Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
16.08.2015 19:54Оповідання
 
30000
Без обмежень
© Наталка Янушевич

Квартирне питання

Наталка Янушевич
Опубліковано 16.08.2015 / 30532

Людка була пробивною. Ох, і пробивною ж вона була. Коли сільські дівчата мріяли перед сном про таких же сільських хлопців, Людка мріяла про місто. Усі її думки комбінувалися в єдину картинку, де вона, поважна господиня міської квартири, не летить, як божевільна на останній спітнілий автобус о 18. 25, а зустрічає тихий міський вечір, з горням чаю на балконі третього поверху. І жодних тобі зарослих, як джунглі, городів, жодного мішка з травою для кролів. Хоч Людка ще тільки збиралася вступати в технікум чи училище, вона твердо знала: це початок її красивого міського життя.

До навчання Людка ставилася по-філософськи: все знати неможливо, але можна знайти прибуткове ремесло за можливостями. Цим її можливостям відповідало училище, закінчивши яке дівчина почала працювати у заводській їдальні, а жити в гуртожитку. Все йшло за планом.

На вихідних приїздила в село. Батькам допомогти, до клубу сходити. Час від часу Люда могла вставити «У нас…», маючи на увазі місто. Дівчат це веселило, а батьків насторжувало:

- Людочко, дитинко, таж твій дім тут, твоя хата батьківська. Скільки ж ти у тому місті? Якихось два роки? А вже воно тобі своє, рідне заступило.

І не розумів ніхто такої конкретної мрії: жити в місті. От хоче хтось на Місяці побувати, а хтось в конкурсі перемогти, а хтось дослужитися до значної посади. То що такого, що Людка в село не думає вертатися? Навіть на вакантне місце у шкільній їдальні, яке тітка Слава залишила їй майже у спадок на сімдесят п’ятому році свого життя. Люда пробивна, вона своє масло та свою ковбасу і в заводській їдальні нікому не віддасть.

Але ось уже всі дівчата повискакували заміж, дрібними діточками пообкладалися, а Люда виглядає принца з нерухомістю. І він таки з’явився на обрії, любитель млинців з м’ясом і яблучного компоту.

Його звали Володимиром. Худорлявий і невелемовний парубок в окулярах, на кілька років старший за Людмилу. Працював на тому ж таки заводі, регулярно харчувався. І не впав би він ніколи в око Люді, та випадково з’ясувалося, що Володя єдиний син у батьків, отже, єдиний спадкоємець трикімнатної чешки на вулиці Чехова. Та ще й, як на біду, третій поверх з балконом. Люда, кров з молоком, заносила хлопців такого типу до розділу «нерішучий розумник», а проте наважилась:

- Відгодую з часом.

І почалося їхнє спілкування, яке переросло в залицяння, а згодом у сватання і, врешті, у весілля. На все пішло менше року. Батьки невимовно раділи, допомогли всім, що мали. Людчині - посудом, ковдрами, новими меблями і щотижневими сумками з екологічно чистими продуктами, Володині – найбільшою кімнатою, куди новоспечена городянка переїхала з гуртожитку.

Романтика для Люди - чайний сервіз в горохи і постіль у дрібні квіточки. І ще цей балкон. Коли її Володя приїздив до тещі та називав романтикою косовицю й оранку, що зганяла сім потів з дужих, як дерева, чоловіків, Люда навіть трохи злилася: небезпечно так любити село, це затягує. Хоч її батько не міг натішитися зятем, що без зайвих слів допомагав з фундаментом літньої кухні чи стовпчиками для огорожі. Але при вечірній розмові доня категорично вставляла:

- Приїздити – приїдемо, помогти – поможемо, а житимемо в місті.

Отак між молодими все, наче, добре велося. Та недовго витримувала Люда чоловікових батьків. Наче, вони її й не дратували, а все ж на одній житловій площі, хай і трикімнатній, непросто знайти гармонію: то вазочку стара не там поставить, то Людину страву ненавмисно переварить. І так день за днем визрівало в пробивній голові невістки нове рішення – винайняти окрему квартиру, поки ця не звільниться. Щоправда, не чекала вона нічого поганого, не бажала чоловіковим батькам найгіршого, але якогось іншого варіанту поселитися в цій міській квартирі не бачила. На роботі Людка запитала в роздобрілої до меж світового океану завідуючої:

- Іванівна, Чехов – то ж письменник?

- Еге ж. – бовкнула Іванівна, перебираючи в пам’яті сторінки з шкільного підручника.

Людка взяла у заводській бібліотеці оповідання Чехова, байдужо прочитала кілька і винесла вердикт:

- Нічого путнього з цього не вийде. Ми переїжджаємо.

Що вже зазвичай мовчазна свекруха напросилася-намолилася:

- Людочко, та що ви таке надумали. Ще не в такій тісноті живуть. Он і дитинка свій кут матиме.

Марно все. Справді, Люду трохи лякало, що наважилася за три місяці до пологів кардинально змінювати житло, але хотілося їй не такого залежного від Володимирових батьків міста, а свого, окремого.

Чоловік сказав тільки:

- Для чого тобі це? Невже не можна по-людськи?

- Треба. Не можна. Бери землю, що завод тобі виділив, будуватися будемо. – відрізала дружина.

То що ж вона, Люда, і по-Людськи не вміє? От окремо й буде по-її.

Сама придумала – сама й розплачувалася. Коли в них з Володею народився син, не поїхала до матері, як це часто роблять, не приймала допомоги від чоловікових батьків, а все-все сама. Та й узагалі якось рідко бачилися з родичами. День у день прала, готувала, доглядала, прибирала. Може, тому не хотіла більше дітей. Отак ріс їхній Василько одинаком. А тут іще Володя на заробітки внадився їздити. Бо завод розлетівся, роки прийшли сутужні, а дитині треба і з’їсти, і одягнутися. Он уже їхній хлопчик в дитсадок потупотів, он уже в школу час. І все ж відповідне має бути, не гірше, як у інших.

Людка також без роботи залишилася. Але метнулася по страшних і смердючих барах, яких у ті часи наплодилося тьма, попрацювала «на пана» та й збагнула, що то не її рідна заводська їдальня з сметанними ріками і ковбасними берегами. Тепер кожен копійку ой як рахує.

Сказано ж: пробивна жінка. Пропрацювала так рік та й подумала своє кафе відкрити. Володя прискладав трохи грошенят. Порадилися, оформили і відкрили. І тут проявилася категорична натура Людмили: от буде в неї найкращий заклад на всеньке місто.

Якось вони їздили на ювілей до дядька, що мешкав в обласному центрі. Готувалися з місяць: Володя саме вдома був і розгублено вибирав подарунок, Люда ретельно підбирала всім трьом гардероб. Аж, нарешті, прибули. Дорогий ресторан справив на Люду враження, сильніше за дядькове свято та зустрічі з родиною. Поміж танцями і тостами жінка фотографувала інтер’єри, бо й собі усе хотіла повторити. До слова, бачила вона звичайні речі – коркові панелі, шпалери з візерунками, проте для її міста у той час таке було небаченим. Тож вирішила підприємлива господиня кафе розширитись до меж ресторану.

Ще рік пішов на перепланування. Прибуток був, але весь час з’їдала робота. Люда якось збайдужіла і до житла, яке вони винаймали, і до квартири на вулиці Чехова. До батьківського обійстя у селі навідувалися переважно чоловік з сином. Земельна ділянка, яку перед банкрутством заводу встиг відхопити Володя, заросла по шию бур’янами.

Тепер вони удвох піднімали свою справу. Не було потреби їздити за кордон, розжилися і на своїй землі. Чи порівняється з Людою хоч одна корінна городянка? Трохи розповніла з віком жінка виглядала чудово: модний одяг, свіжопофарбована стрижка і дорога сумка. Володя, щоправда, не піддавався на таке «осучаснення». Він трохи зсутулився з віком і таки не «відгодувався», одягав завжди сорочку і штани, жодних тобі модних трендів. Люда так і не змогла нап’ялити на нього шийну хустину чи джинсовий костюм.

І тільки одне муляло Володю: як так вийшло з його батьками? Наче й не сварилися, а проте не знайшла дружина з ними такої спільності, як Володя з її, з Людиними, родичами. Та квартира, як воєнний трофей стояла поміж ними.

Василько вже був підлітком, коли вони вперше зустріли Новий рік у своїй двоповерховій хаті. Усе подобалося і захоплювало, усе блищало достатком і жагою накопичення. Напередодні Володя наважився:

- Я хочу запросити на Різдво своїх і твоїх батьків до нас.

- Та ж ви і так до них підете.

- Нехай то буде два в одному – і новосілля, і свята. А вони в нас ще не були ніколи.

Людка змовчала. Бо відмовляти не личило, а демонструвати радість не хотілося.

Та все пройшло чудово. Господиня готувала сама, що, до слова, дуже любила. Господар спочатку привіз своєю автівкою тещу з тестем, а потім маму з татом. Чи треба казати, що старих зачарували не меблі, не техніка, не килими. І навіть не штучна волохата китайська ялинка без запаху, розцяцькована пластиковими і такими ж китайськими дурничками. Вони раді були побачитися та погомоніти про те, про се, злегка приховуючи, як пишаються онуком. Людка не втрималася і відвезла батьків до ресторану. Вона розійшлася і до дрібниць описувала, як важко було пробитися крізь кордон чиновників, як непросто було знайти майстрів і як ретельно добиралося меню. Звичайно, це, мабуть, було важливо. Усіх накрило відчуття родинного тепла. І було добре. Навіть Люді. Вона зловила себе на думці: чому таке тепло не огортає їх усіх частіше. Однак ця думка щезла за мить, мов феєрверк у зимовому небі.

Після того вечора пішло по-інакшому. Бувають все-таки різдвяні дива. Людка навіть переступила поріг квартири третього поверху і пробачила Чехову те, що не розуміла достеменно, про що він писав. Вона приїхала разом з чоловіком і сином садити городи і вже не боялася врости в село, бо вкорінилася в місті міцно і надійно. За пів року від того вечора батько Володі впав на кухні. Назавжди. Мати відійшла слідом за місяць.

І ось тепер, коли ця квартира, нарешті, вільна, вона, Людка, пробивна і підприємлива, сортує зношені речі старих, витрушує з шухляд різний мотлох і розуміє, що ці давно не ремонтовані кімнати не мають для неї такого всесвітнього значення, як сімнадцять років тому. Порожньо і важко. І безсило Людці у розквіті сил.

Чомусь не тішив ні найкращий у місті ресторан, ні стаття в газеті про нього, ні можновладні відвідувачі. За рік вона все ж зробила на Чехова євроремонт, але жодного разу не те, що не переночувала там, навіть на балкон не вийшла з горням. Володя перебрався у село до її батьків, які зіщулилися, змаліли та потребували допомоги по господарству, а їх майже двометровий малий Василько приїздив туди мало не щодня. З ким же тут почаювати перед сном?

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
14.08.2015 Поезії / Ліричний вірш
Серпнева ностальгія
26.08.2015 Поезії / Філософський вірш
Коли ти побачиш. .
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Оповідання
18.08.2015 © Анна
Мишеня у платті
16.08.2015
Квартирне питання
14.08.2015 © Андрей Осацкий
Антитеррорист
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 3 (3+0+0+0+0)
Переглядів: 122  Коментарів: 7
Тематика: Проза, Оповідання, квартира, заклад, жити в місті, мешкав, ресторан
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 26.11.2015 22:54  © ... для МАК 

Дуже Вам вдячна. 

 16.10.2015 22:52  МАК для © ... 

Перечитала всі  Ваші твори(прозу),які є на сайті.Квітчаста мова,гуже гарно пишете.Особливо сподобалось "жиденя".

 08.09.2015 01:50  Ольга Шнуренко для © ... 

Багато людей заради досягнення мрії йдуть напролом, не помічаючи те, що поряд живуть люди, яким бракує їх любові, поваги і шани... Пнуться на вершину, а потім розуміють, що далі вже йти немає куди, а наче й не жили... Все кудись бігли, поспішали, хапали... І ось тоді дуже часто люди переосмислюють сенс життя... 

 22.08.2015 20:10  © ... 

Як точно! Вам дякую. 

 22.08.2015 14:07  скотиняка для © ... 

а що, більшість живе маривом. і коли здається ось воно, туман розвіюється, і розумієш що мрія лише шлях до мрії, і добре коли є бодай один святковий вечір , в якому невимушене спілкування єдина тверда опора, до якої не раз іще повернешся в хвилини душевної смути. Дякую. 

 17.08.2015 09:12  © ... для Серго Сокольник 

Так і хотіла ці його рядки епіграфом дати, але передумала, щоб уникнути аналогій. Отак читач сам проводить:) 

 17.08.2015 02:08  Серго Сокольник для © ... 

Вічне питання) Ще по Булгакову) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +34
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2011 © Закохана
29.08.2010 © Віта Демянюк
23.02.2013 © Тетяна Белімова
10.07.2013 © іміз
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди