Непридумане
з рубрики / циклу «Палітра мрій»
Майстерня поступово наповнювалась ароматом звареної кави. Змішуючись з запахом фарб, оліфи, масел, і чимось таким, що присутнє в помешканнях творчих людей. Мольберти і кисті, розкидані полотна, і бережно складені готові роботи. Безлад і водночас все на своїх місцях. Атмосфера піднесення, загадковості і спокою...
Вона плакала навзрид, а той хто був поруч розливав у тендітні кухлики каву. Не заважав.., кожен займався своїм. Опустивши руки Вона розслаблено сиділа, намагаючись заповнити думки чимось другим. Сиділа і відчувала в собі порожнечу. У відкрите вікно вливалось рожеве сонячне світло, чулись легкі пташині крики, а квітучий бузок робився глянцевим, спалахуючи на сонці.
- Заспокоїлась?
- Не знаю...
- Все втрясеться...Смакуй, справжня бразильська. Палити будеш? Є відмінний англійський тютюн.
Їй ставало легше і спокійніше. Відчувала, що поруч людина, яка сильніша за Неї. Йому не треба багато розповідати, Він зрозуміє, Він порадить...
- Дівчинко моя, і повір мені, коли жінка стає не цікавою, вона починає набридати. Подумай.., невже це ти?
- Не продовжуй більше. Достатньо. Я зрозуміла.
Що ж воно таке-кохання? Чого ж воно таке? Воно дозволяє отримувати задоволення, дарує неймовірні фарби життя. Воно, як творчість-хто з цим знайомий, той знає, що кращого нема. Це, як образ життя, де мінуси і плюси взаємозв`язані. Може від того воно ще й жорстоке?.. Тебе можуть просто забути...
- А хочеш, я намалюю твоє кохання?
- Хіба, можна намалювати те, що набридло?...
