Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
16.01.2014 02:13Оповідання
Про війну  Про Україну  Про зраду  Про життя і смерть  Про душу  
20000
Для дорослих (18+)
© Сорок Восьмий

Євангеліє від Пилипа

1

ХЛІБ СТАРОЇ СТЕЛЬМАЩУЧКИ

Танець лицарів
С.Прокоф’єв . Балет “Ромео і Джульєтта”
Сорок Восьмий
Опубліковано 16.01.2014 / 21206

Ні, тепер такого нема, давно вже нема. Перевелися справжні ґаздині. Моя нанашка[1] Текля Лісовська – ще панська кухарка! – як приготує з нічого щось, то, забувшись, і язика проковтнеш; пригадую вареники з потрухами, чи тушковані у сметані коров’ячі рубці, чи купу іншої кулінарної всячини. А ось ти, цапобородий, чого такий кислий сидиш, якби срака навиворіт? Марний, зелений, тільки очі блищать, мов ґудзики в гіпнотизера. Слабість якусь маєш, дня без пігулки не протягнеш? Не треба бути великим доктором, аби сказати від чого та язва тебе точить. Жінку маєш?.. Сваришся з нею мало не щодня?.. Еге ж бо!.. То послухай, що я тобі ска’у, і ви, хлопці, котрі нежонаті, також на вуса мотайте. Ото як виросте вам женило та до горла підіпре, що аж дихання перехопить, пошлюбитеся, відгуляєте забаву і зрозумієте, що таке щастя, але буде пізно. Ліпше тепер послухайте мене, старого, колись то може пригодитися...

Не вірте, буцім усе на світі можна помацати пальцями, скуштувати на зуб, понюхати чи вздріти. Є, крім усього сущого, і щось таке божественне, яке нашим куцохвостим мозком і не збагнути. Колись, в інститутські часи, коли я ніяк не хотів учити діамат[2], наша викладачка сказала, що я безсовісний. А мене як прорвало, ка’у: „Ви, прошу пані, вчите нас, що світ матеріальний, як то говорив вуйко Маркс[3], а самі про якусь там совість балакаєте. Та коли вже так, то ви б мені позичили зо пів відра тої совісти. Я направду відроблю”. Не буду переповідати, що то було далі, бо вам, бачу, не дуже цікаво. Он той щербатий в носі длубається, мовби його мізки сверблять...

Чуєте, що я вам ска’у. Коли вам жінка робить попоїсти чи навіть просто перекусити і думає: „Шляк би тебе ясний, Їване чи Василю, трафив!”, чекайте якоїсь гризоти. А коли вона з тих самих харчів, за тим самим рецептом куховарить у доброму настрої, то і страва вийде смачною, і з вами все буде гаразд. А для того, щоби жінка була в доброму дусі, її треба... не можна лінуватися, бо то вам боком вилізе. Ну, добре, бачу, ви ще дурні, коли з того посміюєтесь. То й лихо з вами!.. Смійтеся, коли не хочете розумного чоловіка послухати, а я, аби не бути голослівним, аби-сте ви не казали, що Пилип Пилип – остатній брехун, мушу сказане якось боронити...

Баба Марта Стельмащучка жила собі на краю села. Мешкала сама, ще з війни вдовувала. Була з себе видною жінкою – висока, опасиста і з величезним, закрученим чи не до бороди, носом. Славилася Стельмащучка гоноровою вдачею і відлюдькуватим характером. Навіть із найближчими сусідами могла хіба чемно привітатися, але до бесіди, а тим більше до сільських пліток і бабських небилиць, не ставала ніколи. А для усієї сільської голопузої босоногої бахурви була вона страшніша від дідька лисого, і баби Яги, разом узятих. Та росла в неї на обійсті грушка. І не проста собі дичка, а – розказували старші хлопці – самий що не є солодкий нектар: плоди велетенські, соковиті, запашні, так би й зараз вгризався в них, якби мав чим. Мама, най з Богом спочивають, говорили: „Ти, Пилипцю, не лазь у шкоду. Особливо до старої Стельмащучки, бо вона з нечистим водиться, і буде тебе від її грушок нудити”. Але, міркую, нехай ліпше знудить так, що геть виверне, як старі калісони, ніж я маю цілий день прожити, а райської смакотіні та й не скуштувати. Такі грушки з’їсти не гріх, навіть якби вони росли посередині пекла і стеріг би їх сам Люципер, а не скажений бабин Пікусь.

Отож якось у святу неділю, коли всі побожні люди йшли на утреню, ми з нині покійним Андрієм Кренделем залізли в шкоду. Через тин перебралися в мить ока, а потім довго ходили навколо грушки, бо до дерева був прив’язаний великий і кудлатий кобиздох. Коли пес заплутався серед власного ланцюга і став жалібно скавуліти, ми з Андрієм видерлися на грушку і ще не встигли вкусити того заповітного овоча, як звідкілясь наднесло Стельмащучку.

- А бодай би ви ще в маминій п... повиздихували, випердки погані, - процідила крізь зуби стара і взялася визволяти сердешного звіра, який з висолопленим язиком збирався остаточно сконати. – Хіба так можна з німиною чинити?

Крендель спустився з дерева і відразу ж дістав свою порцію кропиви по литках. Коли баба погналася за жвавим і спритним утікачем, я теж опустився на грішну землю і зупинився мовби вкопаний.

- Ви, цьотко, і мене мусите вибити, - ка’у, - бо в шкоду ми разом лазили, а битий тільки-но Андрій.

- Ти чий такий сміливий будеш? – не те, що баба, я сам здивувався власної хоробрості.

- Пилипа Миколи.

- А коли такий-єс мудрий і гоноровий, як твій тато, то чого не попросиш тої грушки? Мені не шкода, але по-людськи прийшли би. Чи ти думаєш, що стара Стельмащучка серця не має?

Я мовчки глипав на неї з-під лоба.

- А хочеш,  пригощу тебе свіжим хлібцем?

Я ствердно кивнув, і стара за руку ввела мене до світлиці. Пронизливий аромат щойно випеченого хліба наповнював усе помешкання. На столі парували такі апетитні хлібини, що аж слинка точилася.

Усе село говорило, навіть нанашка Текля казала, що такого смачного хліба, як у Стельмащучки, ніхто спекти не годен, бо тут без нечистої сили ніяк не обходиться. З якої би нагоди не пекли калачів – на весілля чи похорон, для якоїсь церемонії чи просто на щодень – тільки Стельмащуччині хлібини здавалися і з вигляду найкращими, і найсмачнішими, і найароматнішими. Ніколи такого не траплялося, щоб у неї не вдалася випічка; як пообіцяє, що спече, можете не сумніватися – буде на столі усьому голова. І то, я вам ска’у, зовсім не те, що теперішні батони турецькі – ніби і файні з виду, білі, м¢якенькі, а жуєш, жуєш та смаку не чуєш; то справді хліб, такий, що і без ковбаси напісно заходить. Чи то, може, у теперішньої дітвори задниця сита? А ми були зовсім не такими. Не знаю, але хліб у Стельмащучки був направду смачним-пресмачним.

Стара посадила мене на бамбетель[4], врізала чималий окраєць та пригостила вранішнім молоком, а поки я наминав на дві ґулі, особливо смакуючи хрусткою скоринкою, то вона поволі, мовби заглядаючи у глибочінь років, розповідала.

Я вже отако дослівно не годен переповісти – роки, - але якби ще які сто грам, то може би пам’ять і вернулася... Ну, на здоров’ячко!..

У війну в нашому селі стояли словаки. Вони були люди прості і добрі, говорили майже по-нашому і не дуже прискіпувалися до народу. Навіть офіцер, що найстарший з-поміж них, цілими днями вигрівався на сонці чи просто ловив рибу і на потіху сільським хлопчиськам ділився з ними чеколядою[5]. Марія Окіпна нажила від нього двоє дітей – Павла (тепер на заробітках у Португалії), і Мар’яна (знаний у столиці чоловік), але до останнього дня казала, що поручник Павел - то велика любов, яку далеко не кожній жінці дано пережити. Не бив її навіть тоді, коли й вартувало би. То не мої слова, а стара так своєму Окіпному любила казати, особливо коли той нервусь пробував на людях варіювати.

У місті же квартирували німці і свої порядки тримали так, що ого-го. А в нас, на Галичині, колись що не містечко, то ніби жидівська слобідка. У кожній крамниці стояв жид і так умів розхвалити свій товар, що, будь-хто, зайшовши туди, купував навіть абсолютно непотрібні для господарства речі. Мали вони і свої церкви – синагоги по-їхньому, де пейсато-бородатий равин в хедері[6] навчав жиденят життю-розуму... Та не в хері, а в хедері!.. Ну що з вами, двієчниками, поробиш?..

Але і то скінчилося. Як тільки німаки облаштували свою владу, то першим ділом тих сердешних позганяли до ґетта; воно було там, де зараз базар стоїть. Там вони собі й бідували цілими родинами під наглядом німців і наших поліцаїв, аж поки перед приходом червоних їх не порішили озвірілі есесівці. Одиницям удалося уникнути лиха, і вони переховувалися по нужденних закапелках. То був страшний час! Якби німці пронюхали, що хтось євреїв боронить, - то відразу би стратили. Немало нашого люду пішло зі світу ні за цапову душу.

Ні, я того, слава Богу, не застав, але добре пам’ятаю як мій стрийко Місько, коли був такий п’яний, як ото ти, варгатий[7], розказував; він усю війну поліцаєм проходив, а потім зуби геть до одного і всі пальці на ногах по Сибірах лишив.

Одного разу подалася Стельмащучка до міста у якійсь там нагальній справі. А тут облава: хтось міст колійовий підірвав – колись говорили, що то рейдували ковпаківці, а зараз ка’уть, що то хлопці з лісу, не знаю, але то до суті не має особливого стосунку, - і німці бігають, як скажені, хапають усіх, хто на очі потрафить. Коли немає аусвайса або ж їм погляд чи ще яка біда не сподобалась, тягнуть до гестапа. Той будинок стоїть і зараз: за Польщі там містилася дефензива, за німців – гестапо, а за комуни – НКВД. Яка би влада не була, вона тільки прапори і вивіски міняє, а жандарми є жандарми. Вони кожній владі потрібні.

Забрали і Стельмащучку. Що вона не говорила, що не просила, що не молила, документи показувала і доводила, що вона не єврейка, а такий гачкуватий ніс у їхній родині від діда-прадіда, - таки запатарайкали її до буцегарні. А там сила-силенна народу: чоловіки і жінки, старі і молоді, знайомі і чужі, освічені і селяни, поляки й українці, хіба лиш негрів не було. Знайшла пані Марта притулок коло старого сивого єврея. То був Мошко Фішер – чоловік знаний на всю околицю; за Польщі він тримав пекарню і хлібну крамничку якраз при вході на базар; вбраний завше був у чистесенький лапсердак, підперезаний припиндою[8] і вічно притрушений борошном, не так щоби весь був білий, як неохайний мірошник, а радше для годиться; не дуже розкошував зі свого пекарського гешефту, але сина таки вивчив у політехніці. Коли прийшли совіти, то трохи побував у цюпі, але дивом викрутився. Може би й тепер він знайшов якогось сердобольного німця і відкупився, якби не мав такого вже типового для богообраного народу лиця.

- Можна коло вас, пане Мошку? - поцікавилася Стельмащучка більше заради вихованості, бо яка там ввічливість, коли тут смертю наглою пахне. Той мовчки і не вельми охоче підібрав під себе куцуваті ноги. – Як таке можна з людьми живими робити? Що одні, що другі? Коли вже буде спокій на землі?

- На тому світі відпочинемо, - промимрив Фішер. – Недовго лишилося.

Марта зітхнула і стала думати про щось своє. Вона і зараз не дуже охоче стає до бесіди, і замолоду, казав стрийко Місько, не любила теревені правити. Але час тягнувся поволі і якось непомітно зав’язалася між ними розмова. Говорив переважно єврей, а Стельмащучка робила вигляд, нібито уважно слухає. Кому яке діло до чужого горя, коли самому сльози навертаються. Таке навкруги діється, що, здається, вже нікого і нічим не здивуєш. І це вони називають цивілізацією? Це вони пишаються божественним Бахом або правдолюбивим віттенберзьким єпископом-єретиком. Ви знаєте, що саме хотів від папи Мартін Лютер[9]?.. Я так і знав, що ви до школи ходили дівкам під рейтузи заглядати...

Я вам не зможу сказати, чи ходять євреї до сповіді, як ми бодай перед Великоднем, але Мошковій душі (чула, видно, що недовго їй у тілі грітися) кортіло висповідатися - байдуже перед ким.

Коли німці облаштували жидівське гетто, Фішерові прийшов на поміч Микола Іванців, що колись був директором української гімназії і прославився як розумний і справедливий чоловік, а за німців зробився війтом. Ви знаєте, чим війт відрізняється від солтиса[10]?.. Не знаєте! А чим кушнір від мірошника або боднар від стельмаха?.. Ото ж бо, ні книжок не читаєте, ні старих людей не слухаєте. Але як собі хочете, гарбуз бабці вашій... То пан Іванців у старій вигрібній ямі облаштував таку собі криївку, де тулилося зо півтора десятка євреїв, серед них і пан Мошко. Що вони там натерпілися, один Бог знає. Без води, впроголодь, без ковточка свіжого повітря живцем гнили люди. І так тягнувся день за днем чи нічка за нічкою, годинник збився, а лік часу втратився. Іванців навідувався до бідолашних, приносив якісь харчі, підбадьорював чутками, що десь у Росії німакам показали, де раки зимують.

Іноді декотрі з євреїв у глупу ніч вилазили зі свого сховку і городами добиралися до найближчих сіл, де пробували роздобути сякий-такий харч і заодно вдихнути збоченої волі. Траплялися, щоправда, такі господарі, що цькували собаками, проте траплялися і добрі люди; біда тільки, що зовні вони виглядали схоже. Ціля, наймолодша донька Фішера, його улюблениця, була при надії, і вночі перед Спасом почалися перейми. Без жодного зойку чи стогону – тільки важке дихання і рясний піт на чолі – і з’явився в неї хлопчик, але дитині так і не судилося дзвінким криком оголосити світові про свій прихід. Перед світанком дід Мошко пригорнув до грудей крихітне посиніле тільце власноруч задушеного онука і подався за місто аби поховати немовля. Він зробив це у лісі неподалік від гостинця, а потім сів на траву, помолився своєму Богові, а заодно і прокляв його, виплакав усі сльози, які ще лишилися, і з першими променями сонця, ховаючись, як злочинець, від стороннього лихого ока, побрів до свого притулку.

На подвір’ї Іванціва хазяйнували німці. Пан Микола стояв мовчки, ніби не чуючи галасливого офіцера. Трохи збоку, мовби ні до чого не причетний, бовванів поміж поліцаями Йосип Цітульський – запам’ятайте цю паскуду і плюньте, коли побачите його могилу чи зустрінете його нащадків. Це він, клятий вишкробок, показав арійським мерзотникам, де переховуються богообрані іудеї. І це не зійшло Цітульському з рук безкарно. Десь у хрущовські часи він так нализався, що заснув і втопився у власному блювотинні...

Не треба, не наливайте, бо я за цього нелюда не хочу пити. Бог його осудив, а люди прокляли...

Мошко бачив, як кілька дебелих здорованів-німців разом із нашими поліцаями, які з самісінького ранку ледь на ногах трималися, повели юрбу обдертих євреїв, а заодно й Іванціва з його чималою родиною, на християнський цвинтар. А за якусь хвилю почулися постріли...

Старий Фішер розповідав так, як це бубонять ксьондзи, повчаючи нерадивого парафіянина і розрішуючись від тягаря почутих на сповіді прогрішень, мовби це його і не стосувалося; тільки сльози, які текли по неголених щоках і капали на майже зотлілий лапсердак, свідчили про те, що ця сповідь іде з самісінького серця.

Пан Мошко якийсь час поневірявся по віддалених, глухих селах, де люди і німців в очі не бачили, але якийсь випадковий патруль у нещасну годину натрапив на нього і нині в полудне, мовби лютого розбійника, доставив сюди, до катівні.

Вони разом помовчали деякий час, а потім Фішер і ка’е до Стельмащучки:

- Я, коли така вже кепська спг’ава, хочу вам відкг’ити секг’ет свого пекаг’ського г’емесла, пані Маг’то. Хліб – наша маца[11] або калач, як то печете ви, - г’іч свята. То коли ви хочете, аби він вдався на славу, ніколи не бег’іться за г’оботу з поганим настг’оєм або нечистими думками. Станьте вг’анці, відкажіть молитву, можете й „Отче наш” з „Богог’одицею”, - в нас Бог один, тільки долі г’ізні, - відчуйте господнє надхнення й аж після цього всього з благословення неба місіть тісто і печіть. Тоді, пг’игадаєте мої слова, і тісто не сяде, не пг’игог’ить, і смак буде пг’осто божественний на г’адість і насолоду людям...

Далі Мошко не встиг доказати, бо його забрали у вічність.

Що я вам ска’у, хлопці? Хліб у баби Марти насправді був якимось особливим, бо живе в ньому не тільки Стельмащуччина душа.

Коли дасть вам Бог щасливо оженитись, то розкажіть своїм обранницям цю невеселу бувальщину, нехай не годують вас своїми нечистими думками...

Чернівці 2005
___________
[1] Нанашка – хресна мати (діал..)
[2] Діалектичний матеріалізм (абр.)
[3] Маркс Карл (1818-1883) – німецький філософ-матеріаліст
[4] Бамбетель – дерев’яна канапа (діал..)
[5] Чеколяда – шоколад (діал..)
[6] Хедер – єврейська релігійна школа
[7] Варґатий – губатий (діал..)
[8] Припинда – фартух (діал..)
[9] Лютер Мартін (1483-1546) – діяч німецької Реформації. Професор теології Віттенберзького університету
[10] Війт – міський голова. Солтис – голова сільської громади (заст.діал)
[11] Маца – єврейський ритуальний пісний хліб, спечений на сонці
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
15.01.2014 Проза / Оповідання
Євангеліє від Пилипа
16.01.2014 Проза / Оповідання
Євангеліє від Пилипа (2)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
27.11.2016 © оксамит / Мініатюра
СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ ПРИСВЯЧУЮ...
23.11.2016 © роман-мтт / Мініатюра
Годувальниця (замальовка)
Євангеліє від Пилипа
16.01.2014
Євангеліє від Пилипа (1)
16.01.2014
Євангеліє від Пилипа (3)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 82  Коментарів: 5
Тематика: Проза, оповідання, Текля Лісовська, на краю села, характер, брехун, побожні люди, окраєць, євреї, німці
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 13.01.2014 00:22  іміз 

плакала від гіркоти тієї правди вчорашньої...хоча цю згірклість Ви зуміли приправити в творі добротною сатирою.
І справді - до будь-якої справи треба вставати із чистими думками!
Чудовий твір! Відчуття, що я його вже читала - він вже був надрукований? 

 11.01.2014 14:50  © ... для ГАННА КОНАЗЮК 

Дякую... Не знаю, лікую як лікується... Але усе на світі варто робити з душею, навіть гадості))) 

 11.01.2014 03:55  ГАННА КОНАЗЮК 

Якщо Ви і лікуєте так як пишете, то, мабуть, у Вашому місті немає жодного хворого... Дуже цікавий твір. І сміялася і плакала - все, як годиться. 

 11.01.2014 01:23  © ... для Ірина Червінська-Мандич 

Дякую, пані Ірино... Є такий наш земляк Роальд Гофман, він родом з Золочева, а останні 60 років мешкає в США. Нобелівський лауреат з хімії... Правда на старості літ почав писати поезії... Цікавий чоловік... Признаюся, епізод з дитинкою підглянутий чи домислений на основі спілкування з ним...
А видаватися? Не знаю, я не письменник, я - насамперед лікар))) 

 11.01.2014 01:02  Ірина Червінська-Ман... для © ... 

Важкий хліб. Безглузда річ - війна. Твір вразив, наскільки реалістично. Дитинку шкода стало, несправедливо(((
Стиль у вас такий, свій. Видаватись не пробували? Вас би читали (а може й читають уже))) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
27.03.2012 © Микола Щасливий
23.02.2013 © Тетяна Белімова
06.01.2012 © Т. Белімова
22.09.2013 © Тетяна Белімова
26.03.2012 © Піщук Катерина
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди