Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
16.11.2017 23:39Новела
 
20000
Без обмежень
© Ірина Мельничин

Занурення

Ірина Мельничин
Опубліковано 16.11.2017 / 44096

Експозиція(всього лиш повторення)

Знову тут… Білі стіни не можуть приховати жодної тріщини. Прекрасне місце для спостереження і безкінечних жалюгідних поразок. Переді мною кілька столів, за кожним із них над чимось зосереджено працюють підлітки. Аякже, це приносить їм неабияке задоволення.

Неочікувані спогади про блискучу спеку й блискучу самотність, чому я повинна вклонятись тобі?

Завдання з метою визначити рівень нашого інтелектуального розвитку – нестерпно. Ах, я знову виглядатиму гірше за інших, жодної зверхності та іронії… Я опинилась тут в розпалі дійства, я мушу швидко зорієнтуватись і зрозуміти найголовніше(скільки я пропустила? я ж їхала разом із іншими у грязно-жовтому автобусі, схоже я надто довго перебувала у стані тихої тривоги і напівсонного трансу).

Чому здатність сприймати така загальмована?

Опиняюсь за одним зі столів, тут уже сидять п’ятеро, вони мені добре знайомі. Світловолоса нервова дівчина дивиться на мене байдуже і страшенно фальшиво, я можу втопитись у цій вдаваній впертій погорді, Міль така передбачувана… Ах, люба жителько елегантної сірості, ти думаєш, що твої тьмяні насуплені брові здатні мене обдурити?

Щож, склад гравців оголошено, і я не маю права комусь перечити, лише знову, і знову, і знов аналізувати їх:

– Міль, яка постійно говорить про самогубство й свою винятковість, її поведінку я вивчила досконало;

– Остап, дещо менш матеріальний, ніж інші(і водночас найбільш справжній), дивне відчуття близькості духу, краще не помічати це нав’язливе бажання померти разом із ним;

– Тоня, чиї слова – всього лиш відображення посередніх моралізаторських книг;

– Подорожній, наївний поверхневий нарцис, його шлях такий довгий і такий сюжетний;

– Світолик(він сам вигадав собі це ім’я, але побачити справжнє не так уже й важко), саме через нього я ненавиджу фальшиву психологію, прихований егоїзм очевидний.

І я – песимістка-хіпі, нестабільна товаришка параної, невміла мисливиця на примхливу Альтернативу? Не вимагайте від мене цих самовпевнених узагальнених.

Втомлено зітхаю. Занадто звично.


Навіщо, навіщо я тут? Я чекала на щось куди цікавіше, єдина справжня емоція – суцільна апатія.

Мені швидко пояснюють правила: скласти з окремих паперових фрагментів впізнавану птицю(уперто натякають на курку). Я прийшла остання, тому мені дістається найгірша комбінація – фрагментів мало, і всі вони від різних видів. Все ж, я одразу здогадуюсь, як усе непогано співставити – помічаю і крила, і тулуб, й голову, й хвіст. Недоречні комплекси та страхи… Дивно, та ця тиха тривога розпалює ентузіазм, вкотре почуваюсь живою.

Мої колеги хоч і володіють кращими наборами, орієнтуються надто загальмовано. Видається, вони намагаються скласти саме курку, аби догодити організаторам, я ж вирішую вдовольнятися тим, що є(од розуміння, що ти зробив все можливе страх потрохи згасає). Рухи швидкі й винуваті, я все ж, Господи, я все ж знову і знову нервово сміюсь. Звідки це незрозуміле зацікавлення? В результаті виходить щось схоже чи то на півня, чи то на фазана, він виглядає страшенно возвишено й безхребетно. Самозакохано, звісно, та хоч трохи для мене вигідно. Співчуття до самої себе – не так вже й погано.

