Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
19.10.2009 17:02Повість
Для коханої [для коханого]  Для вчителів  Для студентів  Про любов  
Чорний асистент
00000
© Комарова Ольга

Чорний асистент

Розділ VII
Коли вглядаюсь в очі ці –
Так швидко можна оп’яніти.
Не зможу пристрасть вбить в собі –
Мене уже не зупинити.
Комарова Ольга
Опубліковано 19.10.2009 / 979

Настав вечір. Душі знову зустрілись. Вони якось вже навіть звикли один до одного і стали майже нерозлучні. Занадто багато самотності було у їхньому житті, занадто багато покаяння настало після їхньої смерті. Вони боялись пережити все знову, але водночас вони жадали цього, хотіли зрозуміти, чому все сталось саме так, а не інакше. 

– Ти бачив усе? – запитала чорного асистента Ольга, доливаючи йому у чашку холодний чай. Малий Віталік кудись зник, а гарячий чайник враз зробився зовсім холодним. 

– Так, бачив... 

– Якби нам дали шанс прожити цей день вдруге, ти б сказав мені ті ж самі слова? – зацікавлено промовила напівпрозора дівчинка, вглядаючись у холодні зелені очі свого коханого Віталія, якого, чесно кажучи, все-таки звикла дещо зненавидіти. 

– Які слова? – перепитав асистент. 

– “Вчіть історію, Оля...” – ці слова, ці холодні слова зранили моє серце. Ти помітив? Сльоза... Гаряча, пекельно гаряча сльоза стікала по моїй нецілованій щоці. Я так хотіла твоїх палких цілунків, зранене серце так хотіло пристрасті, так хотіло твоїх шалених обіймів, а ти... “Вчи історію...” Будь вона проклята та твоя історія! Невже ти настільки холодний? Чому навіть зараз втікаєш від відповіді? Чому?... А тоді? Пуста аудиторія, немає нікого... Скажи, скажи усе як є. Але, ні, ж! Тобі солодко одному! Одному... А я помирала одна, моє серце краялось, згорало – і я тонула у власному ж гарячому попелі... Я пригадую, ти підіймаєшся... Понуро прямуєш до дверей. Йдеш. Я знов одна... Невже твоя ревнива подруга Самотність стане тепер і мені подругою? Ні, я не хочу! Але... 

– Ти ридала тоді... 

– Але чи чув ти моє ридання, чи вслухався в мій стогін? Ні... байдужий. Ти байдуже вбивав мене своїм холодом, вбиваєш і тепер свою Княгиню. Як ти можеш? Чому?... 

Віталій закрив свої очі, відкинувши голову вбік. І знову звідкись взявся той самий темний-темний коридор. Лише де-не-де проблиски світла електричних ламп, які так знервовано, напружено миготіли. Сходи... Вона ж не бачила їх – вся в сльозах. Скільки ще смертей вона переживе завдяки йому? Згорає від нерозділеності, потонула у власних солоних сльозах, і він, такий холодний, неприступний, виймає її зранене серденько прямісінько з грудей і вбиває його... Його доросла гра, жорстока, вбивча... Кого ж вона полюбила? Навіщо? Не знає... Любить і все... Він би і хотів розплющити свої очі, але якось не виходило, як ніби хтось навмисно склеїв їх. Він побачив Віталіка і Олю, яка стояла вже на вулиці, і як холодна імла витирає її теплі сльози з обличчя. 

– Ти плачеш? Не плач... – промовив їй хлопчик. Куди їй тепер йти? Куди подітись від себе, від своїх нерозділених почуттів? Все втратило свій сенс. Невже вона і є така? 

... Вона мовчить і плаче. 

– Олюнчик, не плач... Не плач, все буде добре, – намагався запевнити її Віталік, ці ж слова відбились на устах чорного асистента, який застиг у кріслі з чашкою холодного чаю у руці. 

– Ні! Вже не буде... Вже ніколи не буде добре... Все... Все обірвалось. Я не змогла... Я не змогла розтопити його... Не змогла – він холодний. Моя ніжність, теплота – вони не потрібні йому, розумієш? Я не потрібна йому! Він... Йому було б краще, якби мене не було взагалі... 

– Не кажи так, це неправда! Ти ж обманюєш сама себе... Ні, – промовив маленький хлопчик, обіймаючи її. 

– Чому він буває таким? Чому? І чому я така? Чому я завжди закохуюсь і ніхто мене не любить? А, може краще жити без кохання, може так легше? Йому ж легко... так солодко... Чому, чому я не можу без цього почуття? Скажи... – шепотіла Ольга в повному афекті. Навіть чорний асистент, співпереживаючи з нею, відчув, як її серце здавлював біль... 

– Сп’яніла Княгиня... 

– Сп’яніла Княгиня? – здивувалась вона. 

– Ти так нагадуєш мені її... 

– Віталію, що з Вами? – збентежено запитала Ольга, що сиділа поряд з ним у кімнаті. 

– ... Т-с-с... Нічого не питай. Заплющ очі. Зараз він розповість тобі ще одну казку, – сказав чорний асистент, інтуїтивно поклавши чашку на невеличкий столик, хоча насправді його не бачив. – Йди до мене. Йди, не бійся... Присядь. Ось так. Пригорнись. Закрий свої очі і дивись. Ти бачиш? 

– Так... – прошепотіла Ольга, пригорнувшись до грудей чорного асистента. Дивно, вона була майже прозорою і він також – лише силует, проте вони мали можливість вслухатись як голосно б’ються їхні, також прозорі, серця. 

– Сп’яніла Княгиня... – промовив знову маленький хлопчик у їхньому видінні. 

– А де ж вона? Хто вона? Звідки ти її знаєш? 

– Є казка така... Хоче розповім? – запитав її відголосок його душі. 

– Розкажи! Розкажи... Молю... Розкажи, – вона обійняла його, боялась випустити, боялась, що він раптово, несподівано зникне. Вона ж любить цього маленького хлопчика, який живе в душі дорослого Віталія. Це все, що залишилось у неї... Все. Більш нічого. 

– Ця часточка твоєї душі, непокрита льодом, від неї віє теплом... – шепотіла Ольга, обіймаючи чорного асистента. Їй хотілось торкнутись його напівпрозорих уст, але вона чомусь зволікала. – ... Я загину без цього тепла... Ти бачиш лавку? Холодна, непривітна лавка... Мені здавалось, що вона геть змокла від моїх сліз... 

– Жила собі одна маленька Княгиня і полюбила вона одного разу одного неприступного Льодового Князя. Ніхто не здогадувався... Всі були вкрай здивовані, чому Княгиня завжди перебуває у такому піднесенні? Чому? Чому її серденько так тепло б’ється і чому від її тепла так швидко тане лід? 

– ... Я ж любила тебе. Полюбила, хоча знала, що буде нелегко. Полюбила ці холодні очі, хотіла зігріти їх, а ти... “Оля, мабуть, закохалась у когось. Вона дуже змінилась, зовсім не така як завжди...” – чула я час від часу від своїх друзів. Інколи мені здається, що того кохання, народженого в моїй душі вистачить на нас обох з головою, хоча, може, й на трьох... Адже на с троє: Я, Ти і Відголосок твоєї душі. Я так люблю тебе, а ти... Дивні ці чоловіки, чесне слово... 

– ... Всі заздрили Княгині, тому що вона могла то помирати, то воскресати знов, могла оживляти неживе, змертвіле... У неї був рецепт еліксиру життя... 

– І що ж це за рецепт? – здивувалась Ольга у їхньому видінні. 

– Кохання... Ось, в чому був її секрет. Вона була сп’яніла від кохання... 

– Сп’яніла від кохання?! А що ж той Князь? 

– І він сп’янів, не міг мовити ні слова... – і раптом хлопчик зникає. 

– Куди ж ти? Куди ж ти? Зачекай! Не зникай! – кричала Ольга, вибігши на доріжку, яка вела до факультету. 

– Не зникай! Молю... – озвався Віталій, який стиснув дівчинку в своїх палких обіймах. 

– ... А казка? Його казка... Чим вона закінчилась? Господи! Чому всі від мене тікають? – промовила сумно Оля і відкрила свої очі. 

Згодом свої очі розплющив і чорний асистент. 

– Ти пам’ятаєш той день? – запитав він? Що ж було далі? Я стояв тоді у коридорі... 

– Твій силует... У вікні твій силует. Я думала тоді, чому ти досі там стоїш? Чому?... Ти вийшов. Холодний, неприступний – і тінь твоя льодова покрила кригою твої ж сліди, а я топила той лід гарячими слізьми... Топила. Я ж досі люблю тебе. Люблю твою зранену холодну тінь... Сп’яніла точно від кохання, вже зовсім розум потьмарився... 

– Ми йшли зовсім поряд. Я бачив твої сльози, я помітив, як туш потекла. Дві чорні смужки відбивались у світлі ліхтарів. Ось тут, тут... – промовив шепотом асистент і провів злегка пальцями по її рожевим щічкам, які як і тоді нестримно палали жагучим вогнем. Її силует стрепенувся від несподіванки, а потім, зніжившись, піддався швидкоплинним ласкам. – І ще ось тут... де ж він? Де ж відголосок моєї душі? Хто розкаже нам кінець? Хто? 

– А, може, й не треба ніякого кінця? Може, нам так судилось – розлучитись і більше ніколи не бути разом? Чому я приїхала сюди, навіщо? Я думала, що втекла від проблем, але ж вони залишились. Так, залишились... І я така наївна... Наївна дурнушка... 

– Навіщо Вам повертатись назад, Оля? Навіщо? Залишайтесь тут. Таке гарне місто... – промовив він. 

– Легко тобі казати. Я ж тут і залишилась, бо люблю тебе, бо не зможу жити я без тебе там, десь далеко... А ти, холодний, льодовий... Не грієш мене...Бачиш, я плачу? 

– Це через мене? 

– Так, через тебе... – промовила ніжно вона, зроняючи такі легкі кришталеві теплі сльозинки. І він вловлював їх краєчком свого чола, боючись торкнутись їх краєчком свого чола, боючись торкнутись її ніжних цнотливих уст. Його очі закрились і він знову побачив кольорову яскраву картинку. Його рука потягнулась до її повік. Ніжним дотиком він поманив її вслід за собою у нове світле видіння. 

... Вони йшли зовсім поряд. Він і Вона. Чужі чи... Ніхто з перехожих так і не здогадається, що вони значать один для одного... То мовчазні, то... Він відчував, що завдав їй болю. Відчував... Він міг піти сам-один, з гордо піднятою головою і залишити її там ридаючою у непривітній нічній імлі, але ж не зробив цього... Він був поряд, зовсім поряд... 

– ... То що ж Ви все-таки думаєте про мої вірші? 

– Вірші... – промовив він дещо збентежено. Опустив свої теплі, такі привітні зелені оченята, наповнені невинністю, сором’язливістю. 

“Невже мій Князь розтанув? Я не вірю власним очам!” – подумала Ольга у той момент. 

– Вірші... Ви не гніваєтесь через них? – питала вона, трепетно вглядаючись в його душу. І вона побачила його... Побачила відголосок його душі, він знову в ньому, вони знову – єдине нероздільне єство. 

– Ні... Ні! Я не злий... Ні. Гарні вірші. 

– Що ж Ви думаєте про них? Ви всі читали? 

Віталій у видінні сором’язливо посміхнувся, а потім признався: 

– Ні... Не всі. 

– Як не всі? – засмутилась вона. – Вам не сподобалось? 

– Знаєте, Олюнчик, я читаю, коли є натхнення, щоб вдуматись в кожний, бо все одразу – так важко. Стільки сенсу в тих очах... Можна швидко сп’яніти. 

– Сп’яніти? – здивувалась вона. 

– Так... 

– Що Ви хочете сказати цим? 

– Я колись тобі поясню... 

– То все-таки розкажете... колись? 

– Так... Обов’язково, – ніжно всміхаючись, він промовляє ці слова. 

– Бачиш?... Твої очі наповнені теплотою... Розтанув... Розтанув біль, острах, холод... Розчинився у нічній імлі. Мій маленький хлопчик, ти повернувся, – афективно шепотіла Ольга, розстебнувши спершу його піджак, а потім комір його сорочки, а далі інші ґудзики. І ось вона відчуває його тіло. Його тепле, хоча й прозоре тіло, його холодне, але таке п’янке серце. І ця темрява, в якій вони потонули, приховавши очі від денного світла настільки заворожила їх. Ще мить – і вони б стали абсолютно неконтрольовані. 

– ... Сп’янілі від розлуки, від остраху, від переживань стояли Князь та його Княгиня. Вітерець колисав її русяве волосся, пригортав до себе, але вона чекала не на його обійми... “Ось і зима настала... Тепер буде холодно,” – мовив Князь. “ Ні, не буде... Любов грітиме,” – мовила ніжно Княгиня і він швидко розтанув, вгадуючи невідоме таїнство її ще зовсім юних сіро-блакитних очей...” – закінчив казку чорний асистент, ледь вимовивши ці слова своїми спраглими устами. 

К-П Весна 2008
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
19.10.2009 Проза / Повість
Чорний асистент (Розділ VI)
19.10.2009 Проза / Повість
Чорний асистент (Розділ VIII)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Повість Про любов
19.10.2009
Чорний асистент (Розділ ІХ)
19.10.2009
Чорний асистент (Розділ VII)
19.10.2009
Чорний асистент (Розділ V)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 501  Коментарів:
Тематика: Повісті
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +32
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +83
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
23.02.2013 © Тетяна Белімова
07.02.2014 © Суворий
18.09.2013 © Тетяна Белімова
09.12.2010 © Тундра
27.03.2012 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди