Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
17.01.2014 04:02Оповідання
Про прекрасне  Про любов  Про кохання  Про душу  
00000
Для дорослих (18+)
© Сорок Восьмий

Євангеліє від Пилипа

11

ШЕКСПІРОВІ СОНЕТИ

Vltava
Б.Сметана . Má vlast
Сорок Восьмий
Опубліковано 17.01.2014 / 21282

Нема ще у тебе глузду, хоча і пиво дудлиш, ніби дорослий вуйко, і свою мову словами пікантними пересипаєш, якби паприкою, а ще всіляко пнешся, зі шкіри вилазиш та намагаєшся виглядати якнайзрілішим з-поміж цих жовторотих пуцьвірків. Але… як там тебе?.. Юність − вічна, вона пробивається навіть крізь сувору маску дорослості. Таки-так, навіть не відкопилюй губи, а краще помовч і послухай, що я тобі ска¢у. Ось ти, хлопче, крадькома, мовби ненароком, ніби то тебе й абсолютно не цікавить, але так промовисто зиркнув на оті воістину солодкі циценята, а клята юність – хай їй грець! – вже так і випирає з ногавиць[1]. А ще – ану слухай! кому ка¢у? – якби тебе оті груди до себе покликали, поглядом устрелили, то нараз би покинув-єс оте мерзотне пиво, позабував усі матюки та поплентався би до найближчих корчів, навіть коли вони ростимуть аж на тому боці землі. Лишень би покликали, поманили пальчиком чи дали знати якось по-іншому… А хіба ні?.. Ну й дурень!.. Видко, що молодий і зелений. А я би, ось тобі хрест святий, не поплентався би, а побіг. То дарма, що крижі по ночах крутить і ноги до половини постоптувані – на милицях пошкандибав би, рачки поповз би, на череві поплазував би…

Послухай, йолопе!.. Коли ти в жінці бачиш хіба лишень дірку, то ось нá тобі цілого рубля і накупи собі бубликів…

Та не смійтеся з нього, бо ще розплачеться. Втім, вам також бублики до смаку… Але ж я хочу навчити вас розуму і повідати одну бувальщину, яку ви сприймете як небилицю…

Колись, у давні часи, народ подорожував чимало… Коли саме?.. А яка вам різниця?.. Хіба легендам необхідна історична достовірність?.. Це могло трапитися і в галасливому таборі гуннів, і в тісній середньовічній кареті, і на палубі злоклятого "Мейфлавера"[2] чи навіть у трюмі невільницького судна, та з моїми друзями це відбулося якраз у купейному вагоні.

Не хочу пригадувати на якій саме станції, але вона з¢явилася зненацька, неначе примара, тільки не страхітлива, як у книжках переповідають, а радше навпаки. Літня спека звідусіль тиснула на вагон і його мешканці уявляли себе, наче піймана дичина, яку намагаються живцем засмажити у велетенській дечці. Самотній пасажир куняв, підперши неголену щоку масною долонею. Він не почув, як відчинилися двері, бо вже звик і до гуркоту коліс, і до стогону рейок, і навіть – хоча ще не зовсім – до нестерпної душогубки. Подорожній просто розплющив очі, наче хтось наказав так учинити, і побачив те, що видалося продовженням сну.

Жінка!..

Не якась безсоромна малолітня цнотливиця, котра вдає з себе пошарпану чоловічими ласками істоту, але й далеко не шкаредна бабенція в очікуванні останнього кохання і заслуженого відпочинку. Не така глянцева, аби собою заповнювати обкладинки журналів для манірних модниць чи переконаних рукоблудців, але й не експонат для сховища анатомічних раритетів. Від неї не віяло застояним потом, як від молодшої провідниці, та не заносило і нудотною косметикою, перемішаною із затхлим запахом самотньої зів¢ялої квітки, як це разило від провідниці старшої.

Хіба ви ніколи не спостерігали весни?..

Її гривка була висвітлена рівно настільки, аби ледь темніше коріння волосків свідчило, що перед вами не білявка і не брюнетка. А ще ніс вражав незвичайною звичайністю, губи здавалися скоріше повнуватими, ніж товстими, а щоки – рожеві й апетитні – додавали цій панянці у літах виразу дитячості. Та очі, такі зеленкувато-карі очі, своєю вологістю нагадували повноводну річку, котра вирує життям, але аж ніяк не згубою повені…

Про одяг говорити зайве, бо прагматичні чоловічі очі скоріше звернуть увагу на промовисто-помітні груди, м¢який животик, зовсім не осину талію і звабливі через їхню небездоганність ноги, аніж на витриманий у пронизливо-синьому і банально-чорному кольорах гардероб. А ще бездоганна постава. Таку можна побачити хіба у вершниць. О Боже милий!.. Їй би ще окуляри – пасажира зводив з розуму такий фетиш – і стався би гріх… Ні, у багатоголосій вуличній юрбі таких жінок підсвідомо виокремлюють і навіть обмацують цупким поглядом, але не пам¢ятають. Це так як професіональні водії; вони до найменших подробиць розкажуть про дорогу на Умань, підступні вибоїни чи знахабнілих міліціянтів, але коли мова зайде про кохання графа Потоцького і Софії[3], вони смалитимуть цигарку, голосно сьорбатимуть розчинну каву та колупатимуться зубочисткою у вусі і – це в ліпшому разі – мовчатимуть…

Наш пасажир спросоння спробував підвестися та лише з усього розгону – аж у карку щось хруснуло - луснувся тім¢ям об верхню полицю. Від цього банальні слова вітання прозвучали по-особливому, мовби яке бусурманське тантричне закляття. Від такого знайомства в очах миловидої попутниці загорілися іскорки-бісенята, а куточки уст ледь здригнулися у посмішці.

- Лариса, - промовила вона. - Мене звати Лариса.

Спантеличений пасажир також спробував представитися, але від збентеження так затинався, що випалив своє ім¢я чи не з четвертого разу, і то перекрутивши його.

- Та не хвилюйтеся ви так. Я не кусаюся, хочу вмію, - Лариса ледь чутно, самими кінчиками пальців торкнулася його долоні. Дотик був вологим настільки, щоб не видатися безпристрасно-сухим, і легким, мовби витканим з кульбабового пуху. Від нього пасажирові перехопило дихання і закортіло знехтувати усіма засадами пристойності, впасти навколішки і пригонутися до зовсім не знайомої Лариси, а її руки – о благословенна мить! - нехай куйовдять його вже засмічені сивиною кучері. Так колись чинили материнські руки і ніколи не робила законна супутниця, хоча і добре знала про цю чоловікову слабкість, але жодного разу не вдавалася до таких марудних дурнуватих сентиментів. Вона ніколи не користувалася косметикою, хіба тільки милом, не носила навіть дешевої біжутерії, а золото сприймала як метал з відмінною тепло- й електропровідністю. Роботяща і швидка, його Славунця і кохалася саме так, наче виконувала виробничу норму – негайно, якісно і без особливої винахідливості. Чи то, може, вона так відповідально ставиться до шлюбного обов¢язку? Цікаво, а з тим пицликом-товарознавцем вона злягається так само прагматично, як сапає город, прибирає в хаті чи порається по господарству?..

- Тьфу! - пасажир уявив цю картину.

- Я не така, - щиро усміхнулася Лариса. - Що з вами? Усе гаразд?

Хіба міг солідний чолов¢яга отак відразу признатися, що йому просто зараз привиділось як його благовірна Славця пестить свого миршавого коханця? Який же він бридкий! Особливо рідкі і неприродно білі, наче зроблені зі старовинної порцеляни, зубенята, а ще прищава і волохата, мов у цапа, задниця. Цю деталь він якось мимоволі примітив у громадській лазні і запам¢ятав до найменших побробиць. Такі вже у Славці вподобання, хоч бери і чіпляй на власну задницю перуку. Аж закортіло знову сплюнути – відверто, смачно і щиро…

Незручну ситуацію розрядила поява двох посоловілих молодиків, які, голосно регочучи, залетіли до купе, покидали свої манатки і проґелґотали:

- Не вкрадете, поки ми на пиво сходим?

- Га?

Лариса вже відпустила пасажирову долоню – це загалом тривало менше миті, але той усе ще стояв ошелешений. Його вабила, притягувала, манила ця жінка і мабуть через це хотілося стрімголов бігти, ховатися, мов який тарган, у найпотаємнішу шпарку, рятуватися втечею…

То, певне, сидить у людських генах – утікати від незрозумілості, відповідальності, незручної ситуації. Зараз ось також панує незручність, бо моє пиво скінчилося, а ти, щербатий соромітнику, геть не поважаєш старшого вуйка, передражнюєш його і дурнувато шкіришся. Нічого ти на світі білому не тямиш, коли насправді міркуєш, ніби конче треба з жінкою переспати, щоб оволодіти нею… А щось не так сказав?.. То де моє пиво?..

…Ну ось, видите, і життя стало кращим… Нагадайте, де я зупинився?.. Ага!..

Дорога, як це з нею частенько трапляється, виявилася неблизькою. Потяг, ця потворна сталева гусінь, то поволі плентався, мовби паралітик, то зупинявся на станціях та роз¢їздах, а іноді просто посеред поля, то набирав такої скаженої швидкості, що машиніст із переляку дудів без перестанку. До нашого пасажира вже повернулася мова і вони гомоніли про те і се з Ларисою. Добре, що попутники виявилися майже ровесниками, тобто продуктом однієї і тієї ж історичної епохи, то й знаходили чимало цікавих для обидвох тем. Пасажирова співрозмовниця – він це одразу зауважив – уміла сміятися по-справжньому, невимушено, усім доброзичливим єством, наче саме для сміху вона і створена… Та не на сміх!.. От вражі діти!..

Очі – дві зеленкувато-карі дивовижі – спочатку робилися більшими, округлювалися, наливалися якоюсь потойбічною енергією, щоби за чверть миті примружитися й осінити усе довкола дзвінким сміхом. Зачовгані бородаті жарти – пасажир іноді вдавався і до таких - супроводжувалися хіба кволою, для годиться, усмішкою, але тоді очі залишалися незворушними, мовби читали яку кримінальну хроніку чи переглядали мильний серіал… Ой, ті очі!..

Коли нарешті почала перемагати фізіологія і попутники домовилися спільно (хто чим багатий) повечеряти, в них обох склалося враження, ніби вони зналися з дошкільнят, разом розбили вікно у хімічному кабінеті, а напередодні шаленої юності і сповненої дорослих принад молодості саме пасажир із гордістю носив Ларисин портфель, проводжаючи дівчину додому. Кожен сторонній неодмінно побився б об заклад, що вони обов¢язково провідують одне одного не тільки у сімейні свята, а їхні діти ходять колядувати в одному вертепі.

- Тільки без спиртного, - промовила Лариса. - Гаразд?

- Шкода, бо Орко, мій стриєчний брат, офірував[4] мені на дорогу пляшку відмінного грузинського вина, - усміхнувся пасажир. - В житті ще такого не куштував.

- Як знаєш. Куштуй сам, а я не підтримаю компанії… Мене колись пропив чоловік і в нього це також починалося з першокласних напоїв, аж поки не опустився до фанфуриків.

- Який він телепень! Таку жінку треба пити, маленькими ковточками, смакувати, а не пропивати…

- Чому? Бувало, що й він пив. А згодом залишав на десерт, замість фруктів. Знаєш, спочатку аперитив, а на десерт мене. Відразу це було фантастично, бо після чарки він робився розкутішим і не соромився у ліжку самого себе. А згодом, коли я нарешті зрозуміла, що до чого, він уже просився до десерту лише заради того, щоб попередньо перехилити чарку, другу, третю. Тоді вже старшому було дев¢ять і я вдруге завагітніла. Він обіцяв виправитися і не пиячити, та незабаром знову зривався. Просто випивав, нализувався, а до десерту вже зубів не мав і навіть не соромився цього…

- Бог так парує. Тільки невідомо за віщо.

- А потім я плюнула і подала на розлучення. Він спочатку плакав і просив пробачення, клявся зав¢язати, переконував, що синам потрібен батько. Авжеж, необхідне чоловіче плече, але не для того, щоб навчити правильно користуватися келишком. Наостанок він став погрожувати, переслідував мене на кожному кроці. Я мусила повертатися з роботи на таксі і, мовби яка непотрібна дівиця, просила водія провести мене до самої квартири.

- Хіба він не мав ребер, аби хто їх перерахував?..

- Облиш, для чого цей гріх. Все-таки я кохала його. Кохала навіть тоді, коли він надумав відсудити новесеньку квартиру, яку я отримала на своїй роботі незадовго до розлучення. Якось посеред ночі приходить п¢янезний як нічка, а з ним дві смердючі алкоголічки. Каже: “Мені належиться право на житлоплощу. Я тут господар!”. Стало водночас і смішно, і страшно. Хотіла вже з дітьми вступитися геть, нехай живе і господарює, як собі знає, але потім передумала, розізлилася і власноруч повикидала на сходи це кодло.

- І добре вчинила.

- Ага, добре. За якусь годину той придурок повибивав усі вікна. Діти не на жарт перелякалися. Менший розплакався, так мовчки, як загнане вовченя, ніби боявся схлипнути, а старший визирнув у порожню віконницю і сказав: “Тату, я виросту і тебе заб¢ю!”

- Добряче допік, я б сам такого татка закатрупив. Шкода тебе, Ларисо, по-людськи шкода. Ніби і красуня з вигляду, і голову на в¢язах маєш, та ось щастям обділена…

- Облиш, бо дорога далека, а я можу повірити, розслабитися, дозволити себе звабити і цим врешті розчарувати тебе.

- Ти ж не така.

- А що мене стримує?

- Сама ти і стримуєш.

- Авжеж, ти правий. Я старію і поволі роблюся гидкою. Щодня, невпинно стаю гидкішою і гидкішою. То завдяки макіяжу ще виглядаю людиноподібно, а так… Що казати?.. Пам¢ять вже не та. А я ж ін¢яз[5] закінчувала і стільки шекспірівських сонетів знала…

- To be or not to be![6] – продекламував пасажир. - На цьому для мене Шекспір, на жаль, закінчився.

- Теж непогано як для хіміка, - похвалила Лариса. - Та є ще “Shall I compare thee to a summer`s day?”, або “Thy gift, thy tables, are within my brain”. Їх загалом коло півтори сотні[7], але ти мені не заговорюй зуби, бо не про сонети мова йде…

- А про що тоді?

- Про мою погану пам¢ять. Так?..

- Хм, - не без іронії посміхнувся співрозмовник. - А ще на пам¢ять нарікаєш. Дарма гнівиш пана Бога.

- Та що там пам¢ять?.. Тіло також не те… Що й казати. Живіт спотворили діти і хірурги, купа жіночих проблем, то й не дивина, що чоловік проміняв на випивку… Кому я така потрібна? Хіба дітям і то ненадовго, бо скоро знайдуть собі молодих і коханих, а про мене згадуватимуть лише на іменини чи коли доконче треба з онуками посидіти…

- Ларисо, - перервав її пасажир. - Пробач, але ти несусвітня дурепа!

Дивно та її зеленкувато-карі дивовижі спалахнули, наче від дотепного жарту…

Що я вам, малятка, ска¢у?.. Кохання – слово настільки неточне, бо воно стверджує, що можна водночас обожнювати відверту шльондру і брутально ґвалтувати пречистого небесного янгола. Мо¢, коли і докумекаєте про що я…

- Це ти мені? - перепитала Лариса, ніби в купе був іще хтось третій, зодягнений у шапку-невидимку.

- Ні, отій нечистій силі, марі, нявці, язі[8], яка щойно говорила твоїми устами. Краще почитай шекспірові сонети. Я в англійській нічичирк, але через відтінки твого голосу здогадуюся про що там ідеться.

- Ов-ва, ти стаєш шанувальником класики, - спалахнула жінка. - А коли востаннє ходив до театру?

- Я там актор, хоча й не першого плану, але й не статист і не режисер…

Напівфілософське мудрагельство пасажира, наче за помахом невидимого диригента, перервала поява зайвих попутників. Ті двоє молодиків уже напідпитку осінили співрозмовників своєю присутністю:

- Папаша, - промимрив один, той, що нахабніший. - Ти з верхньої полиці не зробиш те, що піп із дзвіниці? Давай, ліпше я там…

- Ага! - демонструючи грудні м¢язи, погодився інший, той, що поміцніше.

- Добре ка¢ете, хлопці, - погодився пасажир і міцно потиснув руку здорованеві. - Мо¢, впаду, а ,мо¢, й ні. Хто його знає? Та ліпше звалитися звідти, ніж ти маєш мене обпісяти, синку.

І вже за дверима, коли здоровань нарешті висмикнув свою долоню зі сталевих лещат пасажира, продовжив:

- Даю вам пляшку – вино грузинське та відмінне - і щоб до кінцевої станції вашим поганим духом і не тхнуло. Домовилися, чи хочете поговорити в тамбурі?

- Пішли! - до нахабнішого спустився дух хоробрості. - Поговоримо!

- Давай вже ту пляшку, - дивно, але міцніший виявився і мудрішим. - Вальтанутий якийсь!.. Твоїми клешнями хіба підкови гнути… Не пробував?..

- Ти також не шовковистий, - мовила Лариса, коли її попутник повернувся до купе. - Де навчився? Певне, служив в особливих військах?

- Майже вгадала: ходив змалку за плугом. Я ж парубок сільський, до роботи звичний. Та ось що ска¢у: коли юнаки нарешті усвідомлюють, що їм на в¢язах доконче потрібна така, бодай малесенька метикувальничка, бо на силу завше знайдеться протидія, отоді вони і можуть назватися справжніми чоловіками.

Отако, шпала за шпалою, пікет[9] за пікетом, кілометр за кілометром дорога намотувалася на колеса локомотива. За вікном давно вже стояла ніч, і стара шепелява бабця-дрімота поволі, але впевнено і непоступливо, заявляла про свої права на купе та його мешканців.

Жінка вмостилася на нижній полиці, тоді як її попутник – зверху і навпроти…

- Ларисо, - прошепотів пасажир, - пригадай-но Шекспіра. Дуже прошу.

- Ну ти й зануда, хоча й симпатична, - усміхнулася та, але вже за мить із глибини її грудей полився дзвінкий струмчак: - When forty winters shall beseige thy brow…

Пасажир лежав і слухав. Так зазвичай вслухаються в закордонні пісні, не здогадуючись про зміст, тільки вихоплюючи поодинокі слова, переінакшуючи і трактуючи їх на свій лад. Ще не так давно він і сам хвацько витанцьовував під запальні ритми “Кукарачі”, не знаючи, що мова йде про веселих тарганят, обкурених коноплею[10]. Головне − музика, мелодія, інтонації, її голос, ті почуття, які жінка вкладає у декламовані рядки…

“Чого ж ти себе, прекрасна жінко, обмовляєш? - хотілося сказати пасажирові. - Нехай ти вже не першої молодості, ніхто не вимагає від тебе бездоганності. Покажи пальцем на вічно юних − нема таких у світі. Є тільки ті, хто здуру женеться за юністю. Як ті п¢ятдесятирічні чоловіки, котрі, переспавши з вісімнадцятилітніми, і самі почуваються, як на вісімнадцять. Але настане ранок, і карета обов¢язково зробиться гарбузом”…

Вона читала й читала. Дарма, виявляється, нарікала на свою пам¢ять. І Шекспір – дядько, відúй[11], грамотний, а не просто розкручений, коли стільки всього понаписував, що навіть через півтисячоліття його знають, шанують і декламують у чужоземній країні. Він, певне, теж знався у коханні, бо усвідовлював, що можна оволодіти жінкою, не переспавши з нею…

Не знаю – бо не рахував - на якому саме сонеті Лариса раптом замовкла і вже за кілька хвиль чулося тільки її розмірене глибоке дихання. А пасажир став крадькома, а потім усе сміливіше і відвертіше, спостерігати за її сном… Ви колись бачили, як жінки сплять?.. Чи ви підглядали за ними при трохи інших обставинах?.. От безсоромні!.. Втім, я також був не без гріха. Пам¢ятаю, мав років десь зо сім-вісім, коли підглядав, як то робила моя нанашка Текля…

О, вам уже стало цікавіше, куняти перестали і навіть кендзюравий[12] усе золото із ніздрів повидлубував… Тільки не про цьотку Теклю, най земля буде їй пухом, сьогодні мовиться…

Лариса спала не так ідеально і беззвучно, як то робила Білосніжка, хоча, гадаю, про поцілунок принца тут забувати не варто.

Вона лежала горілиць, підклавши руку під потилицю. Так, її плече мало трохи сальця, але рівно стільки, аби переконати, що ця жінка чарівна саме тому, що не є бездоганною, немовби відмінна племінна корова. Ви колись бачили виноград сорту “дамський пальчик”?.. Що?!.. Навіть куштували?.. Заздрю!.. Тільки той селекціонер не здогадувався про Ларисині груди, коли свій витвір порівняв із пальцем. Намагаючись проколоти благеньку бавовняну майку, її довгі і тверді соски так кумедно виглядали на фоні м¢ясистих грудей, вони весело підстрибували при кожному ударі сталевих коліс, а з-під білого простирадла лукаво визирала ліва литка. Пасажир милувався цим фетишем, а на одній із зупинок, коли з перону лилося яскраве світло, навіть роздивився ледь помітний рубець трішки нижче коліна – теж, певне, хірурги - і став розуміти легендарного герцога Мальборо[13]. Ні, того, хто облизується від масних фотографій, цим не здивувати. Вони просто ниці духом і не здогадуються скільки дивовижного є навколо…

Пасажир спробував уявити її животик, спотворений, як казала жінка діточками і хірургами. Який той рубець? Де він? Який на дотик? Чи здригнеться жінка, відчувши на ньому незнайомі губи?.. Ого, так можна зайти занадто далеко, навіть стати маніяком…

Потяг поволі долав якусь широченьку річку, і світло, яке падало знадвору, змусило рухатися тіні від її вій… Здалося, ніби Лариса прокинулася і підглядає за своїм доведеним до божевілля попутником… Цікаво, чи подобаються, коли цілують її спину?.. А ця струнка постава! Про чоловіків зазвичай кажуть, що вони військової виправки, а як охарактеризувати таку жінку?.. Кажуть, що її ім¢я означає “чайка”, а може, й “ангел”, який також має крила. Втім, хто його зна?.. Лопатки не стирчать і плечі розставлені широко, наче у птахи, готової через хвилю вдарити крилами і злетіти - це пасажир зауважив відразу, ще як тільки Лариса увійшла до купе. Висока на зріст, вона зовсім цього не соромилася, намагаючись, як це часто роблять інші, зіщулитися і нагадувати чаплю на чатах. А на попереку − місці, де спина вигинається вперед, − глибока борозна, оточена двома міцними тяжами м¢язів… Його навіть не так цікавило те, що нижче, - це ж надто тривіально, - а чарувала навіть така, на перший погляд, зовсім не еротична деталь…

Господи!.. Ще трохи, ще мить, четвертина погляду, півдумки - і пасажир, мовби який підліток, обпаскудить казенну залізничну постіль… Це ж треба дожити до такого!.. Чи блуд тебе взяв, чоловіче, чи то справді тебе супроводжує мавка вагонна?.. Чи ти одурів на старості років?.. Поглянь на себе: волосся нагадує щойно розколений кремінь, і за спиною не так вантаж прожитих літ, як жінка, діти, поняття про гріх і пристойність… До дупи вашу пристойність!.. Нічого зиркати на себе!.. На тебе є кому зазирати і, глузуючи, тикати куцим кривим пальцем: “Що, мармизо, так вчора нализався, що при голінні усю пику порізав? Так тобі, п¢яниці, і треба”… Але ж нічого зиркати на себе!.. Краще подивися на ту, що поруч!.. Поки вона ще поруч!.. Поки є змога дивитися!.. Поки очі не повилазили!.. Щоб вони повилазили!..

… Коли настав ранок і пасажир пролупив ті очі, які аж ніяк не повилазили, Лариси вже й не було. Тільки аркуш списаний трохи кострубатими літерами…

Що там написано?.. По-нашому тільки: “Спасибі за те, що ти мене тільки хотів. Я знову відчула себе жінкою – повноцінною і з бажаннями. Ще раз спасибі, любий”. А ще англійською: Look in thy glass, and tell the face thou viewest…

Втім, нате – читайте самі, бо я по-закордонному добре не вмію…

Чернівці 2006
___________
[1] Ногавиці – штани (діал.)
[2] “Мейфлавер” (“Mayflower”) – судно, на якому до Америки переправилися перші британські поселенці
[3] Потоцький Станіслав Фелікс (1751-1805), російський військовий і державний діяч. Походив зі старовинного роду Потоцьких. У знак кохання до Софії Вітт (1760-1822) спорудив в Умані всесвітньо відомий дендропарк «Софіївка»
[4] Офірувати – дарувати, жертвувати (діал.)
[5] Ін¢яз - абревіатура від російського “факультет иностранных языков”
[6] “Бути чи не бути” - рядки з відомого монолога Гамлета
[7] Процитовано перші рядки 18-го і 122-го зі 154 сонетів Вільяма Шекспіра (1564-1616)
[8] Мара, нявка, язя – персонажі української демонології
[9] Пікет – міра відстані за залізниці, дорівнює 100 метрам
[10] Мається на увазі іспанська народна пісня “La Cucaracha”
[11] Відий – видно (діал.)
[12] Кендзюравий – кучерявий (діал.)
[13] За однією з легенд, відомий предок сера британського прем¢єр-міністра Вінстона Черчилля, герцог Мальборо закохався, помітивши тільки неприкриту одягом кісточку своєї обранниці
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
16.01.2014 Проза / Оповідання
Євангеліє від Пилипа (3)
17.01.2014 Проза / Оповідання
Євангеліє від Пилипа (14)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
27.11.2016 © оксамит / Мініатюра
СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ ПРИСВЯЧУЮ...
23.11.2016 © роман-мтт / Мініатюра
Годувальниця (замальовка)
Євангеліє від Пилипа
16.01.2014
Євангеліє від Пилипа (1)
17.01.2014
Євангеліє від Пилипа (11)
17.01.2014
Євангеліє від Пилипа (24)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 90  Коментарів: 1
Тематика: Проза, оповідання, юність, молодий і зелений, цнотливиця, кохалася, соромітник, співрозмовниця, кохання, пасажир
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 15.01.2014 13:39  іміз 

Пилипові откровення - таки відверті... а молоді "йолопи" й віри не ймуть певне, що тільки не пережив "древній" Пилип! Дуже цікаво! Захопливо! Інтригуюче!
Особливо вразив опис жінки - ота причинна наслідковість зовнішніх рис через призму віку, пережитого, віджитого...
А ось це - з розряду афоризмів "Кохання – слово настільки неточне, бо воно стверджує, що можна водночас обожнювати відверту шльондру і брутально ґвалтувати пречистого небесного янгола. Мо¢, коли і докумекаєте про що я…" УСПІХІВ У ТВОРЧОСТІ!!! 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +83
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
23.02.2013 © Тетяна Белімова
07.02.2014 © Суворий
09.12.2010 © Тундра
18.11.2014 © Сьомін Валерій Олексійович
27.03.2012 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди