до однойменної збірки:
“Задощив, закрутив, закурився,
І пішло дорогами в дощ,
Пересохлі, жовті уривки,
Полохливе, послужливе клоччя.
Й серед сірого-сивого голо.
У безмежній пустій порожнечі
Позначилось кроковеє коло
І вийшло з туману по плечі... ”
Саме ця ідея “філософського ландшафту”, який не просто описується чи оспівується письменником, а розглядається як центральний художній образ твору, є провідною у повісті. Майк Йогансен залишається вірним своїм принципам: аби читачу не нудно було сприймати українські “філософські ландшафти”, він обертає їх на екзотичні види Швейцарії, розгортає на їхньому тлі цікаві колізії.
Сама повість постала внаслідок тривалих експериментів письменника. Спершу побачили світ два окремі твори – “Подорож ученого доктора Леонардо та його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію” (надрукована в “Літературному ярмарку” за 1928 рік, у першому номері) і “Неймовірні авантури дона Хозе Перейри у Херсонському степу” (опублікована також у “Літературному ярмарку” за 1929, у восьмому номері). Пізніші ці дві повісті були з’єднані однією композицією, склали один завершений твір – “Подорож ученого доктора Леонардо та його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію”, що увійшов до чергової книги прози Майка Йогансена, виданої в Харкові в 1930 році. Хоча в наступній книзі прози, що побачила світ у Харкові в 1932 році, автор і додає до “Подорожі...” третю книгу-розв’язку, пов’язану сюжетними лініями з наступними творами збірки, зокрема, з “Оповіданням слюсаря Шарабана”, все ж сьогодні ця повість побутує в авторській редакції за 1930 рік.
Повість “Подорож...” у творчому доробку Майка Йогансена називають вершинним явищем. Здебільшого критикою цей твір визначається як комічно-пародійний. Але пародія цього твору є особливою: це не дошкульна, сатирична, спрямована на осуд чи заперечення певних соціальних реалій критика, а легка, життєрадісна, грайлива пародія, яка в основі своєї є літературною. Адже, в першу чергу, автором пародіюються зразки масової, популярної псевдолітератури (примітивні детективи, сльозливі мелодрами), невибагливий, примітивний літературний шаблон, розрахований на ефект серед міщанської аудиторії.
Власне, пародія цього твору щільно межує з травестією як перевдяганням чогось звичного, традиційного для українського сприйняття в чудернацький, “іноземний” одяг. Безумовно, травестування є центральним художнім засобом твору: Слобожанська Україна “переодягнена” у Швейцарію, персонаж твору Данько Харитоновича Перерва – “мисливець, степовик, член степового райвиконкому” перетворюєтья в Дона Хозе Перейру – “еспанського інтелігента, тираноборця, любителя подорожувати світом”.
Загалом, твір Майка Йогансена можна трактувати як легку гру, забаву. Театральність, ігрове начало тут проступає в усьому. Більше того, автор свідомо випрозорює прийом гри у “Післяслові”, відкрито говорить про те, що герої його є картонними ляльками, рухомими декораціями, навмисне сконструйованими ним для забави читача. Майк Йогансен наголошує на тому, що його міні-театр функціонував для того, аби на його фоні можна було безперешкодно вести мову про “філософські ландшафти”, описати на тлі їхніх взаємин красу української природи. Отже, йдеться про ландшафтну оповідь, як автор сам детермінує її. Читача твору підступно ошукано – замість картин з життя екзотичних італійців, Майк Йогансен виявляється мав на меті зобразити картини річки Дінця, навколишні плоскогір’я, озера, ліси, олюднити їх. І якби читач був більш уважний чи більш освічений, він би ще до прочитання твору дізнався про авторський задум з епіграфу до повісті англійською мовою: “...Отже, ляндшафт не можна з достатнім успіхом трактувати в літературі в звичний описовий спосіб. Та коли б якийсь письменник напав би на думку пересунути взаємні ролі ляндшафту і дієвих осіб, то це була б зовсім інша справа. Дієві особи, трактовані як прості картонні ляльки, як рухомі декорації, можуть, одначе, надати потрібний рух ляндшафтному описові (через природню тенденцію читача стежити за їхнім рухом, ніби вони є реальні живі люди), і таким способом «ляндшафтне оповідання» могло б бути зроблене цілком читабельним. Але досі ніхто свідомо не ставив перед собою такої задачі” .
Таке авторське завдання подати ландшафт крізь призму колізій, у яких задіяні екзотичні персонажі, диктує новаторські засоби, загалом експериментальну поетику твору. Більшість героїв повісті – Данько Перерва (тираноборець Перейра), доктор Леонардо, прекрасна Альчеста, студент Перебийніс, селянин Черепаха, добрий древонасадець, фантастична баба – схематичні образи, схильні до перетворень, колоритні типажі, гіперболізовані олюднення рис вдачі українців. Поруч із ними у ролі лицедіїв виступає світ природи: степ, річка, ліс, гроза, дощ втілюються в такі абстрактні персонажі, як “шум трави”, “запах хліба”, “метушня риби”, “музика крил кажана”. Повість Майка Йогансена – це очуднений ляльковий театр, що репрезентує світ реальної України, і в якому автор є режисером.
Читання тексту “Подорожі”, і насамперед філологічне читання, дарують справжню естетичну насолоду, захоплення від сприйняття текстогри. Експеримент у творі Майка Йогансена не завершується сюжетним новаторством, а продовжується в текстуальних вимірах повісті, зокрема, у грі зі словом. Автор обіграє звучання слів, вживаючи поряд лексеми, що мають однакові склади, походять від одного кореня. Наприклад, автор пише, не стрибаючи в нори, а навмисно обираючи слова за схожим звучанням, ніби римує – “пірнаючи в нори”. Можна навести інші зразки таких фонетичних ігрових повторів: “шина шляхом сичала”, “полонина вплутувалася”, “тілесне тілисте живе життя”, “поледве-ледве”, “переваги-ваги”. Пишучи про ірландського сетера Родольфо, автор використовує той же прийом: “рудий Родольфо ступив достеменно в степ”, “високе виховання його зникло як сон перед осонням степу”, зрештою, “ тонкий і іронічний ірландець заполював у полях”.
Іронічно автор наділяє пса Родольфо здатністю до інтелектуальних філософських роздумів, пес дорікає своєму хазяїну за нездатність писати поезію: “Як вам не сором... Як вам не сором римувати «очі» і «ночі»”.
Ознакою формального експерименту є введення в художню оповідь слова автора, власне авторської оцінки того чи іншого явища, авторського роздуму чи біографічного факту. Із тонким гумором та іронією Майк Йогансен, який любив подорожувати, викриває поважну пиху деяких своїх товаришів-“інтелігентів”, що повибивалися в люди, урбанізувалися та іронізують із сільського способу життя й іноді насміхаються над самим письменником, котрий між офіційним костюмом та вільним подорожнім одягом обирав останній: “Я, автор цієї повісті і отець Дона Хозе Перейра та його приятеля, рудого сетера Родольфо, так само як і багатьох інших персон ‹...› люблю і поважаю пролетаріят ‹...› за те, що він був моїм першим товаришем у дитинстві і був єдиним товаришем, що мене не зрадив і не покинув тепер, коли я виріс, коли інші товариші дитячих літ моїх поробилися або бурбонами, або професорами, або бухгалтерами, або істориками літератури. ‹...› я люблю пролетаріят за те, що він ‹...› мене небагатого і не фешенебельного, не одягненого у чорний сьют і не навченого манір, не покидає і не перестає мати за свого товариша. Як мій товариш пролетаріат, я люблю футбол, американській фільм, авантюрний роман, риболовлю, полювання і природу” .
Експеримент із текстом виявляється й у прийомах авторського коментування, власне відкритої, так би мовити, розмови з читачем про техніку творення тексту в самому тексті: “Покиньмо на деякий час наших героїв, що скоро вже обсохнуть і одягнуться, не заглядатимемо поки що в їхні душі ‹...› Повернімося до вигаданої нами абсолютно нереальної баби і до другого, на совість сказати, теж вигаданого, абстрактного персонажа – селянина Черепахи”.
Незважаючи на породійну спрямованість повісті, досить виразним є її ліричний струмінь. Твір Майка Йогансена зачаровує переживанням краси української природи, власне пейзажною деталлю, яскравою картинкою, чуттєвою, живописною.