Отже, Міль, Подорожній, Тоня, Остап, Світолик. Безсенсові людські пориванння, надмірна впертість… Свята незворушність, який ти певний у всьому, який безпечний, ти – втілення їх усіх. Затуманеність і обмеженість? Я даю собі забагато волі. Усе нав’язано, своєрідність – рідкісна гостя. Твої сльозм зроблені з гордості, ти такий приємний і плавний, гострота ранку одразу тебе спиняє. Твоя поява у різних формах не зможе мене обманути.

Конкурс завершено, я все ще неприродно нервова. Непомітно зсунутись вниз…

Заходжу в сусідню кімнату, там недбало перемовляються між собою кілька втомлених старожилів цієї клятої організації. Двоє із них грають у шахи, вони видаються мені організаторами.

Байдужість, Блиск, Рак і Давид.

– Ну що тобі знову потрібно? – позіхає манірна Байдужість.

Я розгублена. Переважно вони нікого не помічають.

– Перестань придумувати нам такі дурні імена, – Рак грає чорними. – Нас не хвилює твоя хвора гіпертрофована любов до символічності.

Чому вони стільки всього знають? Я не можу заборонити собі аналізувати навколишнє.

– Ти повинна нарешті засвоїти закони незмінності! Ти ніколи не станеш організаторкою, хіба ти не розумієш?

Пальці Байдужості обпікають сірувато-синім холодом, я певна. Схоже, я страшенно їй не подобаюсь.

– Добре, добре, я трохи сховаю прямолінійність, нехай, – уже поблажливіше. – Кого ти би виключила з ланцюга еволюції, якби мала можливість?

Навіщо? Бажання додати пафосної естетичності?

– Людей, звісно, це ж очевидно. Недоречне питання. І ваше майбутнє зауваження про те, що я теж людина ще більш недоречне й очікуване.

Блиск усміхається. Він чимось нагадує Подорожнього, тільки більш зрілого і неспішного.

– На жаль, без гравців не можлива подальша гра, до того ж, тобі ще зарано зникати. Хіба ти не повинна оглянутися зараз?

Ах, в цьому немає жоднісінької потреби. У вуха вливається настирливе шепотіння Молі «Не варто довіряти наскрізності», тож усе знову хороше зрозуміло.

Давид мовчки записує мої майбутні ходи, як же я ненавиджу усміхнену самовпевненість.



Вияви безпорадного кон`юктивіту

Ранок – торжество пізнання. Блискуче м`яке проміння на блідих непевних руках, чи можу я прислухатись до твоїх порад?

Свіжість, свіжість, свіжість, час моїх несподіваних дій.

Погляд знову обмежують поверхнею землі, зсув дарує лише нечіткість.

Я тону у білому піску, чомусь це нагадує тісто, я завжди пам’ятаю про можливі наслідки, та їх ігнорую. Занурення видається вічним, однак сумніви ніколи не залишають мене самотньою. З утворених ям виповзають чорні блискучі жуки, надто знайомо, я повинна більше себе контролювати… Страх бути оточеною зусібіч постійно присутній.

Стою навколішки, намагаюся підвестись. Бачу збоку худі рожеві ноги Молі в масивних білих кросівках, звісно, звісно, звісно, вона хоче повернути мене додому, все там страшенно чуже й зрозуміле. Миттєві рухи – я біжу в бік невисокого пагорба. Зелень, зелень, зелень, я відчуваю себе сліпою, дайте мені хоча б свіжого співчутливого неба, мої очі повсюди, сама ж я – ніде.

Як же те все починалось? Спершу ти побачила себе відзеркаленою на одному з чужих подвір`їв, хоча насправді стояла біля свого будинку. Ти не зважала на ранковий дарунок підсвідомості – чотири блискучі соняшники з шорсткими твердими пелюстками, навіть тривожність вимагаю тимчасового відпочинку. Змішати рідну кров з в`язкою жовтою неуважністю й здатністю миттєво сприймати – найкращий спосіб торкнутися примхливого осяяння? Пізніше – голуб на одній нозі, подяка добре засвоєній ввічливості. І тепер найпрекрасніше – відчуття провини.

Декорації змінено.

Тихе провінційне містечко, порожні вулиці. Прямую неспішно, страшенне пригнічення – доводиться підкорятися банальному сюжету. Невисокий багатоквартирний будинок, можливо, навіть той, в якому я опинилася спершу. На одній із тьмяних зеленувато-блакитних стін кровоточить відчайдушне графіті:


НЕМАЄ ТУТ НІКОГО

НЕ ЛЯКАЙТЕ БІЛЬШЕ НАС

 

Я плачу, плачу, плачу.

Забігаю всередину. В підвалі щось схоже на невеличкий буфет. Вирішу зробити собі чай. На жаль, усі пластикові склянки брудні, доводиться скористатись звичайною чашкою. Пакетиків з чаєм і цукром на столі достатньо – завбачливо. Вода у чайнику страшенно гаряча, та я знову нетерпляча й миттєва. Швидко заливаю мало не по вінця, хапаю склянку й прямую вгору, чай розхлюпується на землю й мені на руки.

На диво, сходи мені піддаються.

Нарешті квартира, в яку мене поселили. Гарячково витягаю з кишені джинсів ключі. Чому ці двері завжди так важко відчинити? Який сенс? Який сенс? Вельми нерозумно, адже все останнім часом потребує повторення.

Іще кілька спроб. Двері відчиняються, та склянка з чаєм падає на підлогу й розбивається. Я здивована і розгублена: чай виявився ніжно-червонуватим, я даремно не звернула увагу на в(з)міст. Схвильовано збираю шматки чашки. З сусідньої квартири виходять двоє безтурботних дівчат.

– Давай ми тобі допоможемо!

Вони забирають у мене скло й ідуть із ним до організаторів. Повернення подарунка? Давид і так знає всі мої ходи, в цій їхній шаховій партії я – тура, приховати злочинця немає можливості.

Дерев`яні стіни і стеля, дерев`яні стіни – і знову, і знову, і знов. Надто багато перетворень, надто багато повернень у неприємні стани. Страшенно хочеться пити, пропозиція сторонніх виявилась нереальною, я сама маю турбуватися про хоч якусь поживу.

На тумбочці біля ліжка іще залишилась використана пластикова склянка. Як я могла про неї забути? Набираю води з крана у ванній кімнаті. У дзеркалі переді мною вельми жалюгідна істота. Зараз на риси обличчя особливо не зважаю, скоріше на загальний образ. Довге сплутане темне волосся, як же це схоже на щоденні події й мої стани. Я хочу повністю сховатись у ньому, я хочу загубитися там, та це ще більше викликає внутрішнє нерозуміння. На нижній губі два тремтливі порізи, невже вони знову попереджають про майбутню небажану екзистенціальність?

На підвіконні в моїй кімнаті три спокійні вазони. Я не стільки споглядаю чужі веселощі через вікно, як мовчки розмовляю з рослинами, шукаю в них прихистку. Вибачення, вибачення, страшенна незручність – з їхніх горщиків витікає ніжно-червонувата тьмяна вода.

У дворі самотній грає на гітарі і щось беззвучно наспівує замріяно світло-зелений Остап, він єдиний не піддався загальній насиченій синяві. Навколо нього безліч людей, але він один і не вельми через це журиться. Мені завжди видається, немов він місцевий житель, та скоріш за все він просто тут уже надто довго(хто знає, можливо, зі сторони я виглядаю так само?). Мене лякає його одночасна недосяжність і близькість, єдиний орієнтир, якому я ще довіряю… Щось мені не дозволяє підійти до Остапа(клятий голуб на одній нозі, кляте відчуття провони), та коли мене вкотре примушують блискуче розлитися, я істерично чіпляюся за його руки, рухи, слова, і ми ніколи не помираємо остаточно(завдання завжди спільні, але страждаю від них чомусь лише я).

– Ти несправжня і всіх нас обманюєш.

Шепотіння, шепотіння Молі.

– Ти несправжня і всіх нас обманюєш.

Як же там було – людей виключити першими? Щож, варто розпочати із мене.

Ти несправжня і всіх нас…

– Ти несправжня…

– Замовкни, замовкни, замовкни.

Замовкни, замовкни, замовкни, замовкни, замовкни.

Нервово сміюся, нервово плачу, Міль невблаганно критична і вперта.

Щож, люба пасивна революціонерко, ти нарешті дозволиш поцілувати себе?

Грязно-зеленувата сірість, нестерпна тягучість, гірка чорна кава.

Щось тріпоче у грудях і вимагає свободи, щось, на що я не повинна нізащо зважати…

Чорний голуб без голови – непоганий симптом, якщо вміти його застосовувати.



Я хочу позбутися усього

Шорсткі сірі сходи, передбачення втомлених спостерігачів.

Я схвильована і нарешті вимагаю натхнення, з легень поступово вимивається невибаглива пліснява.

Двері в мій дім ледь-ледь прочинені, на підвіконні обіймає блакитне сонце щаслива наївна розсада, вона блистить, вона блистить і творить затишний умиротворений ліс, якому не треба принижено поклонятись, кислотність – найпрекрасніший подарунок.

В моїх руках кросівок з пістрявими квітами в пластиковій склянці всередині.

Колись я знайду тебе остаточно.

Неподалік уже зібралися в коло мої знайомі. Поспішно підходжу й приєднуюся до них. Зрозумілий й небажаний ритуал – кожен повинен назвати своє ім`я й місце свого проживання. Навіть не сумніваюсь у тому, хто розпочне перший(саме він оголосив це завдання).

– Я – Подорожній, і я народився в Синьому Лісі, де проживаю і досі.

Аякже, я кілька разів бувала в його володіннях, сумнівна честь. Невже він ще не вибрався звідтіля?

Я знаю, що мене запитають останньою, тому я поки спокійна. Зараз же говорить моя люба колишня приятелька.

– Тоня, місце проживання – прекрасна Утопія.

Довге темне блискуче волосся, великі круглі окуляри на веснянкуватому носі – бездоганно невинний образ. Її руки молитовно складені на грудях, її очі іскристо всміхаються. Вона має вельми цікаву звичку купатися в болоті кольору чаю й штучного меду, безсумнівно, це погубить її колись.

– Зовусь Світоликом. Народився у розкішних небесних садах Всеохоплюючої Благодаті.

Звідкіля знову ця мода на псевдо філософський романтизм? Краще назви, краще назви, краще назви своє справжнє ім’я і визнай родинний зв`язок із Тонею.

– Чому ти така невдоволена? – невже він таки помітив мене? – Бачиш як багато в нас спільного? Ти забарилася з метаморфозою(чи то пак з поверненням).

– Вона просто вважає себе найбільш досконалою серед нас, – огидно всміхається Подорожній. – Пізнала всі істини істин, еге ж?

– А насправді вона нічого не знає. Зовсім нічого, – підтримує Світолик.

Замовкніть, замовкніть, замовкніть, серед вашого розмаїття я загубила себе. Як жалюгідно, я досі не навчилася спілкуватись з мешканцями цього клятого нібито-тексту.

– Годі, ви псуєте всю церемонію, – ледь не вдоволена Міль. – Організатори не вибачають тривалих зупинок. Тому… тому я хочу…

Дивний недоречний страх і розгубленість.

– … я хочу оголосити, що я – Міль, й місце мого проживання – ТЕМРЯВА ВСЕРЕДИНІ ТЕБЕ.

Мовчання, мовчання, мовчання, я знаю, це просто непомітний невизнаний крик.

Навіщо

ти

це

робиш?

Запереч усі попередні підтвердження!

Мені хочеться плакати(власне, я вже відчуваю, як в моїй голові протікає старий нестабільний дах), я сподіваюся лише на Остапа, але той уперто мовчить. Схоже, у нього більше духу для очевидного тихого протесту, або ж від нього тут нічого не вимагають.

(він просто для них не існує)

Невмілий неконтрольований тиск. Розумію, що чекають на мій виступ. Для чого це все? Вони ж знають іще більше за мене. Певно, перевіряють особисту ідентифікацію.

Я – Ніхто й проживаю Ніде? Звучить надто банально, це не мої методи. Та що робити, коли не можеш усвідомити власне ім’я?

– Подорожній з Синього Лісу.

Сміх.

– Філософ Світолик? – знову намагаюся вгадати.

– Хіба що зовнішня його частина, – Подорожнього, схоже, страшенно забавляє уся ця ситуація.

Понурість, понурість, понурість. Понурість й відсутність шкіри на вказівному пальці правої руки. Вчора я підстриглася, залишивши довге каре. Ти робив мені тисячі фальшивих компліментів, ти відкрив свою колишню неприязнь. І я, відверто, відчуваю себе через це страшенно гидко, адже зовсім нічого в мені не змінилось.

(ах, прекрасно, додалося ще більше плюсів у стовпець під заголовком «Провина»)

Знаєш, в мені немає жодного страху, я просто безмежно втомлена.

– Міііль…

Зсуваються лінії, усе мерехтить, та не так як колись, не так приємно, бо відбувається без мого контролю. Направду, хочеться зсунутися до цілковитої косоокості.

Помічаю, що вони все одно не вдоволені. Вони – не більше, ніж метод досягнення істини? Тоді те, що було раніш – всього лиш картини вигадливого художника-символіста.

В руках все ще недоречний кросівок, тепер я відчуваю себе дурною мрійницею через попередні безпечні наміри. Рішуче прямую до сходів, щоб викинути цей непотріб.

– Ти зовсім збожеволіла?! – верещить Світолик. – Подаруй його мені!

– Не так, не так, надто возвишено, я більше на це заслуговую! – пищить всюдисуща Тоня.

Ніхто з вас, ніхто з вас, ніхто з вас не має права відібрати у мене голову.

Сумніви, збоку ледь зацікавлено спостерігає за всім Остап. Я могла б віддати кросівок йому, та мені видається, що це неможливо, що все розпадеться, і я знову буду змушена подорожувати Слизькою країною.

Єдине, на що я здатна, єдине на що я…(це не гарантує мені тривалості та вдалої реабілітації, однак миттєвий погляд угору – вияв найбільшої щирості і прихильності)

Я кидаю Остапу самі лиш рухливі пульсуючі, жалюгідні підтвердження моєї…слабкості? Він ловить їх розгублено й недовірливо, його очі іскряться шматочками дрібного прозорого й зеленого скла.

Аякже, зовсім не запланована революційність.

Ти хапаєш мене за руку(«ти», адже там де існує братерство, немає імен і третіх осіб), ми кидаємось бігти(ти тягнеш мене), і усе одразу зникає.

А якщо дотримуватись наскрізної достовірності, все одразу зсувається.

Небо ділиться на кілька яскравих частин(власне, небо і є тією ковдрою, яка ховає у себе світ), небо примхливо усе критикує(критика – завжди рух уперед), воно намагається вирватись звідси, хоча нічого крім нього не існує, намагається дістатись хвилюючого світанку, я зауважую, я зауважую стільки прекрасних спогадів-дежавю.

Неприродна зовнішня деталізація, внутрішнє спрощення.

Будь ласка, будь ласка, будь ласка, не залишай цю чужу реальність, я повинна тебе бачити.

Я нічого не розрізняю, не розумію, не можу відчути їхні натяки. Я біжу порожньою площею міста(я хочу вірити в це), повітря нестерпно матеріальне. Усе нечітке, усе вкрите тонкою білою плівкою. Тебе ніде немає, тому я злегка стривожена.

Ах, навіщо, кожен рух приносить мені відчуття провини і сорому, кожне рішення не доречне.

Класифікація пальців, як же я ненавиджу вічний самоаналіз… Тільки б не зсунути погляд униз! Навколишнє плавно проповзає з обох сторін, щось тут не так.

Щось тут абсолютно нове.

Я зупиняюся біля блідо-червоного приміщення. Внизу на сходах сидиш ти і знову щось тихо наспівуєш під гітару, здається, «Ти живий» Димної Суміші. Я плачу, як же оптимістично, на жаль, всередині мене досі існує непотрібна тверда опора.

Втомлено прихиляюся до дверей, повністю вкритих дрібними родимками. Біля ніг у ніжно-червоній калюжі вмирає розбитий блідий вазон.

Незавершеність, незавершеність, незавершеність, для мене більше не важлива форма.

Що ж, неочіувано.

Миттєвий погляд угору – вияв найбільшої щирості?

М’яка кішка на колінах, пухнасті кульбаби, сліпуча втома, втома, втома. Мої руки гарячі тільки тоді, коли я не можу надовго втримати безпечну свідомість.

Сон – це рідкий штучний мед, який блискуче всміхається на моїх блідих щоках.

Плутаюсь у словах, що почула від тебе вчора, тону у світлі, яке дрімає на тьмяній підлозі.

Мене аж ніяк не цікавить, що ти скажеш наступної миті.

(принаймні, я дуже хочу в це вірити)

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
26.09.2017 Поезії / Верлібр
Gray returns
06.12.2017 Поезії / Верлібр
Даремно все досі триває
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
14.12.2017 © Гаврищук Галина / Роман
Атланти (23.)
13.12.2017 © Гаврищук Галина / Оповідання
Що важливіше – своє чи наше?
12.12.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Секс, текст і всі-всі-всі
11.12.2017 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Нотатки сорокарічної дівчинки
08.12.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
І про текст
Новела
16.11.2017
Занурення
10.11.2017 © Кучеров Дмитрий
Полет над бесконечностью
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 65  Коментарів: 3
Тематика: Проза, Новела
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 22.11.2017 08:54  Тетяна Ільніцька для © ... 

Ясно, Іринко) А я думала розкачати все ж на сюжет))) А похвалою не переймайся, бо критикують і критикуватимуть значно більше.
Про Моль я зрозуміла. 

 21.11.2017 14:59  © ... для Тетяна Ільніцька 

Дякую за відгук! Мені деколи незручно навіть стає, ви читаєте майже всі мої твори пхп

Це дійсно те, що я хотіла виразити. Але ви мене вже так тут захвалили, я ж не Світолик, щоб приймати це як належне пхп

Міль названа від комахи, от. Не думайте, що я такий невдячний, ви мене похвалили, а я відмічаю недоліки, просто в її імені теж є деяка символічність

Я ніколи не думаю про сюжетність-несюжетність. Сюжетність вимагає раціональності й зосередження, я намагалася, але довге обдумування позбавляє задоволення від...

 17.11.2017 09:19  Тетяна Ільніцька для © ... 

Іринко, Ти знаєш, що стилістика - це головне для художнього твору? Думаю, що знаєш, бо Твоя стилістика викликає захоплення. Ти - майстерний дизайнер художньої площини, умієш це робити. Виходить дуже файно і все обертається (тут дозволю собі процитувати Молю) навколо "гіпертрофованої любові до символічності". Символи... Числа, ігри, розбиті чашки - усе це знаки авторської гри.
Молодчинка)
Маю до Тебе одне питання: чи не пробувала писати сюжетні речі? Хай навіть екшн чи містику, але з чітким і гострим, мов вістря голки, сюжетом? Мені було б дуже цікаво прочитати такий твір від Тебе. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +102
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +159
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +145
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +86
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
05.04.2012 © Т.Белімова
26.11.2011 © Микола Щасливий
27.11.2013 © Андрій Осацький
12.04.2012 © Т.Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2017
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди