Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
22.09.2014 14:54Роман
 
00000
З дозволу батьків
© Маргарита Проніна

ЗВИЧАЙНА

Частина 13

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Маргарита Проніна
Опубліковано 22.09.2014 / 25494

Крокуючи спіралеподібним життям, я знову опинилась на тому його етапі, коли зустріну ще один день народження. Добре те, що факт своєї появи на світ я ніколи не матиму змоги змінити. Тому сумирно приймаю все, що було, є і буде. Однак замислююся: чи приймаю я себе саму – з усіма моїми болями, знаннями, вміннями чи вадами, з отакою зовнішністю, з отакими талантами і здібностями, з моїми шансами на любов, з моїм власним простором взаємодії зі світом інших?

Це як в РАГСі: чи береш ти таку-от людину собі в партнери свого існування, чи будеш нести її крізь усе життя, чи любитимеш її в бідності та заможності, чи зцілятимеш її біль і ділитимеш радість, не лаятимеш, не цуратимешся, не ображатимеш і не насміхатимешся, а просто поважатимеш її вибір бути такою, якою вона є, в цьому світі, в цю епоху, саме в цьому суспільстві…


За декілька днів до свого дня народження я взяла за звичку сповідуватися перед собою за прожитий рік. Не для того, щоб оцінити свої досягнення чи осудити за допущені помилки, ні...

Написавши кілька метрів новорічних листів до друзів, для себе не знайшла жодного слова. Не хочу просто констатувати факти та події. Мені важливіше розібратися з враженнями про пережите за цей період. І визначитися з головним – своїми бажаннями на майбутнє та реальними прагненнями. Бо якщо вони матимуть для мене сенс – я робитиму все, аби їх втілити. Але тоді вже нічого не можна буде повернути назад і відмовитися від своїх слів. Бо говориш їх навіть не до себе, а до особистих ангелів. Я не прошу собі банальний автомобіль чи шубу, бо такою дурною зухвалістю можна лише розлютити прихильний до тебе космос. Звичайно, матеріальні й побутові речі я маю здобувати самотужки. Але навіть для цього мені необхідне специфічне пальне, яке можна і варто просити у неба. Любов.

Власне, інших складових для щастя й не треба. Тому що в любові можна знайти всі необхідні інгредієнти для «повної чаші».

Любов – це коло, яке складається з граней правильних багатокутників при необмеженому збільшенні кількості їх сторін. І ті незліченні багатокутники – то ми. У коло любові вписано мільйони випадків різноманітних її проявів, мільйони людських історій, що діаметрально чи лише дотично перетинаються з ним. Я хочу запросити до того кола, у святковий хоровод, весь довколишній світ. Хай цей обрядовий танок кружляє довкола нас, щоб ми відчували себе в ньому надійно й затишно, щоб усі самотні стали враз його невід’ємною ланкою. Звісно, не менш важливо мати любов і в собі – щоб було що віддавати світові навзаєм. Щоби мати баланс і спокій у душі, зігрітій маленьким вогником надії, що стане провідною зорею, світлом маяка, за яким, можливо, мене шукатиме доля у бурхливому морі мирського життя.


Вже котрий рік я чекаю, що й у моєму світі з’явиться невипадкова людина, яка допоможе мені змінити самотній обридлий статус, спіймати рівновагу над прірвою, куди засмоктує вируюча дійсність усіх, обділених любов’ю, знехтуваних долею духовних одиниць. Щороку напередодні дня народження я розкладаю умовне багаття, в якому старанно спалюю листи до себе – незмінно вчорашньої, листи, сповнені змарнованими сподіваннями, нездійсненими спробами взаємності, втраченою вірою у власне щастя… дивлюсь незрушно на вогонь і мовчки спопеляю кавалки минулого, – і щоразу зустрічаю біля того багаття дванадцять місяців, які, на жаль, не обіцяють ні див, ні пролісків. А на Івана Купала стрибаю через полум’я у надії очищення й відродження. У надії на зустріч із судженим.

І от цей вогонь знову стає голубим вогником Нового року, який, сподіваюся, збере довкола мене колишніх друзів, мою родину, теплу компанію з небайдужих мені людей – те коло любові, яке витончується з кожним роком, вужчає, бо згасає його магічна здатність єднати нас усіх.


Повсюдно кажуть про важливість любові людини до природи, а я би хотіла, щоб природа теж прихильно ставилася до маленької несміливої людини, яка так прагне стати обов’язковим пазлом у картині всеохоплюючого буття. Щоби щезли назавжди тупі запитання без відповіді: хто ти і яку таку місію та сенс приніс із собою в це життя? навіщо народився? яку роль граєш у нескінченній п’єсі з мільярдами акторів, що її ставить сам Бог, взявши на підмогу фатум і фортуну? чим саме ти запам’ятаєшся на цій землі?


Нещодавно спостерігала з вікна гуртожитку тихий нічний снігопад у сплячу безодню зимового міста. Снігопад уночі – найкращий: усі сусідні будівлі, автомобілі, вулиці – весь контент мегаполісу непомітно набуває ілюзії чистоти, безгріховної недоторканності, блаженної святості. Зима монотонно зафарбовує білилом дріб’язкове щоденне зло, так ніби намагається нам сказати: «… я прощаю вас цим снігом». Вдивляєшся у вуличні ліхтарі, щоб завважити інтенсивність снігопаду, завмираєш, окидаєш зором іскристу білизну – і дозволяєш собі дитячий настрій…

До щему стало раптом шкода і цього снігу, і всіх нас у швидкоплинному часі. Бо чим старшими ми стаємо, тим менше радіємо отакому, першому в новій зимі, снігопаду. Поміж наших справ й обов’язків чомусь не знаходиться й хвилинки, щоб, погасивши світло в кімнаті, віддатися сентиментам – і мовчки насолоджуватись м’яким білим безгомінням. Ми звикаємо до приходів зими і сніг уже не здається нам радісним дивом. Ми забуваємо, що він зупиняє час, поки ми зачаровані ним; він опускає завісу між нами і світом – і чекає, даючи нам шанс упорядкувати свої вируючі емоції, думки і тривоги. Застеляє нам шлях до і після – ніби ти прийшов нізвідки й підеш у нікуди, власне, не поспішаєш, тож можеш легко прокласти нову – доленосну – доріжку в майбутнє. Це час поза часом – коли немає жодного шляху. Яке прекрасне медитативне відсторонення від самого себе…


Трохи раніше мала намір кожен день грудня провести особливо, однак уже спливає й дванадцятий місяць спроб бути щасливою в цьому році. І виявився він напрочуд звичайним, та, попри все, настав час підбивати підсумки. Ще кілька днів – і розпочнеться вже наступний, невідомий мені поки що, рік мого життя. Двадцять другий рік моїх пошуків істини, панацеї від однини, рецептів щастя і можливих способів приваблювати протилежну стать.

Багато людей кажуть, що день народження для них не свято. Очевидно, це неправда. Просто вони вочевидь не впоралися з тягарем важливості цього дня, яку слід усвідомити, і не погодилися з тим, що він може відбутися не за їхнім сценарієм і не згідно з їхніми уявленнями про свято. А ще – втомилися від свого, аж надто тремкого ставлення до щорічного повторення-повернення цього дня, що неодмінно має символізувати наше однозначне дорослішання, яке ототожнюється із життєвими здобутками і нагромадженим корисним досвідом.

Я не втомилася. Я й досі кожен свого дня народження дуже нервую і чогось чекаю. Чому? Якщо чесно – дуже боюся жити далі. Бо настає пора прощатися зі своєю молодою дурістю. Бо з віком, ти вже, бажано, мусиш мати цілком стійке підґрунтя для своїх грандіозних планів про шлюб, авто, нерухомість і великого пса. До твоїх особистих чеснот і набутих впродовж молодості рис характеру, харизми й ступеня нахабства додається ще перелік суспільних здобутків: дипломи, медалі, нагороди, престижні роботи, бажані посади, тобто все, що свідчить саме про тебе.

Ну от, нічого з переліченого вище я не маю і думати про це дарма. Бо звідки йому взятися? Щороку, напередодні дня народження, мої сподівання активізуються, і я кажу собі: ось роздуплюся одного разу і світ до мене обов’язково придивиться, а потім усе складеться якось саме собою, без моїх «надмірних зусиль». Але так не буває. Поки ми стоїмо в черзі за квитком у щасливий «Діснейленд», кількість останніх у тій примарній «касі» нещадно скорочується. Якщо нічого не робити, то годі й мріяти.


Крізь далеч минулих років п’янким солодким напівшепотом долинають до мене незабутні слова мого першого мужчини: «Тебе любити треба…». Напевне, цими словами він намагався м’яко пояснити, чому не залишиться зі мною.

Вечір. До мене знову завітав старий знайомий – Містер Відчай. Дивно, наче я вже майже нічого й не відчуваю до того чоловіка, але чомусь хочеться згадувати, свідомо заподіюючи собі біль.

Пам’ятаю, як я вперше відчула на своєму тілі справжній, пристрасний доторк чоловічої руки. Лінія, проведена вказівним пальцем від підборіддя до заглибини між… де сходиться комірець шуби. Крізь светр пройшов струм… «Він чарівник!» – крутилася в голові запаморочлива думка, коли того далекого дня я поверталася додому. «Дурна жінка», – здалося мені сьогодні.

Коли я десь у натовпі, у кав’ярні чи в магазині, деінде, від якихось інших чоловіків, раптом чую запах його чітко впізнаваних парфумів, рефлективно картаю себе за те, що я – не найкраща, що я – це лише я, що втратила свій шанс бути цікавою для нього… В моїх бентежних спогадах і неприборканих почуттях винен, напевне, саме аромат його туалетної води відомого бренду. Помірно різкий амбровий чарівний аромат, який обирають найчастіше негідники, самовдоволені пихаті створіння, денді, ловеласи, пікапери – одним словом, зрадники. Я таких щиро ненавиджу. А тому знаю, що він того не вартий, не вартий моїх страждань, думок про нього, надто дорогих слів, які говорила такій дешевій людині, годин, присвячених безтілесним деструктивним спогадам про любов, якої, можливо, ніколи й не було між нами…

Натомість, хочу в своє зашкарубле від розпуки серце впустити мрії, щоб безкінечна війна з примарами-споминами, з людською щоденною роздратованістю, з постійними випробуваннями на міцність мого характеру, – не їла з мене світла й радості, не користувалася без упину з моєї тонко сплетеної душі, не била усіх моїх неприкритих флангів хижим ворожим військом. Хочу, щоб «моє» мене знаходило і любило якою є. Хочу, щоб мені подарували пухнасту велику іграшку (бо ще й досі не маю цієї попсової примітивності, яку вже всі пережили). Хочу, щоб друзі боялися мене втратити. Хочу відпочивати з ними так, як востаннє, – незабутньо. Хочу багато готівки – на подарунки тим, кого люблю. Хочу подобатись собі зовнішньо і внутрішньо. Хочу, щоб муза не полишала в спокої. Хочу прокидатися зранку без страждань… А ще хочу, щоб мої руки нагадували комусь прекрасні квіти в’юнкої ружі, і той хтось, зупинивши врешті мій марнотратний біг орбітою днів, розплітав і заплітав мені волосся, витирав краплі травневого дощу з мого обличчя, забирав з моїх тендітних плечей ці кляті торби на вокзалі… і щоб ми з ним здійснили всі традиційні романтичні вчинки, і започаткували в історії вселенської любові власні традиції…


…Їхати за кілька годин. Їхати у чергове повсякчасне безсоння… Виміняла ніч на свої роздуми. Як не хочеться покидати цей спокій, ці свічки, це неспішне споглядання нічного снігопаду за вікном і мрії про найдобріші на світі речі… Неважко здогадатися, що це – прощання. Триває розставання з минулим. Новий рік, стань для мене «альтернативним», не схожим на попередні. І принеси мені радість. «Чи віриш ти, що вірю я в рай на землі?..» – допитується Тінь Сонця на одній з FM-хвиль…

Сніг. Немає більш нерухомої картини, ніж зимова ніч на пероні провінційного вокзалу. Ця ніч удома – останній короткий відрізок часу без потреби бути кимось для когось. Канікули закінчуються. А надворі все дуже м’яко і затишно, і рівень засніженого світу – на тридцять сантиметрів вищий фактичного значення...

Не уявляю, які справи можна було б напланувати на ці золоті дні – дні зимових вакацій, коли ти вільний, нікому нічого не зобов’язаний і навіть можеш собі дозволити розкіш бути безвідповідальним. Напевне, людина має так жити, щоб не боятися час від часу складати певні звіти перед собою, бо інакше втратиш себе. Адже ми готові цінувати час лише тоді, коли в нас його вже нема. Та час потім помститься, обов’язково помститься за таке неповажне до нього ставлення... Дивуюся собі: який таємничий спокій огортає мене – майже містичний. Він поглинає всі мої ще вчорашні потреби – у великих коханнях, увагах, турботах тощо… Таке затишшя буває, як відомо, перед буревієм. І я боюся лише одного: що оце моє відсторонене споглядання життя раптом кудись зникне – а мене покине на розтерзання нав’язливим ідеям суспільства: прагни більшого, бери «все» від життя, вчися відмінно, присідай по двадцять раз на кожну ногу і т. д. Марафон з успішності – замість нормального життя… Тьху!

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
22.09.2014 Проза / Роман
ЗВИЧАЙНА (Частина 12)
22.09.2014 Проза / Роман
ЗВИЧАЙНА (Частина 14)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 93  Коментарів:
Тематика: Проза, роман, РАГС, вміння, щастя, обрядовий танок, любов, снігопад, чарівний аромат, канікули
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +83
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
27.03.2012 © Микола Щасливий
18.09.2013 © Тетяна Белімова
22.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди